Каталог :: Право

Курсовая: Министерство внутренних дел в Украине

                                  Зміст                                  
Вступ..........................................................................3
Історія створення внутрішніх органів...........................................4
Функції органів внутрішніх справ..............................................12
Структура органів внутрішніх справ............................................14
Міністерство внутрішніх справ України.........................................18
Міліція в Україні, як найважливішій орган внутрішніх справ....................21
Висновок......................................................................28
Список використаної літератури................................................29
                                                                              
      

Вступ

Органи внутрішніх справ є одним із елемен­тів системи правоохоронних органів України. Їхня діяльність спрямована на забезпечення громадського порядку на всій території держави. Вона знаходить свій вираз у функціях зазначених органів. І метою даної роботи є з'ясування їхньої структури, тобто які органи виконують відповідні функції, зрозуміти їхній взаємозв'язок. Так само в цій роботі відбувається виявлення функцій усі системи органів внутрішніх справ. Приведення розгорнутої історичної довідки допоможе зрозуміти становлення органів внутрішніх справ у минулому сторіччі, і які правові акти регулювали і регулюють діяльність цих органів.

Історія створення внутрішніх органів

Корені процесу становлення радянської міліції ідуть у Лютневу революцію в Росії. Після скинення самодержавства царська поліція була ліквідована. Юридичним закріпленням процесу ліквідації стали постанови Тимчасового уряду від 06.03.1917 р. про ліквідацію корпуса жандармів, і від 10.03.17 р. про скасування Департаменту поліції. Була проголошена заміна поліції «народною міліцією». Правовою основою організації і діяльності міліції визначалася в постановах Тимчасового Уряду «Про твердження міліції» і «Тимчасовому положенні про міліцію», видані 17 квітня 1917 року. У своїй постанові Тимчасова постанова намагалася не допустити існування одночасно і народної міліції і збройних формувань трудящих, що існували в цей неясний час. Виниклі під час Лютневої революції Ради робочих і селянських депутатів одночасно з народною міліцією організовували загони робочої міліції й інші збройні формування трудящих, що охороняли фабрики і заводи, і спостерігали за охороною суспільного порядку. У постанові «Про твердження міліції» Тимчасовий уряд указало, що призначення народної міліції відбувається державною адміністрацією. Таким чином, народна міліції, створена відразу після Лютневої революції, стала невід'ємною частиною державного апарата. Після Жовтневого перевороту, як зараз прийнято говорити, II Усеросійський з'їзд Рад юридично закріпив утворення Радянської держави і закріпив ліквідацію Тимчасового Уряду і його органів на місцях і в центрі. Центральні органи міліції припинили своє існування 2 грудня 1917 року. На місцях усі залежало від волі нових «хазяїнів життя». У багатьох містах і районах міліція Тимчасового Уряду розпускалася, в інших же — здійснювалася її реорганізація під керівництвом напівписьменних політпрацівників. Правовим підстава організації радянської міліції постанова НКВД «Про робочу міліцію» видане 28.10(10.11). 17 р. У цій постанові не передбачалися організаційні форми міліцейського апарата. Зв'язано це було, насамперед, з поглядами правлячої верхівки на державний устрій. Погляди ці полягали в тому, що зі зламуванням старої державної машини, насамперед, ліквідувалися армія і поліція, а їхньої функції переходили до збройного народу. Такий погляд існував якийсь час після Жовтневої революції. Організаційно-правове вираження ця ідея одержала в тім, що формування робочої міліції відбувалося, як правило, на основі добровільності, і лише в окремих випадках формування відбувалося на основі повинності вводи Радами. У силу того, що формування робочої міліції не мали постійного штату, вони носили характер масових самодіяльних організацій. Однак реальне положення справ показало нежиттєздатність подібного підходу до організації ОВД. Керівництво партії володіло в той час тверезим розумом і здоровою пам'яттю. Вже в березні 1918 року комісар НКВД поставив перед Урядом питання про організацію радянської міліції на штатних початках. Це питання було розглянуто на засіданні Уряду, і НКВД було запропоновано розробити і внести проект положення про радянську міліцію. 10 травня 1918 року колегія НКВД прийняла наступне розпорядження: « Міліція існує як постійний штат облич, що виконують спеціальні обов'язки, організація міліції повинна здійснюватися незалежно від Червоної Армії, функції їх повинні бути строго розмежовані». 15 травня це розпорядження було розіслано по телеграфі всім губернаторам Росії. 5 червня того ж року, був опублікований проект Положення про народну робочо- селянську охорону (міліції). У ньому уточнювалося і розшифровувалося розпорядження НКВД, що ми цитували. Потім, з'їзд голів губернський Рад, що проходив з 30.07. по 01.08.18 р. «визнав необхідність створення радянської робочо-селянської міліції». 21.08.1918 року СНК розглянув проект Положення про радянську міліцію. СНК доручив НКВД, разом із НКЮ, переробити проект в інструкцію, пристосувавши її (інструкцію) до виконання прямих обов'язків міліції. І, нарешті, 21.10.1918 року НКВД і НКЮ затвердили Інструкцію про організацію радянської робочо-селянської міліції. 15.10.1918 р. ця інструкція була розіслана в губернські і повітові керування міліції. Вона встановлювала організаційно-правові форми міліції для всієї Російської Федерації. Центральним органом радянської міліції стало Головне керування міліції. Воно здійснювало: загальне керівництво діяльністю радянської міліції; видання наказів і інструкцій, що визначають технічну і, обов'язково, політичну сторони роботи; нагляд за діяльністю органів міліції і т.п. Основні ланки апарата міліції складали губернські і повітові керування. Великі міста могли мати свою міську організацію міліції, але з особливого дозволу НКВД. Низова ланка апарата — ділянка на чолі з дільничним начальником, якому підкорялися старші міліціонери і міліціонери. Губернські керування були одночасно органами НКВД і органами губернського Виконкому Рад. У грудні 1918 року ГУ міліції розробило і затвердило Загальну інструкцію міліціонерам, Інструкцію районним начальникам і їхнім помічникам, Інструкцію старшим і черговим по районі міліціонерам, Інструкцію з уживання зброї. Усі нормативні акти були схвалені Першим Усеросійським з'їздом завідуючих губернськими і міськими керуваннями міліції. Система карного розшуку виникла в жовтні 1918 року, після твердження в складі Головного керування міліції Центрального керування карного розшуку на правах відділу. До цього уг.розшук, безумовно, існував у великих містах, але децентралізовано, і підкорявся місцевим Радам. Центр розшук розробив план реорганізації всієї пошукової справи в Росії, хоча мова йшла фактично про нове створення пошукової системи, оскільки старих кадрів розстріляли, а нових не могло і бути. Правовою основою створення радянського карного розшуку стало Положення про організації відділу карного розшуку НКВД, видане 05.10.18 р., по якому органи уг.розшуку засновувалися в містах з населенням не менш 40-45 тис. чоловік. При губернських і міських керуваннях міліції створені були відділення карного розшуку. Загальне керівництво системою карного розшуку здійснював НКВД. Усі питання будівництва апарата карного розшуку ГУ міліції РСФСР вирішувало разом з місцевими Радами. У листопаду 1918 року було спрямовано у виконкоми місцевих Рад. В складні роки становлення нової «робочо-селянської» влади процес становлення міліції продовжувався. 3 квітня 1919 року СНК РСФСР видав декрет «Про радянську робочо-селянську міліцію», по якому співробітники міліції не підлягали заклику в Красною Армію, залишалися на своїх місцях і вважалися прикомандированими до керувань виконкомів Рад. На НКВД покладався обов'язок тримати в діючій армії 1/3 міліціонерів і 1/5 командного складу міліції. У міліції уводилася військова дисципліна й обов'язкове навчання військовій справі. Частини міліції, що знаходяться в районах бойових дій, за узгодженням реввоенсоветов армій і фронтів з місцевими Радами, могли залучатися до навчання в бойових діях. При цьому вони переходили в підпорядкування до армійських воєначальників. 15 квітня 1919 року НКВД послав на місця циркуляр, що роз'ясняє «нерозумним» практичну реалізацію вищезгаданого декрету від 03.04.19 р. Відповідно до декрету СНК і циркуляром НКВД була зроблена перебудова органів міліції, відповідно до військових статутів. Правове закріплення порядку участі міліції в бойових діях звільнило її від спеціальних мобілізацій, що проводилися раніше. Відповідно до декрету СНК від 03.04.19 р. зміст усіх видів міліції приймалося на державний рахунок. Крім загальної (уездно-мыськой) міліції для організації правопорядка в країні організуються спеціалізовані види міліції. Так, 21 лютого 1919 року ВЦИК видає постанова «Про організацію залізничної міліції і залізничної охорони», а ще до цього, 25 липня 1918 року СНК прийняв декрет « Про установу річкової міліції». Потім у квітні 1919 року пішов декрет ВЦИК про радянську річкову робочо-селянську міліцію. Спочатку залізнична і річкова міліції формувалися по територіальному принципі, але потім, у залізничній міліції формування відбувалося по лінійних відділах на кожній із залізниць, а річкова міліції стала формуватися стосовно до басейнів водяних шляхів. Наприкінці 1920 року за рішенням Ради Праці й Оборони вся залізнична і водяна міліції перейшли в розпорядження командуючого внутрішніми військами республіки. Восени 1919 року НКВД, обстеживши стан охорони на підприємствах, прийняв рішення організувати промислову міліцію. На неї покладалися задачі боротьби з розкраданнями гос.власності і т.п. 3 березня 1920 року в складі ГУ міліції РСФСР утворили відділ, у губернський керуваннях — відділення промислової міліції, на підприємствах — її підрозділу. Для активізації боротьби зі злочинністю були здійснені заходи для об'єднання органів ВЧК і міліції. У червні 1919 року 3-я Всеросійська конференція ЧК прийняла резолюцію «Про взаємини між місцевими ЧК і міліцією», схвалену НКВД. Вона установила: « У колегії місцевих відділів керування вводити як члени голів ЧК». Для зміцнення апарата карного розшуку із середовища ЧК призначалися люди на посаді зав. кримінально-пошуковими відділеннями. У липні 1919 року відбулося часткове об'єднання апарата карного розшуку і транспортних ЧК. Співробітники карного розшуку, що обслуговують залізниці і водяні шляхи відряджалися в розпорядження місцевих ЧК. У жовтні 1920 року були створені самостійні органи карного розшуку на транспорті організовані по лінійному принципі. У лютому 1919 року Центророзыску за згодою губернський виконкомів і твердження Главмилиции надавалося право відкривати відділення в містах з населенням менш 40 тис. чоловік «...якщо по кількості злочинів буде необхідно мати там число співробітників карного розшуку, достатнє для відкриття особливого відділення». У 1919-20-х роках карний розшук фактично проводив попередній наслідок по більшості справ. У квітні 1920 року органи карного розшуку й органи наслідку були злиті в одне ціле. Однак уже наприкінці 1920 року, після введення народних слідчих у системі НКЮ, міліція перестала виконувати функції наслідку. В органах міліції починаються створюватися науково-технічні підрозділи. У лютому 1919 року колегія НКВД затвердила кошторис на утворення кабінету судової експертизи, реєстраційного і дактилоскопічного бюро і музею. Створений при Центророзыске кабінет судової експертизи був першим науково- технічним підрозділом, і не тільки в ОВД. Досвід будівництва радянської міліції відбився в Положенні про робочо- селянську міліцію. 08.06.20 р. проект Положення розглядався на засіданні СНК. Після схвалення СНК проект Положення 10.06.20 р. затвердив ВЦИК. У Положенні закріплювався досвід першого років будівництва міліції. З виданням Положення, в основному, завершився період організаційного становлення міліції. У Положенні підкреслювалося, що постачання міліції продовольством, спорядженням, обмундируванням, озброєнням, а також забезпечення родин міліціонерів виробляються за рахунок державного бюджету. Рада Праці й Оборони 11.07.20 р. прийняв постанову «Про постачання міліції продовольством, фуражем і предметами першої необхідності». У постанові вказувалося, що постачання постачанням міліції відбувається на загальних підставах з частинами Червоної Армії. У жовтні 1920 року апарат Головного керування міліції РСФСР складався з 8-ми відділів: уездно-городской (загальної), промислової, залізничної, водяної, слідчо-пошукової міліції, інспекторського відділу, відділу постачання і секретаріату.

Функції органів внутрішніх справ

Під функціями органів внутрішніх справ необхід­но розуміти напрямки їхньої діяльності у процесі вирішення поставлених перед ними завдань. Вони поділяються на три групи: основні, забезпечувальні та загального керівництва. До основних функцій органів внутрішніх справ відносять такі: • гарантування особистої безпеки громадян, за­хист їхніх прав, свобод і законних інтересів; • забезпечення охорони громадського порядку; • попередження, припинення злочинів та інших правопорушень; • своєчасне виявлення, розкриття й розслідування злочинів та розшук осіб, що їх скоїли; • забезпечення дорожнього руху; • захист власності від злочинних посягань; • виконання кримінальних покарань і адміністра­тивних стягнень; • гарантування пожежної безпеки; • участь у наданні соціальної та правової допомо­ги громадянам і сприяння в межах компетенції державним органам, підприємствам, установам та організаціям у виконанні покладених на них законом обов'язків. Функції забезпечення мають внутрішній харак­тер і спрямовані на забезпечення ефективної діяль­ності органів внутрішніх справ. До них відносять матеріально-технічне постачання, фінансове забез­печення, забезпечення здорових умов праці співро­бітників зазначених органів тощо. Функції загального керівництва мають на меті за­безпечення ефективності в управлінні органами сис­теми МВС України в процесі забезпечення громад­ського порядку та боротьби зі злочинністю в дер­жаві.

Структура органів внутрішніх справ

Система органів внутрішніх справ формується відповідно до зазначених напрямків їхньої діяльнос­ті. Вона має такі групи структурних (Мал. 1) підрозділів: • галузеві служби (підрозділи), що реалізують ос­новні функції зазначених органів; міліція, слід­чі апарати, виправно-трудові установи, пожеж­на охорона, внутрішні війська; • функціональні служби (підрозділи), що викону­ють забезпечувальні функції цих органів: кадро­ві, фінансово-економічні, господарчі, медичні служби; • загального керівництва: керівники служб (під­розділів), штаби, чергові частини, інформацій­но-аналітичні центри, апарат міністра. Малюнок 1. Структура міністерства внутрішніх справ України Формами діяльності органів системи МВС Украї­ни (з урахуванням їхнього функціонального призна­чення) є: профілактична, оперативно-розшукова, кримінально-процесуальна, виконавча, охоронна (на договірних засадах) та організаційно-правова ді­яльність. Певні особливості в управлінні й функціонуванні має система органів внутрішніх справ на транспорті, побудована з урахуванням специфіки забезпечення охорони громадського порядку та боротьби зі зло­ чинністю на залізничному, повітряному, морському й річковому транспорті. На українських залізничних магістралях (Північно-Західній, Південній, Придністровській, Одеській, Донецькій і Львівській залізницях) діють управлін­ня внутрішніх справ, централізовано підпорядкова­ні МВС України, на великих залізничних станціях— лінійні відділи УМВС, на інших об'єктах залізни­ці — відділення і пункти міліції. Система органів внутрішніх справ на залізничному транспорті під­порядковується Управлінню внутрішніх справ на транспорті МВС України (УВСТ МВС України), на чолі з начальником управління, який призначається на посаду наказом Міністра внутрішніх справ Ук­раїни. У великих аеропортах, морських і річкових пор­тах функціонують відділи внутрішніх справ, підпо­рядковані територіальним УМВС областей, міст. До складу органів внутрішніх справ на транспорті входять усі основні галузеві служби, крім державтоінспекції, паспортної, пожежної, деяких інших під­розділів. На окремих промислових підприємствах, в уста­новах та організаціях, діяльність яких пов'язана з особливим режимом роботи (оборонний характер, особливо значна технічна небезпека виробництва і ряд інших) створюються відділи внутрішніх справ для роботи на закритих об'єктах. Компетенція, завдання і функції органів внутріш­ніх справ, взаємовідносини між ними та окремими службами надають системі органів МВС України не­обхідної цілісності, чіткого підпорядкування та са­мостійності окремих елементів, що дозволяє ефек­тивно діяти на основі єдиних правових норм. Система органів внутрішніх справ проявляє себе, як будь-яка інша соціальна система, як об'єкт, що управляє та управляється, тобто фактично виступає об'єктом і суб'єктом управління. З урахуванням нинішнього адміністративно-тери­торіального устрою України, соціально-економічних і політичних обставин, криміногенної ситуації в країні та функціонального призначення органів внутрішніх справ, сучасна система органів МВС Ук­раїни складається з двох підсистем: центральних і місцевих органів внутрішніх справ. До центральних органів належить Міністерство внутрішніх справ України. Місцевими органами є Головні управління, Управління внутрішніх справ МВС України в Кри­му, в областях, містах, відділи (управління) внут­рішніх справ у районах (районах у містах) і лінійні відділи (управління) внутрішніх справ. Органи внутрішніх справ являють собою систему, що характеризується суворим дотриманням принци­пу централізованого управління відповідними еле­ментами (підсистемами) та встановленням між ними субординаційних зв'язків. Місцеві органи внутріш­ніх справ безпосередньо підпорядковуються вищим за ієрархією органам внутрішніх справ. Правові ак­ти, що приймаються останніми, є обов'язковими для місцевих органів внутрішніх справ.

Мі­ністерство внутрішніх справ України

Всю систему органів внутрішніх справ очолює Мі­ністерство внутрішніх справ України — централь­ний орган державної виконавчої влади. Міністерство реалізує державну політику у сфері захисту прав і свобод громадян, інтересів суспіль­ства й держави від протиправних посягань, органі­зує й координує діяльність органів внутрішніх справ із боротьби зі злочинністю, охорони громадського порядку і гарантування громадської безпеки. Основними завданнями МВС України є: • організація та координація діяльності органів внутрішніх справ із захисту прав і свобод грома­дян, інтересів суспільства і держави від проти­правних посягань, охорони громадського поряд­ку і гарантування громадської безпеки; • участь у розробленні та реалізації державної по­літики щодо боротьби зі злочинністю; • забезпечення запобігання злочинам, їх припи­нення, розкриття й розслідування, розшуку осіб, які вчинили злочини, вжиття заходів до усунення причин і умов, що сприяють учинен­ню правопорушень; • гарантування відповідно до законодавства Ук­раїни безпеки працівників суду і правоохорон­них органів, їхніх близьких родичів та осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві; • визначення основних напрямів удосконалення роботи органів внутрішніх справ, подання їм ор­ганізаційно-методичної та практичної допомоги; • забезпечення виконання кримінальних покарань, участь у соціальній реабілітації засуджених; • організація роботи, пов'язаної з гарантуванням безпеки дорожнього руху та пожежної безпеки; • забезпечення законності в діяльності працівни­ків і військовослужбовців системи. МВС України очолює Міністр, призначуваний відповідно до Конституції України; він уходить до складу Кабінету Міністрів України. Міністр має заступників, яких за його поданням призначає Кабінет Міністрів України, розподіляє обов'язки між заступниками Міністра та визначає повноваження структурних підрозділів Міністерства. Міністр внутрішніх справ України несе персо­нальну відповідальність за виконання покладених на Міністерство завдань і здійснення ним своїх функцій, визначає ступінь відповідальності заступ­ників Міністра, керівників підрозділів Міністерства. Для погодженого вирішення питань, що нале­жать до повноважень МВС України, обговорення найважливіших напрямів його діяльності у Мініс­терстві утворюється колегія в складі Міністра (голо­ва колегії), заступників Міністра за посадою, а та­кож інших керівних працівників органів внутріш­ніх справ. Члени колегії Міністерства затверджуються Кабі­нетом Міністрів України. Рішення колегії проводяться в життя найчастіше наказами Міністра. Для розгляду наукових рекомендацій і пропози­цій щодо основних напрямків діяльності органів внутрішніх справ, обговорення найважливіших про­грам і вирішення інших питань при МВС України можуть створюватися відповідні ради й комісії з включенням до їхнього складу провідних учених і висококваліфікованих фахівців-практиків. Система місцевих органів внутрішніх справ має такі структурні елементи: управління (головні уп­равління) внутрішніх справ МВС України в Криму, в областях, містах, відділи (управління) внутрішніх справ у районах (районах у містах) і лінійні відділи (управління) внутрішніх справ. Всі ланки системи органів внутрішніх справ Ук­раїни функціонують у тісній взаємодії як між со­бою, так і з іншими державними органами, орга­нізаціями та населенням країни, що є гарантією їхньої ефективної діяльності під час виконання покладених на них завдань з охорони громадсько­го порядку та боротьбі зі злочинністю в країні. Міліція в Україні, як найважливішій орган внутрішніх справ Міліція в Україні — державний озброєний орган виконавчої влади, який захищає життя, здо­ров'я, права і свободи громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства і держави від про­типравних посягань. Міліція — єдина система органів, яка входить до структури Міністерства внутрішніх справ України. Правовою основою діяльності міліції є: Конститу­ція України, законодавчі акти України, постанови Верховної Ради України, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, нормативні акти МВС України, Загальна декларація прав люди­ни, міжнародні правові норми, ратифіковані в уста­новленому порядку. Центральне місце в системі правових актів, що регулюють діяльність міліції, посідає Закон України "Про міліцію" від 20 грудня 1990 р. Закон складається з 6 розділів: Розділ 1. Загальні положення. Розділ 2. Обов'язки і права міліції. Розділ 3. Застосування заходів фізичного впливу, спеціальних засобів і вогнепальної зброї. Розділ 4. Служба в міліції. Розділ 5. Правовий і соціальний захист. Відпові­дальність працівників міліції. Розділ в. Контроль і нагляд за діяльністю міліції. Згідно з чинним законодавством основними зав­даннями міліції є: гарантування особистої безпеки громадян, захист їхніх прав і свобод, законних інте­ресів; запобігання правопорушенням та їх припи­нення; охорона й забезпечення громадського поряд­ку; виявлення і розкриття злочинів, розшук осіб, які їх вчинили; убезпечення дорожнього руху; за­хист власності від злочинних посягань; виконання кримінальних покарань і адміністративних стяг­нень; участь у поданні соціальної та правової допо­моги громадянам, сприяння в межах її компетенції державним органам, підприємствам, установам та організаціям у виконанні покладених на них зако­ном обов'язків. Отже, міліція виконує адміністративну, профі­лактичну, оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну, виконавчу та охоронну (на договір­них засадах) функції. Відповідно до завдань і функцій міліція скла­дається з таких підрозділів: кримінальна міліція; міліція громадської безпеки; транспортна міліція; державна автомобільна інспекція; міліція охорони; спеціальна міліція. Для забезпечення громадського порядку на об'єк­тах і територіях, які мають особливе народногоспо­дарське значення чи постраждали від стихійного ли­ха, екологічного забруднення, катастрофи, МВС Ук­раїни з дозволу Кабінету Міністрів України можуть створюватися спеціальні підрозділи міліції. Організаційна структура і штатна чисельність мі­ліції визначаються в порядку, встановлюваному Ка­бінетом Міністрів України. У своїй діяльності міліція підпорядковується МВС України. Міністр внутрішніх справ України здійснює ке­рівництво всією міліцією України. Взаємовідносини у сфері діяльності міліції між МВС України та відповідними органами інших дер­жав і міжнародними організаціями поліції будують­ся на підставі міждержавних чи міжурядових угод, а також угод між МВС України та цими органами і організаціями. Особовий склад міліції формується з працівників, що проходять державну службу в підрозділах мілі­ції, яким відповідно до чинного законодавства при­своєно спеціальні звання міліції. На службу до міліції приймаються на контракт­ній основі громадяни, здатні за своїми особистими, діловими й моральними якостями, освітнім рівнем, фізичною підготовкою і станом здоров'я виконувати покладені на міліцію завдання. З прийняттям на службу може бути встановлено іспитовий строк до одного року. Працівники міліції приносять присягу, текст якої затверджується Кабінетом Міністрів України. Не можуть бути прийняті на службу до міліції особи, які раніше засуджувалися за вчинення зло­чину. Порядок та умови проходження служби в міліції регламентуються Положенням про проходження служби особовим складом органів внутрішніх справ, що його затверджує Кабінет Міністрів України. Діяльність міліції базується на принципах закон­ності, гуманізму, поваги до особи, соціальної спра­ведливості, взаємодії з трудовими колективами, гро­мадськими організаціями й населенням. Міліція повинна поважати гідність особи і вияв­ляти до неї гуманне ставлення, захищати права лю­дини незалежно від її соціального походження, май­нового та іншого стану, расової та національної належності, громадянства, віку, мови та освіти, ставлення до релігії, статі, політичних та інших пе­реконань. У межах чинного законодавства міліція має право обмежувати права і свободи громадян, якщо без цього не можуть бути виконані покладені на неї обов'язки, й зобов'язана дати їм пояснення з цього приводу. Вона забезпечує право на юридичний за­хист та інші права затриманих і взятих під варту осіб, не пізніш як через 24 години повідомляє про їхнє місцеперебування близьким родичам, адмініст­рації за місцем роботи чи навчання і в разі необхід­ності вживає заходів до негайного подання їм медич­ної та іншої допомоги. Міліція функціонує гласно, інформуючи органи влади та управління, трудові колективи, громадські організації, населення і засоби масової інформації про свою діяльність, стан громадського порядку та заходи щодо його зміцнення. У підрозділах міліції не допускається діяльність політичних партій, рухів та інших громадських об'єднань, що мають політичну мету. Під час вико­нання службових обов'язків працівники міліції не­залежні від впливу будь-яких політичних чи громад­ських об'єднань. Міліція повинна виконувати свої завдання неупереджено, в точній відповідності до закону. Ніякі ви­няткові обставини або вказівки службових осіб не можуть бути підставою для будь-яких незаконних дій чи бездіяльності міліції. Державні органи, громадські об'єднання, службо­ві особи, трудові колективи, громадяни зобов'язані сприяти міліції в охороні громадського порядку та боротьбі із злочинністю. На території України забороняється створення військових або інших збройних формувань чи груп, непередбачених законодавством України. Працівник міліції є представником державного органу виконавчої влади. Законні вимоги працівників міліції є обов'язко­вими для виконання громадянами і посадовими особами. Працівник міліції під час виконання покладених на нього обов'язків керується тільки законом, діє в його межах і підпорядковується своїм безпосеред­ньому і прямому начальникам. Дехто інший, окрім уповноважених службових осіб, у передбачених за­коном випадках не має права втручатися в законну діяльність працівника міліції. Ніхто не має права покласти на працівника мілі­ції виконання обов'язків, непередбачених чинним законодавством. Утручання в діяльність міліції тягне за собою від­повідальність за законом. Працівник міліції знаходиться під захистом зако­ну, норми якого гарантують захист життя, здоров'я, честі, гідності, майна працівника міліції та членів його сім'ї від злочинних посягань та інших проти­правних дій. Міліція має право застосовувати засоби фізичного впливу, спеціальні засоби й вогнепальну зброю у ви­падках і в порядку, передбачених Законом України "Про міліцію". Застосуванню сили, спеціальних засобів і вогне­пальної зброї повинно передувати попередження про намір їх використання, якщо дозволяють обставини. Без попередження фізична сила, спеціальні засоби і зброя можуть застосовуватися, якщо виникла безпо­середня загроза життю чи здоров'ю громадян або працівників міліції. Забороняється застосовувати засоби фізичного впливу, спеціальні засоби й вогнепальну зброю до жінок з явними ознаками вагітності, осіб похилого віку або з вираженими ознаками інвалідності та малолітніх, окрім випадків учинення ними групово­го нападу, що загрожує життю і здоров'ю людей, працівників міліції, або збройного нападу чи зброй­ного опору. За неможливості уникнути застосування сили во­на не повинна перевищувати міри, необхідної для виконання покладених на міліцію обов'язків, і має зводитися до мінімуму можливості завдання шкоди здоров'ю правопорушників та інших громадян. У ра­зі завдання шкоди міліція забезпечує подання необ­хідної допомоги потерпілим у найкоротший строк. Перевищення повноважень працівником міліції, в тому числі в застосуванні сили, спеціальних засо­бів і зброї, тягне за собою відповідальність, установ­лену законом. Контроль за діяльністю міліції здійснюють Кабі­нет Міністрів України, Міністр внутрішніх справ України і в межах їхньої компетенції — ради народ­них депутатів. Ради народних депутатів, здійснюючи контроль за роботою міліції, не втручаються в її оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну та адмініст­ративну діяльність. Нагляд за додержанням законності в діяльності міліції здійснюють Генеральний прокурор України і підлеглі йому прокурори.

Висновок

МВС України — центральний орган державної виконав­чої влади, який координує і забезпечує проведення в жит­тя політики у сфері охорони і захисту прав і свобод гро­мадян та інтересів суспільства від протиправних посягань. Міліція — це державний озброєний орган виконавчої вла­ди, який охороняє і захищає від протиправних посягань життя, здоров'я, права і свободи громадян, власність, при­родне середовище, інтереси суспільства і держави.

Список використаної літератури