Каталог :: Уголовное право и процесс

Реферат: Поняття і мета покарання

     Кримінальне право
     Загальна частина
     Реферат ТЕМА: Поняття і мета покарання
ЗМІСТ
ВСТУП
1.     Поняття та ознаки покарання
1.1  Значення покарання в боротьбі зі злочинністю
1.2  Відмінність кримінального покарання від інших заходів державно –
правового і громадського впливу
1.2.1      Відмінність кримінального покарання від провини
1.2.2      Відмінність покарання від примусових заходів виховного характеру
1.2.3      Відмінність покарання від примусових заходів медичного характеру
2.     Мета покарання
2.1  Спеціальна і загальна превенції злочину як мета покарання
2.2  Проблема мети покарання за необережні злочини
ВИСНОВОК
     

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП Політика держави у боротьбі зі злочинністю передбачає комплекс заходів, серед яких головну роль виконують заходи соціального, економічного, політичного, правового, організаційного та культурно – виховного характеру. В системі цих заходів певне місце займає і покарання. Воно є необхідним засобом охорони суспільства від злочинних посягань. Виконання цієї ролі здійснюється як за допомогою погрози покаранням, яка існує в санкції кожної кримінально – правової норми, так і шляхом його реалізації, тобто примусового впливу на осіб, що вже вчинили злочини. У літературі поширена думка, що покарання у боротьбі зі злочинністю виконує допоміжну роль. Ця думка потребує уточнення. Вона є слушною щодо системи заходів, які держава використовує для профілактики злочинів, зниження злочинності, усунення її причин та умов. На підтвердження цього слід зазначити, що гуманістичні ідеї Монтеск'є, Бекаріа та інших авторів про те, що навчений досвідом законодавець краще попередить злочин, ніж буде вимушений карати за нього, знайшли свій розвиток і підтвердження в науці кримінального права та практиці боротьби зі злочинністю. В зазначеному аспекті покарання дійсно відіграє допоміжну роль. Проте серед заходів державного реагування на вже вчинені злочини і осіб, що їх скоїли, покаранню надається дуже важливе значення. В ньому від імені держави виражається негативна оцінка вчиненого злочину і самого злочинця. Зменшення цієї ролі покарання суперечить його каральній і попереджувальній суті як найгострішого, найсуворішого заходу державного примусу, що застосовується за вироком суду до осіб, які вчинили злочини. Конституція України, кримінальне законодавство та практика його застосування переконують, що держава приділяє покаранню досить велике значення у виконанні свого обов'язку захищати суспільний лад, політичну та економічну системи, права і свободи громадян, всі форми власності, а так само правопорядок від злочинних посягань. 1. Поняття та ознаки покарання Покарання як один з центральних інститутів кримінального права є важливим інструментом в руках держави для охорони найважливіших суспільних відносин. Воно є провідною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності і разом з тим покликане забезпечувати поведінку людей відповідно до вимог закону. Кримінальне покарання являє собою реакцію держави на вчинений особою злочин. Для самого ж злочинця покарання – це кримінально – правовий наслідок скоїного їм злочину. Поняття покарання в тому виді, у якому воно викладено в новому КК України 2001 року існувало не завжди. Більш того, справедливим буде сказати, що раніше в КК 1961 року взагалі не існувало чіткого визначення покарання. Дефініція покарання вироблялася поступово в теорії кримінального права. Вперше законодавче визначення поняття покарання було дано в КК 2001 року, тим самим припиняючи вічну дискусію. Хоча спроба закріпити в законі визначення покарання провадилася і раніш у ст. 28 Основ карного законодавства Союзу СРСР і союзних республік» 1991 року, але, як відомо, Основи 1991 року не набрали сили в зв’язку з розпадом СРСР. Текст ст.50 діючого КК України говорить: “Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.” Можна виділити кілька специфічних ознак, сполучення з яких і складається поняття покарання. 1. Покарання – примусовий захід. Поняття покарання як міри означає, що кожен вид покарання має кількісні границі і визначений зміст, тобто являє собою потенційно здійсненний спосіб впливу на засудженого, строго регламентований кримінальним законом. Ніхто не вправі виходити за межі кількісних і якісних характеристик покарання, встановлених законом. Тільки в рамках покарання як міри суд вправі на основі кримінального закону, визначаючи строк і режим покарання, встановити, в яких кількісних, а в ряді випадків і якісних межах застосовувати покарання до конкретної особи. Незаконним визнається позбавлення або обмеження прав і свобод засудженого, не передбачених кримінальним законом і які не є заходами примусового характеру. 2. Державний характер примусового заходу. Під цим мається на увазі, що покарання може бути призначено тільки від імені держави, і є публічно- правовою, державною оцінкою діяння як злочинного, а особу, що винила цей злочин, як зобов’язаного перетерпіти покарання. Важливим завданням правової держави є охорона основних суспільних відносин від злочинних посягань. Здійснення цього завдання в першу чергу виражається у визначенні того, які суспільне небезпечні діяння є злочинними і якому покаранню підлягають особи, що їх вчинили (ст. 1 КК). Отже, караність є складовою частиною кримінально – правових норм, без якої неможливо регулювати і охороняти суспільні відносини. За своєю суттю караність є особливою мірою державного примушування, котра застосовується до осіб, що вчинили злочинні посягання. Покарання як міра державного примушування виступає засобом впливу на поведінку людини, примушує особу до законопослушної поведінки. В цьому і полягає перша важлива ознака покарання — це передусім особлива міра державного примушування (в поріннянні з дисциплінарними, адміністративними, цивільно – правовими засобами), яка є його складовою частиною, що визначає його соціальний зміст. Покарання заподіює великі втрати волі, майна. Держава має виняткову монополію на призначення кримінального покарання. Тільки вона визначає повноваження в сфері призначення і виконання покарання, встановлює підстави застосування покарання, види і мету покарання. Покарання як примусовий захід закріплено в кримінальному законодавстві, яким у нас є КК України. Усі нові закони, що встановлюють кримінальну відповідальність, підлягають включенню в цей кодекс. КК встановлює систему покарань – вичерпний і обов’язковий перелік видів покарань, розташованих у визначеному порядку в залежності від ступеня їхньої тяжкості (ст.51 КК). Даються також кількісні і якісні характеристики злочинів. Визначення ст.51 КК України засновані на нормах Конституції України усі правові норми про покарання, що містяться в КК, КПК, ВТК і інших нормативно – правових актах, повинні відповідати положенням Конституції України і даної статті. Діючи від імені держави, органи і посадові особи, повноваження яких установлені Конституцією, несуть відповідальність за відповідність практики призначення і виконання покарання вимогам Конституції України, що має найвищу юридичну силу. (ст.8 КУ) У встановлених законом випадках посадові особи також можуть нести кримінальну відповідальність за порушення законодавства про застосування покарання до засуджених. Присвоєння прав законодавчої влади або спроба підміни суду в області застосування покарання є зазіханням на правопорядок в Україні. 2. Примусовий характер покарання як державної міри. Всі учасники публічно – правової сфери зобов’язані підкорятися рішенням, що вступили в законну силу, про покарання, а держава вправі застосовувати для їхньої реалізації відповідні заходи впливу, тобто передбачені законом необхідні способи, що забезпечують підпорядкування осіб і органів такого роду рішенням, включаючи необхідні заходи фізичного впливу. Примусовий характер покарання також означає обов’язок засудженого перетерплювати позбавлення й обмеження, зв’язані з застосуванням до нього покарання. 4. Кримінальне покарання призначається за ті діяння, що є злочинами, тобто містять всі ознаки складу злочину і застосовується до конкретної особи. Тобто винність є одним з ознак злочину, зрозуміло, що покарання застосовується до особи, визнаною винною у здійсненні злочину. Безвинне призначення покарання неможливе, і якщо суд не встановить провину конкретної особи в здійсненні конкретного злочину, то до такої особи не можуть бути застосовані заходи примусового впливу, тобто покарання. Це означає, що призначення кримінального покарання і його виконання можливі лише щодо самого винного. Воно не може бути направлено на інших осіб, навіть близьких родичів. Наприклад, ізоляції підлягає особисто засуджений до позбавлення волі; конфіскації підлягає тільки майно, що належить винному особисто, тощо. Іншими словами особистий характер покарання призначається і застосовується тільки у відношенні самого злочинця і ніколи не може бути перекладене на іншу особу. Правда, в історії радянського кримінального права легко знайти приклади трагічної зневаги цим правилом. Так, ще в першому радянському КК – КК РСФСР 1922 р. – поняття покарання було замінено поняттям «міри соціального захисту». Останні були зв’язані не з провиною за конкретне зроблене особою злочин, а з так би мовити небезпечним станом особистості, висунутим соціалістичною школою кримінального права. Відмова від поняття покарання і введення в кримінальне законодавство поняття «міри соціального захисту» привело на практиці до грубих порушень законності при здійсненні правосуддя. Так, наприклад, відповідно до Основних початків кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік 1924 року, що також передбачають «міри соціального захисту» замість покарання, застосування засилання і висилки було можливе не тільки у відношенні осіб, засуджених за здійснення конкретного злочину, але й у відношенні осіб, визнаних суспільно небезпечними «по зв’язками зі злочинним середовищем у даній місцевості», незалежно від залучення їх до кримінальної відповідальності за здійснення визначеного злочину, а також і в тому випадку, коли їхнє обвинувачення в здійсненні визначеного злочину буде судом спростовано, але саме поводження буде визнано соціально небезпечним. 5. Покарання призначається тільки за вироком суду і від імені держави. Так, відповідно до ст.62 Конституції України “Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.” Згідно ж ст.124 Конституції України “Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами.” Тобто, жоден інший державний орган не може призначити особі такий примусовий захід, як покарання. Як видно, положення закону про застосування покарання за вироком суду — обов'язкова вимога закону, характерна його особливість. Причому застосування покарання завжди відбувається від імені держави, що надає покаранню публічного характеру. До виключної компетенції суду належить і звільнення від покарання, крім звільнення за амністією або за актом помилування. Обвинувальний вирок, винесений від імені держави і визначення покарання особі, винному в здійсненні злочину, означає офіційну державну оцінку зробленого злочину і самого злочинця. 6. Покарання, на відміну від інших примусових заходів, спричиняє особливий правовий наслідок – судимість, що може бути знята чи погашена за певних умов, зазначених у кримінальному законі (ст.88 КК України). Саме судимість відрізняє кримінальне покарання від інших засобів державного примушування. За своїм змістом судимість — це не тільки властивість кари, вона являє собою певний правовий статус засудженого, пов’язаний з різного роду правообмеженнями та іншими негативними наслідками протягом певного, визначеного в законі строку. Судимість як самостійна ознака покарання визначається тим, що вона визнається обставиною, яка обтяжує відповідальність в разі вчинення нового злочину та зберігає певні обмеження прав засудженого і після відбуття ним покарання (наприклад, тимчасове позбавлення права займати певні посади, займатись деякими видами діяльності тощо). Кримінально – правові наслідки судимості можуть виявлятися в якості: обтяжуючого відповідальність обставини, що впливає на кваліфікацію злочину; обтяжуючого відповідальність обставини при призначенні покарання; обставини, що виключає чи обмежує звільнення від кримінальної відповідальності і покарання. 7. Покарання за своїм змістом є карою. Хоча сам термін «кара» відсутній у визначенні покарання, даному в КК. Каральний характер покарання передбачається в обмеженні прав і свобод особи, визнаної винною у вчиненні злочину. Кара є складовою ознакою будь-якого кримінального покарання. Вона визначається строками покарання, наявністю фізичних і моральних страждань та втрат, покладенням обов’язків зазнати ганьби і сорому перед суспільством і різного роду правообмеженнями. В одних покараннях вона виражена більшою мірою, наприклад, довічне ув’язнення, позбавлення волі, матеріальні або майнові втрати, в других — переважають обмеження інших прав; займатися професійною діяльністю, мати звання, нагороди тощо. В кожному покаранні, безумовно, присутні і моральні страждання — ганьба, сором перед суспільством і своїми близькими. Усі ці якості і визначають кару як ознаку покарання. Обсяг кари диференційований в кожному покаранні в залежності від характеру і тяжкості злочину. Каральний вплив покарання повинен відповідати тяжкості злочину. Кара має обов’язковий характер для виконання всіма громадянами, посадовими особами і органами на всій території держави. Ступінь карательності різний у різних видах покарання. Перелік видів злочинів даний у діючому КК у порядку зростання ступеня тяжкості. Каральний потенціал покарання залежить від характеру тих прав і свобод, яких може бути позбавлений засуджений, що у свою чергу залежить від тяжкості вчиненого і від властивостей особистості винного. Злочинець може бути обмежений у матеріальних благах (наприклад, штраф), а може бути позбавлений і вищого блага – свободи (наприклад, довічне позбавлення волі). Звичайно, в останньому покаранні ступінь карательності найвищий. Будь – яке потенційне обмеження прав і свобод особи, що відбуває покарання, чи особи, до якого застосоване покарання, повинне мати правове обґрунтування і відповідати закону. Незаконним є позбавлення засудженого передбачених законом засобів підтримки його існування, що приводить до завданню шкоди здоров’ю, поширенню епідемій, так само як і позбавлення засудженого державного захисту чи від зазіхань інших форм негативного впливу з боку третіх осіб. 1 У юридичній літературі немає однаковості в розумінні змісту кари як сутності покарання. Багато авторів зводять її до страждань і позбавлень, що доставляють покарання засудженому. Так, М.Д. Шаргородский писав: «Покарання є позбавленням злочинця яких – небудь приналежних йому благ і виражає негативну оцінку злочинця і його діяння державою. Покарання заподіює страждання тій особі, до якого воно застосовується. Саме ця властивість, будучи необхідною ознакою покарання, робить його карою».2 Як видно, пріоритет віддається моментам позбавлення і страждання. У курсах радянського кримінального права при визначенні поняття покарання кара не згадується, а упор робиться на державно – примусовий його характер і заподіяння позбавлень винному, а також згадуються цілі покарання. Б.С. Утевский визначив кару як примус.3 Б.С. Никифоров, критикуючи таке розширювальне тлумачення кари, відзначила: «Кара – це примус до такого страждання, що за своїм характером і тривалості пропорційно, відповідно до зробленого злочинцем злій справі, злочину». 4 З критикою викладених точок зору виступив И.С. Ной: «.кара була б розмірна ваги зробленого злочину, якби за вбивство передбачалася лише страта. Але принцип відплати не проводиться в нашому законодавстві, а допустимість застосування страти за вбивство продиктована не розуміннями відплати, а насамперед метою загальної превенції.»5 Також необхідно визначити місце покарання в системі заходів кримінально – правового впливу (див. Додаток 1). Чинне кримінальне законодавство України передбачає ряд заходів кримінально – правового впливу. Вони можуть застосовуватись як до особи, яка вчинила злочин, так і до особи, яка вчинила суспільне небезпечне діяння, що не є злочином. Серед цих заходів провідну роль відіграє покарання. Його місце в системі заходів кримінально – правового впливу зумовлене тим, що: а) покарання — це захід кримінально – правового впливу, що застосовується в межах кримінальної відповідальності особи; б) покарання є основною формою кримінальної відповідальності особи; в) за своїм змістом покарання є (і має бути) найбільш суворою формою кримінальної відповідальності. 1.2 Значення покарання у боротьбі зі злочинністю Покарання, маючи конкретні цілі, про які мова йтиме далі, у свою чергу відіграє важливу роль у виконанні тих задач, що стоять перед кримінальним законодавством узагалі. У ст. 1 КК говоритися: «Кримінальний кодекс України має своїм завданням правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської бехпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і бзпеки людства, а також запобігання злочинам (ч.1) Для здійснення цього завдання КК України визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили (ч.2)». Але необхідно мати у виді, що покарання не є головним засобом боротьби зі злочинністю. Покарання вторинне стосовно злочину, злочинності і їхнім причинам. У боротьбі зі злочинністю основного значення набувають економічні, політичні, организаційно-управлінські заходи, здійснювані державою. Проте, не будучи основним, покарання є не тільки важливим, але і необхідним засобом боротьби зі злочинністю, а з кримінально-правових – найбільш важливим. Саме покарання перериває злочинну діяльність осіб, що вчинили злочин. Воно впливає на визначену частину хитливих у моральному відношенні людей, змушуючи їх під страхом покарання не робити кримінально карних діянь. У зв’язку з цим кримінальний закон диференційовано підходить до реалізації покарання як самого строгого примусового заходу. Він передбачає самі строгі міри покарання за тяжкі й особливо тяжкі злочини. У той же час кримінальний закон передбачає значні пом’якшення для осіб, що виявили дійове каяття після вчинення злочину, усунули заподіяну шкоду, зробили допомогу у викритті інших учасників злочину. 1.2 Відмінність кримінального покарання від інших заходів державно – правового і громадського впливу 1.2.1 Відмінність кримінального покарання від заходів, які засосовуються за провину Для того, щоб безпосередньо перейти до розгляду цього питання, необхідно спочатку згадати основи права. Як відомо, будь-яке антигромадське діяння, що заподіює шкоду суспільству і яке наказується відповідно до закону є правопорушенням. Усі правопорушення підрозділяються на злочини і провини. Злочини – це суспільно небезпечні правопорушення, заборонені кримінльним законодавством. Суспільна небезпека полягає в тому, що вони завдають шкоди самим умовам існування суспільства, його суспільному і державному ладу, основним правам і свободам громадян і т.д. Протиправні діяння, прямо не передбачені КК, відносяться до іншого виду правопорушень – провинам. Протиправні провини, у залежності від об’єкта правопорушення, в залежності від характеру завданної шкоди й особливостей відповідних їм правових санкцій, поділяються на адміністративні, дисциплінарні і цивільні правопорушення, передбачені відповідними галузями права. Чотирьом перерахованим вище видам правопорушень відповідають чотири види юридичної відповідальності: кримінальна, адміністративна, дисциплінарна і цивільно-правова. Оскільки далі мова йтиме про відмінність покарання від інших заходів державного впливу, необхідно помітити дуже важливий нюанс: покарання і кримінальна відповідальність – це не тотожні поняття. Такий висновок випливає з аналізу законодавства. Як колишній, так діючий КК передбачають кримінальну відповідальність без призначення покарання і судимості і кримінальну відповідальність із призначенням покарання і судимістю. Такий висновок випливає зі аналізу норм Загальної частини КК, у якій говориться, що неповнолітній, засуджений за здійснення злочину невеликої чи середньої тіжкості, може бути звільнений судом від покарання з застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст.105 КК) Тут мова йде про звільнення неповнолітнього тільки від покарання. Суд у таких випадках виносить обвинувальний вирок, але не призначає покарання. Замість покарання призначаються примусові заходи виховного впливу. Але раз є обвинувальний вирок суду, що вступив у законну силу. Виходить, що на особу покладена кримінальна відповідальність, хоча покарання і не призначене. Такий осуд не має наслідком судимості, оскільки у відповідності зі ст. 88 КК особа, звільнена від покарання, не вважається засудженою. Виходить, кримінальна відповідальність і покарання – поняття незбіжні, тому що кримінальна відповідальність може бути без покарання. Але покарання не може бути без відповідальності. Отже, поняття кримінальної відповідальності ширше, ніж поняття покарання. Отже, покарання відрізняється від інших примусових заходів за наступними ознаками: 1. За джерелом права. Покарання як примусовий захід установлюється кримінальним законом, яким у нас є КК України. Звичайно, юридичною підставою кримінального законодавства є Конституція України і норми міжнародного права, ратифіковані Верховною Радою України. Але безпосередньо покарання встановлюються тільки в КК України. Усі нові закони, що встановлюють кримінальну відповідальність, підлягають включенню в цей кодекс. Джерелом же права при призначенні примусових заходів за провини можуть бути як закони, так і підзаконні акти. Наприклад, при призначенні заходів адміністративної відповідальності джерелами права будуть закони, у яких містяться адміністративно-правові норми; відповідні кодекси (КпАП, Митний кодекс, і ін.); постанови місцевих органів влади, що містять адміністративно-правові норми; нормативні акти Президента, Уряду, міністерств і інших центральних органів виконавчої влади. 2. За підставами відповідальності. Кримінальні покарання призначаються за здійснення діяння, що містить склад злочину. Інші примусові заходи призначаються за здійснення діянь, що містять склади відповідно адміністративного, дисциплінарного, цивільно – правового правопорушення. Заходи адміністративної відповідальності застосовуються за здійснення адміністративних провин. Адміністративні провини – це правопорушення, що зазіхають головним чином на порядок державного управління (порушення правил вуличного руху, протипожежної безпеки, санітарних правил і ін.). Заходи дисциплінарної відповідальності (дисциплінарні стягнення) застосовуються до вчинивших дисциплінарну провину тобто протиправне порушення трудової службової чи навчальної дисципліни. Цивільно – правова відповідальність настає за цивільні правопорушення, що складаються в невиконанні чи неналежному виконанні узятих зобов’язань, у заподіянні тим чи іншому суб’єкту тієї чи іншої майнової шкоди, у зв’язку з виконанням протиправних угод і т.д. 3. За процесуальною формою. Покарання виноситься тільки за вироком суду. Ніякий інший орган не має право накладати кримінальні покарання. У той час як провини мають інші процесуальні форми: рішенням суду, постановами державних органів, наказами і розпорядженнями посадових осіб. Наприклад, рішення суду, що зобов'язує особу виплатити неустойку на користь іншої особи (цивільно – правова відповідальність); наказ начальника про звільнення підлеглого в зв’язку з порушенням їм правил КзПП (дисциплінарна відповідальність); розпорядження вищестоящих державних органів влади про застосування адміністративної відповідальності нижчестоящих органів, що служать, владі в зв’язку з допущеними з їх боку правопорушеннями по службі (адміністративна відповідальність); і т.д. 4. За спрямованістю (адресату) примусового заходу. Кримінальні покарання носять строго особистий характер. Наприклад, батьки підлітка (неповнолітньго), що вчинив злочин не можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності. Більш того, кримінальне покарання може накладатися тільки на фізичну особу. У провин коло адресатів широке: ними можуть бути як фізичні, так і юридичні особи (за виключенням дисциплінарних провин). Наприклад, на батьків дитини, що вчинив адміністративне правопорушення, може бути накладений штраф; якщо собака вкусив перехожого, то на її хазяїна може бути накладений штраф в адміністративному порядку; і т.д. 4. За змістом. Злочин завжди передбачає покарання, що за своїм змістом є карою. Воно являє собою обмеження прав і свобод громадян. За провини застосовуються заходи стягнення, поновлювані і профілактичні заходи, що не ставлять своєю метою відплату (тобто покарати). Наприклад, цивільно – правова відповідальність виражається в застосуванні до правопорушника (боржника), в інтересах іншої особи (кредитора) заходів впливу, що являють собою невигідні наслідки майнового характеру, відшкодування шкоди, сплату неустойки і т.д. Цивільно – правова відповідальність носить компенсаційний характер, іншими словами, вона спрямована на відновлення порушених майнових прав і інтересів кредитора. Дисциплінарна відповідальність виражається в накладенні дисциплінарних стягнень на працівника адміністрацією підприємства, установи чи організації. У КзПП України передбачає наступні види дисциплінарних стягнень; зауваження, догана, сувора догана, звільнення. Як адміністративні стягнення можуть застосовуватися штраф, виправні роботи, адміністративний арешт і ін., а також профілактичні заходи: зауваження, догана. 5. За правовими наслідками. Покарання за злочин передбачає судимість. Судимість визначається по діючому КК України як правовий наслідок, зв’язаний із вступом обвинувального вироку в законну силу і діючи до моменту погашення чи зняття судимості (ст. 86 КК). За провини судимість не передбачена. 1.2.2 Відмінність покарання від примусових заходів виховного впливу Покарання варто відрізняти і від примусових заходів виховного впливу. Хоча по своїй природі вони є кримінально – правовими заходами. Будучи передбаченими КК, вони представляють різновид примусових заходів. Їхнє застосування до неповнолітнього означає звільнення від кримінальної відповідальності або від покарання. Головна відмінність цих заходів від покарання передбачається в тому, що вони не спричиняють судимості. 1.2.3 Відмінність покарання від примусових заходів медичного характеру. Примусові заходи медичного характеру також мають визначену схожість з заходами кримінального покарання. Воно виражається в тому, що, як і покарання, ці заходи є різновидом примусових заходів і призначаються судом. Проте ці заходи мають принципову відмінність від заходів кримінального покарання. Зазначені примусові заходи позбавлені такої властивості покарання, як кара. Вони не виражають негативної оцінки від імені держави і суду суспільно – небезпечних дій осіб, до яких вони застосовуються. Ці заходи не переслідують мети виправлення зазначених осіб, а спрямовані на їхнє лікування чи поліпшення їхнього психічного стану, а також на попередження здійснення ними нових діянь, передбачених Особливою частиною КК. На відміну від покарання суд, призначивши примусові заходи медичного характеру, не встановлює їхньої тривалості, тому що не в змозі визначити термін, необхідний для лікування чи поліпшення стану здоров’я особи. 2. Мета покарання Мета – категорія не кримінально – правова, а філософська. Але без пізнання її сутності неможливо осягти зміст мети кримінального покарання. У філософії під метою розуміється передбачення у свідомості результату, на досягнення якого спрямовані дії. Вона завжди зв’язана зі здатністю людини передбачати майбутнє і результати своїх дій. З однієї сторони мета – модель майбутнього, те що потрібно ще досягти, майбутній результат діяльності, з іншого боку вже існуючий образ бажаного результату. Наприклад, здійснюючи кримінальну політику шляхом застосування кримінального покарання, поряд з іншими заходами попередити злочинність. Інакше кажучи, це той уявний образ, що ми бажаємо досягти. У той же час він нами пізнаний, він існує, будучи зафіксованим у законі. «Треба сказати, що мета виражає не тільки те, що повинно відбутися в майбутньому, але і те, що потрібно робити, як і якими засобами, до чого прагнути, щоб здійснити бажане. У цьому – особливість мети, що позначає не всяке майбутнє, а лише необхідний результат, причому досягається через діяльність. У ній закладене вольове, практичне відношення до зовнішнього світу, процес перетворення в інтересах людини.»6 Проблема мети покарання є цікавою для багатьох вчених і філософів, які працювали в галузі кримінального права протягом всієї історії його розвитку. Багато запропонованих ними концепцій і теорій не призвели до однозначного розуміння цієї складної проблеми. Однак з цих численних теорій можна виділити дві основні групи: а) абсолютні теорії покарання (теорії відплати); б) відносні теорії покарання (теорії досягнення корисної мети). Серед абсолютних теорій покарання виділяють теологічні теорії, теорії матеріальної та діалектичної відплати. Представники абсолютних теорій не вбачали у покаранні ніякого іншого змісту, крім єдиної абсолютної ідеї — мети відплати за вчинений злочин. Тобто покарання призначається тому, що злочин вчинено, як у відплату за нього. Теологічні теорії (божої відплати), виходячи з того, що злочин є гріх, вважали за мету покарання очищення від цього гріха. Теорію матеріальної відплати розвивав Кант, діалектичної відплати – Гегель, ідеї яких мали суттєвий вплив на розвиток філософських та правових поглядів на протязі всього ХІХ століття, а в поєднанні з іншими трактовками – і у ХХ столітті. Так, наприклад, Кант розглядав покарання як матеріальну (реальну) відплату за вчинених злочин і тому відстоював необхідність закріплення різних систем пропорційності злочину і покарання, відплати рівним злом за те зло, що спричинив винний. Наприклад, за вбивство — смертна кара, за статеві злочини — кастрація, за майнові — каторга на різні строки, за образу — застосування заходів, які ганьблять винного, тощо. Прихильників відносних теорій об’єднувало те, що вони вбачали зміст і корисність покарання в досягненні будь-якої конкретної (корисної) мети, наприклад, для того, щоб утримати інших членів суспільства від злочину, або для виправлення засудженного тощо. Серед відносних теорій найбільше розповсюдження набула теорія залякування (Бентам та ін.). Її і зараз дотримується багато криміналістів Англії та США. Модифікацією цієї теорії є теорія психологічного примушування, що була розвинута відомим криміналістом початку ХІХ століття Ансельмом Фейєрбахом. Як і теорія залякування – це теорія загального попередження, згідно якій покарання повинно впливати на громдян, утримуючи їх від вчинення злочинів. А. Фейєрбах вважав, що покарання повинно протиставляти особі, що вчинила злочин, більш незадоволення, ніж те задоволення, що вона отримала від злочину. Погрозою такого покарання треба утримати людину від злочину. Прихильники теорії спеціального запобігання відстоювали ідею застосування покарання виключно для того, щоб сам винний не вчинив нового злочину. Такі ж ідеї відстоювали і послідовники теорії виправлення, на думку котрих покарання повинно забезпечити виправлення винного, тобто невчинення ним нових злочинів. Теорії досягнення покаранням якоїсь однієї мети не могли задовільнити практику. Тому у середині XIX ст. з’являються так звані змішані теорії покарання. Загальним для них є поєднання ідей кількох абсолютних і відносних теорій про мету покарання. Прихильники їх в різних варіантах визнають метою покарання: залякування, відплату, відшкодування спричиненої злочином моральної шкоди, виправлення, загальну і спеціальну превенції. Ці теорії різняться не тільки поєднанням мети, а й їх значущістю. В одних превалює мета залякування, відплати, в других — мета запобігання або виправлення. Визначення мети покарання – одне з найбільш принципових питань кримінального права. «Від його вирішення залежить не тільки побудова багатьох інститутів цієї галузі права, але і цілеспрямоване застосування самого кримінального законодавства.»7 Чезаре Беккаріа писав: «Мета покарання міститься тільки в тому, щоб перешкодити винному знову завдати шкоду суспільству й утримати інших від здійснення того ж». Н.С. Таганцев, визначаючи мету покарання, говорив: «Будучи особистим стражданням, заподіюваним винному за вчинене їм діяння, покарання повинне бути організоване так, щоб воно служило чи могло служити тій меті, що переслідує державу, караючи».8 У юридичній літературі перших років Радянської влади багато уваги приділялося питанню мети і завдань покарання. Складність цієї проблеми приводила до того, що окремі автори вдало сформулювавши ту чи іншу задачу покарання – виправну, попереджувальну, охоронну, у ряді випадків вважали її єдиною, чим спотворювали дійсну роль покарання в Радянській державі. У розглянутий період ще тільки починали оформлятися положення радянської теорії кримінального права про співвідношення примусової і виховної сторін покарання, про співвідношення понять «кара» і «виховання», «кара» і «покарання». Від цілей покарання варто відрізняти його функції, за допомогою яких зважуються приватні задачі, досягаються проміжні результати на шляху до мети. Змішування мети з функціями в літературі зустрічається, і це не тільки заважає правильному з’ясуванню тих і інших, але і приводить до перекручування соціального призначення покарання, спрямованості кримінальної практики. Наприклад, таке відбувається, коли як мету покарання визнається сама кара. При цьому Н.А. Бєляєв пояснював: «Під карою як метою покарання ми розуміємо заподіяння правопорушнику страждань і позбавлень як відплату за вчинений їм злочин».9 Я вважаю такий підхід не збігається з нормою закону, якщо не сказати, прямо суперечить йому. И.И. Карпец, відстоюючи таку ж точку зору, міркував приблизно так: «Раз покарання карає і досягається якась мета, з цього виходить, кара є однієї з цілей покарання».10 Аргументи одного й іншого авторів неминуче приводять до висновку, що покарання як кара є самоціллю, чого саме кримінальний закон не допускає. Але виходячи з норм КК ч. 2 ст.50 говорить: “Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання чинненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.” У попередньому КК 1960 р. було інше формулювання: «Покарання не тільки є карою за зроблений злочин, але і має на меті виправлення і перевиховання засуджених у дусі чесного відношення до праці, точного виконання законів, поваги до правил соціалістичного співжиття, а також попередження здійснення нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Покарання не має на меті заподіяння фізичних страждань чи приниження людського достоїнства.» Відмова нового КК від визначення покарання як кари за вчинений злочин має свої підстави. Основна причина цієї відмови полягає в тому, що слова «покарання» і «кара» - синоніми. Тому визначення покарання як кари нічого для з’ясування змісту цього явища не дає. Аналіз її тексту свідчить, що ідеї змішаних теорій знайшли своє законодавче втілення в тому, що закон визнає за мету покарання: 1) покарання злочинця. Кара — це є обмеження (позбавлення) засудженого прав і свобод, головним з яких є воля (позбавлення майна теж є позбавлення волі). 2) виправлення засуджених; 3) запобігання вчиненню нових злочинів самим засудженим; 4) запобігання вчиненню злочинів з боку інших осіб. Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принижувати людську гідність (ч.2 ст.50 КК). Разом з тим покарання повинно бути досить суворим, щоб воно могло досягти своєї мети, тобто покарати і виховати та запобігти новим злочинам. Незважаючи на такі положення закону, проблема мети покарання ще й досі викликає суперечки в літературі. Усі автори, які досліджували проблему, визнають метою покарання загальну і спеціальну превенції злочинам. Багато авторів визнають метою покарання виправлення засудженого. В КК 1960 р. було поняття перевиховання засудженого, таке розуміння мети покарання не є правильним оскільки дорослу людину з її сформованим характером, психікою досить важко перевиховувати, але виправити – можливо. І, нарешті, найбільше суперечок існує щодо питання про визнання кари метою покарання. Велика група вчених вважає, що, крім цього, покарання має на меті кару (Б. С. Утевський, М.М. Ісаєв, М. О. Бєляєв, І. І. Карпець та ін.). 11 Вирішення цього питання, як уявляється, залежить від визначення основного змісту поняття кари. Якщо розуміти кару як будь – яке позбавлення чи обмеження прав і свобод злочинця, абстрагуючись від можливих відмінностей за характером, змістом або обсягом такого позбавлення чи обмеження, то очевидно, кара є властивістю будь-якого покарання. Із цієї точки зору кара як така притаманна і штрафу, і виправним роботам, і довічному позбавленню волі, а відтак — окремою метою покарання вона бути не може. Якщо ж розуміти кару як таке обмеження прав і свобод злочинця, яке за своїм характером, змістом або обсягом має відповідати, перш за все, тяжкості вчиненого ним злочину, то тоді кара — це не властивість, а одна з цілей покарання. Враховуючи основні принципи кримінального права, вихідні положення побудови кримінально – правових санкцій та загальні начала призначення покарання, більш прийнятною видається точка зору, що визнає кару як одну з цілей покарання. 12 При вирішенні цього питання також необхідно виходити з того, що функції покарання є багатогранними. Це передусім захист суспільства від злочинних посягань, який неможливий без відплати за вчинений злочин; обов’язковий виправний вплив на винного для переведення його в законопослушного члена суспільства і запобігання вчиненню злочинів в майбутньому — таке трактування питання про мету покарання відповідає не тільки ст. 50 КК, а й самій природі цієї міри державного примусу. Покарання завжди призначається як відповідна міра держави за вчинений злочин, виконує виправну функцію і разом з тим запобігає вчиненню нових злочинів як самим засудженим, так і іншими особами. Усі зазначені види мети покарання органічно пов’язані між собою і обумовлюють одна одну. Застосовуючи покарання, суд має на меті покарати винного, що необхідно і для задоволення почуття обурення, справедливості як потерпілого, так і суспільства в цілому. Визнання кари як мети покарання не зменшує його каральної якості, котра, як вже зазначалось, є його істотною ознакою. Кара виступає в двох іпостасях, які перебувають у діалектичній єдності, однак для них є характерними й деякі особливості. Кара як органічна ознака покарання виражається не тільки у застосуванні покарання, а й також у санкції статті, і у відповідній нормі Загальної частини КК, де передбачений конкретний вид покарання, описані його основні властивості. В цій якості кара не тільки визначає характер покарання, а й у багато в чому забезпечує досягнення мети покарання. Не є винятком і мета кари. Однак вона знаходить своє втілення тільки у призначенні і реалізації конкретної міри покарання до особи, яка вчинила злочин. Тут вже визначаються вид покарання, його строки, конкретизується характер фізичних і моральних страждань, втрат та обмежень, котрі засуджений має перетерпіти як відплату за вчинений злочин. Заперечення мети кари зменшує примусове значення покарання, не ураховує, що мета кари якраз і перетворює покарання в особливу (найбільш гостру) міру державного примусу. Без неї взагалі не може бути кримінального покарання. Забезпечення цієї мети — обов’язкова відповідь держави на вчинений злочин. Особливо яскраво це простежується при виконанні тривалих строків позбавлення волі. Але мета кари досягається не лише виконанням покарання. Забезпечення її починається з моменту призначення судом конкретної міри покарання. Факт призначення покарання — це відчутне виявлення його карального впливу. У деяких випадках він впливає на засудженого більше, ніж безпосереднє його виконання (наприклад, при відрахуванні із заробітку уразі призначення виправних робіт, стягнення штрафу тощо). Саме призначення покарання тягне для засудженого моральні страждання і втрати, ганьбу і сором, що є невід’ємною частиною здійснення кари, надовго залишає сліди в його свідомості, одночасно сприяючи тому, щоб засуджений усвідомив і спокутував свою вину перед суспільством. Так що каральний вплив покарання починається з його призначення, завдяки чому значною мірою досягається мета кари. Тому в одних випадках, наприклад, при призначенні винному громадської догани, для досягнення мети кари достатньо такого карального впливу, в інших — при призначенні позбавлення волі, виправних робіт тощо для цього потрібний більш тривалий вплив покарання, чому воно і при виконанні продовжує завдавати винному тих чи інших страждань, втрат та обмежень його прав і свобод. Не можна не ураховувати й того, що вже при призначенні покарання певною мірою забезпечується задоволення почуття справедливості потерпілого і суспільства, проти котрих вчинено злочин, Мета виправлення засудженного передбачає досягнення певних змін у його особистості, усунення суспільної небезпеки особи, тобто такий вплив покарання, внаслідок якого засуджений під час і після його відбування не вчиняє нового злочину. Виправлення полягає в тому, щоб шляхом активного примусового впливу на свідомість злочинця внести корективи в його соціально – психологічні властивості, нейтралізувати негативні, криміногенні настанови, змусити дотримуватися положень кримінального закону або, ще краще, прищепити, хай навіть під страхом покарання, законопослушність, повагу до закону. Тобто виправлення пов’язується з появою у засудженого таких рис, властивостей та установок, які б утримували його від вчинення нових, принаймні умисних, злочинів. Досягнення таких наслідків називають юридичним виправленням. Це досить важливий підсумок застосування покарання. 2.1 Спеціальна і загальна превенції злочину як мета покарання Мета спеціальної (окремої) превенції злочинам (приватна, спеціальна превенція) полягає в такому впливі покарання на засудженого, котрий виключає рецидив його злочинної поведінки. Відвернення вчинення нових злочинів з боку засудженого досягається самим фактом його засудження і тим більш — виконанням покарання, коли особу поставлено в такі умови, які значною мірою перешкоджають або повністю позбавляють можливості вчиняти нові злочини. Так, при відбуванні позбавлення волі режим виконання покарання, обмеження контактів, постійний контроль за поведінкою засудженого тощо фізично позбавляють або значно обмежують його можливості вчинити нові злочини. Спеціальне запобігання злочинам досягається: 1) призначенням винному певного покарання, засудженням від імені держави та позбавленням істотних прав, благ; 2) розривом злочинних зв’язків між співучасниками або навіть причетними до злочину особами, а також, з тими, хто мав злочинний вплив на засудженого; 3) ізоляцією винного від суспільства, призначенням покарання у вигляді позбавлення волі. Це досягається насамперед створенням таких умов для засудженого, котрі виключають можливість здійснення їм нових злочинів у період відбування їм покарання. Наприклад, під час тюремного ув’язнення злочинець ізолюється від суспільства і практично не має можливості вчинити новий злочин. Хоча, звичайно, він може вчинити злочин у місцях відбування покарання у виді позбавлення волі, але проте його ізоляція від більшої частини суспільства позбавляє його можливості робити визначені злочини (кишенькові крадіжки, фальшивомонетничество й ін.). Досягненню цієї мети також сприяють й положення закону, які посилюють покарання за вчинення нового злочину (визнання його обставиною, що обтяжує відповідальність; більш суворі правила і межі призначення покарання). У багатьох нормах Особливої частини КК рецидив злочину визначає кваліфікований склад і за нього передбачено більш суворе покарання. Усе це шляхом залякування стримує таку особу від вчинення нового злочину. Мета загального плпередження (загальна, генеральна превенція) передбачає такий вплив покарання, який забезпечує запобігання вчиненню злочинів з боку інших нестійких осіб. Покарання звертає цю мету саме на осіб, схильних до вчинення злочинів. Переважна частина громадян не потребує такого впливу покарання. Вони не належать до категорії осіб, схильних до вчинення злочинів, і не вчиняють їх не під погрозою покарання, а внаслідок своїх моральних властивостей, звичок, громадянських і релігійних настанов і переконань. Щодо таких громадян кримінальне покарання підвищує правову культуру, виховує нетерпиме ставлення до злочинців, формує відповідний рівень правосвідомості. Загальна превенція покарання досягається: 1. Невідверненістю виконання покарання — «Ефективність покарання досягається його невідверненістю» (Ч. Беккарія). 13 «Ничто так не стимулирует преступление, как самая малая надежда избежать наказания» (П. Пестель).14 2. Наявністю в кримінальному законодавстві певних санкцій: погроза законом покарати всякого, хто порушить його заборони, а також самим опублікуванням таких законів. 3. Судовим розглядом справи про злочин, відкрито, з викриттям всіх обставин та негативною оцінкою вчиненого з проголошенням покарання. 4. Публічністю вироку — проголошення вироку від імені держави, в присутності значної кількості людей переважно знайомих засудженому і т. ін. 5. Правовою пропагандою. Погроза неминучості покарання є засобом залякування антисуспільних елементів, схильних до вчинення злочинів. Найчастіше саме залякування, страх перед погрожуючим покаранням стримують таких осіб від вчинення злочину. Причому переважаючий вплив тут робить неминучість покарання, а не його суворість. І хоча соціальна ефективність покарання з точки зору загальної превенції невисока, воно залишається одним із реальних, хоча і не основних засобів боротьби зі злочинністю. Деякі автори вважають, що одні види покарання розраховані на досягнення мети загального запобігання, а інші — на досягнення мети спеціального запобігання. З цим важко погодитись, тому що розглянуті цілі покарання значною мірою є взаємопов’язаними і взаємообумовленими. Тому в багатьох випадках застосування покарання більшість із його цілей може бути досягнута одночасно. Так, засудження особи, яка вчинила розбій, до позбавлення волі на тривалий строк в тій чи іншій мірі сприяє одночасному досягненню таких цілей, як кара, виправлення засудженого, спеціальна і загальна превенція. Водночас, будучи різними за своїм соціальним змістом, деякі цілі при застосуванні окремих видів покарань одночасно досягнуті бути не можуть. Так, довічне позбавлення волі повністю реалізує ціль кари та спеціальної превенції, але, безумовно, виключає досягнення такої цілі, як виправлення засудженого. Практично не реалізує цілі кари таке покарання, як громадська догана. Отже, відзначаючи взаємообумовленість цілей покарання, треба бачити в окремих випадках суперечливість деяких із них і, очевидно, визначати в таких випадках їх “ієрархію”. На відміну від мети спеціального попередження ціль загального попередження укладається в попередженні здійснення злочинів іншими особами. Карне покарання є стимулом правопослушания. Його застосування до конкретних осіб, що совершили злочин, попереджає всіх, які наслідки порушення кримінально- правової заборони, впливає на інших осіб. Про загальне попередження як специфічній властивості покарання в юридичній літературі існують дві точки зору. Перша говорить про те, що загальне попередження кримінального закону впливає на всіх членів суспільства. Другою, яку поділяють переважно більшість юристів, атверджує, що загальпопереджувальна сила покарання торкається тільки хитливих людей. Більш обґрунтованої і відповідний думки закону є позиція, що трактує загальне попередження більш вузько: воно звернено до хитливих членів суспільства. Тому що для гнітючого більшості громадян покарання має значення і відоме їм головним чином тому, що охороняє інтереси держави, суспільства, особистості від злочинних зазіхань. «Існуючі в країні кримінально-правові норми виражають правосвідомість народу і тому сприймаються переважною більшістю населень як необхідні. Причому ця переважна більшість не задумується, як правило, яка міра покарання і за який злочин випливає. Для них важливий сам факт існування кримінально-правових норм і покарання. Але вони не бояться їх, а просто усвідомлять, що знаходяться під захистом закону.»15 Інша, менша частина людей, звичайно не робить злочинів внаслідок остраху покарання. У цих людей превалює мотивація страхом. Це, як правило, люди низької культури, у тому числі і правовий, котрі по ряду об'єктивних і суб'єктивних факторів мають перекручені представлення про існуючі в суспільстві цінностях. Вплив загальпопереджувальної сили покарання – спірне питання. Останнім часом багато хто взагалі заперечують наявність соціальної ефективності покарання з погляду його загальної превенции. І аргументів тому не мало: наприклад, якщо згадати скасування страти, те виходячи з презумпції, що всяке скасування суворого закону повинна спричинити збільшення злочинів, число злочинів, що волочуть вищу міру покарання повинне було збільшитися. Однак, цього, як відомо, не відбулося. У той же час дані соціологічних досліджень, проведених у різні роки в різних країнах, свідчать, що визначена частина громадян усе-таки не робить злочину саме під страхом покарання. Хоча в масиві осіб, що попадають у сферу карного правосуддя, переважають раніше не суджені. Особисто я думаю, що покарання має загальпопереджувальний вплив, але воно може бути ефективним у залежності від різних умов. Наприклад, від соціально-економічних умов життя населення (чим більше розрив між умовами життя населення і тих умов, у які ставить засудженого призначене йому покарання, тим більше застрашливий ефект покарання.).16 Але насамперед для реалізації загального попередження необхідно, щоб працював принцип невідворотності покарання. Адже «.сила покарання досягається не тільки і не стільки суворістю покарання, скільки практичним забезпеченням його невідворотності».17 Слід зазначити, що позначені в карному законі мети покарання, незважаючи на розходження в змісті, є цілком взаємозалежними і взаємообумовленими. Одна мета припускає іншу мету, і досягнення кожної з них сприяє реалізації інших. Необґрунтованим був би розподіл цілей на основні і додаткові. Ціль відновлення справедливості, незважаючи на те, що вона називається в першу чергу, а вказівка на інші мети покарання випереджається словами «а також», «не може розглядатися як основну задачу покарання хоча б уже тому, що вона може бути досягнута лише за умови, що особі, що зробила злочин, призначене таке, покарання, що здатне забезпечити виконання задач виправлення засудженого і попередження здійснення нових злочинів. Інше покарання не могло б розглядатися як справедливе.» 18 2.2 Проблема мети покарання за необережні злочини Необережні злочини відбуваються в різних сферах суспільних відносин. Значна більшість з них складають злочини в області використання техніки. У силу сказаного боротьба з необережними злочинами має важливе значення. Деякі автори, характеризуючи особистість необережного злочинця, виходять з того, що в цієї категорії осіб більше загального з законослухняними громадянами, ніж зі злочинцями. У кримінологічній літературі необережних злочинців іноді відносять до випадкових чи ситуаційних. Однак ця точка зору розділяється не усіма. Особи, що вчинили злочини з необережності, складають самостійну кримінологічну класифікаційну групу. «Специфіка ціннісно – нормативної орієнтації особистості необережного злочинця полягає в тому, що він, на відміну від навмисного злочинця, негативно відноситься не до визначених цінностей, а до норм обережності, що охороняє їх». Їм притамані такі специфічні криміногенні властивості, як недостатньо критична самооцінка, переоцінка своїх професійних і психофізіологічних можливостей, притуплення почуття небезпеки, самовпевненість і неуважність. Н.А. Стручкова, одних злочинців треба лише виправляти, а інших — перевиховувати. «Шофера, у минулому гарного виробничника, засудженого за допущене по необережності порушення Правил водіння автотранспорту, немає потреби перевиховувати. Його потрібно лише виправити, тобто змусити більш вимогливо і вимогливо відноситися до свого службового обов’язку». В іншому випадку на підтвердження він посилається на такі злочини, як вчинені в стані афекту, при перевищенні меж необхідної оборони або техніки безпеки, що виразилися в порушенні правил, і настанні тяжких наслідки. Покарання в цьому випадку, з погляду автора, має на меті загального попередження. Позиція Н.А. Стручкова, на наш погляд, непереконлива. Покарання завжди адресоване конкретній особі. Карати заради покарання безглуздо, негуманно яка задача повинна бути реалізована в результаті покарання? Автор, передбачаючи це питання, думає, що карають заради збереження їхніх трудових навичок, з метою запобігти їхної деградації. Але хіба це ціль покарання? Навряд чи можна вважати переконливим і довід про те, що в подібних ситуаціях ставиться тільки мета загальної превенції. Як вказувалося вище, мета покарання в кримінальному праві єдині. Кримінальна політика щодо необережної злочинності вирішує ті ж задачі спеціальної і загальної превенції злочинів. Однаковий і механізм досягнення мети: виховання, залякування, обмеження можливостей здійснення злочинів (законодавство не передбачає сурових видів покарання за необережні злочини). Проблема тут скоріше не з метою покарання, а в способах їхнього досягнення. Інакше кажучи, якими засобами і з якою інтенсивністю в кожнім конкретному випадку можуть бути вирішені задачі покарання. Соціально – політичну сутність необережної провини складає зневажливе чи недостатньо уважне ставлення до основних соціальних цінностей, що проявилося в конкретному злочинному діянні. Правовий зміст необережності укладається в тім, що особа або передбачає можливість настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії чи бездіяльності, але легковажно розраховує на їхнє запобігання (відвернення), або не передбачає можливості настання таких наслідків, хоча повинно була і могла їх передбачати (ст.25 КК). Отже, поводження необережних злочинців, як і навмисних, хибно, обумовлено небажанням об’єктивно оцінити свої можливості, або проаналізувати ситуацію. До осіб, що вчинили необережні злочини (особливо зв’язані з аваріями при використанні техніки), додатково можна виділити так називані дефекти правосвідомості. Наприклад, усі транспортні злочини обумовлені або незнанням визначених норм, що регламентують безпечну роботу транспортних засобів, або небажанням їх виконувати, або невмінням ними керувати при виконанні професійних обов’язків. Приведені дані, на наш погляд, переконують у необхідності виховання осіб, що їх вчинили, корегування їхніх ціннісних орієнтації. З врахуванням того, що деформація особистості необережного злочинця менш значна, чим інших категорій злочинців, потрібно і менший ступінь впливу на нього в процесі виконання покарання, акцент на виховний вплив важливий і з іншої причини. Як відзначає В.Е. Квашис, постійний «прес» відповідальності виробляє свого роду імунітет до погрози покарання і притупляє дія стримуючих механізмів. Благополучний результат у складних ситуаціях, викликаних порушеннями правил, безкарність безлічі порушень знижують психологічний бар’єр, що сприяє тієї легкості, з яким особа робить порушення. Залякування, як уже вказувалося, відіграє визначену роль у попередженні злочинів. Ми схильні вважати, що стосовно до осіб, що вчинили злочин по необережності, він має менше значення, чим до осіб, винним у навмисних злочинах. На наш погляд, праві вчені, що вважають необхідним, виходячи з загальних принципів кримінальної політики, встановити за необережні злочини специфічні види покарання, що відрізняються від покарань за навмисні злочини. Б.А. Куринов, аналізуючи мету покарання стосовно до автотранспортних злочинів, прийшов до висновку, що переважаюче значення має загальне попередження. Доводи автора такі: задачу спеціального попередження в багатьох випадках успішно можна було б вирішити без застосування такого суворого заходу покарання, як позбавлення волі. Якби законодавець прагнув досягти лише мети спеціального попередження, він міг би обмежитися заходами покарання у виді виправних робіт, забороною займатися визначеною діяльністю, покладанням обов’язку відшкодувати заподіяну шкоду і т.д. Однак при таких покараннях не може ефективно реалізуватися загальпопереджувальний вплив. Мети загальної превенції і мети спеціального попередження вимагають збереження в законі покарання у виді позбавлення волі на тривалий термін. Позиція Б.А. Куринова, як бачимо, суперечлива. З одного боку, він доводив, що для досягнення мети спеціального попередження немає потреби в позбавленні волі, з іншого боку — затверджував, що рішення цієї задачі (при пріоритеті загальної превенції) диктує необхідність збереження зазначеного виду покарання, необґрунтовано заперечуючи загальпопереджувальну властивість покарань, не зв’язаних з позбавленням волі. На наш погляд, не перебільшуючи ролі покарання, слід зазначити, що залякування поки ще служить стримуючим фактором. Тому шляхом підвищення загальнопревентивного значення покарання за необережні злочини ті ж, що і покарання, призначуваного за замах, або вчинені умисно. Таким чином, покарання за необережні, як і за умисні злочини переслідує єдині цілі: спеціального і загального попередження. Розходження ж, як ми переконалися, складаються в способах їхнього досягнення, обумовлених специфікою даної категорії злочинів.

ВИСНОВОК

Значна роль покарання у боротьбі зі злочинністю не виправдовує тенденції до його ужорсточення, яка спостерігалася багато років. Позбавлення волі превалює і в судовій практиці. Судами України за останні роки до позбавлення волі засуджувалося до 60% підсудних. Причини цього полягають, очевидно, не тільки в зростанні злочиності, а й в поширеності у громадській, в тому числі професійній, правосвідомості хибної думки, що найкращий засіб боротьби зі злочинністю — ужорсточення покарання. Таку позицію необхідно змінювати. Історія боротьби зі злочинністю у багатьох країнах, незалежно від їх суспільного ладу, свідчить, що ужорсточення покарання не дає бажаних наслідків. Навпаки, жорстокість покарання переконує винного в його несправедливості, робить засудженого більш жорстоким, породжує в його свідомості почуття образи, неповаги до суспільства, держави, її законів, тому значущість покарання у боротьбі зі злочинністю визначається не його жорстокістю, а справедливістю, невідворотністю, своєчасністю та неминучістю застосування за кожний вчинений злочин. Роль, значення і виконання мети покарання багато в чому залежать від правильності його призначення і реалізації. Воно повинно бути відповідним тяжкості вчиненого злочину. Тільки таке покарання винний та інші особи сприймають як остаточний і дійсно заслужений наслідок злочинної поведінки. Застосування покарання завжди повинно здійснюватися з додержанням основних напрямків, притаманних кримінальній політиці: а) застосування суворих зоходів покарання до осіб, що вчинили тяжкі злочини; б) застосування менш суворих заходів покарання, передусім покарань, не пов’язаних з ізолюванням винного від суспільства, і навіть умовного засудження або відстрочення виконання покарання до осіб, які уперше вчинили менш тяжкі злочини або злочини, що не являють великої суспільної небезпеки. Поєднання цих двох напрямків є обов’язковим у здійсненні каральної політики судових органів на сучасному етапі боротьби зі злочинністю. Список використанних джерел та літератури 1. Конституція України. – К. Преса України. - 1997. – 80с. 2. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 // Відомості Верховної Ради України. – 2001. - №25 – 26. – С. 131. 3. Бажанов М.Г. Уголовное право Украины. Общая часть. – Днепропетровск: Издательство «Пороги», 1992. 4. Беляев Н.А. Цели наказания и средства их достижения. Л., 1963. 5. Гальперин И.М. Социальные изменения и содержание наказания. В кн.: Планирование мер борьбы с преступностью. М., 1982. 6. Коржанський М.Й. Уголовне право України. Частина загальна: Курс лекцій. — К.: Наукова думка та Українська видавнича група, 1996. 7. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для юрид. вузів і фак./За ред. Професорів М.І., Бажанова В. В., Сташиса В.Я., Тація. — X.: Право, 1997. 8. Кримінальне право України. Загальна частина: Підруч. для студентів юрид. вузів і фак. / За ред. П.С. Матишевського та ін. — К.: Юрінком Інтер, 2001. 9. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник за ред. В. І. Шакуна. – К.: НАВСУ. – “Правові джерела”, 1998. 10. Комментарий к Уголовному кодексу РФ под ред. Ю.И. Скуратова и В.М. Лебедева, М., 1997. 11. Карпец И.И. Наказание. Социальные, правовые и криминологические проблемы, М., Юридич. литература, 1973г. 12. Материалы теоретической конференции по вопросам советского исправительно- трудового права. М., 1957. 13. Ной И.С. Сущность и функции уголовного наказания в Советском государстве. Изд. Саратовского ун-та, 1973. 14. Новое уголовное право России. Учебное пособие. Общая часть. М.: Зерцало, ТЕИС, 1995. 15. Пестель П. И. Русская правда. Наказ Временному Верховному Правлению. - С.-П., 1906. 16. Таганцев Н.С. Русское уголовное право, т. 2. М., Наука, 1994. 17. Уголовный кодекс Украины: Научно-практический комментарий. Под ред. Яценко С. С., Шакун В. И. – К.: Правові джерела, 1998. 18. Утевский Б.С. Вопросы теории исправительно-трудового права и практики его применения. В сб. Материалы теоретической конференции по вопросам советского исправительно-трудового права. М., 1957. 19. Чезаре Беккариа. О преступлении и наказаний. — М., 1939. 20.Шаргородский М.Д. Наказание, его цели и эффективность. – Л., 1973.
1 Комментарий к Уголовному кодексу РФ под ред. Ю.И. Скуратова и В.М. Лебедева, М., 1997, с.93. 2 Шаргородский М.Д. Наказание, его цели и эффективность. – Л., 1973, с.16. 3 Утевский Б.С. Вопросы теории исправительно-трудового права и практики его применения. В сб. Материалы теоретической конференции по вопросам советского исправительно-трудового права. М., 1957, с 37. 4 Материалы теоретической конференции по вопросам советского исправительно-трудового права. М.,1957, с.128. 5 Ной И.С. Сущность и функции уголовного наказания в Советском государстве. Изд. Саратовского ун-та, 1973, с 28. 6 Чучаев А.И. Цели наказания в советском уголовном праве. М.: ВЮЗИ, 1989. 7 Ной И.С. Сущность и функции уголовного наказания в Советском государстве. Изд. Саратовского ун-та, 1973, с.52. 8 Таганцев Н.С. Русское уголовное право, т. 2. М., Наука, 1994, с.97. 9 Беляев Н.А. Цели наказания и средства их достижения. Л., 1963, с 25. 10 Карпец И.И. Наказание. Социальные, правовые и криминологические проблемы, с. 141. 11 Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для юрид. вузів і фак. / За ред. професорів М. І. Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. — X.:Право, 1997. 12 Кримінальне право України. Загальна частина: Підруч. для студентів юрид. вузів і фак. / За ред. П.С. Матишевського та ін. — К.: Юрінком Інтер, 2001 13 Чезаре Беккариа. О преступлении и наказаний. — М., 1939. — С.216. 14 Пестель П. И. Русская правда. Наказ Временному Верховному Правлению. - С.-П., 1906. - С.157. 15 Карпец И.И. Наказание. Социальные, правовые и криминологические проблемы, М., Юридич. литература, 1973г. 16 Гальперин И.М. Социальные изменения и содержание наказания. В кн.: Планирование мер борьбы с преступностью. М., 1982, с.95-96. 17 Карпец И.И. Наказание. Социальные, правовые и криминологические проблемы, М., Юридич. литература, 1973г. 18 Новое уголовное право России. Учебное пособие. Общая часть. М.: Зерцало, ТЕИС, 1995.