Каталог :: Право

Контрольная: Правовідносини

                                                 
     1. Поняття і структура правовідносин. Правосвідомість.
Цивільно-правові відносини – це врегульовані нормами цивільного права майнові
та особисті немайнові відносини між майнові відокремленими юридично рівними
учасниками, що є носіями цивільних прав і обов‘язків, які виникають,
змінюються  і припиняються на підставі юридичних фактів і забезпечуються
можливістю застосування засобів державного примусу. Елементами цивільних
правовідносин є:
1)     суб‘єкти відносин;
2)     об‘єкти відносин;
3)     зміст відносин, що складається зі конкретних прав і обов‘язків.
Суб‘єктами цивільних правовідносин можуть бути громадяни України, іноземні
громадяни, особи без громадянства, юридичні особи і держава. Цивільна
правоздатність – це здатність особи мати цивільні права. Вона виникає з
народженням особи і припиняється із смертю особи.
Цивільна правоздатність юридичних осіб – з моменту створення до моменту
ліквідації юридичної особи. Цивільна дієздатність – здатність особи власними
діями набувати цивільних прав та обов‘язків і нести правову відповідальність
за правопорушення. Цивільна дієздатність фізичних осіб наступає з 18 років, у
шлюбі – з 17 років. Підставами обмеження дієздатності є: вік особи і стан
здоров‘я (психічні хвороби0 особи, залежність від алкогольних і наркотичних
засобів. Особи віком до 14 років не мають дієздатності, з 14 до 15 років –
обмежену дієздатність, з 15 до 18 років – неповну дієздатність. З обмеженою
дієздатністю можуть укладати дрібні угоди (покупки у крамницях тощо). Особи з
неповною дієздатністю можуть укладати угоди самостійно, вільно розпоряджатися
заробленими коштами і в межах цього доходу укладати угоди. Для неповнолітніх
діє поняття двостороння реституція, якщо неповнолітній укладає в силу
обмеженості знань і досвіту явно невигідну для нього угоду, така угода може
бути розірвана в судовому порядку і наслідком цього є двостороння реституція
– повернення сторін у попереднє правове і фізичне становище.
Дієздатність може бути обмежена лише за рішенням суду (крім вікового цензу).
Обмеження правоздатності не допускається. Обмеження правоздатності має місце
лише у становому суспільстві.
Право і дієздатність юридичних осіб мають свої особливості. Дієздатність
юридичних осіб є спеціальною, оскільки визначається правовим статусом
юридичної особи, визначеним в її установчих документах. Дієздатність фізичних
осіб є універсальною (може вчиняти всі дії не заборонені законом). В
юридичних осіб діє і правоздатність виникають одночасно.
В ЦК записано, що ненароджена дитина має право на спадщину в разі смерті
свого батька за умови, що ця дитина народжена живою. Така дитина до моменту
народження не є суб‘єктом права, вона лише потенційний претендент на це право
в разі народження.
Об‘єктами цивільних правовідносин є речі і дії, а також результати
інтелектуальної творчості та особисті немайнові блага. Дії поділяються на
роботи і послуги.
Суб‘єктивне цивільне право – це вид і міра дозволеної поведінки уповноваженої
особи, яка забезпечується виконанням обов‘язків іншими суб‘єктами і
можливістю застосування до  них державного примусу, тобто права одних – це
виконання обов‘язків іншими. Суб‘єктивний цивільний обов‘язок – це міра
необхідної поведінки зобов‘язаної особи для задоволення інтересів
уповноваженої особи. Особа, яка має права, уповноважена особа – має
повноваження в силу посадового стану, доручення, довіреності та у будь якої
іншої формі. Залежно від критеріїв розмежування цивільно-правових відносин
поділяються на наступні види:
1)     регулятивні і охоронні;
2)     абсолютні і відносні;
3)     речові і зобов‘язальні;
4)     майнові та особисті немайнові.
     Правосвідомість — одна із форм суспільної свідомості.
Свідомість людини, відображаючи об'єктивні потреби сус­пільного розвитку, є
передумовою і регулятором поведінки лю­дини. Свідомість додає
цілеспрямованого характеру людській діяльності.
Свідомість як система включає різні форми відображення суспільних відносин:
політичні, правові, етичні, філософські, релігійні. Всі форми суспільної
свідомості є взаємозалежними і справляють взаємний вплив одна на одну.
Правосвідомість становить відносно самостійну сферу (ділян­ку) свідомості:
•   суспільної;
     •   групової;індивідуальної.
В ній відображена правова дійсність у вигляді знань про пра­во, осмислення
того, що є правом, яким воно було (ставлення до права минулих років) і яким
має бути (ставлення до майбут­нього права), а також у вигляді правових
настанов поведінки як реакції на оцінку чинного права, роботу
правозастосовних орга­нів. Правосвідомість має бути властива не тільки
творцям юри­дичних норм, законодавцям, а й усім громадянам держави.
     Правосвідомість — це система ідей, уявлень, емоцій і почут­тів,
які виражають ставлення індивіда, групи, суспільства до чинного, минулого та
бажаного права, а також до діяльності, пов’язаної з правом.
Ключовий пункт правосвідомості — усвідомлення людьми цінностей природного
права, прав і свобод людини і оцінка чин­ного права з погляду його
відповідності загальнолюдським цін­ностям, що знайшли закріплення в
міжнародних документах про права людини. Правосвідомість не тільки виражає
ставлення індивіда до правової дійсності, а й спрямовує її на певні зміни в
правовому середовищі, прогнозує і моделює їх.
У структурі правосвідомості суспільства виділяють такі еле­менти:
     

правова психологія

правова ідеологія

правова поведінка

психологічний

ідеологічний

поведінковий

Правова психологія — це сукупність почуттів і емоцій, що виражають ставлення індивіда, групи, суспільства до права, пра­вових явищ. Це неусвідомлене або не до кінця продумане став­лення до права, правових явищ, що й є правосвідомістю, яка походить з повсякденної практики у процесі зіткнення з конк­ретними юридичними ситуаціями, а тому формується здебіль­шого стихійно, спорадично, безсистемне, тобто правова психо­логія не осмислена теоретично, не упорядкована логічно. В ній провідним елементом є емоції, а не понятійні форми відобра­ження правової дійсності. Наприклад, у дореволюційній Росії робітники, виражаючи своє негативне ставлення до фабрично-заводського законодав­ства, ламали машини, громили заводське обладнання. Вони емо­ційно реагували на зовнішні стосовно них правові явища, у да­ному разі — на законодавство. В наші дні формування інституту приватної власності і всього, що пов'язано з існуванням приватного права, емоційно не сприймається певними верствами сус­пільства, які виховані на психології колективізму і продовжують керуватися її пріоритетами.

Правова психологія

правові почуття, правові настрої, правові переживання

правові практичні знання, правові уявлення, правові погляди

правові звички, правові традиції, правові звичаї

рухомі, емоційні

пізнавальні, передбачають самооцінку, тобто вміння критично оцінити свою поведінку з погляду її відповідності праву

нерухомі, стійкі, виступають як регулятори поведінки

Правова ідеологія це система правових принципів, ідей, теорій, концепцій, що відображають теоретичне (наукове) осми­слення правової дійсності, усвідомлене проникнення в сутність правових явиш. Це концептуально оформлена, логічно систематизована, те­оретично і науково осмислена правосвідомість. Інтелект є про­відним елементом правової ідеології. Сучасна правова ідеологія ґрунтується на системі теорій, ідей і принципів: теорії соціаль­ної правової держави, принципу поділу влади, теорії народного суверенітету, визнання пріоритету загальнолюдських цінностей над класовими, принципу верховенства права, переваги загаль­новизнаних норм міжнародного права над нормами національ­ного права та ін.

Правова ідеологія

правові ідеї, теорії, переконання

правові поняття, правові категорії

правові принципи

Правова ідеологія і правова психологія можуть містити в собі інтелектуальні та емоційні елементи, але в різних пропорціях, а також як істинні, так і помилкові (міфологізовані) знання про правову дійсність. Так, у СРСР офіційна марксистсько-ленінсь­ка ідеологія розглядала права людини як державні дарування, а не як продукт природного розвитку. Це була міфологізована дер­жавна ідеологія. Було б невірним принижувати значення емоцій і почуттів (правову психологію) порівняно з інтелектом (правовою ідеоло­гією). Емоції та почуття — необхідне тло, на якому виявляються (складаються, реалізуються) правові погляди, ідеї, теорії. Емо­ції — сліпі, поки вони не зливаються з об'єктивним підходом до дійсності, її раціональним освоєнням. На рівні правової ідеоло­гії це усвідомлення реальності виражається в мотивах, які фор­муються через цілі. Ціль вплітає усвідомлені інтереси в зміст свідомої діяльності (інтереси служать джерелом цілей), сприяє формуванню правової настанови на правову (правомірну, не­правомірну) поведінку. Правова поведінка вольовий бік правосвідомості, який яв­ляє собою процес переведення правових норм у реальну право­ву поведінку. Вона складається із елементів, що визначають її напрямок (характер), — мотивів правової поведінки, правових настанов. Правова настанова готовність особи проявити активність у сфері пізнання і реалізації права. Вона становить конкретну програму поведінки у певних умовах, яка формується з усіх на­лежних суб'єкту правових (правомірних і протиправних) знань, оцінок, думок, настроїв, звичок, навичок, сподівань, ставлень до кого-небудь і до чого-небудь, котрі переходять в інтереси і прагнення. Поведінковий елемент правосвідомості синтезує в собі раці­ональні та емоційні моменти. Через нього відбувається реаліза­ція психологічного та ідеологічного елементів. Правова поведінка проявляється у формі дій (вчинків), які впливають на стосунки суб'єктів, або у формі бездіяльності, яка, навпаки, ніяких змін у стані суспільних відносин не спричиняє. Перш ніж правова поведінка зовні виразиться у вигляді право­вого вчинку, повинна виникнути правова настанова, мотив пра­вової поведінки у правосвідомості суб'єкта. Виникнення правової установки припускає: 1) поінформо­ваність про норму права; 2) розуміння її змісту; 3) оцінку, тобто ступінь схвалення, норми права; 4) ставлення до прав інших осіб; 5) емоційне переживання з приводу функціонування норми права; 6) готовність до дії. Правова настанова — суб'єктив­ний регулятор поведінки. Отже, від поведінкового елемента правосвідомості залежить ступінь її якісного стану (правомірна поведінка, правова актив­ність, правове порушення та ін.).

Правова поведінка

мотиви правової поведінки

— всебічне осмислення ситуа­ції, невидимий процес розще­плення свідомості на правомір­ну і протиправну

правові настанови

— відображають готовність до певної правової поведінки в ре­зультаті оцінки правових явищ, впливають на всі основні функ­ції правосвідомості

Класифікація форм правосвідомості за суб'єктами і глибиною відображення правової дійсності.

За суб'єктами (носіями) правосвідомості розрізняють такі фо­рми правосвідомості: 1) індивідуальну — сукупність правових поглядів, почуттів, настроїв і переконань конкретного індивіда; 2) групову виражає ставлення до права, правових явищ, їх оцінку з боку соціальних груп, формальних і неформальних ко­лективів, відображає їх загальні інтереси і потреби, їх співвідно­шення з інтересами всього суспільства (наприклад, вимоги страй­куючих шахтарів); 3) суспільну — виражає ставлення до права всього суспільст­ва, відображає його інтереси. Суспільна і групова правосвідомість проявляється не інакше як через індивідуальну правосвідомість, і в кожній людині вона проходить крізь призму особистих інтересів, рис характеру. Було б невірним говорити, що суспільна і групова свідомість — це сума суджень про право кожного із членів соціальних груп, на­роду (суспільства). Суспільна і групова правосвідомість виражає найзагальніші, такі, що збігаються оцінки права і правових явищ членами соціальних спільнот. За глибиною відображення правової дійсності правосвідомість може бути: 1) повсякденною, непрофесійною — являє собою життєві, ча­сом поверхневі судження про право людини, яка стикається з правом у повсякденній трудовій, сімейній, суспільній та інших сферах життя. Вона створюється насамперед як результат того юридичного виховання, що вона одержує, будучи членом упо­рядкованого суспільства; 2) професійною — спеціалізовані правові знання, що викори­стовуються в роботі професіоналами-юристами (у суді прокурор — обвинувачує, адвокат — захищає та ін.). Вона включає: а) наукову (теоретичну) правосвідомість учених, викладачів вузів; б) практичну правосвідомість суддів, юрисконсультів, адво­катів, прокурорів та ін. Правосвідомість юриста припускає ви­сокий рівень правового мислення, багато в чому є детермінова­ною чинним правом. 2. Декларація про державний суверенітет України. В Декларації про державний суверенітет України, прийнятій Верховною Радою тоді ще Українською РСР, 16 липня 1990 року сказано, що: “Верховна Рада Української РСР, виражаючи волю народу України, прагнучи створити демократичне суспільство, виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини, шануючи національні права всіх народів, дбаючи про повноцінний політичний, економічний, соціальний і духовний розвиток народу України, визнаючи необхідність побудови правової держави, маючи на меті утвердити суверенітет і самоврядування народу України, проголосила державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.“ Цей історичний документ поклав початок розбудові суверенної, незалежної держави, став поворотним пунктом в історії цілої нації, змінив хід подій на користь України. Декларація стала одним із перших рішень Верховної Ради, в якому було розгорнуто програму політико-правового, соціально-економічного і культурного будівництва незалежної України. Прийняття Декларації вселило великі надії у громадян у відродження і економічне зростання для забезпечення матеріальних і духовних потреб українського народу. Текст декларації: ДЕКЛАРАЦІЯ про державний суверенітет України Верховна Рада Української РСР, виражаючи волю народу України, прагнучи створити демократичне суспільство, виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини, шануючи національні права всіх народів, дбаючи про повноцінний політичний, економічний, соціальний і духовний розвиток народу України, визнаючи необхідність побудови правової держави, маючи на меті утвердити суверенітет і самоврядування народу України, ПРОГОЛОШУЄ державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах. I. САМОВИЗНАЧЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ Українська РСР як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід'ємного права на самовизначення. Українська РСР здійснює захист і охорону національної державності українського народу. Будь-які насильницькі дії проти національної державності України з боку політичних партій, громадських організацій, інших угруповань чи окремих осіб переслідуються за законом. II. НАРОДОВЛАДДЯ Громадяни Республіки всіх національностей становлять народ України. Народ України є єдиним джерелом державної влади в Республіці. Повновладдя народу України реалізується на основі Конституції Республіки як безпосередньо, так і через народних депутатів, обраних до Верховної і місцевих Рад Української РСР. Від імені всього народу може виступати виключно Верховна Рада Української РСР. Жодна політична партія, громадська організація, інше угруповання чи окрема особа не можуть виступати від імені всього народу України. III. ДЕРЖАВНА ВЛАДА Українська РСР є самостійною у вирішенні будь-яких питань свого державного життя. Українська РСР забезпечує верховенство Конституції та законів Республіки на своїй території. Державна влада в Республіці здійснюється за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу та судову. Найвищий нагляд за точним і однаковим виконанням законів здійснюється Генеральним прокурором Української РСР, який призначається Верховною Радою Української РСР, відповідальний перед нею і тільки їй підзвітний. IV. ГРОМАДЯНСТВО УКРАЇНСЬКОЇ РСР Українська РСР має своє громадянство і гарантує кожному громадянину право на збереження громадянства СРСР. Підстави набуття і втрати громадянства Української РСР визначаються Законом Української РСР про громадянство. Всім громадянам Української РСР гарантуються права і свободи, які передбачені Конституцією Української РСР і нормами міжнародного права, визнаними Українською РСР. Українська РСР забезпечує рівність перед законом усіх громадян Республіки незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, освіти, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин. Українська РСР регулює імміграційні процеси. Українська РСР виявляє турботу і вживає заходів щодо охорони і захисту інтересів громадян Української РСР, які перебувають за межами Республіки. V. ТЕРИТОРІАЛЬНЕ ВЕРХОВЕНСТВО Українська РСР здійснює верховенство на всій своїй території. Територія Української РСР в існуючих кордонах є недоторканою і не може бути змінена та використана без її згоди. Українська РСР самостійно визначає адміністративно-територіальний устрій Республіки та порядок утворення національно-адміністративних одиниць. VI. ЕКОНОМІЧНА САМОСТІЙНІСТЬ Українська РСР самостійно визначає свій економічний статус і закріплює його в законах. Народ України має виключне право на володіння, користування і розпорядження національним багатством України. Земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території Української РСР, природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, весь економічний і науково-технічний потенціал, що створений на території України, є власністю її народу, матеріальною основою суверенітету Республіки і використовуються з метою забезпечення матеріальних і духовних потреб її громадян. Українська РСР має право на свою частку в загальносоюзному багатстві, зокрема в загальносоюзних алмазному та валютному фондах і золотому запасі, яка створена завдяки зусиллям народу Республіки. Вирішення питань загальносоюзної власності (спільної власності всіх республік) здійснюється на договірній основі між республіками - суб'єктами цієї власності. Підприємства, установи, організації та об'єкти інших держав і їхніх громадян, міжнародних організацій можуть розміщуватись на території Української РСР та використовувати природні ресурси України згідно з законами Української РСР. Українська РСР самостійно створює банкову (включаючи зовнішньоекономічний банк), цінову, фінансову, митну, податкову системи, формує державний бюджет, а при необхідності впроваджує свою грошову одиницю. Вищою кредитною установою Української РСР є національний Банк України, підзвітний Верховній Раді Української РСР. Підприємства, установи, організації та виробничі одиниці, розташовані на території Української РСР, вносять плату за використання землі, інших природних і трудових ресурсів, відрахування від валютних надходжень, а також сплачують податки до місцевих бюджетів. Українська РСР забезпечує захист всіх форм власності. VII. ЕКОЛОГІЧНА БЕЗПЕКА Українська РСР самостійно встановлює порядок організації охорони природи на території Республіки та порядок використання природних ресурсів. Українська РСР має свою національну комісію радіаційного захисту населення. Українська РСР має право заборонити будівництво та припинити функціонування будь-яких підприємств, установ, організацій та інших об'єктів, які спричиняють загрозу екологічній безпеці. Українська РСР дбає про екологічну безпеку громадян, про генофонд народу, його молодого покоління. Українська РСР має право на відшкодування збитків, заподіяних екології України діями союзних органів. VIII. КУЛЬТУРНИЙ РОЗВИТОК Українська РСР є самостійною у вирішенні питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації, гарантує всім національностям, що проживають на території Республіки, право їх вільного національно-культурного розвитку. Українська РСР забезпечує національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості і традицій, національно-етнографічних особливостей, функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя. Українська РСР виявляє піклування про задоволення національно-культурних, духовних і мовних потреб українців, що проживають за межами Республіки. Національні, культурні та історичні цінності на території Української РСР є виключно власністю народу Республіки. Українська РСР має право на повернення у власність народу України національних, культурних та історичних цінностей, що знаходяться за межами Української РСР. IХ. ЗОВНІШНЯ І ВНУТРІШНЯ БЕЗПЕКА Українська РСР має право на власні Збройні Сили. Українська РСР має власні внутрішні війська та органи державної безпеки, підпорядковані Верховній Раді Української РСР. Українська РСР визначає порядок проходження військової служби громадянами Республіки. Громадяни Української РСР проходять дійсну військову службу, як правило, на території Республіки і не можуть використовуватись у військових цілях за її межами без згоди Верховної Ради Української РСР. Українська РСР урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. X. МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ Українська РСР як суб'єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі, необхідному для ефективного забезпечення національних інтересів Республіки у політичній, економічній, екологічній, інформаційній, науковій, технічній, культурній і спортивній сферах. Українська РСР виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування, активно сприяє зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, безпосередньо бере участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах. Українська РСР визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права. * * * Відносини Української РСР з іншими радянськими республіками будуються на основі договорів, укладених на принципах рівноправності, взаємоповаги і невтручання у внутрішні справи. Декларація є основою для нової Конституції, законів України і визначає позиції Республіки при укладанні міжнародних угод. Принципи Декларації про суверенітет України використовуються для укладання союзного договору. Декларація дала підґрунтя для прийняття надзвичайно важливих, основоположних законів нашої держави – Акт про проголошення незалежності України та Конституція України. Підтримані українським народом на всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року, ці ідеї були послідовно реалізовані Верховною Радою, яка створила правову базу демократичної держави з соціально орієнтованою ринковою економікою, кінцевим результатом чого стало політичне і юридичне визначення України як незалежної держави. 24 серпня 2004 р. в Україні широко відзначалася знаменна дата: тринадцята річниця з дня проголошення її незалежності. Тринадцять прожитих років для країни - строк невеликий. Проте, він не тільки дозволяє, але й примушує нас підвести деякі підсумки. Вже назріла необхідність осягнути уявним поглядом шлях, який ми пройшли за цей час, тверезо оцінити досягненні результати і зробити певні висновки на майбутнє. Цей ювілей - добрий привід для того, щоб всім нам (українському суспільству) замислитись: а чи у потрібному напрямку ми рухаємося, чи тим шляхом йдемо, де саме зараз знаходимося, як ми тут опинились і що ж нам робити далі? Ці питання на сьогоднішній день є надзвичайно актуальними, саме зараз Україні дуже потрібні серйозний, неупереджений і критичний аналіз ситуації, що склалася, чесне викриття причин помилок і невдач, визначення насущних потреб суспільства, справжніх цілей і завдань соціального розвитку, а також вибір найкращих засобів і методів для їх здійснення. Інакше ми не зможемо рухатися у вірному напрямку. Принципи та ознаки суверенітету України були закріплені в Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року, згідно з якою принципи суверенітету України зводяться до наступного: верховенство – відсутність іншої більш високої суспільної влади на території держави: державна влада може відмінити, признати недійсним будь-який прояв іншої суспільної влади; самостійність – можливість самостійно приймати рішення усередині країни та зовні при дотриманні норм національного та міжнародного права; вичерпність – розповсюдження державної влади на всі сфери державного життя, на все населення та суспільні організації країни; неподільність влади держави в межах її території - єдність влади в цілому і тільки функціональний її поділ на гілки влади: законодавчу, виконавчу та судову; безпосереднє здійснення власних велінь по їх каналам; незалежність у зовнішніх зносинах – можливість самостійно приймати рішення зовні країни при дотриманні норм міжнародного права та повазі суверенітету інших країн; рівноправ’я у зовнішніх зносинах – наявність в міжнародних відносинах таких прав та обов’язків, як і в інших країнах; невідчужуваність - неможливість свавільного відчуження легітимної та легальної влади, тільки наявність закріпленої законами можливості делегувати суверенні права держави органам місцевого самоуправління. В Конституції України 1996 року проголошується: “Суверенітет України розповсюджується на всю її територію” (ст. 2). Це означає, що жодна частина цієї території не може проголосити себе незалежною від суверенної влади держави. Однак держава не має право робити все, що вважає за потрібне, по відношенню до інших держав. Проти таких дій застерігає міжнародне право. Наприклад, державам забороняється застосовувати силу проти інших держав, за винятком самооборони або вповноваження з боку Ради безпеки ООН. Іншим обмеженням щодо свободи дій держави є юридичні зобов’язання виконувати укладені нею договори. Нині поняття суверенітету означає верховенство і незалежність влади. Таким чином, термін “незалежність” є складовою поняття “суверенітет”. Водночас “незалежність” має самостійне політико-правове навантаження - поглиблення і розвиток суверенітету, включення будь-якої підлеглості і залежності. Україна спочатку проголосила державний суверенітет (16 липня 1990р.), а потім – незалежність (24 серпня 91 р.). В наш час дуже важливо є правильне наукове тлумачення суверенітету, в тому числі співвідношення державного, народного та національного суверенітету. Аналіз правового статусу України дає підстави вважати, що Україна відповідає всім ознакам суверенної держави. Цьому слугує і міжнародне визнання України у світі, розширення її двосторонніх та багатосторонніх зв’язків. Національний суверенітет - повновладдя нації, її політична свобода, реальна можливість визначити характер свого національного життя. Для колишнього Союзу РСР, який об’єднував 53 національно-територіальні державні утворення, даний суверенітет набув особливого значення. Важливим він є також для України, де проживає 110 національностей. Народний суверенітет - повновладдя народу, володіння ним соціально- економічними і політичними засобами, які забезпечують участь громадян в управлінні суспільством і державою. Народ України реалізує суверенітет через обрані демократичним шляхом ради народних депутатів, президента, а також безпосередньо через референдуми. Здійснюється він й через різні громадські організації та формування. Головним виразником суверенітету народу є держава, яка поставила за мету формування правового, демократичного суспільства. 3. Цивільно-правові угоди і договори. Угоди – це вольові і правомірні дії, спрямовані на встановлення, зміну і припинення взаємних прав і обов‘язків учасників угоди. Угоди бувають односторонніми, двосторонніми та багатосторонніми. Якщо для виникнення угоди достатньо волевиявлення однієї сторони, то така угода є односторонньої. Напр.: складення заповіту, прийняття чи відмова від спадщини. Іноді односторонньою вважають угоду дарування, але приймаюча сторона має погодитись чи ні. Якщо для виникнення угоди необхідно волевиявлення двох сторін, то така угода називається двосторонньою. Двостороння угода є договором. За кількістю сторін угоди поділяються на двосторонні та багатосторонні. Будь який договір є угодою, але не всяка угода є договором. Не є договором одностороння угода. Залежно від способу укладання угоди поділяються на конценсуальні і реальні. Конценсуальними називаються угоди, які вступають в силу з моменту досягнення сторонами згоди по всіх істотних умовах угоди. Реальна угода вступає в силу після вчинення фактичних дій по її виконанню. Напр.: договір купівлі-продажу є конценсуальним, а договір схову є реальним, бо в охоронця не виникають обов‘язки до моменту прийняття речі на схов, тоді як при продажі обов‘язки виникають з моменту домовленості (згоди). Внесення грошей на депозит – реальний договір. За особливостями мети угоди поділяються на оплатні і безоплатні. Умови дійсності угод: 1) дотримання належної форми угоди. Угоди можуть бути усними і письмовими. Письмові угоди мають просту та нотаріальну форму. У нотаріальній формі укладаються угоди, якщо це прямо передбачено в законі (договір купівлі продажу нерухомості); 2) належна право і дієздатність сторін угоди. По-перше, сторони могли укласти угоду в силу їх дієздатності, по-друге – мали право, були повноважні на укладення певної угоди. Коли угода не відповідає цим умовам, вона не дійсна (ст.47 ЦК); 3) зміст угоди має відповідати вимогам законодавства; 4) відповідність внутрішньої волі сторін їх зовнішньому волевиявленню (тобто угода має укладатися добровільно та усвідомлено). Наслідком визнання угоди недійсною є реституція (повернення сторін у попередній стан). Суд вирішує можливість та межі реституції. Коли немає заперечень з боку сторін, то угода може бути визнана частково дійсною. Мнимі та удавані угоди. Мнимою називається угода, укладення якої не передбачає створення юридичних (правових) наслідків. Напр.: переписування машини на жінку, або будинку на тещу. Удавані угоди – це угоди, укладені з метою приховування інших угод. Напр.: прикриття посередницької діяльності рекламними послугами, переказ грошей із безготівкової форми у готівку). Якщо виявляється, що угода є удаваною, то застосовуються правила тієї угоди, яку сторони дійсно мали на увазі. Напр.: суд викрив переказ грошей із безготівкової форми у готівку – буде заведена кримінальна справа. Нікчемними (абсолютно недійсними) угодами є угоди, недійсність яких визначена безпосередньо у правовій формі (угоди про товари, яких вилучено з обігу – немає підстав для визнання угоди дійсною, купівля наркотиків, зброї, в статуті підприємства вказана організація торгівлі людьми тощо, реалізація спиртних напоїв без акцизної марки, діяльність без ліцензії). Заперечними (відносно недійсними) є угоди, дійсність яких є нестійкою, оскільки відповідні особи мають право заперечувати угоди в суді, або в арбітражі і тому вони можуть бути визнані недійсними. Напр.: це угоди, укладені особами без необхідних на це повноважень. Такі угоди вважаються дійсними у разі добросовісного виконання їх сторонами, або у разі подальшого підтвердження повноважень особою, від імені якої укладено угоду. Угоди можуть укладатися сторонами під відкладальною умовою або під відміняльною умовою. Угода під відкладальною умовою вступає в силу з настанням певної умови. Угода під відміняльною умовою – це угода, яка припиняє дію з настанням певної умови. Угода з відкладальним строком набуває силу з настанням такого строку. Строк настає завжди, умова може не наступити. До найпоширеніших юридичних фактів належать угоди (ст. 41 ЦК У), тобто дії громадян та організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків. Угоди – це вольові і правомірні дії, безпосередньо спрямовані на досягнення правового результату, а саме: на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. В угоді виявляється воля її учасників, яка має пізнаватися іншими особами, а тому повинна бути виражена, виявлена зовні. Зовнішній вияв волі називається волевиявленням. Це – суть угоди. Іноді для укладання угод, крім волевиявлення, необхідно вчинити фактичні дії, як то передача речі і т.п. Закон (ст. 42 ЦК України) допускає різні форми зовнішнього вияву волі (волевиявлення): словами (усно), письмово, поведінкою, тобто дії, у яких втілюється воля особи укласти угоду. Мовчання визнається виявом волі укласти угоду у випадках, передбачених законодавством (юридичного значення набуває факт відсутності заперечення). Угоди, що їх щоденно вчиняють юридичні особи і громадяни є досить різноманітними, а тому вимагають певної класифікації, передбаченої законом. Угоди бувають одно-, дво- або багатосторонніми. Так, якщо для виникнення угод достатньо волевиявлення однієї сторони – вона є односторонньою (заповіт, прийняття і відмова від спадщини (ст. 548, 549 і 553 ЦК)). Якщо для виникнення угоди необхідні зустрічні волевиявлення двох сторін, то це двостороння угода. Вона називається договором (купівлі-продажу). Для виникнення багатосторонньої угоди необхідно волевиявлення трьох і більше сторін. Залежно від способу укладання угоди поділяється на консенсуальні і реальні. Консенсуальні (від лат. згода) вважаються укладеними з моменту досягнення згоди сторін за всіма істотними умовами (ст. 153 ЦК). Більшість угод є консенсуальними. Для укладання реальної угоди (від лат. річ), поряд із згодою сторін, необхідне вчинення фактичних дій (наприклад, передача майна). До реальних угод належать договори позики, перевезення, дарування (ст. 243, 358, 374 ЦК). За особливостями мети угоди поділяються на платні, безплатні, каузальні і абстрактні. У платній угоді дії однієї сторони відповідає обов’язок іншої сторони вчинити зустрічну дію (купівлі-продажу). Двосторонні угоди за певними винятками, є платними. У безплатній угоді одна сторона зобов’язана вчинити дії, а інша має право вимагати виконання цих дій (дарування, безплатного користування майном). Угоди, дійсність яких залежить від їхньої мети, називаються каузальними (від лат. мета). Для того, щоб угода мала належну юридичну силу, вона повинна задовольнити ряд умов. Останні називаються умовами дійсності угод. До них належать: а) про форму; б) про сторони; в) про зміст угоди; г) про відповідність (єдність) внутрішньої волі і волевиявлення сторін. Угода, укладена з порушенням зазначених умов, визнається законодавством недійсною (ст. 48 ЦК), Угоди можуть укладатись усно або у письмовій формі (простій чи нотаріальній). Форма угоди обирається за розсудом осіб, які її укладають, за винятком випадків, коли закон вимагає укласти угоду у певній формі. Угоди з приводу будівель нотаріально посвідчуються: а) якщо вони за змістом не суперечать чинним законам; б) якщо їх укладання не порушує прав третіх осіб; в) якщо об’єкт угоди є оборотоздатним, не заставлений і не заборонений. Угоди державних, кооперативних та громадських організацій між собою і з громадянами, а також угоди між громадянами на суму понад 100 грн. укладаються у письмовій формі. Письмові угоди мають бути підписані особами, які їх укладають. Якщо громадянин внаслідок хвороби, фізичної вади не може підписати угоду, її підписує довірене лице цього громадянина, особу якого посвідчує організація, де працює громадянин або ЖСО за місцем проживання. У решті випадків угода може бути укладена в усній формі. У випадку неодержання вимог законодавства угода може бути визнана недійсною. Однак у практиці відомі випадки, коли одна сторона намагається нотаріально оформити угоду, а інша – перешкоджає цьому. За таких обставин, якщо добросовісна сторона повністю або частково виконала угоду, суд має право на її вимогу визнати угоду дійсною. Договір – це угода двох або більше сторін про встановлення, зміну і припинення цивільних правовідносин. Умовами дійсності договору є: 1) законність дії; 2) волевиявлення, вільне та усвідомлене, сторін; 3) дотримання встановленої законом форми договору; 4) правоздатність і дієздатність сторін. Договори поділяються на наступні види: Ø планові (державні замовлення) і регульовані (договірні); Ø односторонні (одна сторона має тільки права, інша – тільки обов‘язки, напр.: договір позики, дарування, схову) і двосторонні (обидві сторони мають права і обов‘язки: купівля-продаж – сторони одночасно виступають і кредитором і боржником в різних частинах) договори; Ø оплатні і безоплатні договори; Ø реальні і конценсуальні. Змістом будь-якого договору є права і обов‘язки сторін. Розрізняють: v Істотні; v Звичайні; v Випадкові умови договору. Істотними умовами визнаються такі умови, без яких договір не може вважатися укладеним. Істотними умовами є предмет і ціна договору. До звичайних умов договору відносяться такі, які передбачаються в законодавстві і можуть не включатися до змісту договору. Напр.: місце виконання зобов‘язання, строк (час) виконання зобов‘язання. Це не означає, що сторони не можуть встановити свої вимоги до цих пунктів. Це ж саме стосується якості продукції. Випадкові умови договору, які звичайно в договорах конкретного виду не передбачаються, але можуть бути встановлені угодою сторін. Правила щодо форми договору – ті ж правила що і форми угоди, за певними виключеннями. Зобов‘язання за однією з класифікацій поділяються на: § зобов‘язання із множинністю сторін; § зобов‘язання із множинністю осіб. Із множинністю сторін – на боці кожної із сторін виступає одна особа. Із множинністю осіб – на боці однієї чи декількох сторін виступає декілька осіб. Тут має місце колективна вимога або колективне зобов‘язання. Колективна вимога – часткова або солідарна вимога кредиторів, співкредиторів, а колективна відповідальність – часткова, солідарна або субсидіарна відповідальність співборжників. Розрізняють такі види договорів: ü Договір поставки; ü Договір перевезення; ü Оренда, майновий найом, безоплатне користування майном; ü Договір підряду; ü Кредитні відносини і договір позики; ü Договір доручення; ü Договір комісії; ü Договір схову; ü Договір довічного утримання. Формами заміни сторін в зобов‘язанні є уступка вимоги і переведення боргу. Уступка вимоги – це заміна кредитора у зобов‘язанні. Вона відбувається у формі цесії (укладення нового договору між боржником і новим кредитором). Згоди боржника на уступку вимоги не вимагається. Якщо попередній кредитор вчасно не повідомив боржника про появу нового кредитора, і боржник виконав зобов‘язання попередньому кредитору, то вважається, що він виконав зобов‘язання належному кредитору. Переведення боргу – це заміна боржника в зобов‘язанні. На це вимагається згода кредитора. Положення про уступку вимоги та переведення боргу містяться в ЦК України. В кінці 98р. указом Президента України заборонено використовування права уступки вимоги та переведення боргу (ця відміна є грубим порушенням правил цивільного законодавства). Виконання зобов‘язань на користь третіх осіб та виконання зобов‘язань третіми особами (див. ЦК) є легітимними та можуть бути застосовані замість уступки вимоги та переведення боргу. Договір вважається укладеним, коли сторони досягли згоди по всім істотним умовам і належним чином її оформили. Для ряду договорів їх істотні умови визначені законодавством України, зокрема це договір лізингу (ЗУ “Про лізинг”) договір оренди (ЗУ “Про оренду державного та комунального майна”, приватне майно – у вільному режимі). У процесі укладення договору відрізняються дві послідовні стадії: · пропозиція укласти договір (оферта); · прийняття пропозиції (акцепт). За договором купівлі-продажу продавець зобов‘язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов‘язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. Істотними умовами цього договору є майно (визначення товару) і ціна. Товаром може бути будь-яке майно, яке не вилучене з цивільного обігу. Ціна визначається угодою сторін з врахуванням обмежень, встановлених законодавством (індикативні ціни, середньозважені ціни). Форма договору визначається характером і вартістю товару, а також часом виконання договору. Напр.: покупки в магазині – усна форма, великі тривалі покупки – бажана письмова форма договору. Сторони несуть взаємну відповідальність за невиконання, або неналежне виконання договору. Основні правила договору купівлі-продажу розповсюджуються на договори міни і дарування. За договорами міни провадиться обмін одного майна на інше, кожний з учасників міни вважається продавцем того майна, яке він дає в обмін, і покупцем майна, яке він одержує. За договором дарування одна сторона передає безоплатно іншій стороні майно у власність. Умови вищезазначених договорів регламентуються ЦК. Література 1. Конституція України – К., 1996. 2. Цивільний кодекс України – К., 1999. 3. Передмова до проекту Цивільного кодексу України // Українське право – 1996 - № 2. 4. Загальна теорія цивільного права. За ред. О.А.Підопригори і Д.В.Бобрової – К., 1996. 5. Основи держави і права. За ред. В.О.Котюка – К., 1997. 6. Цивільне право України. За ред. О.В.Дзери і Н.С.Кузнєцової – у 2х кн.. – К., 2001. 7. Цивільне право: Підручник для студентів юридичних вузів та факультетів – у 2х ч. – К., 1997. 8. Цивільне право. За ред. О.А.Підопригори і Д.В.Бобрової – К., 1996.