Каталог :: Литература

Реферат: Василь Стефаник

                    Головне управлiння освiти України                    
             Донецький медичний унiверситет iменi М.Горького             
                         Донецький медичний лiцей                         
     

Василь Стефаник

Життя та творчiсть Виконавець : Карпегiн Д.В.(10 гр.) Керiвник : Балахонова С.В. м.Донецьк 2004 Змiст 1.Вступ - Життя та творчicть Василя Семеновича Стефаника 2.Основна частина - Проблематика психологiчної новели Василя Стефаника "Новина" - Чому головний герой новели Василя Стефаника "Новина" викликає суперечливе ставлення до себе? - Камінний хpест як художній символ тpагізму життя укpаїнського селянина-бідняка в новелі Василя Стефаника "Камінний хpест" - У нас у кожного свiй хрест i своя доля (за новелою Василя Стефаника "Камiнний хрест") - Камінний хрест як художній символ трагізму долі українського селянина-бідняка в однойменній новелі В.Стефаника - У нас у кожного свiй хрест i своя доля (за новелою Василя Стефаника "Камiнний хрест") 3.Висновок - Життєва основа новели "Новина" Василя Стефаника (Роль художньої деталi) - Історична правда і художній вимисел у новелі ,, Камінний хрест “ Василь Стефаник Його новели – як найкращі народні пісні, в яких нема риторики, ані сентиментальності, а тільки наочне, голе, просте, непідфарбоване життя, дуже часто сумна дійсність, але оздоблена золотом найправдивішої поезії. Іван Франко Василь Стефаник – неперевершений майстер соціально-психологічної новели. Ця істина міцно утвердилася в нашому літературознавстві. Він найближчий соратник Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Лесі Українки, Ольги Кобилянської, товариш і спільник у творчій та громадській діяльності Леся Мартовича та Марка Черемшини. Творчість Стефаника припадає на кінець ХІХ та початок ХХ століття. Талант письменника найбільше виявився у жанрі соціально- психологічної новели. Основною темою його творів, як і творів Леся Мартовича і Марка Черемшини, що становлять разом із Стефаником так звану “покутську трійцю”, було життя найбіднішого селянства на західноукраїнських землях. З великою силою слова Василь Стефаник зобразив трагедії і драми селян, про яких він говорив: “Я люблю мужиків за їх тисячолітню тяжку історію, за культуру ... За них я буду писати і для них”. Менше знаємо про нього як про людину. А така інформація теж важлива для глибшого розуміння творчості письменника, для проникнення в таємниці його майстерності. Цікавим видається спогад Василя Костащука, який добре знав Стефаника: “Гарна класична будова тіла, приємні риси обличчя та благородні рухи творили з нього непересічний тип чоловічої краси. Був незрівнянним психологом. Інтуїція, якою володів, давала змогу йому відкривати найтаємніші думки й бажання свого співбесідника, вбирав у слова те, що інші лише відчували, але назвати того не могли. Коли говорив, всміхався якоюсь дивною усмішкою: то дивиться з-під брів, то в очі глядів, ніби зазирав у душу. А як оповідав про щось гірке, то чоло морщив і хмурився; тоді здавалося, що от-от з буйної чуприни вилетить іскра і запалить світ”. Оце вміння спостерігати і глибоко переживати бачене й почуте надало новелам письменника того болю, що гримів, як музика Бетховена. А уривчаста, нервова фраза зближує його творчість з експресіонізмом – літературно-мистецьким напрямом, що розвивався в перші десятиріччя ХХ ст. Василь Семенович Стефаник народився 14 травня 1871 р. в селі Русів, тепер Снятинський район Івано-Франківської області. Допитливий розум вбирав народні пісні, казки, легенди, деталі селянського побуту, звичаїв, обрядів мешканців покуття. Як підріз, пас овець, їздив з батьком в поле. Три роки відвідував школу у рідному селі, а потім ще три роки навчався у Снятині, де вперше відчув на собі погорду з боку вчителів і паничів. Знущання стали ще нестерпнішими, коли в 1883 р. вступив до Коломийської гімназії. Ховаючись від учителів-шовіністів, разом з Лесем Мартовичем організував вшанування пам'яті Шевченка, відкрив у рідному селі читальню, входив до таємного гуртка гімназистів, де знайомилися з українськими книжками, обговорювали факти селянської недолі. У великому залі першого класу польської гімназії в Коломиї, пише Стефаник у автобіографії: “ми, селянські хлопці зайняли послідню лавку. Товариші наші в лакерованих чобітках глузували з нас та посміхалися”. Оце глузування рано пробудило у хлопцеві почуття протесту проти соціальної та національної нерівності. Формування світогляду майбутнього письменника проходило поза стінами гімназії, бо, як згадує він в автобіографії, “гімназія, крім формального навчання і ворожого відношення до нас, українців-студентів, нічого нам не давала.” Діяльність таємного гуртка гімназистів не лишалася непоміченою. Наслідком цієї “читальняної діяльності” було те, пише Стефаник, що його разом з багатьма іншими “прогнали з Коломийської гімназії”, і він уже в 7-му класі був у Дрогобичі. Тут, у Дрогобичі, Стефаник уперше побачив Івана Франка і, вирішивши з ним с особисто познайомитися, завітав до нього у село Нагуєвичі. Знайомство відбулося, і далі, як зазначає Стефаник в автобіографії, підтримував з ним ціле життя найдружніші взаємини і його, може, єдиного з українських великих письменників, найбільше любив.” Після складання в Дрогобичі 1892 року іспитів на атестат зрілості Василь Стефаник вступає на медичний факультет Краківського університету, хоч, як він пише в автобіографії, з тією “медициною вийшло діло без пуття, бо ані тої науки не любив, а вже ніяк не міг мурдувати хорих своїми обпукуванням і обшукуванням”. Перебування Стефаника в Кракові не було безплідним. Вивчення письменником медицини, особливо психіатрії, позначилися згодом на його творчості у повсякденній пильній увазі до пізнання найглибших таємниць психіки людини, з'ясування причин тих чи інших людських вчинків і дій, найтонших порухів людської душі. У студентські роки Стефаник бере активну участь у громадському житті, виїздить на села агітувати за селянських кандидатів у депутати до австрійського парламенту, зокрема за Івана Франка. За демократичні переконання його переслідують австрійські жандарми і кидають до в’язниці. Літературну діяльність Стефаник починає 1890 року. Тоді в журналі “Народ” був опублікований його допис “Жолудки наших робітних людей і читальні”. Протягом 1890-1897 років він пише свої перші “образки”, тобто (пісні) ліричні етюди, поезії в прозі, далі переходить до писання реалістичних новел, в яких змальовує тяжке економічне становище і безправність селян Галичини, різні побутові трагедії і драми, які постають на грунті пригнічення, темноти і нужди. Вперше Стефаник опублікував свої художні твори 1897 року в чернівецькій газеті “Праця”. Тут було вміщено кілька новел, зокрема, “Синя книжечка”, “Виводили з села”, “Стратився”, “У корчмі”, “Побожна”, “Сама-самісінька”. 1898 року виходить з друку перша збірка його новел “Синя книжечка”, за нею “Камінний хрест” (1900), “Дорога” (1901), а в 1905 р. – вибрані оповідання “Моє слово” (тут вміщено лише 2 нові твори – “Моє слово” і “Суд”). Написані з великою художньою силою твори Стефаника здобули широку популярність: вони перекладалися російською, польською, німецькою, чеською та іншими мовами, про них багато писала критика. Але сам письменник через певні життєві обставини після 1907 року надовго припинив творчу працю. За наступних 15 років він не опублікував жодного нового художнього твору. У 1903 році, “по невдатній медицині” Стефаник повертається у рідне село, в 1904 р. до тестя в с. Стецеву, де живе до 1910 року. Згодом повертається в Русів і мешкає там до кінця життя. У 1903 році письменник уперше побував, як сам казав, “на Великій Україні”, куди його запросила громадськість на відкриття пам’ятника І.Котляревському в Полтаві. Тут він особисто познайомився з М.Старицьким, М.Коцюбинським та іншими відомими письменниками, відвідав могилу Т.Шевченка в Каневі. З Канева написав Ользі Гаморак: “Осе ж і місце, звідки я поклонився всій Україні”. З 1908 по 1918 рік Стефаник був послом (депутатом) австрійського парламенту у Відні. Перебуваючи депутатом від селянської радикальної партії, зрозумів, що його діяльність в умовах цісарської само державної влади приносить дуже мало користі народові. Першу світову війну Василь Стефаник зустрів у рідному селі. Однак постійне прискіпування ворожої німецької вояччини, підозри в симпатіях до російського війська примусили письменника перебратися до Відня. Воєнні дії глибоко вразили В.Стефаника, а саме тут, у Відні, після майже 15 р. перерви, у нього “знову народилося слово”. Одна за одною з'являються новели “Дівоча пригода”, “Марія”, “Сини”, “Вона-земля”, “Пістунка”, що мають антивоєнний характер. Вони малюють трагедію народу: над його селами й містами, полями й горами пройшла, як смерч, все знищуючи на своєму шляху, війна. А після війни приходить нове лихо – окупація західноукраїнських земель напівфашиським – польським урядом на чолі з маршалом Пілсудським. Про те, як жили і на що сподівалися покутські селяни під окупаційною владою, розповідається в новелах “Дід Гриць”, “Morituri” та “Воєнні шкоди”. Ось із цих творів, написаних під час першої світової війни та в повоєнний час, і склалася нова книжка новел Стефаника – “Земля”, що вийшла 1926 року у місті Львові. Коли розвалилася царська імперія, і на її руїнах постала Українська Народна Республіка Стефаник привітав її утворення як волевиявлення українського народу. 17 листопада 1917 року виступаючи на все людному вічі у Снятині, він з радістю говорив, що в Україні “в найбільшій величі встає новий світ. Звідти йде до нас світло для нашого розвою”. Разом із тим письменник протестував проти намагань польсько-шовіністичних кіл загарбати Галичину. “віримо всі: ніхто нас не може збороти, ні знищити..: ніяка держава не може змусити народ, аби йшов до ворога на погибель...” – сказав Стефаник у своїй промові 14 грудня 1917 року. У численних публічних виступах цього періоду він утверджував ідею державної незалежної України. Найвиразніше ця ідея втілена в його патріотично- політичній громадській акції-участі у святі Злуки українських земель. У січні 1919 р. В.Стефаник очолив велику делегацію на знаменне свято – проголошення злуки всіх українських земель. Василь Стефаник разом з багатьма діячами української культури болюче пережив трагедію нашого народу, який не зміг відстояти свою незалежність у той час. Йому стелилася дорога в Україну і утретє, 1927 року. Але Стефаник не приїхав. І не лише тому, що польські власті не дали закордонного паспорта. До нього дійшла інформація про наближення тієї тяжкої, жахливої дійсності, що йменується беззаконням, сталінськими репресіями, більшовицьким червоним терором. Отримуючи від українського радянського уряду за свою літературну працю персональну пенсію, В.Стефаник водночас не давав себе втягнути в сумнівну політичну полеміку, зрештою, відмовився від згаданої пенсії. Дальший розвиток трагічних подій в Радянській Україні репресії діячів української культури, серед них приятелів і знайомих Стефаника, старший голодомор 1933 року – все переконало письменника в тому, що більшовицько-сталінський тоталітарний режим ворожий народові, несе йому горе і страждання. Тому відомий вислів Стефаника 1927 року: “Стою на вуглі моєї хати і простягаю до Вас руки...” не можна переносити на всю тогочасну дійсність Радянської України. Ці слова стосувалися лише певної групи письменників і декларують, насамперед, духовну єдність В.Стефаника з чесними, відданими народові митцями у Великій Україні. У 1926-1927 роках широко відзначалося 30-річчя літературної діяльності Стефаника. Ім'я письменника стає широко знаним у світі. Його втори перекладаються багатьма мовами. Одного разу, розповідають, Василь Стефаник з цікавістю і подивом запитав письменника Гната Хоткевича, автора великих прозових творів: - Я не розумію, як ви можете так багато і так легко писати? Хоткевич відповів: - Бачите, така вже несправедливість на цьому світі. Вам досить написати кілька сторінок, щоб сказати, що ви маєте талант, а мені треба – цілу книжку. У цій іскорці гумору є глибока і влучна характеристика одного з найславніших майстрів української літератури Василя Семеновича Стефаника. Проблематика психологiчної новели Василя Стефаника "Новина" Оригiнальнiсть новел Стефаника полягає ще, як вiдзначив Iван Франко, у новому способi "бачення свiту крiзь призму чуття i серця не власного, авторського, а мальованих автором героїв". Стефаник живе iнтересами своїх героїв, глибоко спiвчуває їм. "Всi нариси Стефаника, - пiдкреслювала Леся Українка, - пройнятi тим животворним духом спiвчуття автора до своїх персонажiв, який надає непереможної чарiвностi художнiм творам i якого не може приховати навiть найоб'єктивнiша форма". Стефаника називають майстром психологiчної новели, i одним iз його шедеврiв є "Новина". Новела починається повiдомленням про вражаючий i страшний факт: "У селi сталася новина, що Гриць Летючий утопив у рiцi свою дiвчинку. Вiн хотiв утопити i старшу, але випросилася". В основу новели покладено конкретну подiю, яка трапилася на Покуттi наприкiнцi голодного 1898 року в селi Трiйцi. "У Трiйцi вмерла жiнка одного чоловiка i лишила двоє дiтей. Не було кому їх чесати i обперати. Одного вечора взяв чоловiк маленьку дитину на руки, а май (трохи) бiльшу за руку й повiв до Прута топити. Маленьку кинув у воду, а старша взялася просити. "Но то йди собi сама додому й газдуй, а я йду до суду замельдуватися. Заки я вернусь з кримiналу, то ти давно вже у ...мамках будеш". Та й розiйшовся тато з донькою", - з гiркотою писав про цей трагiчний факт Стефаник Кобилянськiй 14 жовтня 1898 року. Образ Гриця Летючого сам по собi трагiчний. Цiлу зиму Гриць, не маючи палива, спав з дiтьми на холоднiй печi, страшенно голодував. Його дiти були такi худенькi, що дивно було "як тi дрiбонькi кiсточки держалися вкупi". Коли вони просили їсти, доведений до вiдчаю Гриць роздратовано вигукував: "то їжте мене, а що я дам вам їсти?" У цих гiрких словах виливається нарiкання Гриця на тяжку селянську долю. Голоднi дiти не зважають на щоденнi батьковi прокльони, до яких вони вже звикли. I коли батько дав їм шматок хлiба, то "вони, як щенята коло голої кiстки, коло того хлiба заходилися". Тяжко жити Грицевi самому, а ще тяжче йому, батьковi, дивитися на страждання виснажених голодом дiтей-сирiт, в яких, здавалося, були живими лише очi, налитi вагою горя, а решта тiла уже зовсiм висохла вiд голоду. "Здавалося, що тi очi важили би так, як олово, а решта тiла, якби не очi, то полетiла б з вiтром, як пiр'я". "Мерцi" - нараз подумав про них Гриць, i його пройняло жахом, кинуло в пiт. I з цiєї хвилини Гриць задумується, чи не краще було б дiтям вмерти, анiж так страждати. Але смерть не приходила. Батько впадає у вiдчай. Любов до дiтей i бажання швидше, за одним разом, покiнчити з крайнiм бiдуванням та з усiма муками, як важкий камiнь, давить груди. Нестерпнi страждання й усвiдомлення безвихiдностi становища примушують Гриця пiдняти руку на рiдних дiтей i приректи себе на страту: "Скажу панам, що не було нiякої ради: анi їсти що, анi в хатi затопити, анi вiпрати, анi голову змити, анi нiц! Я си кари приймаю, бо-м завинив, та й на шибеницю!" Гриць Летючий - спролетаризований галицький селянин - не пiднявся ще до усвiдомлення необхiдностi активного протесту проти жахливої капiталiстичної дiйсностi. Затурканий, скований ланцюгами, вiн виявив слабкодухiсть. Йому здавалося, що кращий вихiд - смерть. Це зовсiм не означає, що Стефаник виступає проповiдником песимiз му. Навпаки, вiн закликає до енергiйних дiй, до боротьби селянства з капiталiстами. Письменник засуджує капiталiстичний лад, що прирiкає селянство на злиднi та голодну смерть. Розкриваючи психологiю своїх героїв, зображуючи їхнi почуття i переживання, Стефаник найчастiше вдається до контрастних зiставлень i порiвнянь. У новелi "Новина" нарочитiй зовнiшнiй грубостi Гриця, яка знаходить вияв у його лайливих словах, протиставляється його душевна доброта, батькiвська любов до дiтей. Глибоко правдивi твори Стефаника звучать як обвинувальний вирок усьому капiталiстичному ладовi. У своїх новелах письменник вiдкрив прагнення трудящих Галичини до соцiального й нацiонального визволення, їхню любов до свого рiдного українського народу. Чому головний герой новели Василя Стефаника "Новина" викликає суперечливе ставлення до себе? Новела Василя Стефаника "Новина" має невеликий обсяг, лише двi з половиною сторiнки, прочитав її я дуже швидко. Та вже тривалий час не можу заспокоїтись, серцем вiдiйти вiд неї, бо вона глибоко стривожила мою душу, викликавши суперечливi почуття. Саме, мабуть, через неоднозначнiсть цих почуттiв я раз у раз повертаюсь думками до тих страшних подiй, якi змальовано у новелi. Вони видаються менi виразним вiдбиттям трагедiї українського села кiнця ХIХ - початку ХХ столiття, узагальненням долi багатостраждального народу. "Людський бiль цiдиться крiзь серце моє, як крiзь сито, i ранить до кровi", - писав про себе Стефаник. Саме цей бiль i пронизує кожний рядок, кожне слово "Новини". Те, що в основу новели покладено дiйсний факт, посилює емоцiйне напруження. Ця обставина примусила мене дуже уважно вчитуватися у текст, аналiзувати подiї, враховуючи кожну деталь. Думаю, саме цi деталi дають змогу сказати все те, що почував автор i його герої: "Їли хлiб на печi... здавалось, що кiстки в лицi потрiскають"; дiвчата не їли, а "глемедали" хлiб, а їхнi "Очi... як слово" - єдине, що мало вагу. Такi ж художнi деталi розкривають тяжкий психiчний стан батька, що замислив жахливе - вбити рiдних дочок: "Почорнiв", "очi запали всередину", "камiнь давив груди" - цi подробицi досить промовистi. Навiть така деталь: чому очi запали? I влучна, виразна вiдповiдь: бо дивилися не на свiт, а "на той камiнь, що давив груди". Чи не тому менi важко визначити своє ставлення до Гриця Летючого, що заважають (а може, допомагають?) дати йому однозначну характеристику та оцiнку його дiям? Я бачу виснаженого, озлобленого злиденним життям батька, який не може прогодувати власних дiтей. Свої страждання вiн переливає у гнiв, а цей гнiв далi виливає на своїх дiвчаток: кинувши їм кусень хлiба, Гриць потрясає хату страшними прокльонами, якi пронизують серце холодом i страхом. Глибоке спiвчуття до нього змiнюється осудом: хiба дiти виннi, що народилися i хочуть їсти? Та вони не реагували на батьковi крики, бо кусень хлiба забирав усю їхню увагу, "вони привикли". Спочатку серце охоплює жах i жаль, а потiм розумiєш, що дочки вибачали несправедливий гнiв батька, бо розумiли, що не зозла вiн кидає на них тi тяжкi прокляття. Нарештi пiсля свого страшного висновку "Мерцi!" Гриць наважив ся здiйснити свiй намiр; на його душi стало ще важче. Я вiдчув, як i моє серце охопив страх. Захотiлося зупинити Гриця, застерегти вiд грiха, захистити дiвчаток. Спiвчуття, вiдчай, осуд - все переплелося в моїй душi, що переймалася батькiвськими муками. Можна безлiч разiв засуджувати батькiвський злочин - дiтовбивство, але не можна не рахуватися з тим, що вiдчай керує дiями Гриця: у такий спосiб вiн рятує доньок вiд голодної смертi. Зрозумiло, що не злiсть виносить страшний вирок життю дiвчаток, а скалiчена нестерпним iснуванням батькiвська любов до них. Однак не погоджується моє серце з таким висновком. Невже нiхто не мiг запобiгти лиховi? За законами християнської моралi тiльки Бог має право розпоряджатися життям людини, дарувати або вiдбирати його. Та, прочитавши "Новину" до кiнця, переконуєшся, що за умов жахливої дiйсностi нехтування цими законами стає зрозумiлим i навiть виправданим. У цьому i полягає мистецька сила Василя Стефаника - неперевершеного майстра соцiально-психологiчної новели. Камінний хpест як художній символ тpагізму життя укpаїнського селянина-бідняка в новелі Василя Стефаника "Камінний хpест" Емігpація. Скільки їх, укpаїнців, живе за коpдоном. Пpотягом 1890-1910 pоків тільки з Галичини виїхало за коpдон 300 тисяч укpаїнців. Цієї теми тоpкалися у своїй твоpчості багато письменників. Та й pозглядалося це питання по-pізному. Бо ж і покидали свою батьківщину люди з pізних пpичин. У Стефаника в "Кмінному хpесті" емігpація - один з виходів для селян з нестеpпного становища, пошуки кpащої долі. Безземелля, занепад селянських господаpств, загpоза смеpті - це штовхає селян до емігpації. Але й втpата батьківщини для багатьох була pівноцінною смеpті. Так і з'явився камінний хpест на "могилі" живих людей як символ тpагедії у житті укpаїнців. Hовела "Камінний хpест" - єдиний твіp Василя Стефаника пpисвячений темі емігpації. В основу твоpу покладено спpавжній факт. Односелець письменника, емігpуючи до Канади, поставив на своєму полі камінний хpест. Він і понині стоїть на найвищому пагоpбі в Русові. Геpой новели Іван Дідух емігpує, піддавшись вимогам дpужини і синів: "Два pоки нічого в хаті не говоpилось, лише Канада та й Канада..." Іван не тішив себе ніякими ілюзіями. Він пеpеконаний, що Канада - це могила для нього і дpужини. Так, на гоpб "щонайвищий і щонайгіpший над усе сільське поле", що його отpимав Іван Дідух у спадщину від батьків, на нього витpатив селянин молодечу силу, на ньому скалічився, постаpів і став господаpем. Hе багачем, але свій шматок хліба був. А тепеp, на стаpість літ, господаpство, налагоджене такою катоpжною пpацею і неймовіpними зусиллями, Іван добpовільно залишає. "Ця земля не годна кілько наpода здеpжіти та й кільки біді витpимати", - звучить pозпач у словах селянина. Для геpоя pозставання з pідною землею - тpагедія. Пpойнятий стpашною тугою, Дідух почував себе як камінь, викинутий хвилею на беpег. Та й весь він наче закам'янів. Каpтини пpощання, сповіді, жалібний спів, божевільний танець - все це намагання автоpа показати читачеві наpодну недолю, людське гоpе і водночас сподівання тpудівника на кpаще майбутнє. Василь Стефаник - великий знавець психології людини в її найкpитичніші хвилини життя. Письменник часто подає свого геpоя в ситуації відчаю, pозпуки, захмеління з гоpя, тобто в такому стані, коли наболіле виpивається на зовні. Камінний хpест зі своїм і жіночим іменами, поставлений Іваном Дідухом на глиняному гоpбі, став пам'ятником не лише його pодині, а й всім тим тpудівникам, які виїздили до "Гамеpики" й Канади, котpі асоціювалися у Стефаника з могилою, став символом тpагізму життя селянина-бідняка, емігpанта. Чуєш, бpате мій, Товаpишу мій, Відлітають сіpим шнуpком Жуpавлі в виpій. Чути: кpу! кpу! кpу! В чужині умpу, Заки моpе пеpелечу, Кpилонька Зітpу ( Богдан Лепкий ). У нас у кожного свiй хрест i своя доля (за новелою Василя Стефаника "Камiнний хрест") "Я свою душу пустив у душу народу, i там я почорнiв з розпуки". / В. Стефаник / Василь Стефаник писав коротко, влучно i страшно. Кожна його новела - це окрема картина трагедiї селянського життя. Доля подарувала йому можливiсть жити серед прекрасної природи Карпат - вiн народився у селi Русовi неподалiк старовинного Снятина, що на Станiславщинi (нинi Iвано-Франкiвська область). А писав вiн не про лiси i полонини, а про трагедiї людськi. Чому? Чи не бачив чудової природи? Чи не любив її? Менi здається, саме тому й писав вiн страшно, бо болiло йому дуже... Його батькiвщина - це просто рай. Тут би жити людинi й радiти. Але люди тiкають з його рiдних Карпат, кидають рiдну землю... Новела "Камiнний хрест" - це ще одна сторiнка трагедiї захiдно українського селянства. Iван Дiдух, головний герой твору, змушений покинути рiдне село, своє господарство, яке наживав потом i кров'ю: "То як тягнули снопи з поля або гнiй у поле, то однако i на конi, i на Iванi жили виступали". Вiн, як i тисячi селян Захiдної України, вирiшив вибратися в далеку Америку, в прославлений "обiтованний край". Вiн їде туди заради своїх дiтей - сини почули про Канаду, про райське життя в нiй i не хочуть бiльше лишатися в Галичинi, терпiти злиднi. А Iван весь вiк прожив тут, у цьому гуцульському краї. Тут би хотiв i померти... Куди йому вириватись в таку далеку путь, за океан? Адже вiн вже старий, немiчний. Дiстався Iвановi у спадок пiщаний горб - це i вся земля! На цьому горбi i пiдiрвав Iван своє здоров'я: носив важкi мiшки з гноєм, удобрював землю. Оберiгав його, як дитя. На ньому ж хотiв i бути похованим. Перед вiд'їздом до Канади вiн затяг на горб камiнний хрест, де викарбу вав своє i жiнчине iм'я. Iван знав, що вже нiколи не повернеться на батькiвщину. А цей хрест - це його умовна могила, а для односельцiв - пам'ять про сусiда. Особливо вражає в новелi сцена прощання з сусiдами. Вона нагадує похорон. Але ж люди ще живi! Вони нiби ховають себе живцем. Василь Стефаник передав почуття тих, хто їхав за океан ще в тi далекi роки (мається на увазi емiграцiя кiнця XIX ст.). А що дiється на Українi зараз? Люди їдуть, шукаючи притулку десь у чужих свiтах. Їдуть, шукаючи достатку, матерiальної рiвноваги. Чи всiм їм там добре, на чужинi? Хто знає. Може, комусь i краще. А хтось, можливо, тужить i в ситостi. Бо не той там снiг. I солов'ї не тi. I матiолою не пахне вечорами. Менi дуже хочеться дожити до того часу, коли наша Україна стане багатою i економiчно незалежною. Щоб не їхали нашi люди свiт за очi у пошуках кращого життя. Коли це буде? Сподiваюсь - буде. Бо нам тут жити. I дiтей ростити. I пiсень спiвати. Камінний хрест як художній символ трагізму долі українського селянина-бідняка в однойменній новелі В.Стефаника. Письменник – гуманіст Василь Семенович Стефаник – один із найвідоміших новелістів світу – жив і творив для народу . Тому його твори – документ про важке , безпросвітне життя людей . Сам письменник говорив : ,, Я писав тому , щоб струни душі нашого селянина так кріпко настроїти і натягнути , щоб з того вийшла велика музика Бетховена “ . У творах Стефаника , у цих “ золотих жнивах ” , відбились людські муки , розпач і страждання . Найближчою йому була тема селянського буття . Процес зубожіння галицького селянства призвів до посилення еміграції . Чи міг новеліст не відгукнутися на це лихо , коли тисячі його земляків були вимушені тікати світ за очі ? Трагедію еміграції письменник змалював у новелі “ Камшнний хрест ” , написаний майже сто років тому . Новела “ Камшнний хрест ” заснована на конкретному факті . Прототипом головного персонажа новели Івана Дідуха був Стефан Дідух , що мешкав у Русові , а потім виїхав за океан , залишивши пам’ять про себе – камінний хрест , який і досі стоїть на горбі в його рідному селі . Як показує Стефаник , ніколи радості не знав Іван Дідух . З дитинства наймитував , а потім відбув десять років у війську . Жив , як худобина .Так і не звик біля столу їсти . Працював , як скотина : “ Коня запрягав у підруку , сам себе в борозну ; на коня мав ремінну шлею і нашильник , а на себе Іван накладав малу мотузяну шлею... ” Іван любить землю , любить працювати на землі . Але саме ця нелюдська тяжка праця і виснажила Дідуха , перетворила його на “ зробок ” . Біда гонить Івана з рідного краю . А на чужині його чекає страшне лихо , може , й нагла смерть. Передчуття страшного невідомого охопплює душу чоловіка , і він говорить перед від’їздом своїй дружині , показуючи їй через вікно на могилу : ,, Аді , видиш , де твоя дорога та й твоя Канада ? Отам “ Прощаючись із селом , хатою , клаптем поля на горбі , він мовби ховає себе і на знак цього виносить на той горб важкий камінний хрест , вибивши на ньому своє і жінчине імена. Дався взнаки Іванові той горб : і вимучив , і покалічив його , а яким же милим , рідним і дорогим він видається йому тепер , у хвилину прощання . Описи суперечливих почуттів Івана і особливо сцени прощання звучать у Стефаника тужливо , надривно , як реквієм . Камінний хрест – символ людської пам’яті , символ незбагненної любові селянина – трударя до своєї землі , символ землі , позбавленої життєдайного коріння . Камінний хрест – німий і вічний свідок моральної смерті головного героя Івана Дідуха . І не лише Івана Дідуха , а мільйонів українських селян , які розвіялись по землі чужинській, “ як лист по полю ” . Один Бог тільки й знає , що там на них чекає . Прощання Івана з хатою , з односельцями , з землею , до якої він не раз припадав змореним чолом, - це велична і страшна сцена. Саме вона стверджує незламну силу народного духу , велич душі , моральну красу людини праці. Зіставленням Канади з могилою Стефаник , як Франко (цикл віршів “ До Бразилії ”) та Короленко (“ Без язика ”) , підкреслював , що переселення до Америки не може бути для селян виходом із тяжкого становища . Письменник засуджував еміграцію за океан , де українських селян перетворювали на рабів . Минуло майже сто років , а тема ця залишається актуальної і зараз , коли проблема еміграції набула нового змісту . ВИСНОВОК Історична правда і художній вимисел у новелі ,, Камінний хрест Василь Стефаник по праву вважається найвидатнішим українським новелістом . У своїх творах він правдиво та досконало залював трагічне життя селянства Західної України . Вона в той час пербувала під владою загибелі , люди кинулися емігрувати – до Америки , до Росії , до Бразилії , до Канади . ,, Еміграційна гарячка “ спалахнула на початку 90-х років ХІХ століття і далі зростала . З’явилася спеціальні агенти , які , не знаючи меж у вихваляні ,, американського раю “ , вербували дешеву робочу силу . На болісну тему еміграції з’являлися десятки творів у І.Франка , В.Короленка , О.Кобилянської , С.Васильченка . Серед них не загубилося , а постійно привертає до себе увагу майстерне Стефаникове оповідання “ Камінний хрест ” . Написанню цього твору передувало багаторічне спостереження й уважне вивчення автором причин еміграції . Прототипом головного персонажа твору Івана Діуха був рахівський селянин Стефан Дідух , який справді виїхав до Канади , залишивши на горбі камінний хрест. У новелі В.Стефаника Іван Дідух все життя вирощував хліб на піщаному горбі , який дістався йому у спадок , і з того ледве животів .Проклятий горб , политий потом , забирав силу , зробив хлібороба напівкалікою . Тому одержав Іван прізвисько – Переламаний . Поруч з головним героєм автор змальовує коня , який ніби доповнює свого господаря : обидва виступають уособленням важкої праці , тягар якої порівнюється з кам’яним хрестом . Але попри все Іван ладен до самої смерті зі всіх сил трудитися , аби тільки мати кавалок чорного хліба . Він говорить : ,, Не раз , як днина кінчалася , я впаду на ниву та й ревно молюся до Бога : господи , не покинь ніколи чорним кавалком хліба , а я буду все працювати , хіба би не міг ні руков , ні ногов кинути ... “ І все ж діти змушують батька продати своє вбоге господарство і виїхати до Канади . Він запросив сусідів , щоб попрощатися з ними .Основна частина твору присвячена показу переживань людини , яка ще вчора була газдою , мала якесь господарство – і раптлм його позбулася . Попереду далека і важка мандрівка . Іван намагається заговорити до сусідів , але ,, каменів , бо слова не годен був заговорити “ . Письменник порівнює Дідуха з тим каменем , якому колись у воді було хоч і важко , та звично . Крім слів , гнітючий душевний настрій Дідуха знаходить вияв також у його вигляді та жестах . Він ,, тупо глядів перед себе “ , ,, одна сльоза котилася по лиці , як перла на скелі “ , він ,, заскреготав зубами , як жорнами . бився в груди “. Рішення про виїзд за океан Іван прийняв не зразу , а після тривалих суперечок та роздумів: ,, Два роки нічого в хаті не говорилося , лиш Канада та Канада..“. Іван мусив скоритися дітям . Його страждання посилюються ще й тим , що він і дружина вже старі люди , що їх , можливо , ще в дорозі чекає загибель . І Дідух при сусідах прощається з жінкою , як перед смертю , просить сусідів пам’янути . А на горбі , на якому залишив усю свою силу , він поставив камінний хрест із своїм та жінчиним іменами . І цей камінний хрест , який поставив емігрант собі ще за життя , якось зближує між собою поняття еміграції і смерті . Зіставленням Канади з могилою В.Стефаник підкреслював , що переселення за кордон не може бути для селян виходом з тяжкого становища . Тому письменник засуджував еміграцію . У своєму творі він зміг майстерно поєднати історичну правду та художній вимисел , що зробило оповідання “ Камінний хрест ” і до сьогодні найбільш популярним як серед щирих українців , так і серед емігрантів . Життєва основа новели "Новина" Василя Стефаника (Роль художньої деталi) В основу сюжету новели "Новина" В. Стефаника покладена реальна подiя, що трапилася в селi Трiйцi 1898 року. Коли Максим Горький прочитав цю новелу, вiн сказав: "як коротко, сильно i страшно пише ця людина". Батько дружини В. Стефаника - Кирило Гаморак, - прочитавши "Новину" та iншi новели, сказав: "Не пиши так, бо вмреш". А Стефаник написав аж 72 новели. Чому ж такi страшнi слова говорять про твори В. Стефаника? Тому що за його короткою розповiддю про трагедiю сiм'ї Гриця Летючого - глибока прiрва людського горя, страждань, переживань. Яка сила психологiчної деталi: Гриць, кинувши дiвчатам кусень хлiба, почав потрясати хату страшними прокльонами, а "дiвчата не слухали татової бесiди (яке мирне слово), бо таке було щоднини i щогодини, i вони привикли". Писати коротко i сильно вдається не кожному письменниковi. Треба умiти вiдшукати те точне слово, за яким криється цiла картина людського життя, стан душi, горе, мука. Це слово називається в лiтературi художня деталь. В. Стефаник був великим майстром художньої деталi. Наприклад, "їли хлiб на печi..., здавалось, що кiстки в лицi потрiскають", "очi... як олово", "глемедали хлiб". Так Стефаник пiдводить читача до того страшного слова, що обпекло батькову свiдомiсть: "Мерцi!" А ось художнi деталi, якi розкривають важкий психiчний стан батька, що замислив жахливе: "камiнь давив груди", "почорнiв", "очi запали всередину", "йшов довго луками", "рiка - велика струя живого срiбла", "Гриць скреготав зубами, аж гомiн лугом розходив ся", "чув на грудях довгий огневий пас, що пiк у серце i голову". I, нарештi, "борзенько взяв Доцьку i з усiєї сили кинув у воду". Бо боявся передумати, адже Гандзуню вiн уже вiдпустив. Потiм "вступив у воду - й задеревiв". Страшно читати, коли голод i холод, бiда й нестатки штовхають батька на злочин, на дiтовбивство. Страшно, що немає кому подати руку допомоги, що людська бiда байдужа iншим, благополучнiшим. Невже нiхто не мiг допомогти? Страшно, бо описаний Стефаником випадок - це не художнє перебiльшення, не якась символiчна картина крайнього зубожiння. Це - саме життя. Страшно, бо суспiльство, осудивши батькiвський злочин, не хоче усвiдомити свого злочину перед людьми. Адже батько з вiдчаю топить дитину, рятуючи її вiд голодної смертi. Батько сам - нещадна жертва. Уся ця страшна трагедiя викликає протест проти негiдного станови ща людини на своїй землi, бажання щось змiнити, кличе до пошуку виходу з тяжкого становища. Список вживаних ключів інформації 1.)http://ukrreferat.com 2.)http://bankreferatov.ru 3.)“ 700 золотих творів з української мови та літератури ”Мірошниченко С.А.Донецьк : ТОВ Бао 2003. 4.)Петро Хропко – Українська література , підруч. Для 10 класів. Київ Освіта – 1998.