Каталог :: Философия

Реферат: Самосвідомість

                                                         
     

П Л А Н

сторінка

Вступ .......................................... 3

Питання 1. Самосвідомість, її структура та форми 4

Питання 2. Функції самосвідомості ............. 12

Висновки ...................................... 15

Література .................................... 16

Вступ

Людська самосвідомість є складним феноменом; вона багатомірна, багатоаспектна. Багатогранність самосвідомості робить її об'єктом вивчення безлічі наук, серед яких філософія. Проблема самосвідомості завжди привертала пильну увагу філософів, тому що визначення місця і ролі людини у світі, специфіки її взаємин з навколишньою дійсністю припускає з'ясування природи людської самосвідомості. Для філософії ця проблема важлива і тому, що ті чи інші підходи до питання про сутність самосвідомості, про характер її відносин до буття торкають початкові світоглядні і методологічні установки будь-якого філософського напрямку. Природно, що підходи ці бувають різні, але усі вони, власне кажучи, завжди мають справу з єдиною проблемою: аналізом самосвідомості як специфічно людської форми регуляції взаємодії людини з дійсністю. Ця форма характеризується насамперед виділенням людини як своєрідної реальності, як носія особливих способів взаємодії з навколишнім світом, включаючи керування ним. Таке розуміння природи свідомості й самосвідомості припускає дуже широкий спектр питань, що є предметом дослідження не тільки філософії, але і спеціальних гуманітарних і природничих наук: соціології, психології, мовознавства, педагогіки, фізіології вищої нервової діяльності, а в даний час і інформатики, кібернетики. Розгляд окремих аспектів самосвідомості в рамках цих дисциплін завжди спирається на певну філолофсько-світоглядну позицію в трактуванні самосвідомості. Самосвідомість виступає як особлива форма відображення, регуляції і управління ставленням людини до навколишнього дійсності, до самих себе і своїх способів спілкування, що виникають і розвиваються на основі практично- преосвітньої діяльності. Вона не тільки відбиває, але і творить світ. Самосвідомість із самого початку є індивідуальним продуктом. Вона виникає і розвивається у людини тільки в спільній діяльності людей у процесі їхньої праці і спілкування. Самосвідомість 1. Самосвідомість, її структура та форми. Свідомість припускає виділення суб'єктом самого себе як носія певної активної позиції стосовно світу. Це виділення себе, ставлення до себе, оцінка своїх можливостей, що є необхідним компонентом усякої свідомості, і утворює різні форми тієї специфічної характеристики людини, що іменується самосвідомістю. Самосвідомість - це є певна форма реального явища - свідомості. Самосвідомість припускає виділення і розрізнення людиною самого себе, свого Я від усього, що його оточує. Самосвідомість - це усвідомлення людиною своїх дій, почуттів, думок, мотивів поведінки, інтересів, свого положення в суспільстві. У формуванні самосвідомості істотну роль грають відчуття людиною свого власного тіла, рухів, дій. Самосвідомість є свідомість, спрямована на самого себе: це — свідомість, що робить своїм предметом, об'єктом свідомість. Як це можливо з погляду матеріалістичної теорії пізнання — ось у чому складається головне філософське питання проблеми самосвідомості. Питання заключається в з'ясуванні специфіки цієї форми свідомості і пізнання. Ця специфіка визначена, тим, що в акті самосвідомості свідомість людини, будучи суб'єктивною формою дійсності, саме роздвоюється на суб'єкт і об'єкт, на свідомість, що пізнає (суб'єкт), і свідомість, що пізнається (об'єкт). Таке роздвоєння, як воно не здається дивним для звичайного мислення, є очевидним і фактом, що постійно спостерігається. Самосвідомість самим фактом свого існування ще раз доводить відносність розходження і протилежності об'єкта і суб'єкта, неправильність уявлень про те, що у свідомості все суб'єктивно. Факт самосвідомості показує, що поділ дійсності на об'єкт і суб'єкт не обмежується лише ставленням зовнішнього світу до свідомості, але що й у самій свідомості є цей розподіл, що виражається щонайменше в двох формах: у співвідношенні об'єктивного і суб'єктивного у змісті свідомості й у формі поділу свідомості на об'єкт і суб'єкт в акті самосвідомості. Самосвідомість зазвичай розглядають лише в плані індивідуальної свідомості, як проблему «Я». Однак самосвідомість, розглянута в широкому філософському аспекті містить у собі також і аспект соціологічний. Справді, говоримо ж ми про класову самосвідомість, про національну самосвідомість і т.п. Психологічні науки, що вивчають явище свідомості, являють собою також самосвідомість людей і самопізнання людиною людини. Таким чином, самосвідомість виступає й у формі індивідуальної й у формі соціальної самосвідомості. Найбільші гносеологічні труднощі являє собою індивідуальна самосвідомість. Адже самосвідомість суспільства є або пізнанням суспільних явищ (форм суспільної свідомості, особистості й ін.) окремими людьми, ученими, або вивченням свідомості всіх людей тими ж окремими людьми (цим займається психологічна наука). В обох випадках ми не виходимо з рамок звичайного співвідношення загального й окремого, співвідношення між об'єктом (суспільством) і суб'єктом (людиною, окремими людьми). В індивідуальній же самосвідомості перед нами факт роздвоєння свідомості цієї окремої людини на об'єкт і суб'єкт. Ідеалістична філософія і психологія розглядає це роздвоєння як наявність у свідомості особливої субстанції, чистої суб'єктивності («духу», «душі»), що робить своїм предметом всю іншу суб'єктивність, тобто сукупність усіх текучих явищ свідомості. Матеріалістична філософія, психологія, фізіологія і психопатологія нагромадили уже великий матеріал для наукового пояснення явища самосвідомості, його генезису і психологічного механізму. Матеріалісти, відкидаючи містичне трактування самосвідомості, вважають самосвідомість однією з форм свідомості, що має ті ж гносеологічні корені, що і свідомість в цілому. Вони розрізняють дві форми свідомості: предметна свідомість і самосвідомість. Є і соціальні передумови самосвідомості. Самосвідомість не є спогляданням власного ізольованого індивіда, вона виникає в процесі спілкування. Суспільна обумовленість формування самосвідомості полягає не тільки в безпосередньому спілкуванні людей один з одним, у їхніх оцінних відносинах, але й у формулюванні вимог суспільства, пропонованих до окремої людини в усвідомленні самих правил взаємин. Людина усвідомлює себе не тільки за допомогою інших людей, але і через створену нею матеріальну і духовну культуру. Самосвідомість у процесі життя людини розвивається не тільки на базі «органічних відчуттів і почуттів», але і на основі її діяльності, у якій людина виступає творцем створених нею предметів, що розвиває в ній свідомість розходження суб'єкта й об'єкта. Матеріалістичне розуміння самосвідомості ґрунтується на тому положенні, що в людському «я», узятому в його психологічному плані, «немає нічого, крім психічних подій і зв'язків, які вони мають між собою або з зовнішнім світом. Однак здатність «я» у процесі самосвідомості відволікатися від усіх пережитих ним станів (від відчуттів до мислення), здатність розгляду суб'єктом усіх цих станів як об'єкт спостереження порушує питання про розрізнення плинних і стаціонарних, стійких сторін змісту свідомості. Це розрізнення являє собою явище внутрішнього досвіду. Поряд з постійно мінливим змістом свідомості, викликуваним змінами зовнішнього і внутрішнього світу, у свідомості є момент стійкий, відносно постійний, унаслідок якого людина усвідомлює, відрізняє себе як суб'єкта від мінливого об'єкта. Проблема внутрішньої тотожності «я», єдності самосвідомості була предметом міркувань багатьох філософів, у тому числі Канта, що висунув вчення про трансцендентальну єдність апперцепції, тобто про єдність пізнавального досвіду. Варто торкнутися і питання: що виникає раніше - предметна свідомість чи самосвідомість? Інакше, чи є самосвідомість передумовою і нижчою ступінню свідомості чи продуктом розвитої свідомості, її вищою формою. В другому, більш загальному формулюванні, воно (питання) становить відомий інтерес і для філософії. Самосвідомість - це процес, що проходить різні ступіні розвитку. Якщо взяти самосвідомість у її первинних, елементарних формах, то вона іде далеко в область органічної еволюції і передує людській свідомості, є однією з її передумов. Якщо ж розглядати самосвідомість у її найбільш розвитих формах як одну з ознак класу чи особистості і розуміти під ним розуміння класом чи особистістю своєї ролі в суспільному житті, покликання, сенсу життя й ін., то, звичайно, така самосвідомість будує вашу свідомість в загальному значенні цього слова, є формою суспільної свідомості. Самосвідомість – динамічне утворення, що історично розвивається, що виступає на різних рівнях і в різних формах. Першою її формою, яку іноді називають самопочуттям, є елементарне усвідомлення свого тіла і його вписаності у світ навколишніх речей і людей. Виявляється, що просте сприйняття предметів у якості існуючих поза даною людиною і незалежно від її свідомості вже припускає певні форми самовіднесеності, тобто деякий вид самосвідомості. Для того щоб побачити той або інший предмет як щось існуюче об'єктивно, у сам процес сприйняття повинен бути як би «вбудований» певний механізм, що враховує місце тіла людини серед інших тіл – як природних, так і соціальних – і зміни, що відбуваються з тілом людини на відміну від того, що відбувається в зовнішньому світі. Наступний, більш високий рівень самосвідомості пов'язаний з усвідомленням себе у якості приналежного тому або іншому людському співтовариству, тій або іншій соціальній групі, спільноті. Найвищий рівень розвитку цього процесу – виникнення свідомості «Я» як зовсім особливого утворення, схожого на «я» інших людей і разом з тим у чомусь унікального і неповторного, здатного робити вільні вчинки і нести за них відповідальність, що з необхідністю припускає можливість контролю над своїми діями і їх оцінкою. Тут необхідно відтінити такий аспект, як свідомість. Свідомість характеризується насамперед тим, якою мірою людина здатна усвідомлювати суспільні наслідки своєї діяльності. Чим більше місце в мотивах діяльності займає розуміння громадського обов'язку, тим вище рівень свідомості. Свідомою вважається людина, здатна правильно зрозуміти дійсність і, виходячи з цього, керувати своїми вчинками. Свідомість - невід'ємне, властивість душевно здорової людської особистості. Можливість розуміння наслідків вчинків різко знижена і навіть відсутня цілком у дітей, а також у душевнохворих. Свідомість суть морально-психологічна характеристика дій особистості, що ґрунтується на свідомості й оцінці себе, своїх можливостей, намірів і цілей. Однак самосвідомість – це не тільки різноманітні форми і рівні самопізнання. Це також завжди і самооцінка і самоконтроль. Самосвідомість припускає зіставлення себе з певною, прийнятою даною людиною ідеалом «я», винесення деякої самооцінки – як наслідок – виникнення почуття задоволення або ж незадоволення собою. «Дзеркало» у якому людина бачить самого себе і за допомогою якого вона починає ставитися до себе як до людини, тобто виробляє форми самосвідомості, - суспільство інших людей. Самосвідомість народжується не в результаті внутрішніх потреб ізольованої свідомості, а в процесі колективної практичної діяльності і міжлюдських взаємин. Самосвідомість існує не тільки в різних формах і на різних рівнях, але й у різному ступені виявлення і розгорнення. Коли людина сприймає якусь групу предметів, то з цим необхідно зв'язане усвідомлення «схеми тіла», місця, що займає його тіло в системі інших предметів і їхньої просторової і часової характеристик, усвідомлення відмінності свідомості цієї людини від сприйманих нею предметів і т.д. Однак усі ці факти свідомості знаходяться в даному випадку не в його «фокусі», а як би на його «периферії». Безпосередня свідомість людини націлена на зовнішні предмети. Тіло людини, її свідомість, її пізнавальний процес не входять безпосередньо в коло предметів її свідомого досвіду. Самосвідомість у цьому випадку виражається як би «неявним» образом. Явні форми самосвідомості, коли ті або інші феномени свідомості стають предметом спеціальної аналітичної діяльності суб'єкта, звуться рефлексії. Рефлексія - міркування особистості про самого себе, коли вона вдивляється в таємні глибини, свого внутрішнього духовного життя. Не рефлектуючи, людина не може усвідомити того, що відбувається в її душі, у її внутрішньому духовному світі. Рівні рефлексії, можуть бути дуже різноманітними — від елементарної самосвідомості до глибоких роздумів над сенсом свого буття, його моральним змістом. Важливо відзначити, що рефлексія – це завжди не просто усвідомлення того, що є у людині, а завжди одночасно і переробка самої людини, спроба вийти за границі того рівня розвитку особистості, що був досягнутий. Сама рефлексія над станами свідомості, особливостями тієї або іншої особистості завжди виникає в контексті усвідомлюваної або неусвідомлюваної задачі перебудови системи свідомості й особистості. Коли людина усвідомить себе як «я» з такими особливостями, вона перетворює в стійкий предмет деякі до того плинні і як би «розпушені» моменти свого психічного життя. Людина рефлективно аналізує себе у світлі того або іншого ідеалу особистості, що виражає її тип відносин до інших людей. Коли людина аналізує себе, намагається дати звіт у своїх особливостях, міркує над своїм ставленням до життя, прагне заглянути в схованки власної свідомості, вона тим самим хоче як би «обґрунтувати» себе, краще укоренити систему власних життєвих орієнтирів і цінностей, від чогось у собі назавжди відмовитися, у чомусь ще більш зміцнитися. У процесі і результаті рефлексії відбувається зміна і розвиток індивідуальної свідомості. Не слід, однак, думати, що образ самого себе, що творить людина в різних формах самосвідомості, завжди адекватний своєму предмету – реальній людині і її свідомості. Між ними може існувати розрив, можливість якого особливо велика саме на стадії розгорнутої явної самосвідомості у вигляді рефлексії. Однак цей розрив може бути й в елементарних формах самосвідомості, самобудівництві, самовизначенні особистості. Важливо підкреслити, що самосвідомість не тільки виникає в процесі спільної діяльності і спілкування з іншими людьми і генетично зв'язана зі ставленням до себе з «точки зору інших», але і що вона постійно перевіряється, коректується, виправляється і розвивається в ході включення людини в систему міжлюдських відносин. 2. Функції самосвідомості. Функції самосвідомості — це такі її властивості, що роблять самосвідомість знаряддям, інструментом пізнання, спілкування, практичної дії. Знаряддя є засіб для дії. Корінна і найголовніша функція самосвідомості є одержання знання і міркувань про природу, суспільство і людину. Відбивна функція самосвідомості є самою загальною і всеохоплюючою її функцією. Однак відображення має різні сторони, що мають свою специфіку і зв'язані з цією специфікою інші, більш спеціальні функції. Функцію самосвідомості, а саме, що вона розкриває відношення між людиною і дійсністю. Свідомість як відношення між об'єктом і суб'єктом притаманна лише людині. У тварин відсутня суб'єктивна сторона відносини. Тварина — безпосередньо тотожна зі своєю життєдіяльністю. Вона не відрізняє себе від своєї життєдіяльності. Вона є ця життєдіяльність. Людина ж робить свою життєдіяльність предметом своєї волі і своєї свідомості. Її життєдіяльність — свідома. Творча функція самосвідомості, що розуміється в широкому змісті, як активний вплив на навколишню дійсність людини, зміна, перетворення цієї дійсності. Тварини, рослини, мікроорганізми змінюють зовнішній світ самим фактом своєї життєдіяльності. Однак цю зміну не можна вважати творчістю, тому що вона позбавлена свідомої постановки цілей. Творча діяльність, як і вся практика в цілому, має своєю основою не тільки відображення, але і зазначене відношення, тому що в цій діяльності, людина повинна усвідомлювати своє відділення від об'єкта. У понятті відображення фіксується переважно вплив об'єкта на суб'єкт, а у понятті відношення стосовно до самосвідомості — головним чином зворотний вплив суб'єкта на об'єкт. Творчість, як і практика людини взагалі, нетотожна з відображенням як сутністю психічного процесу. У своїй сутності творчість є акт свідомий. Творча свідомість є моментом переходу від відображення до практики. Відображення у творчій самосвідомості являє собою образ зробленого людиною, відмінний від образа зовнішньої дійсності. Це образ того, що створює людину, а не природа. Важливою функцією самосвідомості є оцінка явищ дійсності (у тому числі і чиненого людиною). Як і творчість, оцінка базується на відображенні, тому що, перш ніж що-небудь оцінювати, треба знати, що собою представляє предмет оцінки. Але разом з тим оцінка є формою відносин людини до дійсності. У свідомості відбивається усе, що їй доступно по будові нейрофізіологічного апарату і по ступеню розвитку технічних засобів спостереження й експерименту. Оцінка ж робить вибір із усього того, що добуває знання. Оцінювати — це значить підходити до дійсності з погляду того, що потрібно людині. Це відношення особливого роду. Тут суб'єкт, його потреби, інтереси, цілі, норми й ідеали виступають як основи і критерії позитивного чи негативного відношення до об'єкта оцінки. Тому оцінна функція самосвідомості відносно самостійна, автономна. Зазначені функції самосвідомості, будучи відносно самостійними, виконують службову роль у відношенні до практики. Вони, так сказати, підготовляють рішення людини про те, як треба практично діяти. Вони сприяють формуванню регулятивно-управлінської функції її самосвідомості. Самосвідомість, як і вся психіка людини в цілому, існує в кінцевому рахунку для практики, для регулювання і управління поведінкою людини, її діяльністю. Регуляторне значення для здійснення дії образ має вже в безпосередньо сприйманій дійсності. Відбивані психікою властивості об'єкта по своїй значимості для організму різні: необхідні, корисні, шкідливі, байдужні. У залежності від характеру цих властивостей здійснюються і різні реакції організму. Ще більше значення мають образи результату діяльності, образи очікуваного. Ці образи направляють діяльність живого організму до досягнення очікуваного результату. Нарешті, у самому процесі діяльності відбувається коректування дії, якщо воно не забезпечує досягнення потрібного результату. У виробничій галузі функція управління різного роду машинами залишається за людиною. Не менш важлива роль самосвідомості в галузі регулювання і управління соціальними процесами, органами і установами суспільства. Короткий огляд функцій свідомості свідчить про діалектичний їхній характер, що випливає з діалектичної ж природи самосвідомості - як єдності об'єктивного і суб'єктивного, єдності відображення і відношення, впливу зовнішнього світу і «зворотного зв'язку» суб'єкта з об'єктом.

Висновки

У результаті підведемо підсумки проробленої роботи. Свідомість – це вища форма відображення світу, властива тільки людині. Вона зв'язана з членороздільною мовою, логічними узагальненнями, абстрактними поняттями. «Ядром» свідомості є знання. Маючи багатокомпонентну структуру, свідомість є, проте, єдиним цілим. Самосвідомість є частиною свідомості, а точніше її особливою формою. Самосвідомість припускає виділення й розрізнення людиною самого себе, свого Я від навколишнього світу. Самосвідомість — це усвідомлення людиною своїх дій, почуттів, думок, мотивів поведінки, інтересів, свого, положення в суспільстві. Вона виступає й у формі індивідуальної й у формі соціальної самосвідомості. Самосвідомість рефлексивна, з її допомогою людина оцінює себе, своє місце в житті і суспільстві, свої вчинки. Самосвідомість виникла не як духовне дзеркало для дозвільного самозамилування людини. Вона з'явилася у відповідь на заклик суспільних умов життя, що із самого початку жадали від кожної людини уміння оцінювати свої вчинки, слова і думки з позиції визначених соціальних норм. Феномен самосвідомості, що здається чимось дуже простим і очевидним, у дійсності виявляється дуже складним, різноманітним, що знаходиться в дуже непростих відносинах зі своїм носієм, що розвивається і міняється в процесі включення людини в систему колективної практичної діяльності і міжлюдських відносин. Незважаючи на величезні зусилля, витрачені філософією й іншими науками, проблема людської самосвідомості (індивідуальної і суспільної) далека від свого вирішення. Багато неясного таять у собі механізми, функції, стани, структура і властивості самосвідомості, її взаєминами з діяльністю індивіда, шляхи її формування і розвитку, зв'язки з буттям. «Вічний» у тому значенні, що розвиток форм і людської життєдіяльності, прогрес науки і культури постійно ускладнюють і змінюють конкретні форми відносин свідомості (самосвідомості) і буття і ставлять безліч проблем перед філософською думкою. Список літератури 1. Алексеев П.В., Панин А.В. Философия. Москва 1999г. 2. Введение в философию: Учебник для вузов. В 2 ч. Ч.2 Под общ. ред. И.Т. Фролова. - М.: Политиздат, 1989 г. 3. Георгиев Ф.И. Сознание, его происхождение и сущность. Москва 1967г. 4. «Информация. Сознание. Мозг». Д.И. Дубровский Москва: «Высшая школа», 1980 г.; 5. Проблема сознания в современной западной философии. М.:1989 г.; 6. Семинарские занятия по философии: Учебник. Под ред. К.М. Никонова. - М.: Высшая школа, 1991г.; 7. Спиркин А.Г. Основы философии: Учебное пособие для вузов. - М.: Политиздат, 1988 г.; 8. Тугаринов В.П. Философия сознания. Москва 1971г. 9. Философский словарь. М.:Политиздат, 1987 г.;