Каталог :: Экологическое право

Книга: Використання природних ресурсів у сфері господарювання

застосування штрафних санкцій;
застосування оперативно-господарських санкцій;
застосування адміністративно-господарських санкцій;
установлення, зміна і припинення господарських правовідносин;
іншими способами, передбаченими законом (див. коментар до ст. 20 ГК).
     Глава 15
     ВИКОРИСТАННЯ ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ У СФЕРІ ГОСПОДАРЮВАННЯ
     Стаття 148. Особливості правового режиму використання природних ресурсів у
сфері господарювання
     1. Відповідно до Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря,
водні та ін­ші природні ресурси, що знаходяться в межах території України,
природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної
зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені народу права
власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в
межах, визначених Конститу­цією України.
     2. Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права
влас­ності Українського народу відповідно до закону.
     3. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою
охо­роною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається
і ре­алізується громадянами, юридичними особами та державою відповідно до
Земельно­го кодексу України та інших законів.
     4. Правовий режим використання окремих видів природних ресурсів (землі, вод,
лісів, надр, атмосферного повітря, тваринного світу) встановлюється законами.
     5. Природні ресурси можуть надаватися суб'єктам господарювання для
використання або придбаватися ними у власність лише у випадках та порядку,
передбачених законом.
1. З прийняттям Закону України «Про охорону навколишнього природного
середови­ща» (364) законодавчо визначено дві основні форми використання
природних ресурсів:
а) на титулі права власності;
б) на титулі права постійного і тимчасового природокористування.
При цьому, якщо інститут права природокористування отримав достатньо повне
закріп­лення у природоресурсному законодавстві України в силу його
традиційності для правових систем країн пострадянського правового простору,
то правовий інститут використання при­родних ресурсів на праві власності
громадян та юридичних осіб у нових економічних умовах України, по суті,
тільки починає формуватися.
Реалізація повноважень власності на природні ресурси відповідними суб'єктами
права власності має здійснюватися з дотриманням певних імперативів незалежно
від форми права власності на природні ресурси (приватної; самоврядної
(комунальної); державної; народної).
Досить специфічною виявляється реалізація повноваження володіння як однієї з
правомочностей у структурі титулу права власності основною суб'єкта прав на
природні ресурси Українського народу. Це обумовлено тим, що згідно з
Конституцією України від імені Українського народу права власника здійснюють
органи державної влади та органи місцево­го самоврядування в межах,
визначених Конституцією (ч. 1 ст. 3). Однак реалізація ними за­значених
правомочностей ускладнюється тією юридичною обставиною, що делегування
повноважень по праву представництва на їх здійснення легалізовано не самим
Українським народом як носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в державі
й уповноваженим Конституцією України суб'єктом права власності на землю, а
представницьким органом - Верховною Радою України, яка прийняла Основний
Закон України.
Важливо й те, що Український народ здійснює владу як безпосередньо, так і
через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, а тому
позбавити його повноважень, що випливають із змісту права власності на
природні ресурси, не має права жоден з його представницьких органів. Отже,
пріоритет у цій частині має належати, перш за все, Українському народові,
особливо в частині забезпечення сталості, абсолютності, невідчужуваності,
невід'ємності та приналежності йому природних ресурсів, у межах правових
форм, гаранто­ваних нормами Конституції України та інших актів
природоресурсного законодавства. Так, Закон України "Про охорону
навколишнього природного середовища" (364) передбачає, що природні ресурси
України є власністю Українського народу, який має право на володіння,
використання та розпорядження її природними багатствами (ст. 4). Тобто
вказаний Закон визнає за Українським народом як суб'єктом права власності на
різні природні ресурси безпосереднє здійснення повноважень власника, що
відповідає головному змісту інституту права власності на природні ресурси,
включаючи землю як основне національне багатство.
Не менш важливо й те, що згідно з частиною 3 статті 4 Закону України "Про
охорону навколишнього природного середовища" повновладдя Українського народу в
галузі охорони довкілля та використання природних ресурсів реалізується на
основі Конституції України як безпосередньо, шляхом проведення референдумів,
так і через органи державної влади відповідно до законодавства України. Тож не
випадково, що виключно всеукраїнським референдумом як формою народного
волевиявлення вирішуються питання про зміну території України (ст. 69,73
Конституції України).
Проте, як відомо, ні Конституція України, ні Земельний кодекс, ані інші
природоресурсні кодекси не містять відповідних процедурних норм та гарантій
реалізації зазначених повноважень Українського народу саме як суб'єкта права
власності на землю та інші природні ресурси, що потребує відповідної
невідкладної корекції у вищезазначених законах.
Конституційно-правова модель, реалізована в Земельному кодексі України, за
якою земля є основним національним багатством, підкреслює її специфіку як
об'єкта права власності, що належить до надбання нації, а отже, усього
Українського народу; реальне присвоєння ко­рисних властивостей землі
спрямоване, логічно, на задоволення загальнонародного, суспіль­ного інтересу,
і в той же час - індивідуального інтересу кожної людини.
У принципі, це відповідає ідеям, зафіксованим у статті 4 Закону України "Про
охорону навколишнього природного середовища", згідно з яким природні ресурси
України є власніс­тю Українського народу, що має право на володіння,
використання та розпорядження при­родними багатствами.
2. Оптимальною юридичною формою реалізації повноваження користування землею
Українським народом слід вважати право загального землекористування, яке,
зокрема, га­рантується усім громадянам України відповідно до приписів частини
2 статті 38 Закону "Про охорону навколишнього природного середовища" для
задоволення життєво необхідних потреб (естетичних, оздоровчих, рекреаційних,
матеріальних тощо).
Земля - загальновизнана складова природних багатств України, і тому як об'єкт
права власності Українського народу підлягає використанню відповідно до вимог
Закону "Про охорону навколишнього природного середовища", що випливає із
змісту його другої статті. Зазначений Закон право розпорядження природними
ресурсами від імені Українського народу делегував виключно Верховній Раді
України (ч. 4 ст. 4). Проте, відповідно до статті 73 Конституції України,
виключно Всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території
України, а отже, юридичне фіксується організаційно-правова форма реаліза­ції
повноваження розпорядження основним національним багатством власне
безпосередньо Українським народом.
Верховна Рада України має право утворювати і ліквідувати райони,
встановлювати і змінювати межі районів і міст, відносити населені пункти до
категорії міст, найменовувати і перейменовувати населені пункти і райони, а
також затверджувати перелік об'єктів права державної власності, що не
підлягають приватизації, визначати правові засади вилучення об'єктів права
приватної власності.
Кабінет Міністрів України згідно із пунктом 5 статті 116 Конституції України
забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності, здійснює управління
об'єктами державної власно­сті відповідно до Закону.
До відання Автономної Республіки Крим (ст. 138) відноситься управління
майном, що на­лежить республіці; їй можуть бути делеговані також інші
повноваження у цій сфері.
У частині повноважень органів місцевого самоврядування визначено, що їх
матеріальною і фінансовою основою є рухоме і нерухоме майно, зокрема земля,
інші природні ресурси, що є у власності територіальних громад, сіл, селищ,
міст, районів у містах, а також об'єкти їх спільної власності, що перебувають
в управлінні районних і обласних рад.
3. Частини 4 та 5 коментованої статті містять вказівку на спеціальне правове
регулювання засад використання, відтворення та охорони природних ресурсів.
Даний комплекс правових норм у системі джерел екологічного права отримав
назву "природоресурсове законодав­ство". Зокрема, до норм, що регулюють
природоресурсові правовідносини, належать: Земель­ний кодекс України (12),
Лісовий кодекс України (29), Водний кодекс України (4), Кодекс України про
надра (18), закони України "Про тваринний світ" (462), "Про охорону
атмо­сферного повітря" (362), "Про рослинний світ" (442).
Стаття 149. Використання природних ресурсів суб'єктами господарювання
1. Суб'єкти господарювання використовують у господарській діяльності природні
ресурси в порядку спеціального або загального природокористування відповідно
до цього Кодексу та інших законів.
2. Кабінет Міністрів України забезпечує державний облік природних ресурсів,
що на­лежать до державної власності, перебувають в управлінні Автономної
Республіки Крим та належать до комунальної власності і можуть
використовуватися у господар­ській діяльності.
1. Дана стаття встановлює загальний порядок здійснення природокористування
суб'єкта­ми господарювання і виступає загальною об'єктивацією титульних
правових форм викорис­тання навколишнього природного середовища та природних
ресурсів в Україні, у зв'язку з чим вона є загальною щодо статей 150-151
даного Кодексу. Використання природних ресур­сів відповідно до чинної системи
екологічного законодавства здійснюється на двох правових титулах (юридичних
режимах приналежності) - праві власності та праві природокористу­вання. Така
система юридичних засад використання природних ресурсів у цілому визначена в
Законі України "Про охорону навколишнього природного середовища". Особливості
реалізації повноважень власника природних ресурсів суб'єктами господарювання
викладені у статті 150, а повноважень природо користувача - у статті 151
даного Кодексу. Таким чином, ці статті Господарського кодексу є деталізацією
норм екологічного законодавства щодо спеціального кола суб'єктів
природокористування — господарюючих суб'єктів.
Так, стаття 38 Закону України "Про охорону навколишнього природного
середовища" пе­редбачає порядок загального і спеціального використання
природних ресурсів.
Законодавство України гарантує громадянам право загального використання
природних ресурсів для задоволення життєво необхідних потреб (естетичних,
оздоровчих, рекреацій­них, матеріальних тощо) безоплатно, без закріплення цих
ресурсів за окремими особами і надання відповідних дозволів, за винятком
обмежень, передбачених законодавством.
В порядку спеціального використання природних ресурсів громадянам,
підприємствам, установам і організаціям надаються у володіння, користування або
оренду природні ресурси на підставі спеціальних дозволів,
зареєстрованих у встановленому порядку, за плату для здійснення виробничої та
іншої діяльності, а у випадках, передбачених законодавством України, - на
пільгових умовах.
Природні ресурси як об'єкти правовідносин становлять особливу категорію
об'єктів, що і обумовлює специфічність їх правового режиму. Перш за все,
природні ресурси виконують життєзабезпечувальні (вітальні) функції -
фізіологічне існування людини унеможливлюється за відсутності будь-якого
природного ресурсу (у зв'язку з цим більшість природних ре­сурсів у
глобальному контексті розглядаються з точки зору міжнародно-правової
концепції "загальної спадщини людства"); по-друге, фактичне панування людини
над природним ресурсом як форма реалізації прав володільця є відносною; по-
третє, щодо природного ре­сурсу вартісна його оцінка як матеріального об'єкта
носить синкретичний, конкретно істо­ричний характер. Такі особливості
обумовлюють і специфіку правового режиму природних ресурсів - регулювання їх
використання, відтворення та охорони забезпечується вимога­ми як публічного,
так і приватного права, що дістає вияв у спеціальному еколого-правовому
регулюванні правових засад природокористування. Особливості правового
регулювання використання, відтворення та охорони конкретних природних
ресурсів (земель, вод, надр, лісів, атмосферного повітря, тваринного та
рослинного світу) конкретизуються у нормах поресурсових законодавчих актів:
Земельному, Водному, Лісовому кодексах., Кодексі про на­дра, законах "Про
тваринний світ", "Про рослинний світ", "Про охорону атмосферного по­вітря".
При цьому, відповідно до статті 39 Закону України "Про охорону навколишнього
природ­ного середовища", природні ресурси поділяються на природні ресурси
загальнодержавного і місцевого значення.
До природних ресурсів загальнодержавного значення належать:
територіальні та внутрішні морські води;
природні ресурси континентального шельфу та виключної (морської) економічної
зони;
атмосферне повітря; -
підземні води;
поверхневі води, що знаходяться або використовуються на території більш як
однієї об­ласті;
лісові ресурси державного значення;
природні ресурси в межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду
загально­державного значення;
дикі тварини, які перебувають у стані природної волі в межах території
України, її конти­нентального шельфу та виключної (морської) економічної
зони, інші об'єкти тваринного світу, на які поширюється дія Закону України
"Про тваринний світ" і які перебувають у дер­жавній власності, а також
об'єкти тваринного світу, що в установленому законодавством по­рядку набуті в
комунальну або приватну власність і визнані об'єктами загальнодержавного
значення;
корисні копалини, за винятком загальнопоширених.
Законодавством України можуть бути віднесені до природних ресурсів
загальнодержав­ного значення й інші природні ресурси.
До природних ресурсів місцевого значення належать природні ресурси, не
віднесені зако­нодавством України до природних ресурсів загальнодержавного
значення.
     2. Державний облік природних ресурсів, як одна із форм управлінської
діяльності у галузі екології, покладається на Кабінет Міністрів України.
Державне управління в галузі охорони навколишнього природного середовища
згідно із статтею 16 Закону України "Про охорону навколишнього природного
середовища" здійснюють Кабінет Міністрів України, Ради та їх виконавчі і
розпорядчі органи, а також спеціально уповноважені на те державні органи по
охороні навколишнього природного середовища і використанню природних ресурсів
та інші . державні органи відповідно до законодавства України.
Обліком кількості та якості природних ресурсів є юридичне визначена,
об'єктивно необ­хідна, вольова діяльність уповноважених суб'єктів, спрямована
на внесення передбачених законодавством належно отриманих відомостей у
спеціально призначену для цього офіційну облікову та звітну документацію.
Відповідно до статті 17 Закону "Про охорону навколишнього природного
середовища"  Кабінет Міністрів України має такі компетенції у галузі охорони
навколишнього природного  середовища:
здійснення реалізації визначеної Верховною Радою України екологічної політики;
забезпечення розробки державних, міждержавних і регіональних екологічних
програм;
координація діяльності міністерств, відомств, інших установ та організацій
України у питаннях охорони навколишнього природного середовища;
встановлення порядку утворення і використання Державного фонду охорони
навколишнього природного середовища у складі Державного бюджету України та
затвердження пере­ліку природоохоронних заходів;
встановлення порядку розробки та затвердження екологічних нормативів, лімітів
вико­ристання природних ресурсів, скидів забруднюючих речовин у навколишнє
природне середовище, розміщення відходів;
встановлення порядку визначення зборів та їх граничних розмірів за
користування природними ресурсами, забруднення навколишнього природного
середовища, розміщення відходів, інші види шкідливого впливу на нього;
прийняття рішень про організацію територій та об'єктів природно-заповідного
фонду загальнодержавного значення;
організація екологічного виховання та екологічної освіти громадян;
прийняття рішень про зупинення (тимчасово) або припинення діяльності
підприємств, установ і організацій, незалежно від форм власності та
підпорядкування, в разі порушення ними законодавства про охорону
навколишнього природного середовища;
управління зовнішніми зв'язками України в галузі охорони навколишнього
природного середовища.
Облік кількісних, якісних, інших характеристик природних ресурсів, обсягів,
характеру а режимів їх використання, їх економічна та інша вартісна оцінка
здійснюються у формі ве­дення кадастрів природних ресурсів.
     Державні кадастри природних ресурсів - це екологічно і юридичне значимі
документи, що містять сукупність необхідних, достовірних і об'єктивних
відомостей про кількісний і якісний стан природних ресурсів, реєстрацію
власників і користувачів природних ресурсів, дані про природні, екологічні та
юридичні властивості природних ресурсів.
В Україні здійснюється ведення земельного, водного, лісового кадастрів,
кадастрів тва­ринного світу та родовищ і проявів корисних копалин, що
передбачено відповідно Земель­ним, Водним, Лісовим кодексами України,
Кодексом про надра та Законом України "Про тваринний світ" (див. також:
Порядок ведення державного обліку в галузі охорони атмосферного повітря
(229), Порядок ведення державного земельного кадастру (392), Порядок  ведення
державного водного кадастру (228), Порядок ведення державного обліку лісів і
державного лісового кадастру (230), Порядок державного обліку родовищ,
запасів і проявів ко­рисних копалин (237), Порядок ведення державного
кадастру тваринного світу (393).
     Стаття 150. Використання природних ресурсів на праві власності
1. Суб'єктам господарювання може передаватися у власність земля із закритими
во­доймами, ділянками лісів, загальнопоширеними корисними копалинами, що
знаходять­ся в ній, у тому числі громадянам для ведення селянського
(фермерського) господар­ства, а також сільськогосподарським підприємствам для
господарської діяльності.
2. Порядок надання землі у власність визначається виключно законом з
урахуван­ням необхідності визначення гарантій ефективного використання землі
суб'єктами гос­подарювання, запобігання її безгосподарному використанню та
псуванню.
1. Дана стаття присвячена особливостям реалізації права власності на природні
ресурси суб'єктами господарювання.
Право власності на природні ресурси - це система юридичних норм та інших
правових за­собів, які регулюють правовідносини щодо землі, надр, вод, лісів,
рослинного і тваринного світу, об'єктів природно-заповідного фонду та
забезпечують реалізацію повноважень влас­ників щодо володіння, користування і
розпорядження цими ресурсами.
Зміст права власності на природні ресурси становить сукупність повноважень
суб'єктів права власності щодо володіння, користування і розпорядження
належними їм природними ресурсами.
     Право володіння суб'єктів права власності на природні ресурси є
юридично гарантова­ною стабільністю власності на природні ресурси, їх
невід'ємністю від власників без особис­того волевиявлення, визнання виключності
та абсолютності прав на ці ресурси.
     Право користування суб'єктів приватної власності на природні
ресурси - це юридичне гарантована можливість їх самостійного господарювання та
ефективного використання природних ресурсів, експлуатації корисних властивостей
для задоволення різноманітних потреб власників.
     Право розпорядження суб'єктів приватної власності природними
ресурсами є юридично забезпеченою можливістю самостійного використання
природних ресурсів відповідно до їх цільового призначення, надання у
використання та відчуження іншим суб'єктам на договірних засадах.
Дана стаття розкриває лише право власності суб'єктів господарювання на землю
як один з природних ресурсів, вочевидь, виходячи саме з виключної важливості
земель для здійснення господарської діяльності, оскільки земля виконує
поліфункціональну роль: є територією держави України, виступає природним
ресурсом, основним засобом сільськогосподарського виробництва, є
територіальним базисом життєдіяльності людини, здійснення господарювання.
Особливості права власності на землю визначені у Земельному кодексі України.
Відповідно до ст. 78 ЗК право власності на землю - це право володіти,
користуватися і розпоряджати­ся земельними ділянками. Земля в Україні може
перебувати у приватній, комунальній та дер­жавній власності.
Відповідно до статті 79 ЗК земельна ділянка — це частина земної поверхні
з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї
правами.
Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий
(ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які
на ній знаходяться.
Право власності на земельну ділянку поширюється на простір, що знаходиться
над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення
житлових, виробничих та інших будівель і споруд. Такий принцип у земельному
праві отримав назву принципу акцесії.
2. Громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі:
придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-
правовими угодами;
безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності;
приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування;
прийняття спадщини;
виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).
Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності
на земель­ні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених
пунктів, а також на зе­мельні ділянки несільськогосподарського призначення за
межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що
належать їм на праві приватної власності.
Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності
на зе­мельні ділянки відповідно до частини другої цієї статті у разі:
придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-
правовими угодами;
викупу земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що
належать їм на праві власності;
прийняття спадщини.
Землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземними
громадяна­ми, а також особами без громадянства, протягом року підлягають
відчуженню.
Юридичні особи (засновані громадянами України або юридичними особами України)
мо­жуть набувати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької
діяльності у разі:
придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-
правовими угодами;
внесення земельних ділянок її засновниками до статутного фонду;
прийняття спадщини;
виникнення інших підстав, передбачених законом.
Іноземні юридичні особи можуть набувати право власності на земельні ділянки
несільськогосподарського призначення:
у межах населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна та для
спору­дження об'єктів, пов'язаних із здійсненням підприємницької діяльності в
Україні;
за межами населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна.
Землі сільськогосподарського призначення, отримані в спадщину іноземними
юридични­ми особами, підлягають відчуженню протягом одного року.
Земельна ділянка може перебувати у спільній власності з визначенням
частки кожного з учасників спільної власності (спільна часткова власність) або
без визначення часток учасни­ків спільної власності (спільна сумісна
власність).
Суб'єктами права спільної власності на землю можуть бути громадяни та
юридичні особи. Суб'єктами права спільної власності на земельні ділянки
територіальних громад можуть бути районні та обласні ради.
Право спільної власності на землю посвідчується державним актом на право
власності на землю.
Право спільної часткової власності на земельну ділянку виникає:
при добровільному об'єднанні власниками належних їм земельних ділянок;
при придбанні у власність земельної ділянки двома чи більше особами за
цивільно-правовими угодами;
при прийнятті спадщини на земельну ділянку двома або більше особами;
за рішенням суду.
Відповідно до статті 90 ЗК власники земельних ділянок мають право:
продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в
оренду, заставу, спадщину;
самостійно господарювати на землі;
використовувати в установленому порядку для власних потреб наявні на
земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження,
водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі;
споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.
Власники земельних ділянок мають право власності на посіви і насадження
сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську
продукцію.
Вони також мають право на відшкодування збитків у випадках, передбачених
законом.
Порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку,
встановленому законом.
Стаття 91 ЗК формулює низку обов'язків власників земельних ділянок:
забезпечувати використання їх за цільовим призначенням;
додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля;
своєчасно сплачувати земельний податок;
не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів;
підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі;
своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого
самовря­дування дані про стан і використання земель та інших природних
ресурсів у порядку, встановленому законом;
дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням
земельних сервітутів та охоронних зон;
зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і
осушувальних систем.
Відповідно до статті 56 ЗК землі лісового фонду можуть перебувати у
державній, комунальній та приватній власності. Громадянам та юридичним особам
за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть
безоплатно або за плату переда­ватись у власність замкнені земельні ділянки
лісового фонду загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських,
фермерських та інших господарств. Громадяни і юридичні особи в  установленому
порядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградованих і
малопродуктивних угідь для заліснення.
До земель лісового фонду відповідно до статті 55 ЗК належать землі, вкриті
лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі,
які надані та використовуються для потреб лісового господарства. До земель
лісового фонду не належать землі, зайняті: а) зеленими насадженнями у межах
населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів; б) полезахисними
лісовими смугами, захисними насадженнями на смугах відводу залізниць,
захисними насадженнями на смугах відводу автомобільних доріг, захисними
насадженнями на смугах відводу каналів, гідротехнічних споруд та водних
об'єктів; в) окремими деревами і групами дерев, чагарниками на
сільськогосподарських угіддях, присадибних,  дачних і садових ділянках.
Відповідно до статті 59 ЗК громадянам та юридичним особам за рішенням органів
виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно
передаватись у власність замкнені природні водойми (загальною площею до 3
гектарів). Власники на своїх зе­мельних ділянках можуть у встановленому
порядку створювати рибогосподарські, проти­ерозійні та інші штучні водойми.
Відповідно до пункту «г» частини 1 статті 90 ЗК власники земельних ділянок
мають право використовувати в установленому порядку для власних потреб наявні
на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові
насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі. Принцип,
за яким власник земельної ділянки автоматично визна­ється власником корисних
копалин під площею земельної ділянки у юриспруденції отримав назву акцесії. В
Україні принцип акцесії застосовується лише до так званих загальнопоширених
корисних копалин. Перелік корисних копалин, які відносяться до
загальнопоширених, дано у постанові Кабінету Міністрів України від 12 грудня
1994 р. "Про затвердження пере­ліків корисних копалин загальнодержавного та
місцевого значення" (171). Корисні копали­ни місцевого значення власне і є
загальнопоширеними, що випливає з пункту «з» частини 1 статті 39 Закону
України "Про охорону навколишнього природного середовища" (364).
     Стаття 151. Використання природних ресурсів на праві користування
1. Суб'єктам господарювання для здійснення господарської діяльності надаються
в користування на підставі спеціальних дозволів (рішень) уповноважених
державою ор­ганів земля та інші природні ресурси (в тому числі за плату або
на інших умовах).
2. Порядок надання у користування природних ресурсів громадянам І юридичним
особам для здійснення господарської діяльності встановлюється земельним,
водним, лісовим та іншим спеціальним законодавством.
1. Право природокористування розглядають у двох значеннях - об'єктивному і
суб'єктив­ному. В об'єктивному значенні право природокористування постає як
сукупність правових норм різного характеру, але однакового призначення -
регулювання відносин природоко­ристування або, іншими словами, відносин, які
виникають у зв'язку з використанням при­родних ресурсів.
Відтак, право природокористування  це Система юридичних
норм і засобів, спрямова­них на врегулювання відносин щодо ефективного
використання, відновлення і охорони при­родних ресурсів, забезпечення
багатогранних матеріальних, економічних і соціальних інте­ресів та законних
прав суб'єктів природокористування.
Виходячи із змісту Закону України "Про охорону навколишнього природного
середови­ща" (ст. 31,32,33, 34), можна виділити такі принципи права
природокористування:
1) екологічна безпека природокористування;
2) платність спеціального і безоплатність загального природокористування;
3) багатогранність цільового використання-природних ресурсів;
4) нормативність і лімітування природокористування;
5) диференційованість та множинність правових форм права природокористування;
6) комплексність, дбайливість, раціональність, ощадливість та ефективність
здійснення природокористування;
7) оплатність за погіршання якості природних ресурсів;
8) стабільність права природокористування та його невід'ємність без
особистого волеви­явлення;
9) стимулювання ефективного природокористування;
10) нормування видового природокористування.
2. Право природокористування, поряд із правом власності, є юридичним титулом
їх при­належності суб'єкту і найбільш поширеною формою використання природних
ресурсів за екологічним та природоресурсовим законодавством України. Проте,
на відміну від права власності на природні ресурси, зміст права
природокористування не включає у себе право­мочність розпорядження природними
ресурсами і охоплює тільки володіння та користуван­ня (див. коментар до
статті 150 даного Кодексу). На титулі права природокористування
ви­користовуються в Україні надра, води, ліси, об'єкти тваринного, рослинного
світів, при­родно-заповідного фонду, атмосферне повітря, землі.
Законодавство допускає використання певних природних ресурсів як на титулі
права власності, так і на титулі права природокористування. Так, зокрема,
відповідно до статті 92 ЗК право постійного користування земельною ділянкою -
це право володіння і користування Земельною ділянкою, яка перебуває у
державній або комунальній власності, без встановлення строку. Права
постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної
власності набувають лише підприємства, установи та організації, що належать
до державної або комунальної власності.
Деякі природні ресурси можуть передаватися тільки у користування, і
законодавство не пе­редбачає можливості передачі їх у власність. Так,
зокрема, надра відповідно до статті 4 Кодексу України про надра є виключною
власністю народу України і надаються тільки у користування. Угоди або дії,
які в прямій або прихованій формі порушують право власності народу України на
надра, є недійсними. Народ України здійснює право власності на надра через
Верховну Раду України, Верховну Раду Республіки Крим і місцеві ради народних
депутатів.
Визначення титульної форми використання природного ресурсу на праві власності
чи ко­ристування деталізується у нормах так званого ресурсного законодавства
(Земельний, Вод­ний, Лісовий кодекси, Кодекс України про надра, закони
України "Про тваринний світ", "Про рослинний світ", "Про охорону атмосферного
повітря", "Про природно-заповідний фонд" (420) тощо). Атмосферне повітря,
зокрема, може використовуватись тільки на титулі користування через
об'єктивні природні особливості його як об'єкта правовідносин (немож­ливість
юридичне відособити, персоніфікувати за конкретним індивідом тощо).
Відтак, право природокористування залежно від об'єкта можна поділити на
землекористування, водокористування, лісокористування, атмосферокористування,
користування надрами, тваринним світом, рослинним світом, об'єктами природно-
заповідного фонду тощо.
Природокористування поділяється за строками на постійне (безстрокове) та 
тимчасове строкове). Видовою формою строкового природокористування є оренда
природного ресур­су. Приміром, відповідно до статті 93 ЗК право оренди
земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і
користування земельною ділянкою, необхідною орен­дареві для провадження
підприємницької та іншої діяльності. Земельні ділянки можуть пе­редаватися в
оренду громадянам та юридичним особам України, іноземним громадянам і особам
без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об'єднанням і
організаціям, а також іноземним державам. Оренда земельної ділянки може бути
короткостроковою - не більше 5 років та довгостроковою - не більше 50 років.
Інший приклад правовідно­син оренди природного ресурсу - це передбачена статтею
51 Водного кодексу України оренда водних об'єктів: у користування на умовах
оренди водні об'єкти (їх частини) місце­вого значення та ставки, що знаходяться
в басейнах річок загальнодержавного значення, мо­жуть надаватися
водокористувачам лише для риборозведення, виробництва сільськогоспо­дарської і
промислової продукції, а також у лікувальних та оздоровчих цілях. Передача
орендарем права на оренду водного об'єкта (чи його частина) іншим суб'єктам
господарю­вання забороняється. Орендодавцями водних об'єктів (їх частин)
місцевого значення є Вер­ховна Рада Автономної Республіки Крим і обласні ради.
Право водокористування на умовах оренди оформляється договором, погодженим з
державними органами охорони навколиш­нього природного середовища та водного
господарства. Умови, строки і збір за оренду водних об'єктів (їх частин)
визначаються в договорі оренди за згодою сторін.
За формами організації природокористування поділяється на колективне 
та індивідуальне. 
За способами виникнення - на первинне та вторинне.
За підставами виникнення природокористування поділяється на таке, що
здійснюється на праві загального природокористування та таке, що
здійснюється на праві спеціального природокористування. Право
загального та право спеціального природокористування ма­ють суттєві
відмінності. Право загального природокористування є невід'ємним елементом
правового статусу людини, невіддільним правом загального статусу та
реалізується в ме­жах загальної правосуб'єктності особи. При цьому природні
ресурси не закріплюються за конкретними суб'єктами, не надаються дозволи на їх
використання, таке право не підлягає спеціальній фіксації в правовстановлюючих
документах, не потребує державно-правової ре­єстрації, таке право є невід'ємною
умовою життєдіяльності людини та її повноцінного фізіо­логічного існування.
Право загального природокористування реалізується безоплатно (приміром, право
користування вулицями, скверами, парками, іншими місцями та об'єктами
загального користування для задоволення фізичних, екологічних, естетичних,
рекреаційних. оздоровчих потреб).
Право спеціального природокористування, натомість, здійснюється за плату;
природний ресурс закріплюється за конкретним суб'єктом, таке право підлягає
державно-правовій реє­страції, режим спеціального використання фіксується в
обліково-кадастровій документації, передбачається надання дозволу на
спеціальне використання природного ресурсу.
Загальні засади диференціації права загального та спеціального використання
природних ресурсів викладені у статті 38 Закону України "Про охорону
навколишнього природного се­редовища".
Процедури надання природних ресурсів у спеціальне користування врегульовані
щодо кожного окремого ресурсу в актах ресурсного законодавства (поресурсових
законах та ко­дексах). Надання природного ресурсу в користування передбачає
вчинення низки послі­довних дій: подання клопотання, його погодження,
підготовка проекту виділення (надання) ресурсу, погодження та експертиза,
прийняття рішення про передачу ресурсу, визначення меж ресурсу, що надається
в натурі (на місцевості), видача правовстановлюючого документа (укладення
договору), реєстрація державних актів.
Наприклад, відповідно до статті 123 ЗК надання земельних ділянок юридичним
особам у постійне користування здійснюється на підставі рішень органів
виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за проектами відведення
цих ділянок. (Як уже зазначалося вище, право постійного землекористування
набувають лише підприємства, установи та організації, що належать до
державної або комунальної власності. Усі інші юридичні особи одержують
земельні ділянки тільки в оренду або у власність). Умови і строки розроблення
проектів від­ведення земельних ділянок визначаються договором, укладеним
замовником з виконавцем цих робіт. Юридична особа державної або комунальної
власності, зацікавлена в одержанні земельної ділянки у постійне користування
із земель державної або комунальної власності, звертається з відповідним
клопотанням до районної, Київської та Севастопольської міських державних
адміністрацій або сільської, селищної, міської ради.
До клопотання про відведення земельної ділянки додаються документи, що
обґрунто­вують її розмір, призначення та місце розташування. Відповідна
районна державна адміні­страція або сільська, селищна, міська рада розглядає
клопотання у місячний строк і дає згоду на розроблення проекту відведення
земельної ділянки. Проект відведення земельної ділянки погоджується із
землекористувачем, органом по земельних ресурсах, природоохоронним і
санітарно-епідеміологічним органами, органами архітектури та охорони
культурної спад­щини і після одержання висновку державної землевпорядної
експертизи по об'єктах, які їй підлягають, подається до відповідної державної
адміністрації або сільської, селищної, мі­ської ради, які розглядають його у
місячний строк і, в межах своїх повноважень, визначених ЗК, приймають рішення
про надання земельної ділянки.
При наданні земельної ділянки у користування обласними державними
адміністраціями, Ра­дою міністрів Автономної Республіки Крим або Кабінетом
Міністрів України сільські, селищні, міські, районні, обласні ради, районні
державні адміністрації за місцем розташування земельної ділянки подають свій
висновок відповідно обласній державній адміністрації, Раді міністрів
Автономної Республіки Крим. При наданні земельної ділянки у користування
Кабінетом Міністрів України Рада міністрів Автономної Республіки Крим,
обласні, Київська, Севастопольська міські державні адміністрації подають свої
висновки та проект відведення земельної ділянки централь­ному органу
виконавчої влади з питань земельних ресурсів, який розглядає ці матеріали і в
місячним строк подає їх до Кабінету Міністрів України. Відмову органів
місцевого самовряду­вання або органів виконавчої влади у наданні земельної
ділянки в користування або залишення клопотання без розгляду може бути
оскаржено в судовому порядку.
     Стаття 152. Права суб'єктів господарювання щодо використання природних ресурсів
     1. Суб'скт господарювання  здійснюючи господарську діяльність, має право:
     експлуатувати корисні властивості наданих йому природних ресурсів;
     використовувати для господарських потреб в установленому законодавством
по­рядку корисні копалини місцевого значення, водні об'єкти, лісові ресурси, що
знахо­дяться на наданій йому земельній ділянці;
     одержувати доходи від результатів господарської діяльності, пов'язаної з
викорис­танням природних ресурсів;
     одержувати пільгові короткострокові та довгострокові кредити для реалізації
захо­дів щодо ефективного використання, відтворення та охорони природних
ресурсів, а та­кож користуватися податковими пільгами при здійсненні зазначених
заходів;
     вимагати компенсації шкоди, завданої належним йому природним ресурсам іншими
суб'єктами, а також усунення перешкод у здійсненні господарської діяльності,
пов'яза­ної з використанням природних ресурсів.
Перелік прав суб'єктів господарювання у галузі використання природних
ресурсів, наведений у коментованій статті, не е вичерпним. Права суб'єктів
господарювання щодо вико­ристання природних ресурсів різноманітні, але
взаємопов'язані. Вони носять як майновий так і немайновий характер.
     Право експлуатації корисних властивостей наданих суб'єктам господарювання
природ­них ресурсів полягає у здійсненні самостійного безпосереднього
господарювання щодо природного ресурсу шляхом використання необхідних у
господарській діяльності суб'єкта яко­стей та характеристик природного ресурсу
відповідно до мети та цільового призначення природокористування.
Як зазначалось у коментарі до статті 150, право використовувати для
господарських по­треб в установленому законодавством порядку корисні копалини
місцевого значення, водні об'єкти, лісові ресурси, що знаходяться на
наданій суб'єкту господарювання земельній ді­лянці, є формою акцесорного
природокористування. Відповідно до пункту «г» статті 90 ЗК власники земельних
ділянок мають право використовувати в установленому порядку для власних потреб
наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісо­ві
насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі. В Україні
принцип акцесії застосовується лише до так званих загальнопоширених корисних
копалин. Перелік ко­рисних копалин, які відносяться до загальнопоширених,
сформовано у постанові Кабінету Міністрів України від 12 грудня 1994 р. "Про
затвердження переліків корисних копалин за­гальнодержавного та місцевого
значення" (171). Корисні копалини місцевого значення влас­не і є
загальнопоширеними, що випливає з пункту «з» частини 1 статті 39 Закону України
"Про охорону навколишнього природного середовища".
     Право на одержання доходів від результатів господарської діяльності,
пов'язаної з вико­ристанням природних ресурсів, є формою реалізації
правомочності користування у змісті права власності на природні ресурси та
права природокористування. За загальними госпо­дарсько-правовими нормами
одержання плодів і доходів суб'єктом господарювання є одним із способів набуття
права на річ, яка приносить плоди та приплоди, доходи, якщо інше не
передбачено договором власника з іншою особою. Право суб'єкта господарювання
на вико­ристання природних ресурсів з метою одержання від його корисних
властивостей позитив­ного ефекту у вигляді доходу одночасно є одним із способів
набуття права власності на результати експлуатації природного ресурсу.
     Право одержувати пільгові короткострокові та довгострокові кредити для
реалізації захо­дів щодо ефективного використання, відтворення та охорони
природних ресурсів, а також ко­ристуватися податковими пільгами при здійсненні
зазначених заходів слід розглядати у контек­сті економіко-правового
стимулювання здійснення екологічно спрямованої діяльності, зміст якого полягає
у встановленні чинним законодавством пільг, переваг, преференцій, компенсацій
та інших форм економічного заохочення, спрямованих на ініціативне здійснення
суб'єктами господарювання заходів щодо ефективного використання природних
ресурсів, охорони навко­лишнього природного середовища і забезпечення
екологічної безпеки.
Власник природного ресурсу чи природокористування має право вимагати
компенсації шкоди, завданої належним йому природним ресурсам іншими суб'єктами,
а також усу­нення перешкод у здійсненні господарської діяльності, пов'язаної з
використанням природ­них ресурсів. Відновлення порушених прав здійснюється
шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану природного ресурсу та приведення
його у стан, придатний для подальшої експлуатації, який існував до порушення
права; в) запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку
порушення прав; г) визнання угоди недійсною; д) визнання недійсними розпорядчих
актів чи актів ненормативного характеру; е) відшкодування запо­діяних збитків;
є) застосування інших, передбачених законом, способів.
     Стаття 153. Обов'язки суб'єктів господарювання щодо використання природних
ресурсів
     1. Суб'єкт господарювання, здійснюючи господарську діяльність, зобов'язаний:
     використовувати природні ресурси відповідно до цільового призначення,
визначе­ного при їх наданні (придбанні) для використання у господарській
діяльності;
     ефективно і економне використовувати природні ресурси на основі застосування
новітніх технологій у виробничій діяльності;
     здійснювати заходи щодо своєчасного відтворення і запобігання псуванню,
забруд­ненню, засміченню та виснаженню природних ресурсів, не допускати
зниження їх якос­ті у процесі господарювання;
     своєчасно вносити відповідну плату за використання природних ресурсів;
     здійснювати господарську діяльність без порушення прав інших власників та
корис­тувачів природних ресурсів;
     відшкодовувати збитки, завдані ним власникам або первинним користувачам
при­родних ресурсів.
     2. Законом можуть бути визначені й інші обов'язки суб'єкта господарювання
щодо використання природних ресурсів у господарській діяльності.
1. Наведений у статті 153 перелік обов'язків суб'єктів господарювання
щодо використан­ня природних ресурсів не є вичерпним. Обов'язки цього
спеціального кола суб'єктів природокористувачів у цілому грунтуються на вимогах
статті 40 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища"
(364), відповідно до якої використання природних ресурсів громадянами,
підприємствами, установами та організаціями здійснюється з додер­жанням
обов'язкових екологічних вимог:
- раціонального і економного використання природних ресурсів на основі
широкого за­стосування новітніх технологій;
- здійснення заходів щодо запобігання псуванню, забрудненню, виснаженню
природних ресурсів, негативному впливу на стан навколишнього природного
середовища;
- здійснення заходів щодо відтворення відновлюваних природних ресурсів;
- застосування біологічних, хімічних та інших методів поліпшення якості
природних ре­сурсів, які забезпечують охорону навколишнього природного
середовища і безпеку здоров'я населення;
- збереження територій та об'єктів природно-заповідного фонду, а також інших
терито­рій, що підлягають особливій охороні;
- здійснення господарської та іншої діяльності без порушення екологічних прав
інших осіб.
Окрім того, Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища"
містить загальний перелік обов'язків громадян у галузі екології (ст. 12);
- берегти природу, охороняти, раціонально використовувати її багатства
відповідно до  вимог законодавства про охорону навколишнього природного
середовища;
- здійснювати діяльність з додержанням вимог екологічної безпеки, інших
екологічних нормативів та лімітів використання природних ресурсів;
- не порушувати екологічні права і законні інтереси інших суб'єктів;
- вносити плату за спеціальне використання природних ресурсів та штрафи за
екологічні правопорушення;
- компенсувати шкоду, заподіяну забрудненням та іншим негативним впливом на
навко­лишнє природне середовище.
2. Вимога цільового використання природних ресурсів вважається однією з
найважли­віших у структурі правовідносин щодо використання природних ресурсів.
Цільове використання природних ресурсів є напрямом і способом отримання 
користі від експлуатації якос­тей природних ресурсів для задоволення
матеріальних та інших потреб суб'єктів природо­користування. Юридичний зміст
такої вимоги полягає у тому, що природний ресурс, який перебуває у володінні
будь-якого суб'єкта, має використовуватись відповідно до того при­значення, яке
визначено законодавством та обліково-кадастровою документацією і
правовстановлюючими документами на даний природний ресурс. З цією метою
природні ресур­си поділяються на види залежно від їх призначення (так,
приміром, землі відповідно до статті 19 ЗК поділяються на такі категорії: а)
землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської
забудови; в) землі природно-заповідного та іншого приро­доохоронного
призначення; г) землі оздоровчого призначення; г) землі рекреаційного
при­значення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісового
фонду; є) землі вод­ного фонду; ж) землі промисловості, транспорту, зв'язку,
енергетики, оборони та іншою призначення).
Гарантіями забезпечення цільового використання природних ресурсів є норми, які
вста­новлюють відповідальність за порушення даного принципу. Наприклад,
відповідно до стат­ті 211 ЗК громадяни та юридичні особи несуть
цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність за таке порушення,
як невиконання вимог щодо використання земель за цільовим призначенням.
Принцип економності, раціональності та комплексності використання природних
ресур­сів також втілюється у низці обов'язків суб'єктів господарювання щодо
природних ресурсів.
Про необхідність запровадження режимів економності та раціональності було
наголоше­но в постанові Верховної Ради України "Про Основні напрями державної
політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів
та забезпечення екологічної безпеки" від 5 березня 1998 р. (354).
Під економністю використання природних ресурсів розуміється таке їх залучення
до гос­подарського обороту, при якому вони використовуються максимально
ефективно при міні­мумі їх експлуатаційних втрат.
Раціональність пов'язана з науково обґрунтованим розміщенням виробничих сил,
забез­печенням рівних можливостей для розвитку народного господарства,
задоволенням мате­ріальних і природних потреб громадян, покращанням
екологічної обстановки. Раціональне використання природних ресурсів — це таке
їх використання, яке враховує як природні зако­номірності, так і потенційні
можливості навколишнього середовища і полягає у створенні  умов для
оптимального відтворення природних ресурсів та недопущенні настання
незворотних наслідків.
Засадами раціонального використання природних ресурсів є:
1) облік природних ресурсів;
2) планування використання природних ресурсів і їх відтворення;
3) науково-обгрунтоване залучення природних ресурсів до господарського обороту;
4) дотримання екологічних вимог під час використання природних ресурсів;
5) зростання рівня свідомості і еколого-правової культури громадян.