Каталог :: Литература

Реферат: Леся Українка

Доля дуже рано навчила Лесю Українку мужності. Вона змушена була змагатися з
тяжкою хворобою, що вразила її ще в дитинстві, зробила недосяжною її блискучу
музичну кар'єру і мучила поетесу всі подальші роки. Проте оця ще дитяча
зневага до фізичного і душевного болю супроводжувала Лесю Українку все її
життя.
У несприятливій для повнокровного розвитку України суспільній атмосфері межі 
ХІХ-ХХ століть родина Косачів вирізнялася своїми демократичними поглядами,
пле­канням національних традицій, всебічною освіченістю. Виховуючись у такому
середо­вищі, Леся не могла не зазнати його впливу на формування власних
поглядів, уподо­бань, життєвих настанов. Її громадянська свідомість,
національна гідність, демокра­тичні позиції були закладені саме в родинному
колі. А ще, напевно, вродженою особ­ливістю натури пояснюється отой постійний
дух непокори, волелюбства, ота зневага до труднощів і втоми, оте гордовите
бажання ніколи не бути слабкою, розбитою, зне­віреною:
     Хто вам сказав, що я слабка, 
     Що я корюся долі? 
     Хіба тремтить моя рука? 
     Чи пісня й думка кволі?
                                       («Хто вам сказав, що я слабка...»)
Духовна міць фізично недужого тіла, властива Лесі Українці, наснажувала і її
творчість. Потрібна була неабияка мужність, щоб, всупереч тиску влади, писати
про кривди рідного краю. «І все-таки до тебе думка лине, мій занапащений,
нещасний краю...» Патріотичний мотив— один з найчастіших у поезії Лесі
Українки. Її любов до України не можна навіть і порівнювати з тими
зітханнями, які були такими попу­лярними серед частини української
інтелігенції.
За глибоким переконанням поетеси, лити сльози над українським безталанням —
це ще не велика послуга для краю. «Що сльози там, де навіть крові мало!..» У
Лесиному розпорядженні було не так багато засобів для боротьби. Але в неї
було пристрасне слово, у неї був величезний митецький хист. Її полум'яні
віршовані рядки мимоволі за­падали в серця і будили:
     Вставай, хто живий,                    Не бійся досвітньої мли, —
     В кого думка повстала!                 Досвітній огонь запали,
     Година для праці настала.           коли ще зоря не заграла.
                                                        («Досвітні огні»)
Недаремно поетесу стали величати Дочкою Прометея. Нести людям вогонь
про­світи, вогонь своєї любові, жар свого невтомного слова було справою
всього її життя. Звичайно, якщо ніхто не бачив поетесу розбитою і знесиленою,
то це не означає, що вона була крицевою. Не забуваймо, що Леся Українка —
жінка з вразливою тонкою душею. Були і в її долі прикрі падіння і болісні
втрати.
Такою втратою стала для неї смерть коханого — Сергія Мержинського. Але
на­віть у хвилини найтяжчої душевної муки вона незбагненна у своїй внутрішній
силі і величі. У ніч смерті коханої людини розпач поетеси, її нестерпні
страждання, напівбо­жевільний стан несподівано спричиняються до творчого
вибуху. Ця дивовижна жінка за один подих пише глибоку драматичну поему
«Одержима». Пізніше вона згадува­тиме, що якби в ту страшну ніч не вилила
свій біль у слові, то, мабуть, могла би збо­жеволіти.
Здавалося, Леся була розбита і спустошена цією втратою. Але гідна подиву
залі­зна воля згодом знову дала їй сил, щоб підняти себе з руїни, звільнитися
від депресії. Бо життєве кредо Лесі Українки — сміливо творити свій шлях
серед будь-яких незгод, змагатися з долею, не впадати у відчай під її
ударами:
     Так! Я буду крізь сльози сміятись, 
     Серед лиха співати пісні. 
     Без надії таки сподіватись. 
     Буду жити — геть думи сумні!
                                                    («Contra spem spera»)
Леся Українка пішла шляхом Кобзаря. Вона прагне створити образ духовно
могутньої людини-борця, здатної втілити в собі дух епохи. У політичній ліриці
поетеси з'являється образ Спартака, котрий зібрав під свій прапор повсталих
рабів. 1 особливо часто — образ легендарного богоборця Прометея. Нащадками
Прометея вона називає свій народ, уславлює борців, які "блискучу іскру з неба
здобувають". Ліричний герой поетеси — це тип нової людини, готової до
подвигу, до найважчих випробувань.
Оптимізмом пройнятий вірш "Мріє, не зрадь!" У ньому прославляється подвиг
борців за волю. У вірші "Напис в руїні" Леся Українка стверджує безсмертя
народу та велич його творчої праці. Народ є творцем всіх цінностей i багатств
— така основна думка поезії. Поетеса протиставляє  силі владного тирана силу
народу і проголошує: "Хай гине цар!"
Леся Українка прожила життя, сповнене невимовних страждань і гіркоти. Але її
творчість звучить оптимістично, в ній на повний голос пролунали життєрадісні
мотиви сповнені віри в невичерпні сили народні. Поетеса живе серед нас, вона
не вмерла, а тільки зробила крок у безсмертя:
     Ні! Я жива, я буду вічно жити,
     Я в серці маю те, що не вмирає.
Є серед творів Лесі Українки невеличкий етюд про метелика, де розповідається,
як маленьке створіння, що народилося у темнім льоху, вперше у своєму житті
побачивши світло, вперто прагнуло наблизитися до нього і загинуло, влетівши у
пломінь. Коли хтось із товариства, котре сиділо за столом і спостерігало
змагання метелика зі світлом, зауважив: "Дурному дурна і смерть", — почувся
голос: "А хіба розумніша була б його смерть, якби він навіки заги­нув у
темнім льосі? Те світло спалило його, але він рвався на простір. Він шукав
світла!"
Оце поривання до світла, непримиренність до животіння, байдужості були
властиві і Лесі Українці, яка, обравши тернистий шлях поета, хотіла бачити
пісні свої пломеніючими, слова — зброєю іскристою. Вона їм не раз наказувала:
"Палайте чи паліть, та не в'яліть!"
Поетичним маніфестом письменниці, її мистецьким кредо став вірш "Слово, чому
ти не твердая криця...":
     Зброє моя, послужи воякам 
     Краще, ніж служиш ти хворим рукам!
У першій строфі цієї поезії письменниця звертається до слова, яке повинне
піднімати народ на боротьбу, а, отже, "знімати вражі голови з плеч". Наступна
строфа — це по суті аналіз своєї письмен­ницької, громадянської позиції.
Поетеса ніколи не видобувала фальшивих нот із своєї ліри, для битви з ворогом
гартувала слово кров'ю власного серця:
     Ти, моя щира, гартована мова, 
     Я тебе видобуть з піхви готова,
     Тільки ж ти кров з мого серця проллєш, 
     Вражого ж серця клинком не проб'єш...
Поетеса переконана в тому, що художнє слово стає міцною зброєю лише тоді,
коли його візьмуть дужі месники, задля яких вона і гартує цю свою "зброю
іскристу". Ця поезія відзначається музикальністю. Я.Степовий написав романс
"Слово, чому ти не твердая криця".
В своїй ранній поезії "Співець" Л.Українка запевняє читачів у тому, що ніякі
сили не примусять її відмовитись від патріотичного обов'язку — служити своїй
батьківщині й рідному народові. Юна поетеса усвідомлювала: поетичний шлях
тяжкий, і здолати його одній важко — такі роздуми і почуття пронизують вірш
"Мій шлях".
     Самій недовго збитися з путі,
     Та трудно з неї збитись ву гурті.
Леся мріє своїм словом збудити народ до боротьби за волю, за правду, знає, що
в цій борні може загинути багато борців, серед них і вона:
     Хай я загину, та хай сяє мило 
     Над людьми сонцем правда і надія!
В поезії "У чорную хмару зібралася туга моя ..." авторка постає ніжною,
стійкою, мужньою. Всі почуття, які пережила — від невимовної туги до гіркого
ридання, — не зломили її, "до землі не прибили", а, навпаки, загартували волю
і серце, зродили буряний мотив боротьби:
     ...Я вийду сама проти бурі 
     

І стану, — поміряєм силу!

Твори поета, уточнює Леся Українка у вірші "Поет підчас облоги", подібно до життя, мають бути всеосяжними, різноманітними, спів поета повинен будити від сну, служити загальнонародній боротьбі за свободу. Леся Українка добре знала з історії світової і вітчизняної літератури, із власного досвіду, що часто доля була жорстокою до справжніх поетів: італійський поет Данте був вигнаний із своєї країни; англієць Байрон помер у Греції; Пушкін, Лєрмонтов, Шевченко, Грабовський фізично знищені царизмом. Поетеса часто писала на цю тему. Зокрема у вірші "На столітній ювілей української літератури", присвяченому І.Котляревському, вона так висловлюється про долю поетів-борців: Ніхто Їх не брав під свою оборону, Ніхто не спускався з найвищого трону, Щоб їм уділяти хвали, Чоло не вінчали лавровії віти. Тернів не скрашали ні злото, ні квіти, Страждали співці в самоті. Та будучи вірною девізові: "Тільки в боротьбі життя і щастя", — Леся Українка слідом за Т.Шевченком і М.Некрасовим, разом з Ї.Франком і ГІ. Грабовським проголосила: "Не поет, хто забуває про страшні народні рани..." Звернімося ще до одного вірша — "Зоря поезії", в якому поетеса проголошує своє естетичне кредо. Вона мала право сказати про свою поезію: "Зоре моя! в тебе світло повік буде ясне". Бо людина, яка обрала для боротьби з ненависним ворогом гострий кинджал, тобто слово-зброю, не могла не запалити у серцях прийдешніх поколінь вогонь любові до свободи, ненависті до тиранії. Дуже часто на папір лягали слова муки і страждання: Хотіла б я вийти у чистеє поле, Припасти лицем до сирої землі. І так заридати, щоб зорі почули, Щоб люди вжахнулись на сльози мої. ("Горить моє серце...") Поетеса відважно мірялася силою з лихою долею. І перемагала. Промчалась та буря-негода палка наді мною, Але не зломила мене, до землі не прибила. Я гордо чоло підвела... І в серці моїм переможнії співи лунають. (“У чорную хмару зібралася туга моя”) Інколи життєві скрути були досить тяжкими, та не впадала в розпач мужня дочка Прометея, не втрачала надії на кращі часи. Варта подиву та надзвичайна сила волі, що давала тяжко хворій жінці енергію творити. Такою ввійшла Леся Українка в літературу — як символ мужності, стійкості, нездоланності людського духу. І як співець мужності, незламності, боротьби. Ще в ранньому віці Леся прийшла до переконання, що для людини важливо бути сильною, стійкою, мужньою: "Що болить?"- мене питали, Але я не признавалась – Я була малою горда, Щоб не плакать, я сміялась. (“Як дитиною, бувало..,”) I ще раз я хочу звернутися до вiрша "Мрії". У ньому поетеса розповідає, як вона ще дівчинкою милувалась картинами із старовинних лицарських романів. З особливою симпатією ставилася до переможених, але гордих і нескорених героїв: Погляд мій спускався нижче, На того, хто розпростертий, До землі прибитий списом, Говорив: "Убий, не здамся!" "Убий, не здамся!" стало життєвим девізом дочки Прометея. Знаючи, що життя буде нелегким, поетеса вирішила йти лише вперед, з вірою, з бадьорою піснею. Чим сильніше наступала хвороба, тим мужнішою ставала Леся. Мотив мужності,стійкості, героїзму — провідний у творчості поетеси. В її творах, як і в більшості справжніх поетів, важко розрізнити особисте і громадське, тому дуже часто ліричний герой її поезії нагадує нам саму авторку. Він сміливо виступає проти бурі, що символізує морок, людське горе:

Я вийду сама проти бурі

І стану, — поміряєм силу! Тому пафос нескореності, героїзму проймає усю творчість Лесі Українки. У циклі "Сім струн", в "Колисковій", звучать роздуми матері про майбутнє своєї дитини. Мати переконана, що у дітей треба виховувати волелюбний дух, щоб вони не корилися сліпо долі, активно сприймали життя. Леся Українка прагнула створити образ героя, духовно могутнього борця, людини незламного характеру. З цією метою авторка зверталась до Біблії, міфології, історичного минулого нашого та інших народів. Часто з великим піднесенням поетеса використовувала образ нескореного Прометея. Духовна спорідненість з цим титаном була помічена критиками і літературознавцями, за що Леся удостоїлась імені дочки Прометея. Нащадками Прометея називає Леся Українка всіх борців за волю. Як зразок мужності, громадянської активності, титанічного духу виступає учасниця оборони свого краю у поезії "Грішниця". Ця дівчина ладна віддати своє життя за те, щоб не було на її землі ворогів. У циклі "Сльози-перли" ліричний герой заявляє, що краще прийняти смерть, ніж жити в "ганебній неволі". Мужнім борцем за щастя і долю України був для Лесі Тарас Шевченко. Вірш "На роковини" розкриває палку самовіддану любов поета до своєї землі, нездоланність його духу. Авторка уславлює мужність, незламність поета-громадянина в поезії "Якби вся кров моя уплинула отак". У поета є сила, яка не дозволяє коритись долі, а "будить у серці крики бойові". І вона до кінця залишилася вірною цьому життєвому девізу: у житті і у творчості. Завдяки цій дивовижній духовній незламності Іван Франко свого часу із захопленням, із шанобливістю назвав цю тендітну, змучену недугою, але таку надзвичайну у своїй внутрішній красі і силі жінку «Трохи чи не одиноким мужчиною на всю нашу сьогоча­сну Європу...» Яка дивна і яка промовиста оцінка! Я твердо переконаний, що життєвий і творчий шлях великої поетеси став взірцем для багатьох поколінь.