Каталог :: Психология

Реферат: Психогностична, психопраксична та психомотиваційна проблеми психології

Київський національний університет імені Тараса Шевченка
                             Реферат на тему:                             
                             Психогностична,                              
                            психопраксична та                             
                        психомотиваційна проблеми.                        
                                                                       Виконала:
                                                          студентка магістратури
                                                      спеціальності “психологія”
                                             факультету соціології та психології
Київ 2000
План.
     Вступ: основні проблеми наукової психології.
     1.     Категорії образу, дії, мотиву у системі категорій психології 
(підхід М.Г.Ярошевського та А.В.Петровського).
     2.     Психогностична проблема.
·        Категорія образу. Співвідношення “Образ - Свідомість”
·        Проблема суб’єктивного та об’єктивного.
·        Рефлексія про наукове знання.
     3.     Психопраксична проблема.
·        Категорія дії. Співвідношення “Дія - Діяльність”
·        Психопраксична проблема у вітчизняній психології
·        Психопраксична проблема у науковому пізнанні.
     4.     Психомотиваційна проблема.
·        Категорія мотиву. Співвідношення “Мотив - Цінність”.
·        Підходи до психомотиваційної проблеми.
·        Мотивація наукової діяльності.
     Висновки.
     Література.
                                  Вступ.                                  
Ключові проблеми теоретичної психології (психофізіологічна, психофізична,
психогностична, психосоціальна, психопраксична) також, як і категорії
утворюють відкритий ряд: до нього можливі поповнення по мірі розвитку
психологічної науки. Вони виникають фактично на кожному етапі історичного
шляху формування психологічного знання і виявляються залежними від стану
суміжних наук: філософії (насамперед, гносеології), фізіології, герменевтики,
а також суспільної практики. Ключові проблеми можуть розглядатись як
“класичні”, такі, що неодмінно виникали протягом всієї історії психології.
Розробка основних проблем ведеться на основі принципів детермінізму
(розкриття обумовленості явищ дією факторів, що їх породжують), розвитку
(визнання зміненості психічних процесів, їх переходу з одного рівня на інший,
виникнення нових форм) та системності (трактовка явищ як внутрішньо
пов’язаних компонентів психічної організації.).
          1. Категорії образу, дії, мотиву та зв’язки між ними.          
Один з принципів теоретичної психології – принцип відкритості категоріальної
побудови. М.Г.Ярошевським та А.В.Петровським [2] виводиться нова діада:
базисна категорія – метапсихологічна категорія.. Крім того, автори виводять
протопсихологічні категорії, що знаходяться у біосфері та екстрапсихологічні
категорії – у ноосфері.
У наше завдання зараз не входить аналіз підходів до побудови категоріального
апарату психології, але для повного розкриття психогностичної,
психопраксичної та психомотиваційної проблем нам необхідно знати зв’язки між
категоріями, що становлять ядро цих проблем: категорії образу, дії, мотиву. У
якості саме категорій вони були виділені М.Г.Ярошевським [6].
Отже виводяться наступні гіпотетичні відповідності між базисними та
метапсихологічними категоріями:
     Образ – Свідомість
     Мотив – Цінність
     Дія – Діяльність
Переживання – Почуття
Відношення – Спілкування
Індивід - Я
Для тих категорій, на яких буде зосереджена увага, наведемо повну розгортку:
протопсихологічні, базисні психологічні, метапсихологічні та
екстрапсихологічні категорії:
     Потреба – Мотив – Цінність –    Ідеал
     Реакція –   Дія –       Діяльність – Активність
     Сигнал –   Образ –   Свідомість - Логос
Для розкриття названих проблем необхідно звернути увагу і на зв’язки між
різними рівнями, і на зв’язки між категоріями. Базисні категорії, що
виступають у функції логічного суб’єкта певної метапсихологічної категорії
називають “категоріальним ядром”, а категорії, за допомогою яких дана
“ядерна” категорія перетворюється на мета- позначають як “оформлюючі”.
Отже при розгляданні проблем ми будемо звертати увагу на наступні аспекти:
базисна категорія, що лежить в основі проблеми та “оформлюючі категорії”;
процес переходу від протопсихологічної до екстрапсихологічної категорії ( у
психогностичної проблеми: перехід від сигналу інформації до Логосу;
психопраксична проблема стикається з необхідністю прослідкувати спектр
перетворень реактивної поведінки у вищі форми активності; психомотиваційна
(яка названа М.Г. Ярошевським та А.В.Петровським психоенергетичною) розкриває
вектор переходу від первинних потреб до цінностей та ідеалів, що спонукають
людину). Крім того, буде розглянуто відображення названих проблем у
особливостях наукового пізнання.
                                                                              
     
                    2. Психогностична проблема.                    
Від природи психічного невідділена така ознака як пізнавальне відношення до
світу. Від рівня елементарних відчуттів до вищих форм психічної активності,
від явищ, що безпосередньо сприймаються, до фантастичних породжень. Вивченням
різних особливостей знання займають багато наук (філософія, соціологія,
культурологія). Для психології воно постає в категорії образа як одного з
блоків цілісної категоріальної структури цієї науки, невідділеного від інших
її складових (дії, мотиву, відношення, особистості).
Коло досліджень психогностичної проблеми: пізнавальні процеси (відчуття,
сприймання, уява, мислення) та їх продукти (образи) як феномени, що
розглядаються виходячи з принципів детермінізму, системності та розвитку з
метою виявити:
·        причинні фактори, що їх породжують та регулюють;
·        історію стадіального перетворення цих феноменів;
·        їх функцію в загальній системі життєдіяльності суб’єкта.
     Категорія образу. Співвідношення “Образ – Свідомість”.
Центральною в цій проблемі є категорія образу. Але, звичайно, при її розробці
розкривається її зв’язок і з іншими категоріями (тобто, вони виступають як
“оформлюючи”, як це було показано вище). Наприклад, можна говорити про
залежність від дії, що виявляється вже на рівні сенсорики: рухи руки будують
тактильний образ, рухи очей – зоровий. Мотив (свідомо чи несвідомо) впливає
на оцінку самої “тканини” образу. Це ж відноситься і до характеру
представленості предметного змісту образа у міжособистісному контексті.
Розглянемо більш докладно таке співвідношення як образ – свідомість.
О.М.Леонтьєв дав визначення свідомості як такої, що у своїй безпосередності
відкриває суб’єкту картину світу, в яку включений і сам суб’єкт, і його
діяльність, і стани. Зараз є намагання представити свідомість як “відносини
в дійсності”, але тут треба згадати і про таке поняття як ідея. Ідеєю є
образ у дії, продуктивне уявлення, що формує свій об’єкт. Отже в цьому понятті
долається опозиція суб’єкта та об’єкта. Ми визначаємо образ як свідомість,
виявляючи в ньому те, що характеризує його дійовість. Свідомість – цілісний
образ дійсності, що реалізує мотиви, відношення індивіда, включає його
самопереживання поряд з переживанням позаположення світу в якому існує суб’єкт.
Розглянемо зв’язок таких категорій, як образ та дія. Психічний образ та
психічна дія втілилися у предметності образа та активності його побудови, що
пояснювалось реальною взаємодією організму з середовищем. Експериментальне
підтвердження цьому отримав Гельмгольц, потім – Сеченов. Сеченов побачив у
моторному апараті певну психічну дію, що направляється чуттям, тобто
психічним образом середовища, до якого ця дія пристосовується. Зв’язок образа
з дією психофізіологи пояснили сенсомоторним механізмом, схованим від
свідомості; Брентано ж затвердили цей зв’язок у межах свідомості. У цій
протилежності поглядів виявилися структуралістичний (пошук елементів психіки)
та функціоналістичний (вивчення функцій, подібних до біологічних) напрямки
психології свідомості.
На противагу ним віник новий напрямок – гештальтпсихології -, що розробляв
проблему цілісності образу (образу як організованого цілого, властивості
якого не можуть бути виведені з властивостей частин) та охоплював всі рівні
когнітивної організації психіки (як сенсорний, так і інтелектуальний). У
зв’язку з поняттям цілісності була розроблена гіпотеза інсайта як миттєвого
зрозуміння. Вона була протиставлена концепції спроб та помилок, що була
розроблена в рамках біхевіоризму. Інсайт – перехід до нової пізнавальної
образної структури, і відповідна зміна пристосовницьких реакцій. Первинне –
розуміння, вторинне – пристосування. Однак і гештальтизм, і біхевіоризм
претендували на загальну теорію психічного життя в цілому; а реальні
досягнення групувались навколо більш детального дослідження лише однієї з
сторін психічного (в гештальтпсихології це образний аспект психічної
діяльності). Образ у гештальтпсихології виступає у вигляді сутності
особливого роду, що підкорюється власним законам (прегнантності,
константності). А зв’язок образу з реальною, предметною дією не
прослідковується [6].
Філософський контекст психогностичної проблеми стосується , по-перше,
проблеми ідеалістичної та матеріалістичної орієнтації. Для першої – об’єкт
існує не інакше, як в формах діяльності суб’єкта, що пізнає, для другої –
незалежна від чуттєвого досвіду дійсність  (природна чи соціальна) служить
основою її відтворення (активного відображення). друга проблема стосується
істинності пізнання, критеріїв істинності; проблеми співвідношення “віри”,
раціонального знання. Звичайно, все це відобразилось і у психологічному
знанні: виділення форм пізнання, переходів від одних до інших, вивчення
ілюзій, джерел віри.
Багато теоретико-експериментальних напрямків збагачувало категорію образу.
Але ця категорія не працює поза системи інших. За представленим свідомості
предметним образом сховані предметна дія, мотив, що спонукає до неї,
відношення суб’єкта до інших людей, а також особистісна значимість та
переживання інформації, згорнутій у образі – чуттєвому та розумовому.
     Суб’єктивне та об’єктивне.
Інший аспект психогнозиса: способи здобуття знань. А більш загально –
внутрішній та зовнішній план прояву психіки. Внутрішній план невідділений від
суб’єкта, він відкритий йому внаслідок здатності до самоспостереження, що
далі привело до поняття рефлексії (що почалося з Плотіна та Августіна, які
говорили про повернутість душі від зовнішніх об’єктів до самої себе, та було
продовжено Декартом). Рефлексія виступила як один з різновидів гнозису, а
надалі стала основою для методу інтроспекції у психологічному знанні.
Проблема ж співвідношення суб’єктивного та об’єктивного чітко виділилась у
процесі становлення психології. Перші теоретичні системи будувались на основі
саме методу інтроспекції та претендували на істинність отриманого таким
способом знання. Однак науково-психологічне знання збагачувалось за рахунок
об’єктивного методу. Завдання наукового психогнозису стикнулись з
необхідністю відкинути точку зору філософії позитивізму (згідно якій
об’єктивне – це безпосередньо спостережене у вигляді “чуттєвих даних” без
“домішку” теоретичних міркувань, адеж всі вони виходять з суб’єкта). Між тим
розвиток наук показав, що істини, що відкривають людському розуму незалежну
від нього (об’єктивну) природу речей, їх закономірності, добуваються не
інакше, як роботою цього розуму. Починаючи з безпосередніх явищ він здатен
проникнути у суттєві зв’язки саме непрямим, опосередкованим шляхом. А
спеціальні наукові методи (спостереження, експеримент, тестування) дозволяють
вивчити ці явища та вибудувати знання, що має ознаки науковості.[2]
     Рефлексія про наукове знання.
Це третій аспект псизогнозиса: пізнання того процесу, в ході якого
здобувається та використовується наукове знання про психіку (що неодмінно
включає і когнітивний компонент). Тут ми також стикаємось з проблемою
рефлексії, але тут це вже рефлексія “другого порядку”, об’єктом якої є не
реконструкція психічного світу особистості у певних наукових уявленнях, а
саме ці уявлення як один з продуктів інтелектуальної творчості вчених. Сюди ж
входить і рефлексія щодо методів пізнання когнітивних процесів. Ігнорування
специфіки пізнавального відношення до дійсності є у класичному біхевіоризмі,
але є спроба вийти з цього у когнітивному біхевіоризмі Толмена. На наступний
виток вивела психологічне знання потреба співвіднести вирішення психологічних
задач з успіхами кібернетики та її інформаційним підходом (тут важливим стає
поняття сигналу як носія інформації про явище чи подію). Вивчення перетворень
інформації у розрахункових машинах у співставленні з пізнавальними феноменами
у людини призвело до появи когнітивної психології.
За будь-яким дослідником є минуле його науки. Проводячи власні дослідження,
він спирається на ті чи інші теоретичні положення і пояснює отримані
результати, виходячи з певної системи категорій та пояснювальних принципів.
Деякі школи у психології приділяли більшу увагу одним категоріям і
заперечували чи не розробляли інші – це накладало відбиток на всі
дослідження, що велись у рамках цих шкіл. Тут можна говорити про так звану
категоріальну апперцепцію: категоріальний апарат науки керує думками людей
об’єктивно: він грає роль апперцепції у їх психологічному сприйнятті проблем
та перспектив розробки, впливаючи на динаміку теоретичних поглядів, на
осмислення емпірично даного.[2]
Слід зазначити, що в цьому плані виявляються зв’язки психогностичної та
психомотиваційної проблеми: дійсно, що оскільки весь зміст діяльності вченого
є у конструюванні нового знання, увагу привертає пізнавальний аспект
дослідницької діяльності; але неможливо ігнорувати його внутрішню мотивацію у
науковій роботі.
Отже при розгляданні цього аспекту психогнозису у повному смислі слова
відбувається обертання назад: тільки обертаючись на минуле наукове пізнання
виявляє, на що воно здатне, у чому джерела попередніх успіхів та невдач.
Основним механізмом самопізнання науки, рефлексії наукового знання постає
принцип історизму.
                    3. Психопраксична проблема.                    
Психопраксична проблема формулюється як: формування психіки в процесі
реальної діяльності та залежність цієї діяльності від її психічних регулятів:
образів, мотивів, психічних властивостей.
Базисною категорією є категорія дії. Певне відображення психопраксична
проблема знайшла у формулюванні принципу єдності та діяльності; при
розгляданні поняття суб’єкту діяльності.
     Категорія дії. Співвідношення “Дія - Діяльність”.
Діяльність представляє собою цілісне внутрішньо диференційоване  (таке, що має
колективно-розподільний характер) самоцінну дію – таку дію, джерело,
мета, засіб та результат здійснення якої - в ній самій. Джерело діяльності – 
мотиви індивіда, мета – образ можливого, засоби – дії у
напрямку проміжних цілей, результат – переживання відносин, що будуються з
світом. [2].
Розглянемо, яким чином психопраксична проблема розв’язувалась у
біхевіористичному напрямку. Відомою є схема класичного біхевіоризму “стимул -
реакція”, що втілює погляди на поведінку як на обумовлений подразником
поведінковий акт. Категорії образу, мотиву, дії потребували свого пояснення.
Але замість них є “дискримінативний стимул”, підкріплення та стимул-реактивне
відношення. Категорія образу відкрито відкидалась як невловима, містична.
Поняття про поведінку трактувалось як виключаюче факти свідомості (Уотсоном);
необіхевіоризм намагався залучити до системи поведінських понять і образи
(Толмен), і нервові процеси периферичного рівня (Халл). На зміну їм прийшли
спроби Скіннера, що дотримувався “радикальної” орієнтації.
Отже можна зробити висновок, що психопраксичний аспект поведінки не може
розроблятись сам по собі , безвідносно до психогносеологічного та
психофізіологічного.
     Психопраксична проблема у вітчизняній психології.
Розглянемо як розв’язувалась психопраксична проблема у працях вітчизняних
психологів.
     С.Л. Рубінштейн [5] говорив про діяльність як основний спосіб існування
психічного. Аналізуючи проблему співвідношення свідомості та діяльності, він
прийшов до висновку формування свідомості в діяльності і сформулював 
принцип єдності свідомості та діяльності. Виходячи з історичного підходу,
він вважав, що історичний розвиток людської діяльності опосередкований
історичним розвитком свідомості. Розроблюючи принцип детермінізму і пов’язану з
ним проблему необхідності та свободи, у роботі “Людина та світ” Рубінштейн
говорив про те, що взаємозв’язок людини та світу включає свідому регуляцію
поведінки самою людиною. Це передбачає усвідомлення людиною світу та дій, що
направлені на його зміну. Він наполягав на врахуванні багатоплановості
психічного. Суб’єкт (як “Я”) – це суб’єкт свідомої, довільної діяльності. Ядро
його становлять усвідомлені мотиви – мотиви свідомих дій. Але психічний зміст
особистості також включає розмаїття неусвідомлених тенденцій – спонукань
мимовільної діяльності. Розгляд психічних процесів повинен включати і
особистісний, мотиваційний аспект відповідної діяльності.
     Б.Г. Ананьєв [1], розглядаючи характеристики людини як суб’єкта
діяльності, у якості вихідних виводив свідомість (як відображення об’єктивної
дійсності) та діяльність (як перетворення дійсності). У фізичній діяльності
людина характеризується не тільки індивідуальними властивостями, а й технічними
засобами праці, що перетворюють, посилюють його функції. Як суб’єкт теоретичної
діяльності людина характеризується знаннями та вміннями, з яких потім
розвиваються здібності та талант. Ядро у структурі людини – структура
особистості, якій перехрещуються, узагальнюються найважливіші властивості не
тільки особистості, а й індивіда та суб’єкта діяльності.
     Ломов Б.Ф. [4] розглядав проблеми категорії діяльності і виводив її як
суспільно-історичну категорію. У зв’язку з цим пропонував вивчати цю категорію
не з відносин “суб’єкт - об’єкт”, а з вивчення функцій цієї діяльності у
системі суспільного життя. Також з його точки зору саме суспільна система
визначає мотиви та цілі індивідуальної діяльності.
Індивідуальна діяльність – функція тих чи інших суспільних відносин: треба
зрозуміти, які відносини і як реалізуються в даній діяльності. Звідси
виходить, що і відносини “суб’єкт - об’єкт” є опосередкованими системою
суспільних відносин.
Розглядаючи проблему терміна “діяльність”, Ломов говорить про неможливість
розглядання перцептивних, мнемічних та інших психічних процесів як особливих
видах діяльності (бо треба буде довести, що в них є мотив, мета і.т.п.). Отже
тут пропонується розглядати ці процеси не як “діяльність”, а як “активність”.
Чітко сформульованою є психопраксична проблема. Автор говорив про завдання
психології при вивченні діяльності: вивчення закономірностей формування та
розвитку системи психічних відображень як “внутрішніх умов” (термін
Рубінштейна), як однієї з найважливіших характеристик суб’єкта діяльності. З
одного боку діяльність розглядається як детермінанта психічних процесів,
станів, властивостей, з іншого – психічне як фактор діяльності. Отже тут
проявляється зв’язок і з пізнанням, і з мотивацією, і з цілеутворенням. Адже
мотив та ціль утворюють вектор діяльності. Мета діяльності – ідеальне
уявлення (образ) майбутнього результату, що визначає характер та способи дії
людини.
Також Б.Ф.Ломов розглядає дуже важливий аспект співвідношення діяльності та
психіки і тут постає нова проблема: внутрішньої та зовнішньої діяльності.
Вирішуючи це питання автор говорив про їх нерозривність. А роль психічних
процесів у діяльності в тому і є, що оскільки вони є процесами відображення
дійсності, вони забезпечують її регуляцію: адекватність предмету, умовам. Тобто
основними функціями психіки в діяльності є когнітивна та регулятивна. На такі
зв’язки також звертав увагу і О.М.Леонтьєв [3], говорячи, що саме
діяльність здійснює зв’язки суб’єкта з предметним світом, що відображається у
ньому. З свого боку, це психічне відображення є необхідним моментом
(регулюючим, направляючим) самої діяльності. В діяльності і відбувається
перехід об’єкта в суб’єктивну форму, в образ; разом з цим в діяльності
здійснюється перехід діяльності в її об’єктивний результат у вигляді продукту.
Отже саме тут і відбувається взаємоперехід полюсів “суб’єкт – об’єкт”.
Вивчаючи діяльність, психологія повинна розкривати форми, рівні та динаміку
суб’єктивного відображення дійсності та механізми психічної регуляції
діяльності. Також вивчати вплив діяльності на розвиток психічних процесів,
станів та властивостей людини.
     Психопраксична проблема у науковому пізнанні.
З одного боку, тільки завдяки інтелектуально-мотиваційній енергії людини
виявляється досі невідома інформація. З іншого – творча наукова діяльність
можлива тільки у певній соціальній атмосфері та під дією об’єктивної динаміки
ідей, що не залежить від індивідуальної волі та здібностей особистості. Тому
теоретико-психологічний аналіз науки як діяльності має справу з інтеграцією
3-х змінних: соціальною, когнітивною та особистісною.
Соціальна атмосфера у якій творить вчений має декілька шарів, вищий з яких -
взаємозв’язок науки та суспільства у різня історичні епохи. Але і сама наука
являє собою певну підсистему у соціокультурному розвитку людства. Одна з
особливих норм наукової діяльності – продукувати знання, що було б новим по
відношенню до попереднього знання про об’єкт. Це соціальне призначення.
Суспільний інтерес сконцентрований на результаті, а не на процесі пошуку
нового.
Однак при високій новизні результату інтерес викликає і особистість
дослідника, особливості його наукової діяльності. Суттєво впливають на неї і
особливості мотивів, що надають пошуку особливу енергію та зосередженість на
проблемі. Відкриття нового переживається особистістю як цінність, що
перекриває всі інші.
Предмет науки будується за допомогою спеціальних інтелектуальних дій та
операцій. Вони, як і норми спілкування формуються в процесі дослідницької
практики і подібно до інших соціальних норм задані об’єктивно; особистість
засвоює їх, заглиблюючись в цю практику. Все розмаїття предметного змісту
науки в процесі діяльності певним чином структурується відповідно до правил,
що є інваріантними по відношенню до цього змісту. [2]
Отже необхідність розглядати наукову діяльність у трьох аспектах, вплив цієї
діяльності на індивідуальні властивості дослідника, обумовленість її
мотивами, індивідуальними особливостями когнітивної сфери, - і складає суть
психопраксичного аспекту науки.
                   4. Психомотиваційна проблема.                   
Психомотиваційна проблема: формування направленості поведінки, розглядання
мотиваційної сфери у єдності з категоріями образу, дії та відношення.
     Категорія мотиву. Співвідношення “Мотив - Цінність”.
Цінність – мотив, що характеризується певним місцем у системі самовідношень
суб’єкта. Але для того, щоб мотив виступив як цінність, індивід повинен
здійснити певну дію (ціннісне самовизначення). Результатом цієї дії є не
тільки образ мотиву, але й переживання даного мотиву індивідом у якості
невід’ємної частини себе. Через цінності індивід персоналізується. [2]
Подібно до того, як образ і дія суть реалії, що виконують життєві функції в
системі відносин індивіду та світу, а не всередині замкненої у самій собі
рефлектуючої свідомості, також однією з головних реалій є мотив.
Інтроспективна психологія ототожнила образ з феноменами свідомості, дію – з
операціями “всередині розуму” , а мотив – як акт бажання, що виходить з
суб’єкта. Цій концепції протистояло природно-наукові погляди, що намагались
звести образ до зовнішніх подразників, дію – до рефлексів, мотивацію – до
тілесних імпульсів (афективних, інстинктивних). Психологія, що формувалась
обрала третій шлях: зберегти природно-наукові принципи, пізнати психічну
реальність у її своєрідній побудові. З поняттям мотивації стикалась біологія
(дарвінівське вчення), психоневрологія (вчення Жане про психічну енергію).
Фрейд же висунув мотивацію на передній план у своїй концепції, а центральним
моментом в ній позначив енергетичний аспект.
Сили, що направляли поведінку у ті часи відносились або до сфери свідомості
(вольове зусилля, що виходило від суб’єкта з певною метою), або до дії
зовнішніх поштовхів, що запускали тілесні реакції, або до сфери інстинктів –
вроджених сил, що надавали поведінці направленість.[6]
     Підходи до психомотиваційної проблеми.
Суттєвим постає питання про природність та моральність у мотиваційній сфері.
Зіткнення природних інстинктів з моральним зарядом “рефлексів головного
мозку” поставило проблему їх конфлікту. В школах Бехтерева та Павлова
мотиваційна енергія вважалась за таку, що повинна вирішувати біологічне
завдання на виживання. Схема виробки нових рефлексів будувалась на ідеї
біологічної значимості мотиву, що позначалось терміном “підкріплення”. Мотив
відповідав потребі організму самозбереженні, у задоволенні його біологічних
потреб. “Умовна” мотивація діставала енергію у “безумовній”, закладеній в
організмі його природою. У Сеченова виховання рефлексу підлягало соціально-
моральному завданню формування вольової особистості.
Передумовою нових поглядів на об’єктивний (незалежний від свідомої мети)
характер мотивів поведінки стали вчення Бернара (про вітальну активність
організму, направлену на утримання стабільності його внутрішнього середовища)
та Дарвіна (про активність, направлену на адаптацію до зовнішнього
середовища).
Висновки Дарвіна про об’єктивний характер спонукань, що закладені в глибинах
життя, Фрейд переклав з біологічної мови на психологічну, розвив свою теорію
мотивації, що відобразила конфлікт між свідомістю та несвідомими
спонуканнями.
Аналіз складної мотиваційної структури особистості привів Фрейда до
трьохкомпонентної моделі її устрою як динамічного та з самого початку
конфліктного. Конфліктність виступила у зіткненні несвідомих потягів з силою
“Я”, що має свої захисні механізми, та тиском зверх “Я” (у якому представлені
соціальні норми, заборони, що також мають мотиваційну силу). Енергія та
динаміка мотиву – суттєва наробка психоаналізу. Які б дії не робила людина,
наскільки б високою не була ступінь їх усвідомленості та логічної
продуманості, жоден зовнішній чи внутрішній акт поведінки не може пройти без
мотиваційної (а отже, і енергетичної) забезпеченості. Без енергетичного
аспекту психічна діяльність неможлива, які і без інформаційного. Але Фрейд
протиставив мотивацію – свідомості, енергетичну сторону психічної діяльності
– інформаційній. Отже в теорії Фрейда основним аспектом діяльності був
мотиваційний, хоча сама теорія претендувала на вчення про психічну діяльність
в цілому.[6]
К.Левін у своїх дослідженнях вчив про те, що пояснити поведінку можна тільки
виходячи з тих відносин, що створюються в особистості з безпосереднім
середовищем у даний мікроінтервал часу. Він ввів поняття “життєвого
простору”, а напрямок психологічної сили позначалась вектором. Психологічні
сили виникають в полі, в динаміці цілого. Левін говорив про загальну
мотиваційну динаміку. Монізм у його концепції заключався в тому, що всю
мотиваційну сферу він описував у якості такої, що підлягала однаковим
динамічним законам. Детермінізм у тому, що будь - яке спонукання мислилось як
таке, що виникає в “системі напружень”, що створюється силами поля. Дуже
важливим у концепції Левіна було те, що мотив  був виділений як особлива
психічна реальність [2]
У радянській психології у якості загального механізма виникнення мотиву
розглядалась реалізація потреб у ході пошукової активності, і перетворення її
об’єктів в мотив, “предмети потреб” (О.М.Леонтьєв). Джерелом розвитку мотивів
є процес суспільного виробництва матеріальних та духовних цінностей. В
онтогенезі певні цінності засвоюються і набувають спонукаючої сили. Ці мотиви
виконують функцію смислоутворення, тобто надають дійсності особистісний
смисл. [3] Ця функція пов’язана з контролюванням загальної направленості
діяльності особистості.
Ключовим у вивченні мотиваційної сфери неодмінно виступало питання про її
ієрархічну побудову, про різні рівні її організації. Головні досягнення у
пізнанні біологічного рівня відображені у вченні про гомеостатичну регуляцію
поведінки, завдяки якій зберігається цілісність організму на противагу
постійно загрожуючим зовнішнім чи внутрішнім факторам. Однак є і інша
мотиваційна сила – дослідницька. Отже тут принцип єдності організму та
середовища розкривається у своїх мотиваційних характеристиках: мотивація,
направлена на збереження організму, нероздільно пов’язана з мотивацією, що
забезпечує вивчення середовища.
     Мотивація наукової діяльності.
Якщо розрізняти два типи мотивації (зовнішню та внутрішню), то стосовно
вчених, для яких само процес пошуку нового є самоцінним, говориться про
внутрішню мотивованість, а якщо їх енергія направлена на інші цілі та
цінності, то говорять про зовнішньо мотивованих. Але тут слід зазначити, що
сам суб’єкт не є кінцевою причиною тих ідей, що починають поглинати його
мотиваційну енергію. Поява цих ідей обумовлена зовнішніми по відношенню до
особистості обставинами, ситуацією, логікою пізнання. Мотиваційна сфера життя
людини науки має ієрархізовану структуру з складною динамікою переходу від
“зовнішнього” до “внутрішнього”. Але тут самі терміни, можливо, невдалі,
оскільки будь-який мотив виходить з особистості (на відміну від стимулу).
В дійсності внутрішня мотивація в умовах наукової діяльності створюється в
індивіда об’єктивною проблемною ситуацією (історичний аспект) та
співвідношенням інтелектуальних сил у науковому суспільстві (соціокультурний
аспект). Тільки тоді психологічний аспект в цій системі відношень набуває
перспективи актуалізувати свою унікальність та особистісність.[2]
                                Висновки.                                
Отже, були розглянуті проблеми наукової психології, що відносяться до
ключових: психогностична, психопраксична та психомотиваційна. Кожна з них має
в центрі певну базову категорію (образу, дії, мотиву відповідно) та
закономірності переходу до метапсихологічної категорії (свідомість,
діяльність, цінність відповідно). Крім того, зверталась увага на зв’язки як
на рівні базових категорій, так і на рівні ключових проблем. Були розглянуті
підходи до розв’язання поставлених проблем як у вітчизняній, так і у
зарубіжній психології. Також було показане втілення цих проблем у науковій
діяльності.
                               Література.                               
1. Ананьев Б.Г. Психология и проблемы человекознания. - М., 1996
2. Петровский А.В., Ярошевский М.Г. Основы теоретической психологии. – М., 1998
3. Леонтьев А.Н. Избранные психологические произведения. Ч. 1, 2: М., 1984
4. Ломов Б.Ф. Методологические проблемі психологии.- М., 1985
5. Рубинштейн С.Л. Проблемы общей психологии. – М., 1972
6. Ярошевский М.Г. Психология в ХХ столетии. – М., 1971