Каталог :: Литература

Сочинение: Іваничук Р. Художній зміст роману Орда

Міністерство культури та мистецтв України
Київське вище обласне училище культури та мистецтв
Факультет народно - художньої творчості
                            КОНТРОЛЬНА  РОБОТА                            
                    з предмета: Українська література                    
  На теми: Ідейно художній зміст роману Р.Іваничука “Орда”  
Морально-етична тема в сучасній українській  художній літературі 60-90х рр.
Студентки 1 курсу заочного відділення
Факультету народно - художньої творчості
Відділу хореографії                   Григор’євої Д.С.
м.Київ;
вул. Картвелішвили 3-Б, кв. 66
                                  2003р                                  
     
     
     План.
     План. 2
     Ідейно художній зміст роману Р.Іваничука “Орда”. 4
     Морально-етична тема в сучасній українській літературі 60-90рр. 9
     Цикл оповідань “Полювання на жар птицю” Д.Міщенка . 9
     роман В.Собко “Лихобор” . 9
     У цикл оповідань Дімарова “Містечкові історії” . 9
     Роман О Гончара “Собор”. 10
     Ідейно художній зміст роману Р.Іваничука “Орда”.
     Мій рідний краю, де ми, що ми?
     Чи ти зірнеш коли ясніш,
     Чи мовчки в темряві загаснеш?
     Чи є над тебе де сумніш,
     Чи є над тебе де нещасніш?
     П.Грабовський, “Оце читав я про світи”.
Вступ.
Роман Іваничук — автор багатьох збірок новел та оповідань, повістей «Місто»,
«Сьоме небо», «На перевалі», «Зупинись, подорожній!» («Спрага»). Але
найбільшу популярність він здобув як історичний романіст. Його «Мальви»,
«Черлене вино», «Манускрипт з вулиці Руської», «Вода з каменю», «Четвертий
вимір», «Шрами на скалі», «Журавлиний крик», «Бо війна війною», «Орда» — це
різні часи, різні географічні терени, різні жанрові підвиди історичного
роману.
Як літератор Іваничук виховувався в атмосфері новелістичної школи Стефаника,
яким захоплювався батько письменника, сільський учитель і перший його
літературний наставник. Та й народився Р. Іваничук недалеко від Стефаникового
села, теж на Покутті, — у с. Трач, що на Коломийщині, і вчився у тій самій
Коломийській гімназії (цей період, як і саму гімназію, він згодом із любов'ю
опише в автобіографічному творі «Благослови, душе моя, господа...», 1993).
Уже перший опублікований твір Р. Іваничука — новелу «Скиба землі»,
видрукувану 1954р. в студентському альманасі Львівського університету, де він
навчався на філологічному факультеті, схвально зустріла критика. Великий
успіх випав на долю його першої збірки малої прози «Прут несе кригу» (1958).
Самовимогливість, самокритичність і невтомну працьовитість, властиві
Іваничукові, добре ілюструє його перший роман «Край битого шляху» (1962).
Кожна з наступних частин цієї трилогії (опублікована «Прапором» повість
«Зупинись, подорожній!» — у першому журнальному варіанті «Спрага» — мала б
бути четвертою частиною, а роман — тетралогією) вирізнялась зростанням
майстерності, професіоналізму, хоча загалом твір не став значним явищем
літератури.
Усі три повісті — як три аспекти проблеми випробування, розділи більшого
твору, до якого вони рухаються своєю проблематикою, сюжетними лініями,
життєвим матеріалом і долями героїв. Зрештою, те саме спостерігатиметься і в
історичних романах: кожен, лишаючись суверенним, завершеним твором, водночас
сприймається як частина епопеї, за якою — вся історія нашого народу.
У жанрі історичного роману Р. Іваничук дебютував 1968р. «Мальвами». Ще не
встигли з'явитися рецензії, як усна й письмова «партійна» критика за
спецзавданням «згори» проголосила «Мальви» ідеологічно шкідливим «історичним
романом без історії». Оргвисновки, безумовно, вдарили не тільки по твору.
Що ж крамольного знайшли в «Мальвах» ідеологічні чини? Крамольним на той час
було вже саме звернення до національної історії, утвердження ідеї любові до
рідної землі і народу як виміру соціальної та моральної вартості людини.
Роман (першоназва «Яничари» знята автором з «маскувальною» метою) влучно бив
у те явище, яке значно пізніше було назване «манкуртством».
Дія в романі «Мальви» відбувається у середині XVII ст. — напередодні та під
час національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Це
історія життя полонянки з України Марії, її поневіряння на чужині з дочкою
Соломією, яку вона вже тут, у Криму, назвала Мальвою, сподіваючись, що виживе
дочка, як вижили занесені вітрами з українських степів квіти. А Україна
протистоїть двом державам-загарбницям: Османській імперії та Кримському
ханству, що воюють проти України силами її дітей.
Роман «Черлене вино» (1977) переносить читача у XV ст., в галицькі й
волинські землі, над якими нависла загроза полонізації.
Циклічність, зчепленість кожного роману з наступним надає їм безперервності
вічного часу, куди входять і видатні події, і маловідомі; і видатні люди, і
невідомі офіційній історії їхні однодумці, без кого й великі не стали б
великими. Тому письменник намагається реставрувати ці невідомі постаті —
встановити справедливість, «вирівняти» історію. Тенденція до демократизації
останньої, властива сучасному історичному романові, проймає концепцію часу в
творах Р. Іваничука. Тому він вибирає з потоку народної історії не так саму
видатну подію, як її соціально-психологічні передумови.
У романі «Манускрипт з вулиці Руської» (1979) показано зародження ідеї
визвольної війни, майбутньої Хмельниччини, у Львові кінця XVI — початку XVIII
ст.
А в романі «Вода з каменю» (1982) зображено охоронців національної пам'яті —
«Руську трійцю» — Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича, Якова Головацького,
що в 30-х роках XIX ст. уперше в Західній Україні стали писати літературні
твори народною мовою.
Тема суду історії, нащадків і власної совісті над людиною, її життям і
вчинками, сповіді, звіту «історичної» людини перед народом, прийдешнім,
провідна і для роману «Шрами на скалі» (1986). У романі поєднано три часові
плани: епоха Франка, часи Данила Галицького і сучасність. Остання доба
пов'язана з особою автора, який, приїхавши в Урич, колишню твердиню Галицько-
Волинської землі, де любив бувати Франко, шукає слідів напису на честь
Франкового ювілею і на очах читача творить розповідь про геніального поета.
Концептуальний центр роману «Журавлиний крик» (1988) — тріада: Воїн-Меч
(кошовий отаман Петро Калнишевський), Філософ-Слово (Павло Любимський,
Сковорода) і Митець (маляр Шалматов, Іван Котляревський). «Чим житиме народ,
коли в нього не стане зброї, а до мислі не привчили? Загине він, — каже в
романі Сковорода. — А щоб цього не трапилось, учитися треба: кожну мить,
кожен день розум свій будити, — він же безмежний. А коли народ матиме його
хоча б у головах окремих людей, то уподібниться він кременеві, в якому
затаївся вогонь». По суті, така тріада присутня в кожному історичному творі
письменника, але незмінно найважливішим її компонентом виступає Слово,
першопочаток усього сущого, матеріального й духовного, соціального й
морального.
Людина в романах Іваничука духовно поріднена із символічно акцентованими
простором і часом. Вона пронизана його плином, і він зумовлює її поведінку і
її мету. Саме через сюжет випробування цієї мети людина й розкривається в цих
творах, які є в певному сенсі ідеологічними романами випробування, де
важливим жанрово-композиційним чинником виступає усвідомлення ідеї чи
виростання до неї.
Об'єднують усі романи Іваничука в один цикл, в один великий роман про рідну
історію не тільки сам матеріал, історія, спільні події й герої, наскрізні
образи-символи, а й наскрізні ідеї, передовсім найвизначальніша — ідея любові
до рідної землі й народу як смислу існування людини.
На жаль, право України на своє Слово впродовж століть оплачувалось
розправами, репресіями й концтаборами, незчисленними людськими жертвами («Бо
війна — війною...», 1991; «Орда», 1992).
Роман “Орда” - тернистий шлях нашої Батьківщини до свободи.
Пишучи цю контрольну роботу,  я  зрозуміла, що досить важко знайти влучні
слова  і вирази, якими можна передати  усю гаму почуттів, яку викликає в моїй
душі прочитаний твір Романа Іваничука “Орда”. Мушу правда визнати, що
спочатку я думала написати такий собі звичайнісінький реферат, переписаний з
різних критичних джерел, відтворити чужі думки у своїй роботі та видати це за
мої особисті почуття. Але на щастя не довелося мені написати такого
“бездушного”, “безликого” реферату, адже, хвала Богові, я не знайшла жодних
творів літературної критики, щоб бездумно переписати їхні слова. Тому й
написалося в мене, те що викладене нижче, через призму мого світосприйняття
та життєвого досвіду. Може дещо і не є правильним, або однозначним у моєму
розумінні роману “Орда”, але я намагалась писати відверто та чесно. Бо,
здається мені, не можна про такий твір писати кривду, адже сам роман закликає
нас піднятися з темряви віковічних занепадань, почути слова правди і не
тільки почути, але й відчути їх у своєму серці та залишити їх там назавжди.
Тому не маю я морального права перекручувати чиїсь слова, думки, а намагаюся
писати так я відчуваю серцем.
Ось у моїх руках не дуже товста, у звичайній обкладинці, непримітна ззовні
книжка . Але ж то яке багатство духу всередині! Відкривши і прочитавши перші
сторінки я не змогла відірватись від цього прекрасного літературного витвору
ні на  хвилину. Вже світає за вікнами, очі злипаються, але серце калатає у
грудях йдучи сторінками роману. Ніби своїми очима бачиш страшну історію нашою
України, а руками ніби намагаєшся доторкнутися і зцілити незчисленні рани
твої, моя земле. Ніби моя душа зливається з душею Батьківщини. І розмовляють
вони єдиною мовою без слів, бо тією мовою говорить незламний український дух.
Він промовляє у храмі української душі і луна від цих слів ніби у дзеркалах
відбивається у душі всіх, хто читав роман “Орда”.
З перших сторінок відкривається нам страшна картина звірячої нелюді,
безжалісної люті, неймовірної жорстокості.  Перші сторінки роману червоні від
людської крові, що тече мов ріки по столиці українського гетьмана Мазепи -
місту Батурину. Це страшна різня де нема жалю ні до дітей, ні до жінок.
Російські драгуни, ніби татаромонгольска орда, знищують усе, що трапляться їм
на шляху, і не просто вбивають, а намагаються зробити це хворобливо -
витонченими тортурами. Аби не тільки фізично знищити українців, але й оселити
в їхніх  душах страх перед Росією, принизити людську гідність, зламати
гордівливий дух українців. Людський стогін, зойки, крики жінок і дітей
перегукуються у страшному передзвоні з брязкотом ганебної російської зброї.
Ганебної, бо підняли її на беззахисних і безневинних. І нема для зброї
більшого прокльону, ніж не змита кров дитини на ній.
І ось серед суцільного “червоного кольору” просочується непроглядна темрява,
чорний світанок, що мов велетенський павук висмоктує пролиту кров, як страшні
солодощі. І в самому осередку цієї темряви стоїть страшна трійця. Це князь
Меншиков, зрадник Мазепи - полковник Ніс, та молодий сповідальник гетьмана
отець Єпіфаній. Страшний Кат, Ганебна Зрада, Німі уста
кровопролиття - ось як можна описати цю трійцю, яка стоїть і дивиться на
криваве дійство, що розгортається на їхніх очах. Наруга над українською
землею, над нашим козацтвом, над мрією Мазепи про вільну Україну відтворена
автором в образі цих істот, яких не можна вже назвати людьми. Не можна, бо
втратили вони свою душу, проміняли на ницість і жорстокість, продали за “30
срібляників” , прокричали у хмільному натовпі: “Розіпни його!”
Різними шляхами прийшли вони до того “Армаггедону”, як назвав цю різню отче
Єпіфаній. Князь Меншиков вслуговується перед царем Росії, аби знищити Мазепу
і усю Україну. Бо він бач хоче сам стати гетьманам, тією заляканої
понівеченою країни, в яку він намагається перетворити страждальну Україну.
Полковник Ніс - це зрадник, що зрадив не тальки свого гетьмана  і братів-
козаків, але й увесь український народ, бо розказав російським військам князя
Меншикова, як потрапити крізь потаємний хід до міста. Він продався Росії, як
Іуда за “30 срібників”. Але навіть набагато більші гроші  не допоможуть йому
викупити собі спокуту, позбутися від прокльону: “Вовкулакою ходитимеш по
світу і ніколи не настигне тебе смертна година”. Отче Єпіфаній опинився в
середині “Армагедону” через страх, страх перед безжалісними катами, не зміг
він стати поруч зі своїми страждальними батуринцями, зі своїм козацтвом, не
зміг прийняти свій хрест з честю. Скористався чорним захистом нелюдів і
мовчки дивиться на катування українців.
Проте є ще іскорка святості в його душі і саме вона врятовує його душу від
остаточного знищення та поховання у темряві. Він втрачає глузд і страшне
дійство ніби “ота проклята карусель дерев’яної дзвіниці”, кружляє у його
запамороченому мозку. Жах засліпляє очі, забирає пам’ять.
Здається нема вже спасіння від того - горить Батурин, кров розлилася його
вулицями, гори трупів, а річка Сейм несе на собі розп’яття козаків жодної
душі не залишили бузувіри. Але як світлий спалах надії, як символ нездоланної
української душі постає перед нами образ Мотрі - дочки Кочубеїхи, коханки
Мазепи. Проклинає вона і російських нелюдів, і зрадника  полковника. Відверто
та з вірою закликає до боротьби, до нескореності. І звісно нелегка доля чекає
на неї за такі слова - натерпиться вона від російських катів у в’язниці в
“країні карликів”. Усілякими шляхами будуть ламати її гідність та честь, але
не скориться вона, не продасться, не змаліє душею через покору, а навпаки
перетвориться на білого лебедя, і як символом чистоти і святості полетить
назад на Україну, де й зустріне божевільного отця Єпіфанія.
Довго блукає отець дорогами змордованої України, але проклятий розправою в
Батурині, несе він, навіть не бажаючі цього сам, тільки горе та нещастя за
собою. “Єпіфанієві принесли дитину до хресту, він нахилився над сповиточком,
щоб миропомазати, а дитина скрикнула і навіки вмовкла; наблизився до молодих,
які стали до шлюбу, і ті вмить розбіглися у протилежні боки.” І пішов він
шукати Мазепу, аби висповідатися про свій гріх і розказати про зраду. Але й
віднайшовши його не отримує він спокою - гетьман вмирає у нього на руках, а
король Карл відвернувшись на мить до отця був тяжко поранений у битві. І тоді
вирішив отець усамітнитись у монастирі, аби постом, молитвою, покаянням
здобути собі прощення. І саме тоді у скиті на берегу річки зустрічає він
лебедицю - Мотрю. Чистий та ясний розум дівчини ніби перетворюється у білого
прекрасного лебедя та врятовує отця Єпіфанія від божевілля, допомагає йому в
пошуках спокути за гріх мовчання. Саме Мотря розказує отцю про країну
карликів, звідки вирвалася з полону і лебедем повернулася до України.
Говорить  Мотря - лебедице Єпіфанію “ Я чистота душі твоєї, і з тобою буду
тільки тоді єдина, коли сам очистишся”. І отець Єпіфаній вирушає у мандри на
пошуки країни карликів. По дорозі він зустрічає і гетьмана Пилипа Орлика, і
Полуботка. Знайомиться з  названим сином Мазепи Андрієм Войнаровським.  Від
Пилипа Орлика отримує він пергамент з листом, що є майже новою конституцією
України, як вільної незалежної держави. Але і гетьман і чернець розуміють, що
не настав ще час для неї, не готові душі людські до прийняття цього важливого
документу. Треба спочатку видушити з нас карликів, що живуть у своїй нібито
фантастичній країні.
С першого погляду нам здається, що ця країна дійсно фантастична і люди там
якісь незвичні-карлики. Але ж придивляємось і розуміємо - ні! Це ж є ми у
соціалістичній країні, де усі рівні і однакові. Тому карликами і стали, бо
рівняють усіх однією мірою, а хто є вищим духом за інших, визнає себе як
особистість - нема пощади до них, зносять непокірну голову з плеч - усі мають
бути рівні! Тут бачимо і символічні образи репресій, доносів, катувань у
сталінських в’язницях. І “чорних воронів” - закритих машин, на яких увозили
у небуття найгідніших, талановитих письменників, митців, лікарів, вчених. Усі
мають бути однаковими. Бачимо тут і ідеологічні збори, скульптури отця і
наставника Великого Тома. Насильницьку колективізацію, розкулачування,
голодомори та всі жахи комуністичної машини знищення. Орда цих карликів-
нелюдів розповзається по людських душах і підкорює собі, залякує, паразитує.
Тільки в декількох особистостях , а саме в Мотрі, є сили протистояти цій
орді. Саме тут узнає Отець Єпіфаній про її страждальну долю, про чудове
перевтілення у лебедицю.
Ми бачимо  як виразно, талановито і витончено показаний автором  зв’язок двох
різних часів, епох - Велика царська Росія і Комуністична країна “Советов”.
Ніби підкреслює автор, що треба знати і вивчати уроки історії, аби не
перетворитися знову на карликів. Адже як могло так статись, що люди-карлики,
які були свідками фізичного знищення нацистами сотень тисяч мирних людей,
зруйнування міст і стертя з землі сотень сіл , і досі паразитують на нас?
Чому не мали ми справжнього " організатора і командира , людини рішучої і
справедливої ", а всі  перетворилися на рабів? Відповідь на таке питання
варто дати словами головного героя роману ".невже ж це вони , козаки , які ще
вчора – пішо чи кінно – з розвіяними на вітрі чубами , з піднятими шаблюками
, з бійним степовим гиком вривались в ворожий стан , змітаючи все на своєму
шляху ? Як могло так трапитись , що у мент лицарі перемінились на худобу ?
Чого не вистачало їм на волі , чого не виховали в собі , що так легко здалися
? Мабуть мало для лицаря бойового запалу , залізної орденської єдності і
хвилевих перемог ...За воїном мусить стояти інститут державного послушання ,
якого ніколи не знав козак , викоханий безконтрольною вольницею і
розгнузданим правом козацької охлократії . Що залишається йому , коли це
право в нього відбирають ? Ніщо . Хто за ним стоїть , хто його відстоює ?
Ніхто . Він усвідомлює це тільки тоді , коли з його рук вибивають шаблю і
упадає тоді духом , і з лицаря умить стає рабом . Що треба дати народові ,
щоб він народом залишився , навіть тоді коли в нього відбирають меч ? Мисль ,
просвіту , науку права і державності , філософію буття ".
Отець Єпіфаній збагнувши це, усвідомивши, що карлики то не страшна орда, а
маленька купка мерзотників та дармоїдів, визволяється з полону. Очищує свою
душу від страху перед ними і допомагає іншим полоненим позбутися рабської
покірності.  І тільки після того, як він осягнув усю величність українського
нації, а разом з тим і ницість “карлицької системи” вирушає він із країни
карликів на пошуки нового українського храму, храму гідної, справжньої
людяної душі.
Проходить він крізь села, міста, бачить скруту, страждання, голод і
переповнюється душа його тугою. Саме тоді зустрічає він козака Мамая - символ
нездоланності української душі. Лютою ненавистю до поневолювачів горять його
очі, і руки стискають шаблю, а думки і дія прагнуть до визволення України від
ординців. Сперечалися козак Мамай і Єпіфаній якою ж треба йти дорогою до
нового українського храму - дорогою спокути і покаяння, чи “вогнем і мечем”.
Кожен з них обрав свою дорогою по якій пішов до храму. Але ж то храм
української свободи є один і тому вони йдуть до того ж самого міста разом,
але різними шляхами.
І знайшли вони таки величний храм душі своєї. Храм як  втілення високого духу
народного, мірило людських цінностей, моральний суддя. Отже автор нагадує нам
обов’язок кожного українця віднайти і зберегти храм національної гідності у
душі своїй, а разом з тим  духовну красу нашої нації, велич, чистоту, красу
нашого народу. І дай Боже, щоб  кожний з нас таки віднайшов храм душі своєї!
Свій твір я хочу завершити строками із поеми “Мойсей” І.Я.Франка, які
вважаються мені дуже доречними:
.Якби ти знав,
Чого в серці тім повно!
Якби знав, як я люблю тебе!
Як люблю невимовно!
Ти мій рід, ти дитина моя,
Ти вся честь моя і слава,
В тобі дух мій, будуще моє,
І краса і держава.
     
     
     Морально-етична тема в сучасній українській літературі 60-90рр.
Проблема моралі та етики розкриваються у дуже багатьох творах сучасних
українських письменників, можна навіть сказати, що будь який твір так чи
інакше обов’язково торкається споконвічних людських цінностей, боротьби добра
і зла, безсмертя душі і мінливість фізичного світу, щиру любов та ницість
зради. Серед найхарактерніших митців літераторів, що написали твори на
морально-етичну тему можна назвати такі:
Д.Міщенко, В.Собко, А.Дімаров,  Н.Щербак, О. Гончар, О.Коломієць та багато
інших.
     Цикл оповідань “Полювання на жар птицю” Д.Міщенка це
добірка творів різних за сюжетом, але об’єднаних єдиною тематикою - проблемою
вибору людиною свого місця в життів, чи попливе він за течією, чи зможе
протистояти життєвим негараздам, особистим невдачам на тлі певних історичних
подій. В романі “Хліб наш насущний”, що входить до цієї збірки, автор показує
нам драму покоління на долю якого випало бути учасником і сторичних подій, що
пов’язані із становленням нищівної системи соціалізму - колективізації,
голодоморів, репресій.
Також у цю збірку входять такі оповідання як: “Зачароване коло”, “Приспаний
бісик” та інші. Але центральне місце у збірці займає повість, яка має таку ж
саму назву, як і увесь цикл творів - “Полювання на жар-птицю”. Основним
сюжетом у повісті є доля сім’ї селянина Степана Колесника. Страшні події
часів колективізації, репресій, розкулачування переплітаються з морально-
етичними проблемами - підлість і щирість, вірність і підступність, чесна
праця та хабарництво. Негативними героєм цієї повісті є міліціонер Придибайло
і голови сільради Джали, які знущаються над сім’єю Колісників. Духовна
бідність цих людей, бездуховність призводить навіть до того, що вони руйнують
не тільки своє життя, але й життя своїх і чужих дітей - своїм синам, красуні
Меланці, дочки Колесника, її нареченому Павлу. Автор у своєму творі викриває
ницість та жорстокість, занепад людської душі, закликає нас обміркувати своє
життя і віднайти в ньому вічне і прекрасне.
     У романі В.Собко “Лихобор” автор розкриває проблему
батьків та дітей, зв’язку минулого та сучасності, засудження війни та
насильства. В центрі роману колектив київського авіазаводу, але автор раз за
разом повертає нас у спогадах до Великої Вітчизняної Війни. Головними героями
роману є інвалід війни Семен Лихо бор та його син Лука. Семен прикутий до ліжка
у шпиталі, де багато таких самих як він - покинутих напризволяще родичами, що
відмовились від інвалідів. Автор описуючи це доказує нам безглуздість війни,
яка не закінчується з перемогою а живе у людських душах та долях довіку. Адже
син Семена лука дізнається про батька лише коли йому вже 17 років - ось таким
чином скалічила війна долі цих людей.  У романі автор підносить чистоту
кохання, засуджує жорстокість і зраду.
     У цикл оповідань Дімарова “Містечкові історії” входять
повісті “Квартира”, “Мама Люба”, “Листи з небуття”, “Галочка”, “Петля”,
“Пам’ять”.
У повісті реквіємі “По матері” - постає перед читачем проблема батьків і
дітей, безмірна щирість материнської любові та невдячність дітей. Все своє
життя мати присвятила аби збудувати синові нову хату. Проте коли син виріс і
вернувся із армії, то не знайшлося метрі місця і новому домі. Тому й у
доживає вона свого віку у старій мазанці і навіть у смертну годину не було її
сина поруч - вона помирає на руках у чужих людей. Своїм твором автор
підкреслює що мати, то є символ добра на землі, людяності любові, її духовна
краса, безмежна любов розкривається в турботах про сина. Автор нагадує нам,
що де б ми не були завжди з нами буде материнська любов, і її не можна
забути, зрадити.
В оповіданні “Три наречені для нашого тата” розкривається також проблема
батьків та дітей, але вже с іншого боку. Тут зображуються звичайні сімейні
стосунки , але крізь буденність автор висловлює повагу та вшанування до
батька, як основи та голови сім’ї.
“Нечиста сила” - цей твір засуджує армію нероб та дармоїдів в установах та
відомства. Твір здається фантастичним, але насправді він описує нашу
реальність.
В центрі оповідання “Колектив і Колядко” зображений простий дільничній лікар
Колядко, який любить свою роботу та намагається працювати чесно та віддано.
Але ті хабарники та нероби, що оточують його не люблять таких працьовитих
людей і всіма засобами намагаються знищити його, принизити. Автор своїм
твором показує нам наскрізь прогнилу систему бюрократизму, засуджує егоїзм,
підлість та славить чесну працю справжніх  людей.
     Роман О.Гончара “Собор” – видатне літературне і суспільне
явище. Йому випала нелегка доля: критика замовчування, заборони. Автор підняв
такі актуальні проблеми, які нікого не можуть залишити байдужими. Це перш, за
все проблема духовності.
Роман має символічну назву, бо він - це втілення високого духу народного,
мірило людських цінностей. Через відношення до собору автор показує велич і
підлоту, чистоту, красу і звироднілість людських душ, та закликає нас
нащадків бути духовно красивими людьми. Головною думкою роману звучать слова
старого вчителя, звернені до героїв роману а таким чином і до нас “Бережіть
собори ваших душ!”. Автор своїм твором виступає проти бездуховності,
бюрократизму, духу руйнування.