Каталог :: Право

Контрольная: Право власності в українському цивільному законодавстві

                                З М І С Т                                 
     
Вступ...............................................................................................3
     1.     Визначення поняття власності та права власності..........5
     2.     Зміст права
власності...........................................................10
     3.     Види та форми
власності.....................................................15
     4.     Способи набуття та припинення права
власності.................................................................................19
     
Заключення.................................................................................22
     Список
літератури......................................................................24
                             В С Т У П                             
З 16 січня 2003 р. набув чинності новий Цивільний кодекс України. Праву
власності присвячений розділ 1 книги третьої цього Кодексу. Визначення поняття
права власності дається у статті 316: „Правом власності є право особи на річ
(майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею незалежно від
волі інших осіб” [1]. Стаття 41 Конституції України  декларує: „Кожен має право
володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї
інтелектуальної, творчої діяльності. <...> Ніхто не може бути протиправно
                        позбавлений права власності” [2].                        
Відношення людини до майна, стосунки між індивідами в аспекті цього відношення
були найважливішими з самого початку зародження людської цивілізації; розвиток
людських взаємовідносин у майновій сфері формував економічний генезис. Але
економіка з самого початку була нерозривно пов¢язана з правом, - адже,
якщо є чим володіти, є й претенденти на володіння цим „чимось”, між якими треба
справедливо визначити право володіння. І тоді, якщо поняття власності є скоріш
економічним, то визначення поняття права власності – вже завдання юридичного
змісту.
Первісне, образне уявлення про власність йшло від заволодіння річчю, її
загарбання. Звідси, до речі, йде процес манципації, - так би мовити, найдавніша
форма відчуження речей, коли акт купівлі-продажу здійснювався накладенням руки
покупця на річ (раба, худобу) й промовлянням спеціальної словесної формули; від
цього жесту пішла назва самого процесу (manus – лат.  рука).
Вперше в історії (як свідчать документальні джерела, що дійшли до наших днів)
визначення права власності дали римські юристи; вони ж провели найважливішу
диференціацію між поняттями „право власності”, „право володіння” та „право
користування”. Під правом власності вони розуміли найбільш повне, найбільш
абсолютне право користуватися та розпоряджатися речами. Користуватися –
значить, видобувати вигоду; розпоряджатися, - значить, визначати долю речей
(аж до знищення речі).
Як і всяке право взагалі, право власності – це лише складова частина суспільних
взаємовідносин. Власницькі відносини у суспільстві регулюються правом, тому
вони набувають характеру правових. В процесі здійснення свого права власності
власник певної речі знаходиться з усіма особами, що його оточують, в правових
відносинах, сутність яких полягає у закладенні певних обов¢язків цих
оточуючих відносно даної речі, що їх обумовлює право власника.
  1. Визначення поняття власності і права власності  
Як вже відмічалося вище, поняття власності є економічною категорією, за
допомогою якої характеризуються відносини між людьми та їх колективами у
процесі виробничої діяльності з приводу привласнення матеріальних благ. Саме
привласнення матеріальних благ або визнання їх „своїми” – на відміну від
„чужих” – є матеріальною стороною відносин власності. Разом з тим, як і будь-
яке інше суспільне відношення, власність має і соціальну сторону: вона
визначає характер взаємодій між людьми у процесі привласнення засобів та
продуктів виробництва.
Якщо окремий індивід (чи цілий колектив) привласнює конкретну річ, він усуває
від неї усіх інших осіб. Цим і визначається характер взаємодій людей у
процесі привласнення.
Отже, економічне відношення власності – це суспільне відношення щодо
привласнення матеріальних благ шляхом усунення від них усіх оточуючих осіб,
крім власника – особи чи колективу.
Таким чином, можна визначити, що власність – це конкретні,
історично зумовлені суспільні відносини окремих індивідів та їх колективів з
приводу привласнення засобів і продуктів праці шляхом усунення від них усіх
інших осіб.
Зміст економічних відносин власності складають володіння, користування і
розпорядження матеріальними благами. Надамо визначення цим термінам.
     Володіння – це закріплення матеріальних благ за конкретними
власниками – індивідами та колективами фактичне утримання речі у сфері
господарювання цих осіб.
     Користування – вилучення з речей їх корисних властивостей, які
надають можливість задовольнити відповідні потреби індивіда чи колективу.
     Розпорядження – визначення власником юридичної або фактичної долі речі.
Індивід або колектив здійснює володіння, користування і розпорядження речами
(матеріальними благами) на свій власний розсуд, за своїм інтересом незалежно
від волі й бажання інших осіб.
Економічні відносини власності у будь-якому суспільстві закріплюються за
допомогою норм права і набувають характеру правовідносин. В юридичній науці
термін „право власності” вживається в об¢єктивному і суб¢єктивному
значеннях.
Право власності в об¢єктивному значенні – це сукупність
правових норм, які регулюють відносини власності у тій чи інших правові
системі. Об¢єктивне право складається з норм, які закріплюють володіння,
користування і розпорядження майном, а також норм, які охороняють і захищають
права власності від протиправних дій третіх осіб.
Отже, право власності в об¢єктивному розумінні є одним з найголовніших
правових інститутів цивільного права. З допомогою правових норм, о входять до
його складу, не лише закріплюються матеріальні блага за конкретними
суб¢єктами, а й регулюється порядок набуття і припинення права власності,
здійснення володіння, користування й розпорядження майном а також захист
законних прав власника.
Природа цього інституту має комплексний характер, адже, поряд з нормами
цивільного права, які займають центральне місце і за змістом, і за обсягом,
до його складу входять норми й інших галузей права, а саме – кримінального,
державного, адміністративного, трудового, фінансового тощо.
Право власності у суб¢єктивному розумінні – це закріплення
у відповідних нормах права можливості конкретного власника (індивіда чи
колективу) володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном на
свій розсуд у межах, передбачених законом. Отже, право власності у
суб¢єктивному розумінні – це суб¢єктивне цивільне право абсолютного
характеру, яке існує у межах конкретного право відношення власності і може
належати суб¢єктам – окремій людині (фізичній особі), колективу громадян
(юридичній особі) або державі в цілому.
Абсолютний характер права власності означає, що правомочному суб¢єкту
(громадянину, юридичній особі, державі) протистоїть необмежена кількість
зобов¢язаних суб¢єктів, які не повинні своїми діями порушувати це
право.
Коло суб¢єктів права власності практично необмежене. Власниками відповідно
до Закону України „Про власність” можуть бути окремі громадяни в особі
трудового або селянського господарства; колективні утворення: кооперативи,
орендні і колективні підприємства, господарські товариства і асоціації та інші.
Визнаються суб¢єктами права власності, - відповідно до ст.28 Закону „Про
власність”, - різноманітні громадської організації (політичні, науково-освітні,
культурно-виховні, екологічні) щодо майна, яке вони можуть мати у власності
відповідно до характеру їхньої діяльності та статутних завдань. Також в цьому
Законі (ст. 29) фігурує такий суб¢єкт права власності, як релігійні
організації, що мають право власності на майно, яке придбане, побудоване,
створене і вироблене ними за рахунок власних коштів, пожертвувань віруючих,
наданих державою чи іншими особами, або придбане на інших підставах,
передбачених законом.
Суб¢єктами права власності виступають суверенні держави-республіки,
автономні республіки та інші національно-державні утворення (автономні області,
автономні округи тощо), а також територіальні одиниці (краї, області, райони
міст).
Закон України „Про власність” від 7 лютого 1991 р. серед суб¢єктів права
власності визначає народ України, який здійснює належне йому право власності
через Верховну Раду України та місцеві Ради народних депутатів.
Окрім громадян України та юридичних осіб право власності на території України
можуть набувати також іноземні громадяни, особи без громадянства та біженці,
сумісні підприємства, створені за участю українських та іноземних юридичних
осіб – як для задоволення власних потреб, так і для здійснювання
господарської діяльності, - у випадках та в порядку, встановленому чинним
українським законодавством. Міжнародні організації та іноземні держави мають
право власності на майно, що необхідне їм для здійснення дипломатичних,
консульських та інших міжнародних відносин, у відповідності  до міжнародних
домовленостей та угод. Міжнародні організації та юридичні особи іноземних
держав можуть мати на території України у власності будинки, спо­руди, інше
майно соціально-культурного та виробничого призначення. Це положення
знаходить відображення і в чис­ленних міжнародних договорах про торговельні
відносини, на­уково-технічну співпрацю тощо.
     Об¢єктом права власності може бути майно (речі як предмети
матеріального світу – засоби виробництва і предмети вжитку), але тільки
індивідуально визначене або індивідуалізоване, інакше власник не зможе
ставитися до нього як до свого.
Як визначає ст.1 Закону „Про власність”, власністю народу України є „земля,
її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, що знаходяться
в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу та
виключної  (морської) економічної зони, основні засоби виробництва у
промисловості, будівництві, сільському господарстві, транспорті, зв'язку,
житловий  фонд,  будівлі  та споруди, фінансові ресурси, наукові  досягнення,
створена  завдяки  зусиллям  народу  України частка  в  загальносоюзному
багатстві,  зокрема в загальносоюзних алмазному  та  валютному  фондах  і
золотому запасі, національні, культурні та історичні цінності, в тому числі й
ті, що знаходяться за її межами” [3]. Право власності, за традиційним
трактуванням сучасної цивільної науки, визнається суто речовим правом
абсолютного характеру, оскільки задоволення охоронюваних законом інтересів
власника тут здійснюється шляхом взаємодії з належними йому речами при
забезпеченні відповідної поведінки з боку третіх осіб.
Особливо слід відмітити, що окреме місце в українському цивільному законодавстві
займає право інтелектуальної власності, що визначається як право особи на
результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об¢єкт права
інтелектуальної власності, визначений законом. У ст.418, п.2 Цивільного кодексу
України сказано: „Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові
права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної
власності, зміст яких щодо певних об¢єктів права інтелектуальної власності
визначається цим Кодексом та іншим законом” [1]. Отже, законодавець робить коло
об¢єктів права власності вичерпно широким; практично визнаються
об¢ектами власності повітряний простір та інші природні об¢єкти в
натуральному стані. Це визначено і в Конституції, і в Цивільному кодексі, і в
інших актах законотворчої діяльності.
Права й обов¢язки власника та інших осіб у їхній взаємодії становлять зміст 
правовідношення власності. Отже, суб¢ективне право власності – це
елемент абсолютного правовідношення, тобто власник як правомочний суб¢єкт
перебуває у правовідношенні з усіма третіми особами, має суб¢єктивне право
за своїм розсудом володіти, користуватися, розпоряджатися належним йому майном,
здійснювати своєю владою керування ним та вчиняти щодо цього майна будь-які
дії, що не суперечать закону. Стосовно суб¢єктивних обов¢язків у
цьому правовідношенні треба відмітити, що всі особи, які не є власниками даного
майна, розглядаються законом як зобов¢язальні суб¢єкти, а тому вони
повинні забезпечувати зі свого боку поведінку, яка б не перешкоджала власникові
здійснювати його суб¢єктивне право.
                    2.    Зміст права власності                    
Як вже було сказано вище, законодавство України встановлює, що власник за своїм
особистим розсудом володіє, користується і розпоряджається належним йому
майном; таким чином, право власності формується як сукупність трьох
найголовніших правомочностей – права володіння, права користування та права
розпоряджання. Ці правомочності виникають у власника одночасно з виникненням
права власності, у сукупності, - яка в повному обсязі характеризує право
власності і розкриває його зміст, - вони можуть належати лише власникові і
нікому іншому. Проте, окремо кожне з цих прав може належати й третім особам:
орендаторові, наймачеві, іншим особам, які здійснюють ці права лише за згодою
власника. Правомочності власника щодо належного йому майна здійснюються ним
незалежно від волі й бажання інших осіб і обмежуються лише законом. Хоча слід
зауважити, що й власник не може здійснювати своє суб¢єктивне право на
шкоду іншим особам.
Володіння означає фактичне перебування речі у господарюванні власника,
можливість впливати на річ. Право володіння у суб¢єктивному
розумінні є закріплена у відповідних нормах права можливість фактичного
володіння річчю: фізичного або господарського, оскільки однаково володіє річчю
той, хто утримує її фізично, а також той, хто має змогу впливати на цю річ за
своїм інтересом.
Цивільне законодавство передбачає володіння законне й незаконне. Якщо особа
здійснює володіння на законних підставах, таке володіння визначається 
законним, або титульним. Титульне володіння передусім
належить самому власнику майна. Проте як елемент інших майнових прав воно може
належати також іншим особам (орендаторові, наймачу, комісіонеру – при
здійсненні договору комісії, охоронцеві – на підставі договору схову, тощо).
Таке право може надаватися не тільки на підставі договору, але й у силу
адміністративного акту (наприклад, відповідно до розпорядження органу опіки й
піклування), воно може виникнути і на підставі прямої вказівки закону (якщо
йдеться, наприклад, про безхазяйне майно, бездоглядну тварину тощо).
Разом з тим право володіння власника відрізняється від права володіння інших
осіб – титульних володільців, оскільки власник здійснює свою правомочність,
як правило, у сукупності з іншими правомочності – правом користуванні та
правом розпорядження. Крім того, власник робить це незалежно від інших осіб.
Щодо титульних володільців, то вони мають узгоджувати свої дії з власником
або здійснювати володіння на підставі договору, адміністративного акту,
закону тощо.
Оскільки одночасно всі три правомочності можуть належати лише власнику, його
титульне володіння майном є первинним, а будь-яке інше (придбане
від власника на підставі договору. Або з інших правових підстав) – 
похідним.
Поряд з титульним, або законним, володінням, існує поняття володіння без
будь-яких правових підстав – незаконне володіння. Якщо особа,
що володіє майном без правових підстав, не знає і не може знати про
незаконність цього володіння, це називається добросовісним незаконним
володінням; якщо ж володілець знає, може знати або повинен знати про
незаконність свого володіння, воно називається недобросовісним
незаконним володінням. Прикладом добросовісного володіння може бути
купівля на ринку чи у комісійному магазині речі, яку було вкрадено у власника;
недобросовісне володіння – коли, наприклад, людина знайшла чужу річ і не
передала її відповідним органам, привласнивши її.
Норми права, в яких закріплено можливість фактичного володіння майном,
становлять право володіння в об¢єктивному розумінні.
     Право користування в об¢єктивному значенні – це правові
норми, які встановлюють порядок вилучення корисних властивостей речей для
задоволення потреб власника чи інших осіб.
     Право користуванні в суб¢єктивному значенні – це закріплена
нормами права можливість вилучення корисних властивостей речей для задоволення
потреб власника чи інших осіб.
Право користування нерозривно пов¢язане з правом володіння: без володіння,
тобто, без фактичного утримання речі, неможливо отримати з неї корисні
властивості і тим самим використати її для задоволення потреб. Проте власник
може використати своє майно не лише для задоволення своїх особистих потреб, але
й для здійснення будь-якої діяльності, в тому числі господарської, за умови, що
ця діяльність не суперечить закону. Це право реалізується юридичними і
фізичними особами (підприємствами, фермерськими господарствами, приватними
підприємцями тощо), коли вони організовують виробництво продукції,
використовуючи належні їм споруди, устаткування, матеріали, техніку, земельні
ділянки та ін.
Користування, як і володіння, буває законним і незаконним. Законним
користувачем може бути не лише власник, а й  інші особи, яким це право
належить на правових підставах.
Відповідно до ст.2 Закону „Про власність” власнику належить право на
результати господарського використання майна (продукцію, плоди, доходи), якщо
інше не передбачене законом або договором. В той же час, ст.22 Закону
визначає, що продукція орендаря, вироблена ним з використанням орендованого
майна, і також одержані ним доходи, стають його власністю; крім того, у
власності орендаря залишаються зроблені ним удосконалення, якщо вони можуть
бути відокремлені від майна без заподіяння йому шкоди.
Отже, право користування може також, як і право володіння, належати не лише
власникові, а й іншим особам за різних правових підстав, зокрема чисельних
цивільних договорів. Власник у здійсненні права користування належним йому
майном обмежений лише загальними межами закону, а правомочності інших осіб по
користуванню майном мають ще й спеціальні обмеження – або встановлені
власником, або такі, що випливають з призначення майна чи статутних завдань
користувача.
     Право розпорядження в об¢єктивному розумінні є сукупністю
правових норм, за допомогою яких закріплюється можливість визначити юридичну чи
фактичну долю речі (майна). Право розпорядження у суб¢єктивному
розумінні – це закріплена у нормах права можливість визначити юридичну
чи фактичну долю майна.
Як правило, на відміну від права володіння та користування, право
розпорядження належить лише власникові, окрім тих випадків, коли здійснюється
примусове вилучення майна у власника (конфіскація, націоналізація,
реквізиція, примусовий продаж тощо). Але всі ці випадки є винятками з
загального правила і можуть бути здійснені лише на підставі суворої
законності.
Право розпорядження власник реалізує через можливість припинити або обмежити
належне йому право власності (наприклад, за договором оренди власник на певний
час обмежує своє право власності на належне йому майно). Акт розпорядження
майном завжди носить юридичний характер; він може здійснюватися не тільки на
підставі цивільних договорів (купівлі-продажу, міни, дарування, позики): навіть
знищення або викидання майна власником є розпорядженням юридичного характеру,
оскільки це – односторонній право чин, відповідно до якого власник навмисно
припиняє своє право власності на певну річ. При навмисному знищенні речі або її
викиданні власник здійснює односторонню угоду у формі конклюдентних дій – саме
з цими діями пов¢язане припинення права власності.
Але чинне законодавство передбачає також певні випадки, коли право власника
на розпорядження майном може бути обмежено державою в інтересах суспільства.
Подібно до прав володіння та користування, право розпорядження може належати
не тільки особисто власнику, а й передаватися за договором іншій особі
(наприклад, комісіонер набуває права володіння і розпорядження майном
власника з метою здійснення з ним однієї чи кількох угод).
Як вже зазначалося вище, правомочності по володінню, користуванню, розпорядженню
тісно взаємопов¢язані, але разом вони виникають тільки у власника майна і
в узагальненому вигляді визначають всі численні дії, які може здійснити з
належним йому майном власник. Тобто, „тріада” правомочностей по володінню,
користуванню і розпорядженню у сукупності є універсальною юридичною формою, яка
охоплює всі можливі дії, дозволені законом, щодо майна і у повному обсязі
розкриває зміст права власності.
                  3.     Види та форми власності                  
Перш за все, слід відмітити, що в чинному законодавстві Української держави,
зокрема в новому Цивільному кодексі від 16 січня 2003 р., зафіксовано існування
двох таких видів власності, як майнова (об¢єкти матеріального світу:
будівлі, земельні ділянки, засоби виробництва, речі, ресурси тощо) та
інтелектуальна (результати наукової, творчої та іншої діяльності, комерційна
таємниця, торгівельні марки та ін.).  Ці види власності визнаються
законодавством абсолютно рівноправними та підлягають захисту в однаковій мірі.
Довгий час після створення незалежної Української республіки питання, які
стосувалися власності й права власності, регулювалися Законом „Про власність”
від 7 лютого 1991 р. та Цивільним кодексом, який був створений ще 1966 року в
УРСР та зізнав кардинальних змін під час історичних реформ у політиці та
суспільстві; так, наприклад, було виключено величезну кількість статей, які
стосуються саме власності (ст.87-88, глави 7-9, що стосувалися державної
власності, власності колгоспів та інших коопорганізацій, профспілкових та ін.
громадських організацій, . Оскільки в часи радянського періоду нашої історії
поняття „приватна власність” в законотворчому аспекті взагалі не існувало,
воно відсутнє і в старому Цивільному кодексі. Тому Закон України „Про
власність”, приймаючи стриміння суспільства до ринкової цивілізації, зробив
радикальний крок відносно законодавчого декларування приватної власності.
Отже, в ньому зазначено, що власність в Україні виступає у трьох основних
формах: приватної власності громадян, колективної і державної власності; всі
ці форми власності є рівноправними, мають рівні умови для їхнього розвитку та
захисту.
Власність громадян створюється та примножується за рахунок їхніх доходів від
участі в суспільному виробництві, від ведення власного господарства і доходів
від коштів, що вкладаються в кредитні установи, акції та інші цінні папери,
надбання майна при успадкуванні та на інших засадах, які передбачені законом
Ця власність заснована на свободі особи в розпорядженні своїми здібностями до
виробничої і творчої праці, виборі її форм і засобів звернення цих
результатів на задоволення суспільних та особистих потреб.
     Приватна власність виникає не лише тоді, коли майно належить
одному громадянинові, але й тоді, коли йдеться про власність трудового або
селянського господарства, - оскільки вони не мають статусу юридичної особи, в
цьому випадку не виникає колективної власності.
До колективної власності належить власність орендних підприємств,
колективних підприємств, виробничих та інших кооперативів, акціонерних та інших
господарських товариств, господарських асоціацій та інших об¢єднань, що
мають статус юридичної особи.
Законодавством України передбачено також існування на території нашої держави і
власності сумісних підприємств, що створені вітчизняними та іноземними
юридичними особами. Цю власність можна визначити як змішану форму
, оскільки з боку вітчизняних юридичних осіб вона представлена колективною
власністю, а з боку іноземних – приватною. Зазначені підприємства можуть мати
майно, необхідне для здійснення діяльності, визначеної установчими
документами, якщо інше не передбачено законами України. Аналогічний підхід
повинен бути й у визначенні форми власності іноземних держав, іноземних
організацій і окремих іноземних громадян.
Поряд з приватною і колективною власністю існує також і державна
власність, яка класифікується на загальнодержавну, власність автономних
утворень, комунальну (муніципальну) власність.
Проте серед цих форм закон „Про власність” та новий Цивільний кодекс на перше
місце висувають власність громадян, що принципово важливо, оскільки йдеться
про демократичну систему, де сукупність відносин власності має працювати саме
а благо людини. Власність базується передусім на участі громадян у
суспільному виробництві, в її основі лежить особиста праця і одержання
частини загального суспільного продукту пропорційно кількості і якості
вкладених трудових зусиль. Поряд з цим, нормативні новели, що містяться ц
чинному законодавстві про власність, припускають існування певного правового
режиму цієї форми власності.
У сучасному українському законодавстві знайшли закріплення зовсім нові форми
суспільної власності, наприклад, власність колективного підприємства. Саме
подолання кризової економічної ситуації перехідного періоду, викликаної
відчуженням робітника від засобів виробництва, зумовило появу цієї форми
власності. Для того, щоб робітники, трудові колективи в цілому відчували себе
справжніми господарями, як це відбувається у цивілізованому світі, необхідно
відродити зацікавленість у результатах власної праці, - а це можливо тільки
через введення у господарський механізм різноманітних форм колективної
власності.
Поряд з державними підприємствами функціонують кооперативні підприємства з
кооперативною формою власності, колективні підприємства або асоціації трудящих,
де власність на засоби виробництва та інше майно підприємства виникла у
колективі як наслідок перетворення власності трудових колективів державних
підприємств, викупу орендованого майна тощо. Крім того, за останній час набула
дуже великої поширеності така форма власності, як акціонерна. В процесі
роздержавлення та приватизації державне підприємство може бути перетворене на
акціонерне товариство. Кошти, отримані від реалізації акцій, випущених на всю
балансову вартість майна підприємства, повинні надійти до державної власності.
Такі акції, відповідно до законодавства України про приватизацію, можуть
викупатися іншими суб¢єктами економічних відносин – колективними
підприємствами, іншими господарськими або акціонерними товариствами,
громадськими організаціями або окремими громадянами.
Існують і закріплені у чинному законодавстві й такі суб¢єкти майнових
відносин, як господарські асоціації (об¢єднання). Вони представлені
різними організаційними формами: концернами, консорціумами, союзами,
міжгалузевими та регіональними об¢єднаннями. Ці організації не є
власниками майна організацій і підприємств, що входять до їх складу.
Таким чином, бачимо, що чинне законодавство України дає дорогу для розвитку
найрізноманітніших форм колективної власності, надаючи ї суб¢єктам
можливість проявити ініціативу, зацікавленість, що стане запорукою високих
виробничих результатів.
Отже, право власності як інститут сучасного цивільного права встановлює
різноманітність видів і форм власності і відповідно рівні умови
господарювання, не передбачаючи будь-яких привілеїв для жодної з цих форм чи
видів. Такий підхід має закріпити модель власності, яка відповідатиме рівневі
розвитку виробничих сил в Україні, забезпечуватиме належні темпи подальшого
розвитку з урахуванням необхідності вдосконалення структури виробництва і
стимулюватиме максимальне задоволення соціально-економічних потреб
суспільства в цілому і кожного громадянина зокрема.
        4.    Способи набуття й припинення права власності        
Як і будь-яке суб¢єктивне цивільне право, право власності може виникати при
наявності певних юридичних фактів, зазначених в цивільному кодексі. Ці юридичні
факти можна поділити на первісні (коли право власності на річ виникає вперше
або незалежно від попередніх власників) та похідні (коли право власності
виникає у суб¢єкта внаслідок волевиявлення попереднього власника).
До первісних способів набуття права власності належать: створення
нової речі внаслідок виробничої діяльності, переробки речі, володіння плодами і
доходами, націоналізація, реквізиція, конфіскація, вилучення безгосподарно
утримуваного будинку, вилучення безгосподарно утримуваних пам¢яток історії
та культури, безхазяйне майно, знахідка. Скарб, бездоглядні тварини та худоба.
Деякі способи характерні для виникнення будь-яких форм власності (наприклад,
виробництво, переробка речей, плоди й доходи); але є й способи, притаманні лише
державній власності: націоналізація, реквізиція, конфіскація, вилучення
безгосподарно утримуваного будинку або пам¢яток історії та культури,
скарб.
Похідними способами набуття права власності визнаються численні цивільні угоди,
а також спадкування за законом і заповітом. Похідні способи пов¢язані з
переходом права власності, як правило, з актом розпорядження майном, яке має
місце з боку попереднього власника. При переході права власності виникає
правонаступництво, оскільки припинення права власності у відчужувача і
виникнення цього права у набувача мають місце, як правило, одночасно на основі
одного й того ж юридичного факту: наприклад, договору купівлі-продажу, передачі
речі за договором позики, дарування тощо. Зауважимо, що при похідних способах
набуття права власності на нового власника переходять усі обов¢язки, які
мав попередній власник майна.
Способи припинення права власності, як і підстави для його набуття, являють
собою юридичні факти, визначені законом. Оскільки виникнення права власності
на річ однієї особи у більшості випадків означає припинення права власності
на ту ж саму річ у іншої особи, підстави виникнення права власності одночасно
розглядається і як підстави для припинення права власності. Таким чином,
підстави припинення права власності юридична наука поділяє на такі, що
залежать від волі власника, і такі, що від неї не залежать:
а)   залежать від волі власника:
-         угоди по відчуженню майна або витрати грошових коштів;
-         користування майном, внаслідок чого це майно повністю споживається;
-         знищення або викидання майна власником;
б) не залежать від волі власника:
-         примусовий продаж або примусове вилучення майна у випадках,
передбачених законом;
-         загибель майна внаслідок стихійної події або протиправних дій інших
осіб;
-         набуття майна проти волі власника добросовісним набувачем.
Перелік підстав припинення права власності наведено у ст.346 гл. 25
Цивільного кодексу України.
                            Заключення                            
У кожній державі центральним правовим інститутом є інститут власності. Його
регламентація визначає характер ре­гулювання інших інститутів цивільного
права. Серед численних нормативно-правових актів в Україні щодо питань
власності важливе місце займають Конституція України, Закон України "Про
власність" від 7 лютого 1991 p. та Цивільний кодекс України.
Розглядаючи власність в економічно­му плані, потрібно виходити з того, що
власність - це відношення суб'єкта (громадянина, юридичної особи, держа­ви)
до того чи іншого майна як до належного йому, як до свого. Саме на розподілі
"моє і не моє" заснована власність. Вла­сність має місце тільки в
суспільстві, за "силовим полем" суспільства немає осіб, які б, не будучи
власниками конкретної речі, зобов'язані були ставитися до неї як до чужої.
Таким чином, власність — це відно­сини між людьми з приводу речі.
Соціальне значення власності полягає у тому, що за допомогою власності
забезпечується самовираження осіб наповнюється реальним змістом її
правоздатність. Інтерес до правового оформлення відносин власності
пояснюється, по-перше, необхідністю стабільного забез­печення існуючих потреб
громадян та інших суб'єктів правовідносин у майні, захисті інтересів у
підприємниц­тві та сфері інтелектуальної діяльності, зробити власність
недоторканною для інших осіб; по-друге, неможливістю ефективної заміни права
власності іншими майновими правами. Власник має набагато більше можливостей
що­до володіння, користування й розпорядження своїм майном, ніж, скажімо,
орендар, охоронець; по-третє, недопущенням свавілля суб'єктами відносин
власності при володінні, користуванні і розпорядженні майном. Право
власності, як будь-яке право, є знаряддям обмеження прав учасників відносин
власності.
Отже, відносини власності породжують потребу їх пра­вового регулювання, що
веде до виникнення права вла­сності. За законодавством України право
власності — це врегульо­вані законом суспільні відносини щодо володіння,
користу­вання й розпорядження майном. Відносинам власності як суспільним
майновим від­носинам притаманний вольовий характер, що прояв­ляється в
можливості власника своєю волею володіти, користуватися й розпоряджатися
належним йому май­ном.
За законодавством України право власності — це врегульо­вані законом
суспільні відносини щодо володіння, користу­вання й розпорядження майно.
Здійснювати відносини щодо во­лодіння, користування та розпорядження
власністю, незалеж­но від її форм, можуть не тільки народ України, громадяни,
юридичні особи України та держава Україна, а й інші держави, їхні юридичні
особи, СП, міжнародні організації, громадяни іно­земних держав та особи без
громадянства. Майно може нале­жати на праві спільної (часткової або сумісної)
власності цих суб'єктів права.
Чинне законодавство України встановлює широкий діапазон форм та видів
власності, який відповідає умовам ринку та забезпечує просування держави
уперед до стабілізації економічної сфери та набуття більшої цивілізованості
відповідно до світових стандартів розвинутих країн.
                                ЛІТЕРАТУРА                                
       1.     Цивільний кодекс України. – К.: Атіка, 2003. – 416 с.       
     2.     Конституція України. – К.: Українська Правнича Фундація, 1998.
     3.     Закон України „Про власність” від 7 лютого 1991 р. із змінами та
доповненнями. – матеріали сайту www.rada.kiev.ua
     4.     Цивільне право. Загальна частина: Навчальний посібник для студентів
юрид. вузів та факультетів / За ред. Професорів О.А.Підопригори і Д.В.Бобрової.
– К.: Вен турі, 1995. – 416 с.
     5.     Подопригора А.А. Основы римского гражданского права. – К.: Вентури,
1995. – 328 с.