Каталог :: Финансы

Курсовая: Фінансові відносини підприємства з банківськими установами

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ВІДКРИТИЙ МІЖНАРОДНИЙ УНІВЕРСИТЕТ РОЗВИТКУ ЛЮДИНИ “УКРАЇНА”

Рівненська філія

Соціально-психологічний факультет

Кафедра соціальної роботи

Курсова робота

на тему: Виконала: студентка 3-го курсу, соціально- психологічного факультету спеціальності “Соціальна робота”, групи . Науковий керівник: в.о. доцента .

РІВНЕ – 2004

Зміст

стор.

Вступ ..........................................................................................................3 1. Фінансові зв’язки підприємства з банками ....................................5 1.1. Взаємини підприємства з банками ..........................................5 1.2. Вимоги при виборі банку .............................................................7 2. Розрахункові рахунки підприємства у банківських установах .....9 2.1. Порядок відкриття і ведення розрахункових і інших рахунків у банках .............................................................9 2.2. Порядок безготівкових розрахунків і касових операцій .......11

3. Банківський кредит ...........................................................................14

3.1. Умови та порядок отримання банківського кредиту .........14 3.2. Порядок погашення банківського кредиту підприємством .......................................................................... 24 Висновки ..................................................................................................26 Література .............................................................................................27

Вступ

З переходом економіки держави на основи ринкового господарства підсилюється багатоаспектне значення прибутку. Акціонерне, орендне, приватне або іншої форми власності підприємство, одержавши фінансову самостійність і незалежність, вправі вирішувати, на які цілі й у яких розмірах направляти прибуток. Прибуток, що залишився після сплати податків, відрахувань у бюджет і інші обов'язкові платежі і відрахування. Прибуток є показником, що найбільше повно відбиває ефективність виробництва, обсяг і якість виробленої продукції, стан продуктивності праці, рівень собівартості. У сучасному світі здійснення будь-якою фірмою своєї основної фінансової функції - обслуговування платежів і розрахунків - неможливо без участі банківських установ. Навіть елементарні фінансові трансакції по здійсненню руху готівки, що належать підприємству, неможливі без їхньої інкасації - здачі готівки в обслуговуючий підприємство банк. З появою банків як спеціальних інститутів професійного управління грошовими ресурсами різко зросли гарантії переміщення коштів в економіці. Банки як фінансові посередники, що обслуговують платежі і розрахунки в економіці, грають винятково важливу роль в організації і функціонуванні платіжної системи будь-якої країни. Діяльність підприємства в системі ринкової економіки також неможлива без періодичного використання різноманітних форм залучення кредитів. З економічного погляду кредит - це форма позичкового капіталу (в грошовій або товарній формах), що надається на умовах повернення і обумовлює виникнення кредитних відносин між тим, хто надає кредит, і тим, хто його отримує. Загальноекономічною причиною появи кредитних відносин є товарне виробництво. Основою функціонування кредиту є рух вартості у сфері товарного обміну, в процесі якого виникає розрив у часі між рухом товару і його грошовим еквівалентом, відбувається відокремлення грошової форми вартості від товарної. Якщо рух товарних потоків випереджає грошовий, то підприємства - споживачі товарів із настанням моменту плати за них не завжди мають достатні кошти, що може зупинити нормальний процес відтворення. Коли рух грошових потоків випереджає товарні, то на підприємствах нагромаджуються тимчасово вільні кошти. Виникає суперечність між безперервним вивільненням грошей у кругообороті оборотних коштів і потребою в постійному використанні матеріальних і грошових ресурсів. Таким чином, виникнення і функціонування кредиту пов'язане з необхідністю забезпечення безперервного процесу відтворення, із тимчасовим вивільненням коштів у одних підприємствах і появою потреби в них у інших. При цьому виникнення кредитних відносин зумовлюється не самим фактом незбігу в часі відвантаження товару і його оплати, а узгодженням між суб'єктами кредитних відносин умови щодо відстрочки платежу шляхом укладання кредитної угоди. Але оборот товарів є не єдиною причиною появи кредитних взаємовідносин. Нині кредитні відносини виникають за будь-якої економічної чи фінансової операції, що пов'язана із заборгованістю одного з учасників такої операції. Курсова робота тема якої “Фінансові відносини підприємства з банківськими установами” має на меті вивчити сутність відносин, що виникають між підприємством і банком внаслідок тісної і необхідної як для однієї сторони, так і для другої, співпраці. При цьому актуальними стали задачі вивчення сутності і видів взаємин з банками, які є посередником у фінансових відносинах підприємств, природно одержуючи власну вигоду. Аналіз по даному питанню дозволить виявити позитивні і негативні сторони в нових формах взаємодії з банківськими установами і зробити висновки про доцільність зазначених відносин. У роботі повною мірою розглянуті питання, що стосуються розрахунково-касового обслуговування банком підприємств і організацій, показаний тісний взаємозв'язок між банками і підприємствами в сфері обслуговування, дає рекомендації при виборі банку, наводяться умови та порядок отримання банківського кредиту та шляхи його погашення. 1. Фінансові зв’язки підприємства з банками 1.1. Взаємини підприємства з банками. З практики економічних зв'язків виділяють наступні сфери прояву фінансових відносин на рівні підприємства: üвідносини між підприємствами по постачаннях сировини, матеріалів, комплектуючих виробів, реалізації продукції і послуг; üвідносини між підприємствами і банками, що виникають при одержанні і погашенні кредиту, при покупці і продажі валюти, по розрахунках за банківські послуги; üвідносини зі страховими компаніями й організаціями по страхуванню майна, комерційних і фінансових ризиків; üвідносини з товарними, сировинними, фондовими біржами по операціях із виробничими активами; üвідносини з інвестиційними фондами і компаніями по розміщенню інвестицій, приватизації; üвідносини з філіями і дочірніми фірмами; üвідносини з персоналом по виплаті заробітної плати, дивідендів, з акціонерами, якщо вони не є членами трудового колективу; üвідносини з податковою службою при сплаті податків, з аудиторськими фірмами, з позабюджетними організаціями. Загальним елементом перерахованих фінансових відносин є те, що вони: v виражаються в грошовій формі; v являють собою сукупність платежів і надходжень. У сучасній Україні здійснення будь-яким підприємством своєї основної фінансової функції - обслуговування платежів і розрахунків - неможливо без участі комерційних банків. Навіть елементарні фінансові трансакції по здійсненню руху готівки, що належать підприємству, неможливі без їхньої інкасації — здачі готівки в обслуговуючий підприємство банк. З погляду підвищення ступеня надійності переміщення коштів у будь-якій формі між суб'єктами економічних відносин такий порядок у відомій мірі виправданий. З появою банків як спеціальних інститутів професійного управління грошовими ресурсами різко зросли гарантії переміщення коштів в економіці. Банки як фінансові посередники, що обслуговують платежі і розрахунки в економіці, грають винятково важливу роль в організації і функціонуванні платіжної системи будь-якої країни. Відомі випадки, коли банкрутство декількох великих банків країни ставало причиною найсильніших потрясінь всієї її фінансової системи. В Україні до початку ринкових реформ функціонували десятки нових недержавних банків, а з початком реформ їх кількість почала рости в геометричній прогресії. Ніяких серйозних перешкод для утворення нових банків і належного контролю за їхньою роботою з боку Національного банку України не існувало. У початковий період ринкових реформ багато з комерційних банків активно включилися в новий, дуже вигідний, але брудний бізнес по тимчасовому присвоєнню чужих коштів, і підприємств насамперед. Все частіше гроші клієнтів губилися на шляху від банку платника до банку одержувача. Ці явища прийняли масовий характер, і банки почали швидко втрачати довіру клієнтів. У результаті країна одержала систему комерційних банків, що навіть після шести років реформ фахівці в галузі визначення рейтингів, відмовляються оцінювати на цей предмет. У черговий раз підтвердилося, що рейтинг банків не може бути вище рейтингу країни. Ці обставини дозволяють зробити висновок: сучасна вітчизняна банківська система повинна бути реформована, щоб надійно виконувати свою ключову функцію - обслуговування платежів і розрахунків. Настільки складне становище у банківському середовищу жадає від підприємств граничної обережності при виборі обслуговуючих банків. Щоб підкреслити складність і відповідальність рішень підприємства при виборі обслуговуючого банку, деякі фінансисти цей вибір порівнюють з вибором партнера у шлюбі. Міжнародна фінансова практика містить безліч рекомендацій на цей рахунок. Типові вимоги, які підприємство зазвичай пред'являє до потенційного обслуговуючого банку, припускають: Øзнання банком підприємства, особливостей його бізнесу, галузі, у якій воно функціонує; Øздатність давати корисні ділові рекомендації; Øпропозиція різних способів одержання коштів як наявних (касове обслуговування підприємства), так і безготівкових з низькими трансакційними витратами; Øзакріплення за підприємством постійного банківського службовця, який займається питаннями кредитування підприємства; Øздатність оцінювати реальні фінансові потреби підприємства; Øзручне для підприємства місце розташування банку; Øзабезпечення простоти доступу до посадової особи банку, яка відає позичками; Øпрагнення банку до удосконалювання обслуговування клієнтів; Øширокий спектр банківських послуг. 1.2. Вимоги при виборі банку. Розширення самостійності вітчизняних підприємств при здійсненні зовнішньоекономічних операцій істотно підвищило вимоги до банків, що обслуговують ці операції. Якщо підприємство активно здійснює експортно- імпортні операції, то при виборі обслуговуючого банку необхідно враховувати його здатність ефективно здійснювати найбільш важливі валютні операції. Варто перевірити наявність у нього генеральної ліцензії на ведення валютних операцій, що видає Національний Банк України (далі - Нацбанк). Сьогодні в Україні близько 50 комерційних банків мають генеральну ліцензію, не набагато більше 75 - валютну ліцензію, тобто на законних підставах обслуговувати валютні трансакції фірм здатні менш половини всіх українських комерційних банків. Дуже важливе значення має комунікаційна система, використовувана банком для обслуговування міжнародних розрахунків. Включення банку в систему СВІФТ - Міжнародну систему міжбанківських розрахунків (або подібну їй) - значно підвищує якість і швидкість розрахунків. Усі ці бажані для підприємства якості банку мають сенс при одній умові - достатньої надійності банку. Оцінка підприємством надійності банку в сучасних вітчизняних умовах - завдання дуже складне. Існує безліч способів оцінки надійності банку як фахівцями самого підприємства, так і фахівцями зі сторони. При цьому варто мати на увазі, що незалежний аудитор нейтральний стосовно будь-якої інтерпретації фінансових звітів. Його думка не є остаточним рішенням з погляду доцільності надання кредиту чи інвестування (вкладення) коштів, і її ніколи не слід приймати за таке. Отже, вибір надійного банку - це, у кінцевому рахунку, проблема підприємства з усіма наслідками, що звідси випливають. Настільки висока відповідальність підприємства за успішний вибір обслуговуючого банку жадає від її фахівців знання елементарних способів самостійної оцінки надійності банку, його рейтингу. З цією метою приводиться одна з таких методик, що дає деяке уявлення про цей предмет. Як і всякі двосторонні відносини, відносини «фірма - банк» припускають наявність певних критеріїв і у банка стосовно підприємства як потенційному боржнику банку. Ці критерії багато в чому визначають інтереси банку стосовно даного підприємства й у кінцевому рахунку формують значення ІК (інтереси кредитора) у відомому нам балансовому рівнянні. Світова практика виробила особливі механізми формування кредитної політики будь-якого банку, що ввійшли в науку і практику за назвою «Правило шести "Сі"». Через те що власна кредитна політика фірми займає дуже важливе місце в її фінансовому житті, наводимо короткий зміст Правила шести «Сі»: 1. Character (характер позичальника). 2. Capacity (здатність). 3. Cash (кошти). 4. Collateral (забезпечення). 5. Conditions (умови). 6. Control (контроль). Характер позичальника означає відповідальність, правдивість і серйозність його намірів погасити усю свою заборгованість. Проясненню характеру позичальника сприяє кредитна історія позичальника, кредитний рейтинг, досвід роботи інших кредиторів з цим позичальником і т.д. Здатність («здатність запозичати кошти») означає наявність права в позичальника подавати кредитну заявку і юридичне право підписувати договори, статут і інші установчі документи, особисті справи позичальників. Кошти - наявність у позичальника джерел засобів для погашення боргу. У будь-якого позичальника можуть бути усього лише три (або окремі з них) джерела погашення боргу: § потік готівки (прибуток, амортизація і т.д.); § продаж чи ліквідація активів; § залучення коштів шляхом випуску (емісії) боргових цінних паперів. Саме наявність джерел в основному і визначає потенційну платоспроможність позичальника. Забезпечення - наявність у позичальника достатнього капіталу чи якісних активів для надання необхідного забезпечення боргу. Умови - передбачення тенденції в діяльності позичальника, або, в крайньому випадку, негайне реагування на зміну умов діяльності позичальника. Контроль - аналіз звітності позичальника, інформації від сторонніх осіб, із преси і т.д. 2. Розрахункові рахунки підприємства у банківських установах 2.1. Порядок відкриття і ведення розрахункових і інших рахунків у банках. Якщо взаємна оцінка підприємства і банку задовольняє обидві сторони, звичайно такі взаємини оформляються відповідним договором. Підприємство, відповідно до діючого законодавства України, має право відкрити один або кілька рахунків як в одному банку, так і в декількох банках. Основний рахунок підприємства в банку прийнято називати розрахунковим рахунком. На цей рахунок зараховується виторг від реалізації продукції і послуг підприємства, з цього рахунка здійснюються розрахунки по зобов'язаннях фірми, у тому числі і по податковим відносинам і здійснюється видача готівки в касу підприємства. Порядок проведення і види розрахунків регламентуються «Положенням про безготівкові розрахунки України»; порядок оформлення документів для безготівкових розрахунків у банку зазначений у Положенні про розрахункові документи, затвердженому 16 вересня 83 р. №911. Порядок відкриття рахунків регламентується Інструкцією Держбанку СРСР про розрахункові, поточні і бюджетні рахунки №28 від 30 жовтня 86 р. з доповненнями і змінами відповідно до листів Держбанку СРСР №1009 від 11 серпня 87 р., №301 30 червня 90 р., №320 від 30 серпня 90 р. і іншими. Крім розрахункового рахунка підприємство має право відкривати в банку поточні, позичкові, контокорентні, валютні, рахунки фінансування капітальних вкладень, депозитні й інші рахунки. Набір рахунків, що відкриваються підприємством, визначається ним самим в залежності від розв'язуваних підприємством фінансових проблем, кваліфікації фінансових службовців підприємства, і можливостей, наданих зовнішнім середовищем. Розрахункові рахунки відкриваються суб'єктам господарювання, які перебувають на господарському розрахунку, наділеним власними оборотними коштами і які мають самостійний баланс, наділеним правом юридичної особи. Розрахункові субрахунки відкриваються суб'єктам господарювання, які мають окремі негоспрозрахункові підрозділи - магазини, склади, філії і т.п. - поза своїм місцезнаходженням. Такі рахунки відкриваються по клопотанню власника основного рахунка і використовуються для зарахування виторгу і проведення розрахунків за місцем перебування негоспрозрахункових підрозділів. Поточні рахунки в установах банку відкриваються суб'єктам господарювання, які не перебувають на госпрозрахунку, не наділеним власними оборотними коштами і які не мають самостійного балансу. Поточні рахунки відкриваються структурним одиницям виробничих і науково-виробничих об'єднань, іншим госпрозрахунковим підрозділам, організацій і установ, розташованим поза їх місцезнаходженням. Поточні рахунки відкриваються також: установам і організаціям, які перебувають на держбюджеті, керівники яких не є самостійними розпорядниками кредитів; підприємствам, організаціям і установам, яким виділяються кошти за рахунок республіканського бюджету для цільового використання; кооперативам за місцем перебування філій. Порядок відкриття як поточних, так і валютних рахунків не має принципових розходжень і зводиться до представлення в обраний фірмою банк наступного набору документів: üзаява на відкриття рахунка; üнотаріально завірена копія статуту фірми й установчих документів; üсвідоцтво про державну реєстрацію фірми; üдовідки про постановку на облік у податковій інспекції й органах управління позабюджетних фондів; üдовідка про постановку на облік в органах державної статистики; üнотаріально завірена картка зразків підписів розпорядників кредитів підприємства (перший підпис) і контролерів (другий підпис) Проведення касово-розрахункових операцій через банк дозволяє державі всебічно контролювати фінансово-господарську діяльність об'єднань (підприємств). Банк контролює підприємства й у частині дотримання ними установлених фондів заробітної плати, лімітів на відрядження і господарські витрати, стежить за своєчасністю розрахунків підприємств із держбюджетом по податковим зборам, за своєчасною оплатою рахунків і платіжних вимог постачальників, видає підприємству позички на різні цілі, під певні забезпечення і спостерігає за поверненням цих позичок у встановлений термін і т.п. Оскільки грошові засоби є посередником у всіх розрахунках, очевидно, що для забезпечення нормального кругообігу коштів у народному господарстві, ведення діяльності в умовах ринкової економіки необхідно правильно і вчасно виконувати всі розрахунки. У свою чергу ефективність розрахункових операцій багато в чому залежить від стану бухгалтерського обліку коштів, розрахункових і кредитних операцій. Перед фінансовим обліком, розрахунків і кредитів стоять наступні основні завдання: üсвоєчасне і правильне проведення необхідних розрахунків як шляхом безготівкових перерахувань, так і готівкою; üповне й оперативне відображення в облікових регістрах наявності і руху коштів і розрахункових операцій; üдотримання діючих правил використання коштів по призначенню відповідно до виділених лімітів фондами і кошторисами; üорганізація і проведення у встановлений термін інвентаризацій коштів і стану розрахунків, вишукування можливостей недопущення виникнення простроченої дебіторської і кредиторської заборгованості; üконтроль за наявністю і схоронністю грошей у касі, на розрахунковому й іншому рахунках у банках; üконтроль дотримання розрахунково-платіжної дисципліни, своєчасності перерахування сум за матеріальні цінності, а також коштів отриманих у порядку кредитування. 2.2. Порядок безготівкових розрахунків і касових операцій. Безготівкові розрахунки в Україні здійснюються відповідно до Положення про безготівкові розрахунки, законом «Про банки і банківську діяльність» і іншими законами України. Дане Положення регулює здійснення безготівкових розрахунків у валюті України і на території у формах, передбачених законодавством, визначає формати, порядок заповнення й оформлення використовуваних розрахункових документів. Безготівкові розрахунки здійснюються через кредитні організації (філії) і /або Нацбанк по рахунках, відкритим на підставі договору банківського рахунка або договору кореспондентського рахунка (субрахунку). Розрахункові операції по перерахуванню коштів через банк можуть здійснюватися з використанням: 1) кореспондентських рахунків (субрахунків), відкритих у Нацбанку; 2) кореспондентських рахунків (субрахунків), відкритих в інших кредитних організаціях; 3) рахунків учасників розрахунків, відкритих у небанківських кредитних організаціях, що здійснюють розрахункові операції; 4) рахунків міжфіліальних розрахунків, відкритих усередині однієї кредитної організації. Списання коштів з рахунка здійснюється на підставі розрахункових документів за розпорядженням його власника або без нього у випадках, передбачених законодавством. Порядок оформлення, прийому, обробки електронних платежів і здійснення розрахункових операцій з їхнім використанням регулюється окремими нормативними актами Нацбанку, і укладаються між банком і його клієнтами договорами, що визначають порядок обміну документами з використанням коштів захисту інформації. Форми безготівкових розрахунків: a) розрахунки платіжними дорученнями; Платіжними дорученнями є розпорядження власника рахунку (платника) обслуговуючому його банку, оформлене розрахунковим документом, перевести грошову суму на рахунок одержувача коштів, відкритий у цьому або іншому банку b) розрахунки по акредитиву; Акредитив являє собою умовне грошове зобов'язання, прийняте банком з доручення платника, зробити платежі на користь одержувача коштів по пред'явленню останнім документів, що відповідають умовам акредитива, або надати повноваження іншому банку зробити такі платежі c) розрахунки чеками; Чек - це цінний папір, що містить нічим не обумовлене розпорядження чекодавця (особа яка має кошти в банку, якими вона вправі розпоряджатися шляхом виставляння чеків) банку здійснити платіж зазначеної в ньому суми чекоутримувачу (на користь якого виданий чек). Платником є банк, у якому знаходяться кошти. d) розрахунки по інкасо. Розрахунки по інкасо являють собою банківську операцію, за допомогою якої банк із доручення і за рахунок клієнта на підставі розрахункових документів здійснює дії з доручення від платника платежу. Для здійснення розрахунків по інкасо банк - емітент вправі залучати інші банки. Форми безготівкових розрахунків обираються клієнтами банків самостійно і передбачаються в договорах, що укладаються ними зі своїми контрагентами. Банки здійснюють операції по рахунках на підставі розрахункових документів: платіжних доручень, акредитивів, чеків, платіжних вимог; інкасових доручень, що дійсні протягом 10 календарних днів. Розрахункові документи приймаються банком до виконання незалежно від їхньої суми. Невиконані розрахункові документи можуть бути відкликані з картотеки в повній, частково виконані - сумі залишку. Відкликання розрахункових документів здійснюється на підставі наданої в банк заяви клієнта. Банк здійснює відкликання платіжних вимог і інкасових доручень шляхом направлення в банк письмової заяви, на підставі заяви клієнта. Відкличні платіжні доручення повертаються банками платникам; розрахункові документи в порядку інкасо - одержувачам коштів після їхнього надходження від банків, які обслуговують платників. Крім безготівкових розрахунків між банком і підприємством існують і розрахунки готівкою (касові операції). Треба врахувати, що банк не вправі приймати у свою касу від юридичних осіб готівку для зарахування її на рахунки третіх осіб. Прийом від клієнтів наявних коштів провадиться по оголошенню на внесок готівкою, установленої форми. Одержання коштів по чеку провадиться особі, яку зазначено в чеку, протягом 10 днів. Розрахунки для клієнта проводяться готівкою в наступних випадках: Øпри зарахуванні підприємством сум наявного виторгу на розрахунковий рахунок; Øпри списанні підприємством або іншими клієнтами коштів з рахунка на заробітну плату, виплати, командировочні витрати, господарські і поточні нестатки (чеки); Øпри оплаті банківських послуг (за відкриття рахунка, видачу чекової книжки). Якщо підприємство тільки організується, то розрахунки починаються з внесення ним на розрахунковий рахунок грошової суми належної відповідно з законодавством частки його статутного капіталу. Усі підприємства незалежно від організаційно-правової форми зберігають вільні кошти в банківських установах на відповідних рахунках на договірних умовах. Порядок і терміни здачі готівки встановлюються банком, який обслуговує, кожному підприємству по узгодженню з керівником. У касах підприємств може зберігатися готівка в межах лімітів, що встановлюються банком щорічно. Ліміт залишку каси визначається виходячи з обсягів готівково-грошового обороту підприємств, порядку термінів здачі готівкових коштів у банк, забезпечення схоронності і скорочення зустрічних перевезень цінностей. Підприємства зобов'язані здавати у банківські установи всю готівка понад установлені ліміти.

3. Банківський кредит

3.1. Умови та порядок отримання банківського кредиту.

Підприємства отримують кредити на умовах терміновості, повер­нення, цільового характеру, забезпечення, платності. Принцип терміновості означає, що кредит має бути погашений у визначений термін. Дотримання цього принципу відкриває кож­ному окремому підприємству можливості для отримання нових бан­ківських кредитів, а також дає змогу уникнути сплати банку підвищених відсотків за несвоєчасне погашення суми позики. Якщо під­приємство порушує строки погашення, то банк застосовує до нього штрафні санкції і може відмовити в повторній видачі кредиту. Принцип повернення якнайтісніше пов'язаний із принципом терміновості. Кредит має бути погашений у термін, визначений кре­дитною угодою. Розрізняють: строкові, пролонговані і прострочені кредити. Строкові кредити підприємства повертають своєчасно у визна­чений термін. Пролонговані кредити з'являються в підприємства за тимчасово­го браку коштів з причин, що не залежать від результатів його дія­льності, і за згоди банку відстрочити термін погашення. Прострочені кредити виникають тоді, коли в підприємства нема коштів для їх погашення. Наявність таких кредитів свідчить про скрут­ний фінансовий стан підприємства. Джерелом сплати відсотків за про­строченими кредитами є прибуток підприємства після сплати податків. Кредит надається підприємству на строго визначені цілі. Залеж­но від цілей розрізняють: 1) кредит для фінансування оборотного капіталу; 2) кредит для фінансування основного капіталу; 3) кредит для фінансування торговельно-посередницьких операцій. Принцип забезпечення кредиту означає наявність у підприємс­тва юридичне оформлених документів, що гарантують своєчасне повернення кредиту: • заставне зобов'язання; • договір-гарантія; • договір-поручительство. Використання застави як форми забезпечення повернення креди­ту здійснюється згідно із законом України «Про заставу». Заставля­ти можна майнові права та майно, яке може бути відчужене заставодержателем і на яке може бути звернене стягнення. Застава майна може здійснюватись передачею товаророзпорядчого документа підприємством-позичальником кредитору. Застава цінних паперів може здійснюватися передачею їх заставодержателю в депозитне володіння. Майно, яке перебуває у спільній власності підприємств. передається у заставу тільки за згодою всіх співвласників. Заміна пре­дмета застави відбувається за погодженням із заставодержателем. Ризик випадкової втрати предмета застави несе, як правило, вла­сник закладеного майна. Законом або договором передбачається пе­ребування закладеного майна у володінні заставодержателя, заста­водавця або третьої особи. Державне підприємство, за яким закріплено право державного володіння, самостійно здійснює заставу майна за винятком суціль­ного майнового комплексу підприємства та його структурних підроз­ділів, будинків та споруд, застава яких відбувається з дозволу та на умовах, узгоджених з органом, уповноваженим управляти відповід­ним державним майном. У договорі застави має бути позначене найменування, місцезнахо­дження сторін, суть забезпеченої заставою вимоги, розмір та строк виконання зобов'язання, опис, оцінка та місцезнаходження майна, а також інші умови. Договір застави укладається в письмовій формі. Коли предметом застави є нерухоме майно, транспортні засоби, това­ри в обороті або переробці, договір застави нотаріально засвідчується. Нотаріальне засвідчення здійснюється: договору застави нерухомого майна за місцезнаходженням нерухомого майна; договору застави транспортних засобів — за місцем реєстрації цих засобів; договору застави товарів у обороті — за місцем знаходження підприємства. Звернення стягнення на закладене майно підприємства може ста­тися з рішення суду, арбітражного суду, третейського суду, а також у безспірному порядку на основі виконавчого напису нотаріусів. Для укладання договору застави підприємство-заставодавець по­винно передати банку (заставодержателю) такі документи: а) договір страхування та страхове свідоцтво; б) докази згоди органу, який управляє майном, на укладання до­говору, а також докази, що органи приватизації та трудовий колек­тив було повідомлено про цей факт; в) витяги з книги запису застав; г) установчі документи, свідоцтво про реєстрацію та нотаріально засвідчені зразки підписів своїх службових осіб. Принцип платності означає, що підприємство має внести в банк визначену плату за користування кредитом. Відсотки, які сплачує підприємство за користування короткост­роковими банківськими кредитами, відносять на собівартість проду­кції. Відсотки за кредит, узятий на капітальне будівництво чи ре­конструкцію, підприємства сплачують за рахунок прибутку, який залишається в розпорядженні підприємства. Витрати підприємств на оплату відсотків за кредит відносять до складу валових витрат виробництва і обігу, що зменшує суму опода­тковуваного прибутку. Відсоткові ставки за кредит встановлюються комерційними бан­ками на договірних засадах з підприємствами-позичальниками. Їх рівень залежить від загальної економічної кон'юнктури і факторів, які формують попит і пропозицію на ринку позикових коштів, а та­кож регулюючих дій держави на цьому ринку. В Україні на рівень відсотків за кредити комерційних банків значно впливають відсот­кові ставки за кредитні ресурси, які встановлює Національний банк. Комерційні банки застосовують різні відсоткові ставки залежно від виду та об'єкта кредиту, строку кредитування, фінансового стану позичальника, міри кредитного ризику, наявності або браку гарантій своєчасного повернення боргу. Виникнення кредитних відносин між підприємствами й банками можливе за таких умов. 1. Учасники кредитної угоди мають бути юридичними особами і функціонувати на принципах комерційного розрахунку. 2. Підприємство (позичальник) або має бути власником майна, або володіти правом на користування та розпорядження ним. 3. Необхідна наявність економічних і юридичних гарантій повер­нення кредиту після певного строку. 4. Кредитор має бути так само заінтересований у видачі кредиту, як підприємство — в його отриманні, тобто повинні збігатися еко­номічні інтереси суб'єктів господарювання. Процедуру отримання кредиту підприємством показано на рис. 1. Рис. 1 Структурно-логічна схема оформлення кредитної угоди. На першому етапі підприємство і банк ведуть переговори на предмет можливого укладення кредитної угоди. За позитивних на­слідків переговорів банк готовий прийняти документи підприємства для розгляду. На другому етапі підприємство звертається в банк і подає йому такі документи: 1. Заяву про надання кредиту. 2. Статут підприємства (нотаріально засвідчений). 3. Установчий договір (нотаріально засвідчений). 4. Реєстраційне посвідчення (свідоцтво) або патент (нотаріально засвідчені). 5. Договір оренди або інші документи щодо права власності на землю або права тимчасового користування земельною ділянкою, (нотаріально засвідчені). 6. Контракти (договори) між продавцем і покупцем, замовником і підрядчиком на виконання будівельно-монтажних робіт. 7. Довідку з банку про розмір сплаченого статутного фонду, а також витяги з поточного і валютного рахунків підприємства (пози­чальника). 8. Фінансову звітність: форму № 1 «Баланс підприємства»; форму № 2 «Звіт про фінансові результати і їх використання»; фор­му № 5 «Звіт про стан майна підприємства». 9. Висновок аудиторської фірми щодо фінансового стану під­приємства. 10. Бізнес-план. 11. Ліцензію на проект, який кредитується (якщо така потрібна). 12. Підтвердження Міністерства зовнішньоекономічних зв'язків України про наявність квоти. 13. Підтвердження наявності складських приміщень. 14. Підтвердження наявності виробничих площ і потужностей. 15. Підтвердження наявності застави або поручительство чи га­рантію (один із цих документів). 16. Клопотання місцевих і державних органів влади й управління про надання підприємству кредиту. 17. Документи, що підтверджують право власності на заставлене майно. Погоджуючись на видачу довгострокового кредиту на будівниц­тво нових об'єктів, розширення діючих потужностей, їх реконстру­кцію або технічне переоснащення, банк вимагає від підприємства вкладення його власних коштів, як правило, в розмірі від 10 до 30% вартості проекту. При цьому підприємство подає до установи банку документи згі­дно зі стандартним переліком документів для довгострокового кре­дитування, а також додатково: ü зведений кошторис будівництва; ü відомості про договірну ціну; ü контракти та договори на виконання робіт з будівництва, постачання обладнання та його монтажу; ü документ про відведення земельної ділянки під будівництво даного об'єкта; ü дозвіл органів виконавчої влади (держархбудконтролю) на проведення будівельних робіт; ü висновки експертизи - відомчої, екологічної, охорони праці, енергетичної. Банк має право вимагати від підприємства подання проектно-кошторисної документації для здійснення експертизи проектних рі­шень щодо будівництва. Для підприємств, які є надійними і постійними клієнтами банку, перелік документів може бути й меншим. Кредитування витрат з будівництва, реконструкції або технічно­го переоснащення здійснюється відкриттям підприємству невіднов­люваної кредитної лінії. Кредитування розпочинається лише після використання підприємством- позичальником власних коштів, перед­бачених на ці заходи. На третьому етапі банк: ¨вивчає формальну й неформальну інформацію про підприємство; ¨оцінює його ділову репутацію та імідж; ¨аналізує кредитоспроможність підприємства, проводить по­глиблене обстеження його фінансового стану і визначає міру ризику; ¨визначає перспективи розвитку підприємства; ¨перевіряє наявність джерел і гарантій погашення кредиту. Для надання кредиту важливе значення має оцінка кредитоспро­можності позичальника. Кредитоспроможність підприємства оцінюється на основі системи показників, які відображають розміщення і джерела обігових коштів, ре­зультати фінансової діяльності. Вибір показників залежить від особливо­стей виробничої діяльності, галузевої специфіки та інших факторів. Під час аналізу кредитоспроможності враховується також наяв­ність чи відсутність у минулому кредитних відносин підприємства з банком, розмір і строки надання позики. Комерційний банк здійснює оцінку фінансового стану підприєм­ства перед наданням йому позики, а далі - щоквартально. В Україні критерії оцінки фінансового стану підприємства-пози­чальника визначаються кожним комерційним банком самостійно. Для оцінки фінансового стану підприємства - юридичної особи враховуються такі об'єктивні показники його діяльності: • обсяг реалізації; • прибутки і збитки; • рентабельність; • ліквідність; • грошові потоки (рух коштів на рахунках клієнтів); • склад і динаміка дебіторсько-кредиторської заборгованості. Ураховуються також інші фактори: • ефективність управління підприємством; • ринкова позиція підприємства і його залежність від циклічних і структурних змін в економіці та галузі; • наявність державних замовлень і державної підтримки під­приємства.

Комерційні банки розробляють показники додаткової оцінки підприємств- позичальників залежно від основного виду діяльності та форм власності. Рис. 2 Напрямки аналізу підприємства-позичальника з метою оцінки його кредитоспроможності. На основі проведеного аналізу системи основних показників дія­льності комерційним банком визначається клас надійності підпри­ємства-позичальника. Для підприємства, що отримує кредит, важливо знати, на які ас­пекти його діяльності банк звертатиме особливу увагу (рис. 2). А. Фінансові коефіцієнти. До фінансових коефіцієнтів належать: • коефіцієнт заборгованості; • коефіцієнт ліквідності; • коефіцієнти оборотності; • коефіцієнти прибутковості. Коефіцієнт заборгованості показує, наскільки діяльність під­приємства фінансується за рахунок позичених коштів. Цей коефіці­єнт розраховують діленням загальної заборгованості на власний ка­пітал. Частка позичених коштів дає уявлення про кредитоспромож­ність підприємства та рівень фінансового ризику, якого можуть чекати кредитори: що нижчий коефіцієнт, то ліпше вони захищені і втрат у разі, коли підприємство різко скоротить обсяг активів зазнає збитків. Коефіцієнт ліквідності свідчить про здатність підприємства виконати короткострокові зобов'язання. Розраховують цей коефіці­єнт діленням ліквідних активів на короткострокову заборгованість. Коефіцієнти обіговості свідчать, наскільки ефективно підпри­ємство використовує свої активи. «Обіговість дебіторської заборгованості у днях» показує серед­ню кількість днів, необхідних для погашення дебіторської заборго­ваності. «Обіговість товарно-матеріальних запасів у днях» показує серед­ню кількість днів, необхідних для того, щоб перетворити товарно- матеріальні запаси на гроші за допомогою реалізації продукції. Коефіцієнти прибутковості показують загальну ефективність (результативність) діяльності підприємства. Коефіцієнт витрат показує прибутковість підприємства щодо обсягів реалізації продукції. Для його розрахунку чисту виручку від реалізації після відрахування витрат на основну діяльність ділять на чисту виручку від реалізації. Зниження коефіцієнта витрат може показувати на зниження цін на продукцію або на меншу ефективність виробництва. Окупність інвестицій або активів свідчить про ефективність отримання прибутку за допомогою активів. Для розрахунку показника прибуток після сплати податків ділять на загальні активи. Окупність власного капіталу показує загальну ефективність отримання прибутку за допомогою капіталу, вкладеного акціонера­ми у дане підприємство (дохідність акціонерного капіталу, відобра­женого в балансі). Для розрахунку коефіцієнта прибуток після сплати податків ділять на акціонерний капітал. Якщо підприємство має великий обсяг позичених коштів, високий показник окупності власного капіталу, це свідчить про надмірний фінансовий ризик, який воно взяло на себе. Аналізуючи стан і ділову активність підприємств, ці коефіцієнти порівнюють із показниками конкурентів і визначають зміни, що ста­лися протягом визначених періодів (динаміку змін). Б. Рух грошових коштів. Звіт про рух грошових коштів відображає приплив і відтік коштів підприємства за певний період. Приплив й відтік коштів можна поділити на три категорії, залеж­но від видів діяльності підприємства: · виробнича діяльність; · інвестиційна діяльність; · фінансова діяльність. Такі звіти мають велике значення та допомагають фінансовому менеджеру планувати фінансування підприємства на середній та тривалий термін. Дані про рух грошових коштів допомагають: — оцінити спроможність підприємства нагромадити в майбут­ньому кошти для виплати основного боргу за кредитом, відсотків і дивідендів; — визначити потребу підприємства в зовнішньому фінансуванні. Дані про рух коштів допомагають зрозуміти сутність фінансових операцій підприємства, виявити дисбаланс у використанні ресурсів і вжити відповідних заходів. Аналіз руху грошових коштів показує, як формувались грошові потоки у минулому. Але можливість погасити заборгованість залежить від майбутніх грошових потоків. Тому необхідною є система, що дає змогу прогнозувати рух грошових коштів і визначити обсяг необхідного фінансування наступного року. Негативний рух грошових коштів означає, що підприємству не­обхідний кредит у межах отриманого негативного значення. Позитивний рух грошових коштів означає, що підприємство по­тенційно матиме змогу зменшити існуючу заборгованість. Рішення про надання або відмову у наданні кредиту залежить від того, наскільки банк довіряє підприємству та наскільки він задово­лений прогнозом. В. Оцінка ділового середовища підприємства. У процесі кредитування банк проводить аналіз ділового середо­вища, що в ньому працює підприємство, та пов'язаного з цим ризику. Деякі підприємства працюють у нестійких секторах економіки і, можливо, в результаті цього перебувають на межі банкрутства. Інші підприємства працюють у стабільних секторах економіки. Аналіз інформації про ділове середовище підприємства-пози­чальника здійснюється з урахуванням таких показників: форма власності; вид діяльності; ринки та клієнти позичальника; конкуренція; постачальники; виробничі потужності; керівництво й організація; сильні та слабкі сторони підприємства- позичальника. 1. Форма власності. Форма власності вказує на міру ризику у ра­зі втрати платоспроможності чи банкрутства підприємства, а також нате, хто при цьому нестиме фінансову відповідальність (наприклад у вигляді гарантії). 2. Вид діяльності. Вивчаються перспективи розвитку галузі, в якій працює підприємство-позичальник. Тривалий успіх певного роду діяльності залежить від терміну випуску продукції, використання нових технологій або розширення ринку збуту. 3. Ринки та клієнти позичальника. Визначаються сильні та слабкі сторони позиції підприємства на ринку порівнянням результатів кіль­кох минулих років і оцінкою перспектив розвитку в майбутньому. Товари та послуги, що виробляються підприємством-позичальни­ком, реалізуються на певних ринках відповідним клієнтам. Від них за­лежить майбутній рух грошових коштів підприємства-позичальника. 4. Конкуренція. Підприємство-позичальник повинно мати уяв­лення про свою конкурентоспроможність. Діяльність конкурентів справлятиме вплив на майбутнє стано­вище на ринку, на розмір власної частки ринку та прибутковість ді­яльності підприємства- позичальника. Підприємство-позичальник повинно мати таку інформацію: o назви основних вітчизняних і закордонних конкурентів; o сильні і слабкі сторони їхньої продукції, цін, їхньої позиції на ринку; o сильні сторони підприємств-конкурентів (наприклад нові тех­нології, організація збуту); o порівняльна позиція підприємства-позичальника та його кон­курентів на ринку: сильна - середня - слабка; o зміни продукції чи технологій, що очікуються на підприємст­ві- позичальнику; o злиття чи концентрація підприємств на ринку, де працює по­зичальник 5. Постачальники. Для виробництва товарів і послуг підприємству необхідна сировина й комплектуючі, які купують у постачальників. Банки звертають увагу на надійність постачальників і наявність у підприємства сировини. 6. Виробничі потужності. Виробничі потужності — це основні засоби, необхідні підприємству для ведення основної діяльності. Банк може вимагати дані про виробничі потужності позичальни­ка з метою оцінки їхньої якості. 7. Керівництво та організація. Банк може вимагати від підприємства таку інформацію: Керівництво: основні обов'язки керівників підприємств; кваліфікація та професійний досвід; наявність вакансій серед керівних посад підприємства; застосування сучасних методів управління, наприклад, наяв­ність бізнес-плану й маркетингової концепції, налагодженої системи ведення бухгалтерського обліку та методів контролю, порядок при­йняття рішень і звітності. Організація: організаційна структура нині і в майбутньому; кадрове планування; організація збуту: кількість торгових представництв, агентів, магазинів та інших торгових точок, співпраця у сфері збуту. 8. Сильні та слабкі сторони підприємства-позичальника. Сильні сторони: добре відоме на ринку, має високий імідж і власну торговель­ну марку; продукція та послуги користуються стійким попитом, мають добрі перспективи на майбутнє; сучасне обладнання й технології тощо. Слабкі сторони: неконкурентоспроможні ціни; традиційно невисока якість продукції; продукція та послуги користуються невеликим попитом і ма­ють не дуже добрі перспективи на майбутнє; дуже сильна конкуренція; труднощі в отриманні сировини або велика залежність від од­ного постачальника тощо. На підставі оцінки кредитоспроможності позичальника й ефектив­ності комерційної угоди (проекту) банк приймає рішення про доціль­ність видачі підприємству кредиту й укладає з ним кредитний договір. Неодмінною умовою укладання банком кредитного договору є на­дання підприємством застави. Перевага віддається заставі рухомого і нерухомого майна. Угода про заставу укладається між підприємст­вом-заставодавцем і банком-заставодержателем у письмовій формі і передбачає деталізацію заставних вимог: їх розмір, строки виконання зобов'язань з повернення кредиту і сплати відсотків за нього, склад (опис) та вартість заставленого майна, вид застави (заставлене майно залишається в заставодавця або передається у володіння заставодержателя), місце знаходження предмета застави, зобов'язання зі страхування заставленого майна тощо. Такі форми забезпечення, як поручительство або гарантії юридич­них осіб, використовуються лише за надання кредиту надійним під­приємствам або в разі прийняття у забезпечення гарантій Уряду України, надійних банків тощо. Документи, що свідчать про забезпе­чення, підприємство подає в банк до отримання кредиту. Зміст кредитного договору визначається підприємством і бан­ком самостійно. У ньому вказується мета кредитування, умови, порядок надання й погашення позики, спосіб забезпечення кредиту, відсоткові ставки за кредит, права і відповідальність сторін та інші умови. Відповідно до договору банк бере на себе зобов'язання надати підприємству визначену суму грошових коштів у обумовлений тер­мін. Підприємство зобов'язується: використати отримані кошти на зазначені в договорі цілі; своєчасно погасити позику; сплатити від­сотки й надати можливість банку контролювати цільове викорис­тання кредиту, а також його забезпечення. Кредитний договір, як правило, містить такі розділи: І. Загальні положення. II. Права та обов'язки позичальника. III. Права та обов'язки банку. IV. Відповідальність сторін. V. Порядок вирішення суперечок. VI. Термін дії договору. VII. Юридичні адреси сторін.

3.2. Порядок погашення банківського кредиту підприємством.

Умови погашення кредитів суттєво впливають на фінансовий стан суб'єктів господарювання. Порядок погашення кредиту — це спосіб погашення основної йо­го суми і нарахованих відсотків. Кредит погашають повністю після закінчення терміну кредитної угоди або поступово, частинами. Від­соток нараховується на суму непогашеного кредиту. За способом погашення позики можуть бути: до запитання, з по­гашенням у відповідний термін, з довгостроковим погашенням. За позиками до запитання строк повного повернення конкретно не визначається і погашення відбувається на вимогу банку. Позика може погашатися підприємством не тільки відповідно до кредитного договору, а й достроково (на вимогу кредитора або на бажання підприємства). За характером погашення кредити поділяються на такі види: 1) дисконтні; 2) позики, які погашаються поступово — щомісячно, щоквар­тально, раз на півроку, щорічно; 3) позики, які погашаються одноразовим платежем після закін­чення терміну позики, тобто підприємство одночасно сплачує банку суму основного боргу та нарахованих відсотків; 4) амортизаційні (здійснюється поступова виплата основного боргу та відсотків рівномірними внесками). Можуть бути й інші способи погашення, які зазначаються у кре­дитному договорі (наприклад надання підприємству пільгового пе­ріоду кредитування, тобто відстрочки погашення кредиту). На відміну від звичайних надання дисконтних позик передбачає утримання позикового відсотка (дисконту) під час видачі кредиту. Законодавством України видачу дисконтних позик заборонено. За погашення періодичними внесками певна частка основної суми кредиту сплачується однаковими внесками протягом терміну дії креди­тної угоди, а більша частина його — після закінчення терміну кредиту. За «амортизаційного» погашення основну суму кредиту під­приємства сплачують поступово. Платежі здійснюються однакови­ми сумами регулярно і включають відповідну частину суми основ­ного боргу і відсотків. Погашення однаковими внесками передбачає, що кожен наступний платіж менший за попередній, оскільки відсот­кові виплати з часом знижуються. Інші способи погашення кредиту: — порядок погашення може бути пов'язаний з доходами від за­ходу, що кредитується (погашення кредиту з перервою, тобто з піль­говим періодом, а регулярні внески для погашення здійснюються тільки тоді, коли проект починає давати дохід); — внески для погашення основної суми кредиту здійснюються нерегулярно й неоднаковими сумами. Джерелами погашення кредиту, отриманого підприємством, мо­жуть бути: v виручка від реалізації продукції, що її отримає підприємство в процесі реалізації проекту кредитування; v виручка від реалізації продукції власного виробництва, не пов'язаного з проектом кредитування; v інші надходження від господарської діяльності. Умови погашення кредиту обумовлюються під час підписання договору підприємства з банком, виходячи з: v цільового спрямування кредиту; v обсягів та терміну позики; v порядку та строків надходження коштів на рахунок підприємства; v сезонності та циклічності виробництва; v рівня платоспроможності та надійності матеріального забез­печення підприємства тощо. Відсотки за користування кредитом нараховуються щомісячно в розмірі, передбаченому кредитним договором. Сплата відсотків здійснюється за фактичну кількість днів користування позикою. Підприємство може звернутись до банківської установи з про­ханням переглянути графік погашення заборгованості та нарахуван­ня відсотків. Банк може зважити на клопотання, якщо підприємство доведе об'єктивну неможливість отримання передбаченого бізнес-планом доходу в обсязі, достатньому для погашення позики. За зго­дою банку підприємство укладає з ним або додаткову кредитну уго­ду, або коригує лише графік зміни термінів часткових платежів. Дострокове стягнення суми основного боргу та нарахованих від­сотків може статися, якщо підприємство використовує кредит не за цільовим призначенням, подає до банку недостовірну звітність, має суттєві недоліки у веденні бухгалтерського обліку. За несвоєчасне погашення боргу банк може стягнути з підприєм­ства штраф. За відмови підприємства від сплати боргів банк стягує їх у претензійно-позовному порядку. У разі систематичного невиконання кредитних зобов'язань банк може порушити стосовно підприємства справу про банкрутство. Погашення заборгованості за кредит та оплата відсотків за користування ним здійснюється у черговості, яка встановлюється під час укладання угоди. Відстрочка погашення кредиту з підвищенням відсоткової ставки здійснюється банком у винятко­вих випадках, наприклад у разі виникнення в підприємства тимчасо­вих фінансових труднощів з непередбачених обставин. Цю відстроч­ку оформляють додатковим договором між позичальником та бан­ком. Він є невід'ємною частиною основного кредитного договору. За несвоєчасного погашення боргу і за браком домовленості щодо відстрочки погашення кредиту банк застосовує до підприємства штрафні санкції.

Висновки

Зміна соціально-економічного розвитку держави в період переходу до ринкових відносин приводить до якісних структурних зрушень убік інтенсифікації виробництва, що обумовлює незмінний ріст грошових нагромаджень і головним чином прибутку підприємств різних форм власності. Прибуток є основним джерелом власних засобів підприємства. З одного боку, він розглядається як результат діяльності підприємства, з іншого, як основа подальшого розвитку. Для країни прибуток підприємств означає наповнюваність дохідної частини бюджету, можливість вирішення соціальних проблем країни чи регіону. Сучасна банківська система є «кровоносною системою» економіки. Через банки проводяться «обмін речовин» у господарській системі, і від їх чіткої і безупинної роботи в сфері платежів залежить загальна ефективність функціонування економічних інститутів. Як відомо, грошові ресурси банку являють собою сукупність власних і притягнутих засобів, що є в розпорядженні банку і які використовуються ним для здійснення активних операцій. Особливу частку (близько 88 %) ресурсів банку становлять притягнуті засоби, для яких характерна висока питома вага засобів, що зберігаються на розрахункових, поточних і бюджетних рахунках юридичних осіб. Тому банки зацікавлені в залученні тимчасово вільних засобів, власниками яких є підприємства, організації різних форм власності. Звідси випливає необхідність установлення банками гарних взаємовідносин, які забезпечували б високу необхідність і надійність платежів, у чому зацікавлені всі суб'єкти господарювання. Таким чином, політика в галузі розрахунків повинна бути спрямована на формування всієї платіжної системи в напрямку створення високонадійної, безпечної, стабільної і швидкодіючої системи, щоб несправність однієї з ланок розрахунків не стабілізувала усю систему.

Література

1. Антикризисное управление: Учебное пособие / В.Г. Крыжановский, В.И. Лапенков, В.И. Лютер и др.; под ред. Э.С. Минаева и В.П. Панагущина. – М.: Издательство ПРИОР, 1998. 2. Балабанов И.Т. Финансовый менеджмент. - М.: Финансы и статистика, 1994. 3. Бланк И.А. Основы финансового менеджмента. – К.:Ника-центр, -1999. 4. Бланк И. А. Стратегия и тактика управления финансами. — К., 1996. 5. Белолипетский. Финансы фирмы. М.: Финансы и статистика, 2000 г. 6. Бородина Е.И. Финансы предприятия. М.: ЮНИТИ, 1999 г. 7. Ворст Й., Ревентлоу П. Экономика фирмы. - М.: Высшая школа, 1993. 8. Закон України “Про аудиторську діяльність” від 22.04.1993 року N 3125-XII 9. Закон України “Про підприємства в Україні” // Голос України. — 1991. — 27 бепезня 10. Лахтіонова Л.А. Фінансовий аналіз суб’єктів господарювання.: Монографія. – К.:КНЕУ, 2001. 11. Терещенко О.О. Фінансова санація та банкрутство підприємств: Навч.. посібник. – К.: КНЕУ, 2000. 12. Трошин А.Н., В.И. Фомкина «Финансы, денежное обращение и кредиты» - М., 2000. 13. «Финансы» ред. А.М. Ковалева, М. 1997г. 14. Финансовый менеджмент: теория и практика /под ред. Стояновой Н.М.- М.: Перспектива, 1996. 15. Финансовый менеджмент /Уч.-практ. Рук-во. -М.: Перспектива, 1993. 16. Финансы предприятий. Бородина Е.И., Голикова Ю.С., Колчина Н.В., Смирнова З.М. - М., 1995. 17. Экономика предприятия /Под. ред. проф. В.Я. Горфинкеля. - М.,1996.