Каталог :: Банковское дело

Контрольная: Инвестиционные операции Кб

                   Міністерство освіти та науки України                   
                  Запорізька державна інженерна академія                  
                      Кафедра економіки підприємства                      
                            Контрольна робота                            
                       з курсу: «Банківська справа»                       
                                на тему:                                 
                «Інвестиційні операції комерційного банку»                
   Виконав:                                        студент гр. ЕП1-02д   
     Прийняла:                                                         доц.,
к.е.н. Ткаченко А. М. 
                                Запоріжжя                                
                                   2003                                   
     
     
                                   План                                   
Вступ.                                                                         3
     1.    Інвестиційні операції комерційних банків.                         4
1.1.                    Операції комерційних банків на комісійних началах та
за власний рахунок.                                                  4
1.2.                     Диверсифікація.                                       6
1.3.                    Ринки цінних паперів.                                  6
1.4.                    Угоди з цінними паперами.                              8
     2.    Банківська система України в інвестиційній діяльності.        10
Висновок.                                                                     17
Список літератури.                                                            18
     
     
                                  Вступ                                  
Домінуюча функція банків – кредитування є одним з найважливіших чинників
економічного розвитку. Але однобічний підхід до управління ресурсами –
принципова помилка менеджменту.
По-перше, не завжди всі наявні кошти можуть бути розміщені у вигляді
кредитів, а дисбаланс активно-пасивних операцій призводить до втрати
потенційних доходів.
По-друге, значна частина кредитів найчастіше є неліквідною, істотна їхня
частка може бути не повернута позичальником (особливо за умов нестабільної
економіки),природним наслідком чого є загальна нестабільність банку.
По-третє, діяльність більшості банків (принаймні дрібних і середніх)
стосується певного економічного регіону. Отже, зниження ділової активності в
ньому дестабілізує стан кредитного портфеля. Тому вибір активних операцій
банку повинен бути тісно пов‘язаний з інвестиційним перерозподілом вільних
ресурсів на грошових ринках і ринках капіталів.
Фінансові інструменти інвестицій, фактори їх вибору, характеристики
використання, показники ефективності вкладень істотно різняться. Економічну
сутність і ринкову форму інвестиційних процесів, як правило, розглядають з
різних позицій, що визначає й їх класифікацію. Проте при аналізуванні, у
першу чергу, повинні домінувати практичні потреби синтезу методологій і
методик раціонального управління. З одного боку, це забезпечує достатню
універсальність, з іншого – можливість пошуку конструктивних рішень. У цьому
плані доцільно виділити такі типи банківських інвестицій:
·        інвестиції у сферу економічних проектів (промисловість, транспорт,
будівництво, сільське господарство);
·        інвестиції в цінні папери;
·        інвестиції в передові технології й у невиробничу і нематеріальну
сферу (мистецтво, навчання та ін.) [1, C.195-197]
     
     
     1.     Інвестиційні операції комерційних банків.
В законі України “Про інвестиційну діяльність” інвестиції трактуються як усі
види майнових та інтелектуальних цінностей, які вкладаються в об‘єкти
підприємницької і інших видів діяльності, в результаті яких утворюється
прибуток або здобувається соціальний ефект.
В світовій практиці виділяють прямі та портфельні інвестиції. Під прямими
розуміють інвестиції в основний капітал, а також приріст товарно-матеріальних
запасів. Портфельні інвестиції – це інвестиції в цінні папери, випущені
приватними компаніями або державою, в банківські депозити та ощадні
сертифікати.
1.1. Операції комерційних банків на комісійних началах та за власний рахунок.
Під інвестиційними операціями банків звичайно розуміють операції банків з
цінними паперами. Розрізняють операції,  які здійснюють банки на комісійних
началах та за власний рахунок.
Купля-продаж цінних паперів на комісійних началах може бути розглянуто, як
посередницька діяльність банка, при якій він виступає по дорученню клієнта
(по домовленості банк може діяти від свого імені і за його рахунок). Клієнт
може доручити банку купити акції конкретної фірми за мінімальною ціною. При
цьому банк не повинен інформувати клієнта, де і у кого він їх покупає. Папери
можуть бути закуплені на біржі або ж банк може продати їх клієнту з власних
запасів. Головне – щоб ціна співпадала з біржовим курсом. По аналогії, при
дорученні клієнта про продаж яких-небудь цінних паперів по максимальній
вартості банк може закупити їх для себе, спираючись на діючий курс.
Здійснюючи угоду без прилучення власного капіталу, банк за свої послуги
отримує комісійні, які звичайно  встановлюються в процентах від суми угоди.
Якщо ж банк залучає власні кошти, купуючи для себе цінні папери, які йому
доручено було продати, або при дорученні купити, продає їх із власних
запасів, комісійні йому не виплачуються. Інтерес банка заключається в різниці
курсів цінних паперів, що продаються і покупаються. В цих питаннях першорядне
значення здобуває інформація про курси цінних паперів у різних покупців та
продавців.
Часто банки звертаються до операцій з цінними паперами за свій рахунок з
ціллю нівелювати несприятливу зміну курсів. Крім того, багато розвинутих
компаній мають практику доручати банкам усувати небажаний вплив коливань
курсів за допомогою закупок певних цінних паперів.
В складі інвестиційних операцій банка розрізняють емісійні операції, так
званий “андеррайтінг”. Компанія-емітент цінних паперів, бажаючи розмістити
їх, може піти двома шляхами. Вона може діяти самостійно, для чого їй
знадобиться відмінне знання ринку та наявність надійних зв‘язків з можливими
покупцями. Або ж може звернутися за допомогою до банку. В останньому випадку
компанія заключає з банком договір, по якому банк приймає емітовані цінні
папери з ціллю їх продажу, але при цьому зразу не виплачує клієнту нічого. По
мірі реалізації банк передає емітенту гроші з відрахуванням  комісійних.
Нерозміщені цінні папери повертаються клієнту.
Проведення інвестиційних операцій – це показник високого рівня розвитку
економіки. Чим вище цей рівень, тим більша кількість суб‘єктів ринку
потребує послуг банків по операціям з цінними паперами, і тим ширше спектр
самих цих операцій. В нашій країні в умовах становлення ринка цінних паперів
поки тільки крупні організації можуть прибігати до послуг банків в
інвестиційній сфері, але поступово коло подібних клієнтів буде розширюватися,
чому в немалій мірі буде сприяти розвиток нових видів банківських операцій з
цінними паперами.
Як уже відзначалося вище, усі цінні папери, які має або купує банк за власні
кошти, діляться на дві великі групи:
1.     первинний резерв (або інвестиції).
2.     вторинний резерв.
Цінні папери, які відносяться до первинного резерву і являються безпосередньо
інвестиціями, служать для забезпечення прибутковості для банка. Існує велика
кількість цінних паперів, які приносять достатній прибуток своїм володарям.
Це, як правило, стосується цінних паперів, які забезпечують приплив коштів
протягом відносно тривалого часу. Висока прибутковість цінного паперу
звичайно негативно позначається  на її надійності і, відповідно, ліквідності.
Але це не завжди так.
Цінні папери, які відносяться до вторинного резерву, призначені для
підтримання ліквідності банка. Як правило, ліквідні активи не приносять
великих прибутків. Але це все не значить, що цінні папери, які приносять
великі прибутки, автоматично повинні бути віднесені до первинного резерву.
Ліквідність цінних паперів багато в чому залежить від строків погашення. Чим
менший цей строк, тим більш ліквідним є забов‘язання. Цінні папери з
тривалим строком погашення приносять найбільший прибуток, однак, сполучені с
більш великим ризиком, пов‘язаних із зменшенням їх ринкової вартості в
результаті можливих змін ставок грошового ринку.
Таким чином, активи вторинного резерву служать цілям піддержання необхідної
ліквідності банка і реалізуються в випадках надмірного вилучення вкладів або
різкого збільшення попита на кредит. Продаж вторинних резервів знижує
ліквідність банку. Таке положення ліквідується в результаті додаткового
залучення коштів або продажу частини цінних паперів первинного резерву. Отже
активи первинного резерву вирішують проблему не тільки прибутковості, але і,
в певній мірі, ліквідності банка.
Таке поєднання задач прибутковості, які вирішуються за допомогою використання
цінних паперів первинного резерву, виглядає дещо суперечливо. І це дійсно
так, а тому потребує від вищого керівництва банка проведення відповідної
інвестиційної політики, яка повинна бути направлена на підтримку відповідних
пропорцій між первинним і вторинним резервом цінних паперів, використання
активів обох резервів строго в відповідності з їх призначенням. Таким чином,
одним з напрямків інвестиційної політики комерційного банку є турбота про
підтримку ліквідності.
Другий напрямок – це забезпечення прибутковості інвестицій. Як було
відзначено вище, проблема прибутковості вирішується за рахунок активів
первинного резерву, які повинні здобуватися з таким розрахунком, щоб не
тільки приносити відповідний прибуток, але й мінімізувати ризик, властивий
операціям з цінними паперами.
1.2. Диверсифікація.
Самий надійний метод зниження подібного ризику – диверсифікація.
Диверсифікація – це розподіл інвестиційного портфеля між різними фінансовими
інструментами і іншими активами для зниження ризику. Диверсифікація може
здійснюватися за чотирма основними напрямками:
1.     По якості цінних паперів (або емітентам).
2.     По строкам погашення.
3.     По типу зобов’язань.
4.     По географії.
Сьогодні банки здобувають величезну кількість цінних паперів, емітентами яких
є різні за рівнем надійності фірми, компанії, державні інститути. Ступінь їх
надійності визначає не тільки якість самого цінного паперу, але і його ціну.
Ідеально було б купувати активи особливо фінансово стійких суб‘єктів ринку,
однак, це не завжди можливо внаслідок нестачі ресурсів. Тому задачею банку в
цьому плані становиться таке придбання менш якісних цінних паперів, яке б
дозволяло максимально знизити ризик фінансових втрат для банку. Цього можливо
досягти саме за допомогою диверсифікації, тобто покупки цінних паперів
недостатньо високої якості у різних емітентів.
Внаслідок коливання процентних ставок грошового ринку навіть дуже якісні
активи в моменти підвищення процентних ставок не можуть бути продані банком
без збитку для себе. Зменшенню  ризику появи таких несприятливих наслідків
слугує диверсифікація цінних паперів по строкам  їх погашення. Збалансований
по строкам портфель інвестицій дозволяє вирішувати задачу реінвестування
коштів, що вивільняється в різний час, в інші активи, які вигідні банку.
Диверсифікація у відношенні типів зобов’язань  обумовлена різним рівнем
доходів і ліквідності різноманітних цінних паперів, що змушує банки для
досягнення цілей інвестиційної політики враховувати і цей фактор.
Різні політичні потрясіння, непередбачені події у яких-небудь регіонах
неодмінно відбиваються на інститутах, які випустили цінні папери, що
приводить до зміни ринкової вартості цих активів. Тому банки прагнуть
врахувати і географічний фактор.
1.3. Ринки цінних паперів.
Повернемося до безпосереднього розгляду операцій комерційних банків на ринках
цінних паперів. Ринки цінних паперів можна підрозділити на:
1.     Ринок цінних паперів, що котируються.
2.     Ринок цінних паперів, що не котируються.
3.     Ринок державних позик.
Основною організаційною формою ринку цінних паперів, що котируються, є
фондова біржа. На фондовій біржі можуть обертатися тільки цінні папери, які
допущені біржовим комітетом, який звичайно перевіряє відповідність компанії-
емітента відповідним вимогам. Цінні папери організацій, які не відповідають
необхідним вимогам, не можуть бути допущені до обігу на біржі і тому
називаються паперами, що не котируються.
Цінними паперами, які не котируються, торгують на позабіржових
(децентралізованому) ринку, де також  обертаються і цінні папери, що
котируються на фондовій біржі.
В Україні діють чотири фондові біржі. Позабіржовий ринок складається з
широкої сітки брокерсько-дилерських фірм і на ньому також виступають активно
банки. Угоди на позабіржовому ринку можуть заключатися як безпосередньо між
двома контрагентами, так і з використанням позабіржових торгових систем, які
дозволяють торговцям в режимі on-line (реального часу) бачити котирування
інших торговців і заключати угоди за допомогою ведення переговорів на екранах
моніторів, які встановлені у офісах, підключені до системи торговців цінних
паперів.
Одним з важливих інструментів паперів, які обертаються на ринку, є акція.
Акція – це цінний папір, який засвідчує про внесення його володарем деякої
суми грошей у капітал акціонерного товариства. Будь-яка акція має номінальну
вартість, яка вказана на ній, та ринкову вартість (або курс), за яким вона
продається і покупається. Ринкова вартість акції визначається великою
кількістю факторів, поміж яких найбільше значення мають такі:
·        співвідношення між попитом та пропозицією на них на ринку;
·        річний прибуток (дивіденд) по акції;
·        норма позичкового проценту.
Ринкова вартість акції розраховується за формулою:
                    
На відміну  від акцій, облігації є тільки свідоцтво про надання їх володарем
деякої суми в розпорядження емітента у формі займу. Прибуток по облігаціям
виступає у формі проценту і виплачується до сплати дивідендів по акціям. З
настання строку погашення облігації емітент повертає її володарю номінальну
вартість цього паперу.
Також як і акції, облігації номінальну та ринкову вартість. Курс облігації
визначається тими ж факторами, що й курс акцій, однак, на нього впливають
також номінальна вартість та строк погашення облігації. Тому ринкова вартість
облігації розраховується за формулою:
          ,          
де НВ – номінальна вартість облігації;
n – кількість років, які залишилися до погашення облігації;
П –процент, який сплачується по облігації;
N – норма позичкового проценту.
1.4. Угоди з цінними паперами.
Усі угоди з цінними паперами можна підрозділити на дві великі групи:
Касові угоди. Такі операції припускають оплату цінних паперів негайно, або в
найближчі дні.
Строкові угоди. За ними розрахунки ведуться через визначений період часу.
Строкові угоди бувають трьох видів:
     1.                      Тверді. За умовами таких угод їх учасники
здійснюють куплю-продаж цінних паперів в заздалегідь встановлений строк при
незмінних умовах операції.
     2.                      Умовні. Ці операції припускають право відмови
однієї з сторін, яка бере участь в угоді, від виконання своїх обов‘язків. За що
вона повинна сплатити другій стороні певну премію.
     3.                      Пролонгаційні. В відповідності з умовами цих угод
обидві сторони мають право на продовження операції або відстрочку остаточного
розрахунку.
Серед угод, які мають умовний характер, виділяють чотири основні різновиди
операцій:
1.                      Угоди  з попередньою премією. При таких угодах
покупець цінних паперів може відмовитися від їх покупки, за що виплачує
продавцю певну премію. Ці угоди звичайно здійснюють  “бики”  (гравці на
підвищення курсів цінних паперів), щоб уникнути збитків, коли в них виникає
сумнів в підвищені курсу.
2.                      Угоди зі зворотною премією. За умовами цих операцій
продавці зберігають за собою право відмови від продажу цінних паперів, за що
також сплачують покупцю премію. Такі угоди здійснюють “ведмеді” (гравці на
пониження курсу), коли бачать, що курс продаваних цінних паперів
стабілізується або підвищується.
3.                      Опціон.   Він надає одному з учасників угоди право
придбати або продати певну кількість цінних паперів в заздалегідь обговорений
строк і по фіксованій ціні.  Таке право купляється однією із сторін і може
реалізуватися або ні по її розсуду при настанні строку в залежності від
усталеного  до того часу курсу.
4.                      Стелаж. При укладанні такої угоди одна із сторін
одержує право вибору покупки  або продажу цінних паперів по курсу,
встановленому в заздалегідь встановлених межах.
Пролонгацій ні угоди бувають двох видів:
1.                      Репортні угоди.  За умовами цих угод банк купляє
цінні папери за поточним курсом при умові їх  зворотного викупу через
встановлений строк по підвищеному курсу. В результаті такої операції банк
отримує нагороду (репорт), яке дорівнює в різниці в курсах.
2.                       Депортні угоди. По умовам цих угод банк продає цінні
папери за поточним курсом при умові їх зворотного викупу через  встановлений
строк по зниженому курсу. В результаті такої операції банк отримує нагороду
(депорт), яке дорівнює в різниці в курсах.
Крім перерахованих виділяють ще одну угоду, таку як арбітраж з цінними
паперами, що представляє собою одночасну покупку та продаж одного або
подібних фінансових інструментів на різних ринках (в тому числі ринках різних
країн) з ціллю отримання прибутку від розбіжності у цінах.
Таким чином, інвестиційні операції банків є важливим джерелом отримання ними
прибутку, а також дозволяють оперативно вирішувати питання, які зв‘язані з
ліквідністю банківського балансу. Отже, інвестиційна політика банків повинна
бути спрямована на вирішення проблем прибутковості, ліквідності і зв‘язаних з
ними задач зменшення ризику від операцій з цінними паперами, які вирішуються
за допомогою політики диверсифікації [2, C. 378-385].
     2. Банківська система України в інвестиційній діяльності
Банківська система України пережила за роки незалежності бурхливий роз­виток.
Сьогодні вона повністю задовольняє потреби економіки у проведенні грошових
розрахунків і здійснює їх практично на світовому рівні. Порівняно з 1991
роком обсяги наданих кредитів зросли в тисячі разів. Кредитування в
на­ціональній валюті значно переважає кредитування в іноземній, і це
свідчення того, що з виходом України з глибокої структурної кризи з'явилася
упевненість у власній фінансовій системі як у виробників, так і у фінансових
інститутів, які обслуговують функціонування реального сектору економіки.
Таблиця І. Інвестиційні кредити комерційних банків в економіку України за
1991—2001 роки
     

Період

Усього

У тому числі у валюті

національній

іноземній

1

2

1

2

1

2

1991

0,97

.

0,97

...

...

...

1992

27

2770

24

2500

3

...

1993

406

1512

385

1600

21

843

1994

1558

383

1199

300

359

1697

1995

4078

262

3029

253

1049

292

1996

5452

134

4102

135

1350

129

1997

7295

134

5195

127

2100

156

1998

8855

121

5102

98

3752

179

1999

11783

133

5715

112

6068

162

2000

19121

162

10222

179

8899

147

2001

27792

145

15393

151

12357

139

Лише за 2001 рік чисті активи вітчизняної банківської системи збільшили­ся на 28% (майже 50 млрд. гривень). Довгострокове кредитування зросло на 73%, поліпшилася якість кредитного портфеля. Інвестиційні кредити банків в економіку за той-таки 2001 рік зросли на 45,4% і досягли майже 27 млрд. гривень. При цьому процентна ставка за кредит знизилася на 8 пунктів, а за останні чотири роки вона зменшилася більш ніж удвічі. Щоправда, потужність української банківської системи досі ще недостатня. У більшості банків статутний фонд не перевищує 10 млн. євро, у половини він менший за 5 млн. євро. Лише окремі банки мають значний власний капітал, але йому далеко до європейських масштабів. Відносна фінансова слабкість українських банків компенсується наявністю банківських установ з іноземним капіталом. Вони є тим "вікном", крізь яке ук­раїнські підприємства мають прямий вихід на світовий кредитний ринок. Що­правда, останнім часом в Україні почали висловлювати занепокоєння у зв'язку з нібито небезпечною експансією іноземного капіталу в нашу банківську систе­му. Справді, у фінансових системах розвинених країн майже немає іноземних банків. Наприклад, у США, Німеччині, Швейцарії, Японії їх кількість не пере­вищує 5—8%. Проте в Україні частка іноземного банківського капіталу ще не надто велика. Особливу активність на фінансовому ринку України виявляє російський ка­пітал. Наприклад, Київський інвестиційний банк викуплений російською компанією "Альфа-груп" і перейменований у "Альфа-Банк". Власником Укрсиббанку є російський концерн "Сибірський алюміній". Нещодавно Наці­ональний банк України зареєстрував новий банк — ЗАТ "Банк НРБ Україна", що його відкрив у Києві російський Національно-резервний банк. Мета цього банку — обслуговувати російсько-українські зовнішньоекономічні операції. Окрім надання обом сторонам широкого спектра послуг, банк планує представ­ляти в Україні інтереси російського "Газпрому", з яким він тісно пов'язаний. Чи працюватиме такий банк на Україну, питання дискусійне. Таким чином, услід за великим російським промисловим капіталом, що ак­тивно бере участь у приватизації української промисловості, в нашу країну ру­шили і російські банки. Є ймовірність, що банк, який створюється з метою на­дання фінансових послуг резидентам, згодом почне лобіювати не національні інтереси, проштовхувати на внутрішній ринок іноземні компанії, сприяти при­ватизації ними українських підприємств провідних галузей. Але це не означає, що треба перешкоджати діяльності іноземного капіталу в нашій банківській сфері. Власні фінансові ресурси України ще надто слабкі, щоб підштовхнути вихід українських підприємств, які мають можливість ефектив­но використати кредитні ресурси, на світові кредитні ринки. Головним недоліком діяльності українських банків із погляду інвесторів є високі кредитні ставки, що фактично перекреслюють можливості інвестування з банківських джерел. Міжнародним центром перспективних досліджень у 2000 році, коли відно­вилися надії на економічне зростання, було проведене опитування підприємців щодо проблем кредитування. Результати опитування засвідчили, що понад тре­тина респондентів і тоді вважали високі процентні ставки за кредит чинником, який перешкоджає нарощуванню обсягів виробництва. Особливо це стосується довгострокових кредитів, готовність узяти які з огляду на умови повернення по­зики висловили лише 10% опитаних. Оновлення виробництва за рахунок бан­ківських кредитних джерел більшість підприємців не вважала за можливе. Справді, частка довгострокових кредитів у складі кредитного портфеля ук­раїнських банків досить довго була порівняно малою: у 1991—1997 роках середнє її значення становило 8,9% від загального обсягу наданих кредитів, причому максимальне для цього періоду — 12,4% 1991 року, у 1998—2000 роках зафіксо­вано зростання цього показника до 19,6%. Однак розглядати його як прикме­ту позитивних тенденцій у кредитуванні економіки України було б передчасно. Таблиця 2. Інвестиційні кредити комерційних банків в економіку України, заборгованість на кінець періоду, %
ПоказникРоки
1991199219931994199519961997199819992000

Довгострокові,

з них

12,43,72,711,310,611,110,618,422,517,9
у національній валюті12,43,72,711,39,08,27,07,78,58,4
в іноземній валюті0,00,00,00,01,62,93,610,714,09,5
Короткострокові87,696,397,388,789,488,988,481,677,582,5
Усього100100100100100100100100100100
Незначні обсяги довгострокового кредитування економіки засвідчують, що українські банки віддають перевагу проектам, здатним давати прибутки в макси­мально короткі терміни. Процентні ставки за кредитами комерційних банків пе­ребувають на високому рівні, хоча і зменшилися порівняно з 1992 роком більше ніж удвічі. Наприклад, якщо у 1992 році вони становили 76%, то в 1998-му — 43,8, у 1999-му -- 43,3, у 2000 році - 33%. Але в 2001-2002 роках подальшого зниження процентних кредитних ставок не спостерігалося. Вони не опускалися нижче за 25—30% річних. Звичайно, можна тішитися тим, що справи поліпшилися, — адже у 1993—1994 роках рівень процентних ставок перевищував сотні процентів2. Проте це було в таку пору зростання цін, що реальні процентні ставки бу­ли навіть від'ємними. Парадоксально, але кредитування в цей період не було збитковим. Комерційні банки, працюючи в умовах високої інфляції, орієнтува­лися на короткострокові позики, досягаючи позитивних значень реальної про­центної ставки. Інвестиційні кредити, звісно, не давали змоги досягти подібного, тому їх мі­німізували. Причиною такої ситуації, окрім інфляції, була також порівняно нез­начна депозитна база банківської системи, проблеми з поверненням наданих кредитів та надмірна активність держави на кредитному ринку. Вельми цікавим є й питання, чому поліпшення основних макроекономічних показників фінансово-кредитної сфери не супроводжується адекватним розширенням кредитування інвестицій. Навіть без особливих концептуальних змін у монетарних засадах політики НБУ останніми роками простежується ви­переджувальне зростання грошової маси порівняно з обсягами економічного обороту. Відповідно відбувається зростання рівня монетизації економіки: якщо у 1996 році частка агрегату М2 у ВВП становила 11,1%, то у 1997 році — 13,3, у 1998-му - 15, 1999-му - 17,1, 2000 році - 17,9%. На 2001-2002 роки керів­ні органи НБУ прогнозували посилення обмежень у монетарній політиці, але певні внутрішні й зовнішні чинники змушують центральний банк нарощувати грошові параметри, що в цілому позитивно впливає на економіку. Під дією цих чинників дещо посилюється поточна ділова активність українських виробни­ків, але зростання рівня монетизації не досить для розгортання їхньої інвести­ційної активності. Збільшенню обсягів довгострокового інвестиційного кредитування мала б сприяти і політика НБУ щодо процентної ставки за кредитами, принаймні останніми роками. Облікова ставка НБУ у 2000 році знизилася до 30,6% (про­ти 61,6% у 1998-му). У 2001 році Нацбанк знижував облікову ставку шість разів: 10 березня її було знижено з 27% до 25%, 7 квітня — до 21%, 11 червня — до 19%, 8 серпня — до 17% і 10 вересня — до 15% річних, а з 10 грудня — з 15% до 12,5% річних. У 2002 році облікова ставка НБУ впала нижче за 10% і у серпні становила лише 8%. Формально це мало б стимулювати як збільшення обсягів кредитування ре­альної економіки, так і здешевлення інвестиційних кредитів до прийнятного рів­ня. Насправді ж спостерігаються протилежні тенденції. Проте кредитні процен­тні ставки українських банків практично не знизилися і лишаються принаймні втричі вищими за ставку рефінансування НБУ. Слід розуміти, що активність кредитування з боку банків визначається не так обсягом грошової маси і став­кою рефінансування центрального банку, як термінами пасивів і припустими­ми ризиками, які бере на себе банк. Економічна ситуація в Україні настільки невизначена, що жодне підприємство не має гарантій ефективного функціону­вання на більш-менш значний період. Тому навіть обнадійливі показники поточної діяльності не гарантують, що підприємство залишиться надійним плат­ником протягом усього терміну довгострокового кредиту. У Російській Федерації, яка відкинула гасло "боротьба з інфляцією за вся­ку ціну", Центробанк не опускає ставки рефінансування до такої низької поз­начки, як український. У серпні 2002 року вона становила 21%, і це вважається рекордно низьким показником. Але передбачуваність і послідовне сприяння урядової політики в Росії створюють вигідні умови для бізнесу, банки упевнені у поверненні кредитів і, незважаючи на вищий ніж в Україні рівень інфляції, надають кредити під 16—17% річних. І в Україні певний час, коли з'явилися надії на суттєве зростання економіч­ної активності — у 1999 році — процентні ставки за кредитами терміном понад рік фіксувалися на порівняно низькому рівні . У липні вони досягли 21,9%, у серпні — 26%, у жовтні — 26% річних, що було нижче від ставки НБУ на той час. Це було удвічі нижче від рівня процентної ставки за кредитами терміном на півроку-рік і навіть менше від рівня облікової ставки у відповідні місяці. Але ця тенденція так і не закріпилася. Окрім того, декларація про низький рівень процентної ставки зовсім не оз­начає, що будь-який підприємець може реально отримати такий дешевий кре­дит. Нерідко банки зумисне створюють такі умови надання кредиту, що їх не­можливо виконати. Фактично українські підприємці не розраховують на банківські кредити як джерело коштів для нарощування виробництва. Щоправда, важко зрозуміти, навіщо українські банки встановлюють низькі процентні ставки, але не надають кредитів. Пояснюється це потребою присто­суватися до наших реалій. Декларування низьких процентних ставок за довго­строковими кредитами і водночас ненадання їх дає змогу банкам, з одного боку, частково застрахувати себе від претензій з боку держави. Хоча регламентування максимального рівня процентних ставок в Україні формально не застосовують, поширена практика "добровільного" кредитування банками проектів, рекомен­дованих державою, за заниженими ставками. Якщо ж банк сам визначає низь­кі ставки, то будь-які претензії стають безпідставними. З другого боку, комерційний банк залишає за собою право використовува­ти процентні ставки на цьому рівні лише щодо обмеженого кола позичальни­ків, натомість Іншим фірмам він відмовляє у кредиті, посилаючись на їхню низьку платоспроможність, чи запроваджує додаткову премію за ризик. Щоб виправдати чи принаймні зрозуміти процентну політику банків, слід урахувати, що за умов сталого підтримання значної частки збиткових під­приємств пошук надійного позичальника набуває особливого значення. Станом на 1 липня в цілому успішного 2000 року обсяги простроченої, пролонгованої та безнадійної заборгованостей за позиками банків сягнули 4,118 млрд. грн. (або 21,9% від кредитного портфеля банків). 1 так триває з року в рік — станом на 1 січня 1997 року частка таких кредитів становила 22%, (щоправда, виявля­ла тенденцію до зниження). За оцінками фахівців міжнародних фінансових організацій, фактично час­тка безнадійних кредитів у кредитному портфелі комерційних банків України становить навіть 50%. Ризик неповернення позичених коштів лишається надто високим, і це головна причина підтримання високих процентних ставок і прагнення обмежува­ти кредитування реального сектору шляхом запровадження жорсткіших умов на­дання позики. До причин дорожнечі кредитів належать і серйозні труднощі, з якими сти­каються українські банки під час аналізу реальної кредитоспроможності пози­чальника. Прагнення уникнути податкового тиску веде до використання усіля­ких прихованих схем розрахунків. Так, на кінець 1998 року частка бартеру в загальному обсязі товарообігу становила 42,5%, а в 1999 році хоча дещо й зни­зилася, але була на досить високому рівні — 32%. Протягом 2000—2001 років частка негрошових розрахунків між суб'єкта­ми економічної діяльності зменшилася, але значно ускладнилися форми ті­ньових грошових операцій, що не сприяло прозорості економічної діяльності підприємств. Отже, визначити фінансову життєздатність кредитованого про­екту тяжко. У фінансовій науці такий стан має назву асиметричної інформації. Ми вис­тавляємо претензії до української банківської системи за недостатні обсяги ін­вестиційного кредитування у порівнянні з розвиненими країнами, але не бере­мо до уваги, що за вимогами банківської діяльності розвинених країн у нас узагалі не можна надавати кредитів, бо їхня ризикованість не піддається жод­ним розрахункам. Раціонування кредитів та запровадження високих індивідуальних ставок не завжди дає змогу відібрати ефективні інвестиційні проекти позичальників і ви­рішити питання проблемних кредитів передусім через втручання держави. За ок­ремими даними, обсяги кредитів, що їх надали комерційні банки під тиском державних органів, становлять 1,6 млрд. грн. Формально такі "примусові" кре­дити нібито забезпечені гарантіями з боку держави, однак реально втрати не від­шкодовуються, бо кредитуються здебільшого збиткові галузі. Щоправда, подіб­на практика поширюється переважно на найбільші, системні банки, а тому, зважаючи на значні обсяги їхніх фінансових ресурсів, вона має не такий уже й згубний для банківської системи характер. Не сприяє інвестиційній активності банків і нестабільність державної бюд­жетної політики. Коливання розмірів бюджетного дефіциту не стимулює інвес­тиційного процесу. Так, лише за один рік відносна величина бюджетного дефі­циту зменшилася більше ніж удвічі — з 13,8% у 1992 році до 5,1% ВВП у 1993-му, але це не зумовило зростання інвестиційної активності. Ще більш від­чутне зниження обсягів дефіциту до 1,5% ВВП у 1999 році і аж до профіциту у 2000-му також не спричинило відповідного зростання обсягів інвестування. Якийсь час головною причиною байдужості банків до надання інвестицій­них кредитів можна було вважати надзвичайну привабливість вкладень у держав­ні облігації. За період із 1995 до 1998 року обсяги позик держави на ринку цін­них паперів зросли із 0,6% ВВП до 8,0% (тобто більше, ніж у 13 разів). Водночас уряд не відмовився і від прямих кредитів банківської системи. У 1995—1997 роках на частку уряду припадало 48,7—53,5% приросту обсягів кредитів (у тому числі й НБУ). Держава практично відійшла від класичних схем розміщення ОВДП, орієнтуючись передусім на кошти банківської системи, а не фізичних осіб. У 1996 році комерційними банками було викуплено 47% від загальної су­ми емітованих облігацій (ще 22% вони викупили для клієнтів). Зрозуміло, в такій ситуації ефект витіснення виявлявся миттєво. Державні цінні папери давали банкам надійний і високий прибуток, чого не могли дати виробничі капіталовкладення. Почасти негативний вплив державних запозичень на кредитний ринок вдавалося зменшити завдяки допуску на ринок державних боргових зобов'язань нерезидентів. Однак ринок ОВДП таким чином було пос­тавлено в залежність від ситуації на міжнародних фінансових ринках. Частка іноземців-покупців ОВДП у середині 1997 року перевищила 50%. З 1998 року уряд різко зменшив обсяги запозичень на внутрішньому ринку (а зовнішні кредити просто перестали надавати), але це зовсім не привело до суттєвого збільшення обсягів інвестування за рахунок банківських кредитів. Це свідчить про те, що на шляху до такого інвестування є інші вагомі перешкоди. Якоюсь мірою такі самі проблеми характерні й для залучення заощаджень населення на рахунки в комерційних банках. Втрата заощаджень радянських ча­сів у Ощадному банку призвела до зниження частки цієї кредитної установи в загальному обсязі залучених банківською системою коштів населення. Конку­ренцію Ощадному банку створюють передусім великі приватні банки, зокрема шляхом залучення вкладів в іноземній валюті. Про масштаби такої конкуренції можна судити, скажімо, за результатами 1998 року: порівняно з 1997 роком при­ріст вкладів населення у групі із 130 банків становив 72%, причому в Ощадбанку — лише 10,8%, тоді як у Першому українському банку — 2789,8, Правекс-банку — 556,6, банку "Аваль" — 631%". Громадяни дедалі більше віддають пе­ревагу банкам зі значними активами та надійною репутацією. Подібні тенденції можна було б вітати, якби не той факт, що розвинена ме­режа філій Ощадбанку лишилася практично бездіяльною (якщо брати до уваги вузьку спеціалізацію банку). А віддаленість офісів великих приватних банків від дрібних власників заощаджень не дає їм змоги залучити інвестиційні ресурси у великих масштабах. Крім того, нема відпрацьованої системи рейтингової оцін­ки комерційних банків, яка б допомагала навіть непрофесіоналові обирати най­менш ризиковані депозити. Тим більше, що справді великих та ще й надійних українських банків не вельми багато. Отже, банківська система України цілком дає раду завданнями забезпечення обігу будь-яких обсягів коштів учасників економічної діяльності та здійснення розрахунків між ними, її відносна слабкість порівняно з розвиненими країнами аж ніяк не є перешкодою на шляху просування інвестицій будь-яких обсягів, як внутрішніх, так і зовнішніх, — аби вони лише надходили. Водночас слід розуміти, що та сама банківська система, переважно з незалежних від неї причин, не може служити суб'єктам економічної діяльності як основне джерело інвестиційних ресурсів. Це не свідчить про неможливість розгортання інвестиційної діяльності, а лише зайвий раз підтверджує — треба вкладати власні кошти, залучати інвестиційні кошти за допомогою цінних па­перів та здійснювати вихід на міжнародні інвестиційні ринки. Але успіх тако­го виходу залежить уже не від стану власне банківської системи, а від багатьох інших чинників [3, C.5-12] Висновок Банківська система України пережила за роки незалежності бурхливий роз­виток. Сьогодні вона повністю задовольняє потреби економіки у проведенні грошових розрахунків і здійснює їх практично на світовому рівні. Порівняно з 1991 роком обсяги наданих кредитів зросли в тисячі разів. Кредитування в на­ціональній валюті значно переважає кредитування в іноземній, і це свідчення того, що з виходом України з глибокої структурної кризи з'явилася упевненість у власній фінансовій системі як у виробників, так і у фінансових інститутів, які обслуговують функціонування реального сектору економіки. [3, C.5] Проведення інвестиційних операцій – це показник високого рівня розвитку економіки. Чим вище цей рівень, тим більша кількість суб‘єктів ринку потребує послуг банків по операціям з цінними паперами, і тим ширше спектр самих цих операцій. В нашій країні в умовах становлення ринка цінних паперів поки тільки крупні організації можуть прибігати до послуг банків в інвестиційній сфері, але поступово коло подібних клієнтів буде розширюватися, чому в немалій мірі буде сприяти розвиток нових видів банківських операцій з цінними паперами [2, С. 379]. Таким чином, інвестиційні операції банків є важливим джерелом отримання ними прибутку, а також дозволяють оперативно вирішувати питання, які зв‘язані з ліквідністю банківського балансу. Отже, інвестиційна політика банків повинна бути спрямована на вирішення проблем прибутковості, ліквідності і зв‘язаних з ними задач зменшення ризику від операцій з цінними паперами, які вирішуються за допомогою політики диверсифікації [2, C. 385]. Список літератури 1. Васюренко О. В. Банківський менеджмент: посібник.–К.: Видавничий центр “Академія”, 2001.– 320с. 2. Банківський менеджмент/ під ред. д.е.н. проф. Кириченко А. А.–1998,– 464с. 3. Банківська система України в інвестиційній діяльності//Фінанси України, 2003, №5.–С. 5-12.