Каталог :: Право

Контрольная: Основні риси права Афінської держави

З М І С Т

ВСТУП................................3 І. КОРОТКИЙ ІСТОРИЧНИЙ ЕКСКУРС У ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ АНТИЧНИХ АФІН.............................4 ІІ. ОСНОВИ ПРАВА АФІНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ..............5 1. Правоздатність афінських громадян....................5 2. Право власності...........................5 3. Зобовязальне право........................6 4. Шлюбно-сімейне право.......................9 5. Спадкове право..........................10 6. Кримінальне право..........................11 7. Процес.............................12 ЗАКЛЮЧЕННЯ............................14 ЛІТЕРАТУРА.............................16 В С Т У П Знання історичного генезісу той чи іншої наукової дисціпліни, вивчення причинно-наслідкових зв¢язків, умов та передпосилок її виникнення та розвитку є необхідними для повного розуміння цієї науки. Цілком і повністю це стосується правознавства, значну роль у вивченні якого відіграє історія держави та права. Тому що всі наукові здобуття, що їми користується сучасне суспільство, мають своє походження з минулого, як наслідок праці, - розумової, фізичної, творчої, - наших прямих предків. Так, наприклад, основні положення римського права лежать в основі правових систем всього світу, оскльки йому притаманні більш універсальні, абстраговані від соціальних та політичних нюансів ідеї. Або, якщо звернутися до інших наук: медицина, – весь світ користується латинскою термінологією для визначення анатомічної побудови організму та захворювань, філологічні науки, - без знання єтіології слів неможливе грамотне вивчення мови. І так далі. Але ж повернемось до правознавчої науки. Звичайно, на її формування (ми будемо говорити, звичайно, про європейську науку, бо в нашому суспільстві вона є первісною) вплинула антична спадщина. І в першу чергу – античної Греції. Розвиток суспільства, перехід від первісної громади до рабовласницького строю тут відбувався жвавіше, порівняно із країнами Давнього Сходу. Патриархальний уклад швидко був замінений новими суспільними відносинами, розвиток та відозмінення яких викликав необхідність створення системи для їх регулювання та підтримання в певному стані. Таким чином виник державно-правовий устрій, який теж змінювався протягом часу, залежно від соціальних, економічних, політичних та геополітичних обставин. Зазвичай в історичній науці найбільш розвиненою в політично-соціальному відношенні вважається Афінська держава, яка існувала у V-VI ст. до н.е. На багатьох її посиланнях грунтувалося пізніше створення римського права, а потім – і правові та державні системи усього сучасного світу. Тому вивчення цієї теми античної історії вважається настільки важливим для формування юридичного світогляду при підготовці спеціалістів за правознавчої науки. І. Короткий історичний екскурс у державний устрій античних Афін Давня Греція ніколи не була єдиною державою, протягом усього свого існування вона набувала різних форм – держав-полісів, тобто, окремих міст, незалежних одне від іншого і не повязаних політично-управлінчеськими стосунками, поєднаних союзів цих полісів, які впродож часу збільшувалися та міцнішали. Політичний устрій і форми правління давньогрецьких полісів в значній мірі відрізнялися між собою: демократія, аристократія, тиранія, змішані форми правління; але це стосувалося лише той частини населення, що йменувалася “вільними громадянами”, тобто які були народжені в Афінах, мали корінне афінське походження і володіли певною долею майна та рабів. Цієї верстви населення було десь 8-10 відсотків. Решту населення складали раби та вільні негромадяни – метеки. Розклад родового ладу й виникнення держави в Афінах історики відносять до кінця архаїчної епохи (ІX-VIII ст.до н.е.). Соціальна структура суспільства у ті часи складалася з: · евпатридів, - аристократичної знаті; · геоморів – землеробів; · деміургів – ремесників. Родова аристократія користувалася усіма політичними та громадськими правами. Представники демосу, хоча й мали права громадян, але не мали політичних прав. Була також ще одна група вільного населення – метеки. Це були іноземці, що оселилися у Афінах і займалися ремеслами або торгівлею, але не мали жодних громадсько-політичних прав. Особлива категорія населення – раби. До них відносилися як до предметів побуту чи до худоби, але ніяк не сприймали їх як людей. Управління Афінами здійснювала рада, складена з евпатридів – ареопаг. Спочатку ареопаг вибирав одного, з 683 р. до н.е. – дев¢ятерих архонтів зі свого середовища. Архонти займалися управлінням поточними справами. У 621 р. до н.е. в Афінах було вперше створено запис чинних законів. За легендою, їх автором був архонт Драконт, якому було доручено переглянути та записати чинні у Афінах закони. Нажаль, до нашого часу цілком вони не дойшли, але ті частини, що збереглися, свідчать, що Драконтом були зафіксовані не тільки норми звичайного права, але й статті, які виробило суспільство в процесі соціального розвитку. У контексті подальшого історичного розвитку правової науки слід зазначити, що, незважаючи на свою суворість, а іноді й жорстокість, ці закони обмежували владу архонтів, які до того часу надто вільно тлумачили право. Проведені у 594-593 р.р.до н.е. соціально-економічні та політичні реформи архонта Солона остаточно ліквідували залишки родового строю у суспільному укладі та оформили Афінську рабовласницьку державу. Найбільш важливою була реформа по скасуванню боргів з бідного населення, що звільняло масу рабів-боржників і значно полегшувало стан сілянства. Були захищені майнові права. В результаті реформ Солона з¢явився клас дрібних і середніх вільних земельних власників - невід¢ємна частина усілякого поліса, його соціальна основа. Крім того, було здійснено великомасштабну політичну реформу: на зміну зборам евпатридів прийшлі народні збори - екклесія; замість ареопагу було створено Раду чотирьохсот. Ще одним органом самоврядування була геліея – суд присяжних, до компетенції якого входило здійснення правосуддя по кримінальним та цивільним справам, а також – контроль за діяльністю посадових осіб. Геліея була найдемократичнішим органом у солонівський конституції, оскільки обиралася з представників усіх верств, що складали народні збори. Загалом реформи Солона замініли родово-аристократичний принцип організації держави і суспільства Афін на маєткові. Тип рабовласницької держави, при якому громадяни різних майноих груп мають відмінні права і, відповідно, відмінні обов¢язки, називається тимократією. У античних Афінах тимократія стала перехідною формою держави між олігархією та демократією. Справу Солона продовжив архонт Клісфен. Починаючи з 509 р.до н.е. він провів ряд реформ, що зміцнили Афінську державу. Він корінним чином змінив теріторіальне розділення, роз¢єднав роди, що призвело до змішування населення і скасувало вплив евпатридів на масу громадян. Він також замінив Раду чотирьохсот на Раду п¢ятисот, вніс зміни в запис до афінського громадянства, провів військове реформування. Також, як засіб політичної боротьби з противниками демократії був створений остракізм, або “суд черепків”, яки грунтувався на дійсно демократичній платформі та ліквідував загрозу поновлення тиранії. Демократія у цьому вигляді проіснувала 150 років, до поразки Афін у Пелопонеській війні (431-404 р.р.до н.е.), встигнув досягти розквіту за часів правління Перікла. Той час історії Греції має назву “класичний період”. Значну роль у економічному та політичному піднесенні Афінської держави мали перемоги у греко-перських війнах. Перікл за часів свого перебування у влади теж провів ряд важливих для зміцнення демократичного устрою держави реформ: було розширене виборче право, судове право, майнове право, вперше державні посади стали оплачуваними, що давало змогу займати їх не лише багатимю Суспільний устрій Афінської держави у V ст. до н.е. є класичним зразком рабовласницької держави.

ІІ. Основи права Афінської держави

1. Правоздатність афінських громадян Згідно до норм афінського права, правоздатними та дієздатними вважалися вільні особи чоловічої статі, які досягли повноліття, є громадянами Афін і не мають обмежень в громадянських правах. Порогом повноліття вважався 18-річний вік, до настання якого людина перебувала під опікою кіріоса – особи, що здійснювала утримання, нагляд та прийняття рішень стосовно цієї людини; кіріосом мог бути крівний батько, або особа, що його замінює. До 18-річчя людна вважалася недієздатною, відповідальність за неї (у тому числі у випадках, коли на неповнолітнього подавалися скарги у суд) повністю покладалася на кіріоса, який також виступав як юрідичний представник особи. На відміну від чоловіків, жінки все життя були під опікою кіріоса – батька (або повнолітнього брата чи його опікуна – в разі відсутності батька), чоловіка (після одруження) або повнолітнього сина (у разі вдовства). Дієздатність жінок була обмежена: складання жінкою майнових угод регламентувалося певною сумою, при перевищенні якої для складання угоди потрібний був дозвіл кіріоса; спадкування жінкою батькового майна після його смерті можливо було тількі у разі відсутності батьків, але й тоді право власності на це майно отримала не жінка, а лише її син. Також обмежувалася правоздатність і дієздатність метеків. Раби, звичайно, якщо не сприймалися як представники людського роду, то й не мали жодних прав. 2. Право власності На початку становлення Афінської держави, коли ще в значній мірі зберігалася родова власність, практично не було приватної власності. У період розквіту держави, у V-VI ст. до н.е. завдяки проведеним реформам, вона вже набула значного розвитку, але в ті часи ще не склалися уяви про абсолютні права власника; навіть не було спеціальних термінів, що позначали б права власності, або ж саме поняття власності. Термін «оусіа» означав сукупність речей, майно як ціле, блага, якими володів власник, але не право власності. Приватну влсність розглядали як сукупність майна і благ, наданих державою. Недаремно кожен архонт, ставши на посаду, оголошував, що зберігає за кожним громадянином майно, яким він володіє. Відгукування колишніх общинних порядків був термін «клерос», яким характерізувалися земельні володіння. Він означае “жереб” і нагадує ті часи, коли землю в общині надавали за жеребом. До того ж, приватні власники були обкладені в користь держави та суспільства значними повинностями, що, звичайно ж, обмежувало права приватної власності. На користь цього ствердження свідчать доволі часті відчуження державою з надзвичайних обставин у громадян майна чи його частини. Також у афінському праві не було розмеження між поняттями і суттю власності і володіння. Зате був поділ речей, зокрема на рухомі та нерухомі. Індивідуальна власність на рухомі речі з¢явилася значно раніше. Власником рухомих речей мог бути як громадянин Афін, так і метек. Власником нерухомих – тільки афінский громадянин, а метек – тільки після отримання спеціального дозволу. В Афінах громадянин мог набути нерухомість без будь-яких обмежень у межах свого дему (землі, будівлі). Якщо ж набута власність знаходилась у іншому демі, то сплачували певний податок адміністрації цього дему. Набути власність можна було первинним (коли раніше річ нікому не належала) чи похідним (купівля, дарування, обмін, спадкування) засобами. При похідних засобах обидві сторони діяли на підставі публічної угоди, яка набувала трьох форм: або укладалася в присутності представника уряду та свідків, або публичного оголошення, або реєстрації факту набуття речі у спеціальних реєстрах. Право власності охоронялося декількома позовами. Одним з них був позов власника до володаря майна (наприклад, орендара) про сплату домовленої ціни за оренду чи стягнення прибутків зв користування майном. Ще одним видом позову, більш складним, був позов про власність. Можливо, це були стадії однієї процедури: якщо першого позову було недостатньо для захисту права власності, подавався другий позов. Для першого достатньо було показань свідків, що були присутні при складанні угоди, або показати письмову угоду. Докази для другого були складнішими. Власник майна міг також пред¢явити спеціальний позов порушення володіння його майном з боку інших осіб. Сторона, програвша справу, сплачувала щтраф на користь держави за судові витрати. 3. Зобовязальне право У афінському праві існували два види зобов¢язань – вільні (виникали на підставі договору чи угоди) та примусові (виникали на підставі правопорушення). Договірні зобов¢язання. За термінами Аристотеля, договір – це спеціальний закон, що пов¢язує особи між собою. Число договорів не обмежувалося. Будь-яка угода між сторонами (крім злочинної) могла стати основою договору. Спочатку не існувало ніякого регламету укладання договорів, достатньо було заручитися згодами сторін. Особливо це стосувалося простих договорів, наприклад, купівлі-продажу. Однак пізніше, з розвитком правових відносин, для полегшення доказу існування факту договору, почали складати письмову форму договору, яку підписували обидві сторони. З¢явився й інститут свідків. Нарешті, договір можна було скласти в присутності представника уряду, записати його у спеціальний реєстр. До реформи Солона невиконання договірних зобов¢язань тягло за собою особисту відповідальність боржника, якому загрожувало боргове рабство. Реформи Солона відмінили особисту відповідальність та встановили лише майнову. З¢явилися й способи забезпечення виконання зобов¢язань – завдаток, застава, поручництво. Завдатком йменувалася певна сума, що її виплачувала одна з сторон іншій при укладенні договороу або незабаром після укладання в рахунок майбутніх платежів і на підтвердження укладеного договору. Якщо сторона, що давала завдаток, невиконувала зобов¢язання, вона його втрачала; якщо ж винною у невиконанні угоди була сторона, що отримала завдаток, вона виплачувала потерплій стороні подвоєну суму завдатку. Застава – це також гарант виконання договірних зобов¢язань, але у вигляди рухомого чи нерухомого майна, що його давав кредиторові боржник. Рухомі речі передавали на зберігання кредиторові до сплати боргу боржником; якщо така річ приносила прибутки, кредитор міг присвоювати їх собі у якості відсотків зв позичене; у разі невчасної сплати боргу кредитор міг продати заставу в компенсацію за позичене, а решту повернути боржинкові. Нерухомі речі (земля, будівлі) могли залишатися у володінні боржника, або їх передавали у володіння кредитора, який мав право користування ними, навіть здавати в оренду і отримувати за це орендну полатню. Але здебільшого нерухомість залишалася у володінні боржника, який не міг продати, подарувати або пошкодити це майно. Якщо боржник не сплачував борг, нерухома застава переходила у власність кредитора, який міг продати її і компенсувати запозичене. Така форма застави називалася іпотекою. Сутність поручництва полягала в тому, що третя сторона у пісьмовій угоді брала на себе відповідальність за своєчасну сплату кредиту боржником. У разі невиконання зобов¢язання кредитор міг звернутися з позовом до поручника, який в залежності від умов договору мав компенсувати борг. Окремі договори. Купівля-продаж. Цей договір укладали у вигляді простої неформальної угоди сторін. Предметом купівлі-продажу могли бути рухомі й нерухомі предмети, раби. Без дозволу власника договір на продаж чужих речей був недійсним, за виняткром конфіскованого майна. Укладення договору переводило річ у власність покупця безпосередньо та швидко. Але для цього необхідно було сплатити заздалегідь домовлену оплату; у разі несплати чи неповної сплати цієї суми річ залишалася у власності продавця до повної оплати покупцем, який також відповідав за можливу загибель предмету договору, незалежно від переходу на нього права власності. В залежності від умов договору покупець міг сплатити одноразово повну суму вартості річі, або виплачувати її частинами. Продавець брав на себе зобов¢язання передати річ з усіма її приналежностями покупцеві і гарантувати, що ніякі треті особи не вилучать її. Особливо це стосувалося нерухомого майна. Крім того, на випадок продаж нерухомостей сторони мусили звернутися до уряду з повідомленнями про наміри, а ряд мав вияснити шляхом публічного оголошення, чи ніяка третя сторона не має претензій на предмет купівлі-продажу або до продавця цього майна. Невідомо, чи існувала відповідальність продавця за приховані недоліки речі, але був закон, що встановлював відповідальність за продаж хворого раба та дозволяв покупцеві у такомсу випадку розірвати договір. Також мав поширення договір позики, який укладався у пісьмовій чи усній формі в пристуності свідків. Для укладання жінкою цієї угоди обов¢язковим був дозвіл її кіріоса. Предметами такого договору були, зазвичай, речі, визначені родовими ознаками – вагою, кількістю, мірою (гроші, зерно, вино). У більшості випадків цей договір передбачав виплату боржником відсотків. В античній Греції було розвинене лихварство, їм займалися як спеціальні банкири, трапезити, так і храми. Нормальним вважалося стягнення 12-18% річних, але бували стягнення і 25, і до 30%. Якщо відсотки сплачувалися невчасно, відбувалося нарахування відсотків на відсотки. Практикувалася також і безвідсоткова позичка – в друзів, для оплати штрафу, викупу з полону і таке інше, - яку теж малося повернути цілком або частинами, а у разі неповернення боргу кредитор мав право на судовий позов. Взяте у позику боржник повинен був повернути у вказаний у договорі термін. При простроченні сплати боргу кредитор міг звернутися у суд з позовом до боржника, або ж, якщо мало місце поручництво, - до поручника боржника. Крім того, якщо у договорі було вказано, що кредитор міг самостійно задовольнити свої претензії за рахунок майна боржника, то він робив це самостійно, без судового засідання. Договір наймання. Його предметом було наймання рухомих (зокрема, рабів) та нерухомих предметів, та наймання послуг. Речі наймали різні – рабів, худобу, будівлі, землі, судна, колесниці, майстерні, підприємства разом з рабами (у якості інвентарного приладдя) та ін. Дуже поширеним буг договір наймання метеками будинків, оскільки іноземці не мали громадського права на купівлю нерухомості на теріторії Афін. Договір складався у письмовій формі і підписувався обома сторонами та свідками. За умов договору, наймодавець зобов¢язувався надати на певний час користування наймача якусь річ, яка мала бути якісню, гарантованою від усяких претензій з боку третіх осіб. Наймодавець не міг продати цю річ до скінчення терміну дії договору про наймання, що часто передбачалося у тексті договору. Основним зобов¢язанням боржника було своєчасна оплата обумовленої суми, яка, наприклад, за нерухомість складала 7-8,5% річних від вартості предмета договору. При несвоєчасній сплаті орендної плати власник мав право звернутися до суду, або самому вжити заходів по видаленню недобросовісних наймачів. Наймач був зобов¢язаний ставитися до найманої речі, як гарний господар, а піся закінчення терміну оренди - повернути річ власникові у тому ж стані, в якому її одержав. Сторони самі встановлювали термін дії договору, можливо було безстрокове наймання, а також – передача найманого майна у спадщину. Стосовно особистого наймання, договори такого роду не були поширені, оскільки в основному в Афінський державі використовувався труд рабів, а не найнятих робітників. Однак в сільському господарстві, в домашньому господарстві, для виконання різнопланових послуг, особливо кваліфікованих, використалися договори особистого наймання. Наймані робітники споруджували громадські будівлі, храми, судна. Наймач повинен був забезпечувати найманого роботою та оплатити його працю (поетапно чи після повного її виконання, залежно від умов договору), а найманий – сумлінно та якісно виконати роботу. Для захисту своїх інтересів обидві сторони могли звернутися до суду. Договір підряду. Він відрізнявся від договору наймання тим, що в ньому у якості посередницього суб¢єкту виступала особа чи група людей (підрядник), яка складала угоду на виконаня громадських робіт, але безпосередньо виконувала цю роботу не вона, а наймана їю особа чи група людей, яку підрядник забезпечував необхідними засобами для виконання роботи, оплатою за проведену роботу, та нес повну відповідальність за якість і своєчасність виконаної ціми найманими робітниками роботи. Договір зберігання речей (поклажа). Цей договір передбачав безоплатне зберігання однією особою речей іншої особи без права користування цими речами. Особа, що зберігала речі, зобов¢язувалася повернути їх власникові за першою вимогою, а у разі відмови зберігача повернути речі власник мав право вирішити це питання в судовому порядку. В свою чергу, якщо за період зберігання речей зберігач зізнав з цьогьо приводу збитків, він мав право на відшкодування цих збитків. Різновідом цього договору був договор на зберігання трапезитами грошей, який, згідно до норм сучасного права, ближчий до договору позики, оскільки під час дії договору про зберігання трапезит міг користуватия грішми вкладника, повертаючи йому за вимогою суму, але у афінському праві він вважався за договір зберігання. Від такого договору вкладник отримував певний відсоток, за його вказівками трапезит виплачував гроші кредиторові владника, зникав ризик вкладника бути пограбованим. Договір товариства. В Афінах існували різні об¢єднання громадян, свобода створення яких була визнана реформами Солона. Громадяни об¢єднувалися на підставі письмового договора товариства, який передбачав створення спільного майнового фонду, який створювали члени товариства шляхом внесків, відповідно до розміру яких вони ділили прибутки, несли між собою відповідальність за збитки, викликані несумлінним веденням справ. Товариства користувалися правом набувати через своїх представників рухоме та нерухоме майно і розпоряджуватися ним. Афінське право знало й інші договори, наприклад, коли якусь річ передавали у безоплатне користування, договір доручення. Зобов¢язання з правопорушень (деліктів). В афінському праві недозволені дії, які завдавали шкоду особі чи майну громадян, інколи тягнули за собою не кримінальні покарання, а штрафи на кристь потерпілих. Ці штрафи нерідко були досить великими, іноді перевищували за розмірами шкоду, заподіяну деліктом. Отже, покарання винного, яке відбувалося з ініціативи та в інтересах потерпілого, було відчутним. Особа, майну якої неправомірними діями іншої особи завдано шкоду, мала підставу для подання спеціального позову. Позов цей подавали й тоді, коли з вини якойсь особи зірвалася прибуткова справа, або особа, якій доручили ведення якойсь справи, своїми діями призвела до збитків доручившу особу. За шкоду, заподіяну чужому майну неповнолітніми, відповідав їх кіріос, а рабом – його господар, причому господар мог уникнути відповідальності, віддавши рабоа потерпілому. Шкода, завдана особі, була підставою для інших позовів та скарг; але в цьому випадку вже йшлася річ скоріше про злосини проти особи та суспільства, ніж про майнові інтереси. 4. Шлюбно-сімейне право. Вступ у шлюб в Афінський державі був обов¢язковим, тому що безшлюбність, хоча і не каралася за законом, але вважалася нещастям, оскільки переривався рід; в деяких випадках безшлюбність стояла на заваді обійняти якусь державну посаду. Законним вважався шлюб, укладений тільки між громадянами Афін, змішані шлюби з негромадянами або чужоземцями осуджувалися. Шлюбний вік для чоловіків починався з повноліття, тобто з 18 років, для жінок – з 14. У ранні часи розвитку Афінської держави шлюб укладали договором між нареченим та батьком нареченої про купівлю дівчини. В більш пізні часи теж зберігалася договірна форма укладення шлюбу, причому домовлялися тільки кіріос з нареченим, бажання нареченої не враховувалося. Обовязковою була платня за наречену та присутність свідків. У процесі укладання угоди узгоджувався розмір приданого нареченої. На підставі цієї угоди вона переходила від опеки батька під опеку чоловіка, який з моменту укладення шлюбу ставав її кіріосом. Доповненням була урочиста шлюбна процедура, поєднана з різними церемоніями. Також існувала інша форма укладення шлюбу, яка мала місце у випадках, коли виходила заміж спадкоємиця, або одружувався всиновлений; в цих випадках шлюб оформлявся у суді чи у присутності урядовців. Дівчина-спадкоємиця, якщо у батька не було синів, мала вийти заміж за найближчого кровного родича, щоб успадковане нею майно не потрапило до чужого роду. Перешкодою до укладення шлюбу була близькокрівна спорідненість (по висхідній та нисхідній лініях, між рідними братом і сестрою), але якщо брат та сестра були единокровними, тобто мали спільного батька, але різних матерей, шлюб допускався. Афінська сім¢я була моногамною, причому жінка займала другорядне становище. Чоловік міг мати статєві стосунки з рабинями, з гетерами, але правових наслідків це не мало. Дружина повністю підпорядковувалася волі чоловіка, жила в окремій частині будинка, куди не допускалися інші чоловіки, виходила з дому тільки у супроводі. Припинення шлюбу наступало в зв¢язку зі смертю одного з подружжя, внаслідок позбавлення громадських прав або через розлучення. Розлучення не мало процедурної форми: чоловік в будь-який момент міг повернути дружину батькам чи кіріоса, але ж повертаючи й придане; в тому випадку, якщо розлучення сталося через негідну поведінку дружини, придане чоловік залишав собі. Він також міг простити в цьому випадку дружину, але йому загрожувало позбавлення громадянських прав. Дружина, бажаючи розлучення, повинна була звернутися з письмовою скаргою до архонта, який вирішував цю справу. Чоловік також міг видати свою дружину заміж за іншого чоловіка, але тільки за її згодою. Навіть у шлюбі дружина перебувала під владою не тільки чоловіка, але й батька чи кіріоса. Майнові відносини у шлюбі. Чоловік мав право на керування приданим дружини, але власницею його залишалася жінка. Воно переходило у спадщину до дітей; для забезпечення його цілості встановлювали заставу майном чоловіка. Якщо подружжя не мало дітей, придане після смерті жінки поверталося до батьків чи її спадкоємців. Предметами особистого вжитку жінка мала право розпоряджуватися сама. Діти. Протягом перших п¢яти днів після народження дитини батько вирішував, чи це дійсно його дитина, і лише після визнання дитина входила до складу сім¢ї. До реформи Солона існувало право батька віддавати своїх детей у рабство за борги або продати. Солон ліквідував це право, але визнав право батька віигнати дитину з сім¢ї за недостатню повагу, публічно зректися її (дитина виключалася зі списку роду та позбавлялася права спадкування); батько міг віддати дитину на виховання в іншу сім¢ю, міг призначити опікуна на випадок своєї смерті, вибирав для дочки чоловіка і так далі. Навіть дорослі діти, що вже мали власні сім¢ї, мали слухатися батьків, утримувати їх в разі потреби, а за невиконання цих правил діти могли бути притягнені до відповідальності. Відомим було всиновлення (удочеріння), на яке мали право повноправні дієздатні громадяни, що були бездітними або мали тільки дочок. Усиновлювати можна було при житті чи в заповіті. Якщо у всиновителів потім народжувався син, всиновлення лишалося дійсним і всиновлений мав рівні права з рідними дітьми. Не мав право на всиновлення той громадянин, який сам був всиновленим. Усиновлення могло бути розірваним тільки за взаємною згодою обох сторін; всиновлений міг розірвати ці стосунки і в односторонньому порядку, але у такому випадку він повинен був залишити всиновителеві свого сина. Поширена була й опіка над неповнолітніми, жінками та душевнохворими шляхом запису у заповіті або урядово (державою). Опікун повинен був утримувати підопічного, забезпечити навчання та здобуття професії, захищати його інтереси, управляти його майном. За невиконання або недобросовісне виконання обов¢язків опікун нес відповідальність. Притягти до такої відповідальності могли родина підопічного або архонт. Опіка закінчувалася з досягненням підопічного 18-річного віку (для чоловіка), а для дівчини – з одруженням. Опікун звітував про свою діяльність. Протягом п¢яти років після припинення опіки підопічний мав право оскаржити діх опікуна. 5. Спадкове право На ранніх етапах розвитку афінське право знало тільки спадкування згідно з законом. Реформи Солона встановили такж спадкування за заповітом. Спадкоємцями першого порядку вважалися сини померлого. За наявності синів дочки не спадкували, однак, виходячи заміж мали право отримати придане від братів. Між синами спадзина ділилася порівну. Сини не могли відмовитися від спадку. Якщо син помер до отримання спадку, то його частину спадкували його сини, а при їх відсутності – дочки. Позашлюбні діти не мали права спадкування; за законом з батьківського майна вони отримували не більше однієй тисячі драхм. Якщо померлий був бездітним, його спадкоємцями ставали найближчі родичі: в першу чергі – брати й племінники (при їх відсутності – сестри та племінниці), в другу чергу – дядьки, двоюрідні брати та їх діти. В кожній покликаній до спадкування категорії кровні родичі ближчої лінії виключали родичів дальшої лінії. Спадкування згідно з заповітом передбачало такі умови: заповідач повинен був бути дієздатним і правоздатним, при здоровому розумі, не складати заповіту від фізичним чи психічним примусов. Заповідати майно міг тільки той громадянин, який не мав синів. Не мали права заповідати неповнолітні, всиновлені, жінки, особи, які займали державні посади, пов¢язані з матеріальними засобами (до затвердження їх службових звітів). Якщо спадкодавець мав дочку, він мог заповідати сторонній особі за умови укладення шлюбу з дочкою, або однією з дочок, а іншим тоді треба було видати придане. Заповіт укладали письмово чи усно, в присутності свідків, та передавали на зберігання довіреній особі або урядові. Заповідач міг у будь-який момент відкликати свій заповіт. 6. Кримінальне право Злочином у праві античної Греції протягом довгого часу вважали тільки таку дію, яка викликала будь-яки негативні наслідки. До уваги не брали характер волі правопорушника (злочин скоєно за наміром чи з необережності), посягання на злочин (коли злочину не траплялося з незалежних від волі злочинця причин) і таке інше. У законах Драконта вже розрізнялися поняття навмисного та ненавмисного вбивств. Проте й далі в питаннях про злочини й покарання зберігалося чимало пережитків первіснообщинного ладу, що виявлялося насамперед у тому, що ініціатива у порушенні кримінальної справи, у покаранні злочинця належала потерпілому чи його родичам, а не органам держави. Вважалася нормальною домовленість родичів вбитого з вбивцєю про матеріальну компенсацію за злочин. Позов, порушений родичами, носив приватний, а не публічний характер. Допускався й самосуд: злочинця, якого заставали на місці скоєння злочину, потерпілі мали право вбити. Держава виступала ініціатором порушення кримінальної справи й винесенні вироку тільки при скоєнні таких злочинів, як державна зрада, втеча до ворога, видання державної таємниці, ухилення від військової служби. Ці злочини вважали порушеннями інтересів усього суспільства. Таким чином, виникли два процеси – приватне звинувачення та публічне . Причому до приватного звинувачення відносили досить серйозні правопорушення - вбивство, згвалтування, пограбування та ін.; у цьому процесі винний відшкодовував потерпілій стороні матеріальним способом, а у публічному – ніс покарання аж до смертної кари включно. Потерпілій стороні давали право вибирати між обома видами процесу. Є відомості, коли зі скаргою проти правопорушника виступала не тільки потрепіла сторона, але й будь-який громадянин Афін. Згодом, у V-IV ст. до н.е. кримінальне право Афінської держави значно розвинулося. Розрізняли такі види злочинів: · антидержавні – зрада (до поняття якої вносили перехід на бік ворога, видання державної чи військової таємниці, здача у полон ворогові, здача ворогові міста, поїздка до ворожого краю без дозволу уряду, поселення у чужому краї, спроби змінити існуючу політичну владу, вчинення перешкод демократії та ін.); покарання за зраду – смертна кара з конфіскацією майна й викинення тіла злочинця за межи держави, за спроби повалити існуючий лад – позбавлення громадянських прав злочинця та членів його родини; иакож антидержавними злочинами вважалося обдурювання народу (фальшиві обіцянки, неправдиві інформації) та підроблення грошей; · злочини проти порядку управвління – розтрати державних коштів (покарання – компенсація суми у десятикратному розмірі), зловживання владою, несумлінне виконання дипломатичної місії; · злочини проти релігії – богохульство, зневіра в існування богів, невиконання обрядів; оскільки релігія носила державний характер. За ці злочини карали смертю або вигнанням з конфіскацією майна; · злочини проти особи – вбивство, кваліфікованим видом якого було поранення при спробі когос вбити, каліцтво, поранення, тобто злочини проти життя та здоров¢я людини; сюди ж відносили й підпал; · злочини проти честі – словесні та дійови образи; якщо на дійову образу зневажений відповідав словесно чи дією, карали тільки ініціатора; · злочини проти моралі – подружня зрада; коханця, спійманого на місті злочину, можна було вбити, не спійманому, але винному загрожувало безчестя; з невірною дружиною чоловік розлучався, а якщо він їй вибачав, йому загрожувало позбавлення громадянських прав; невірній дружині навіть після розлучення було заборонено з¢являтися на свята, видовища, у храми; до цієї ж категорії відносилося розтління малолітніх, за яке карали смертю або позбавляли громадянських прав; · злочини проти майна – крадіжка (явна або прихована), яка каралася поверненням злодієм викраденого та штрафом у підвоєному розмірі від авртості викраденого;пошкодження чужуого майна, вчинення збитків й тому подібне. Покарання. Одним з найсуворіших покарань за скоєні злочини була смертна кара. Спочатку винних скидали у провалля, пізніше застосовували отруту, яку пропонували злочинцеві прийняти самому, іноді пропонували на вибір меч чи шнурок. Розбійників, злодіїв і рабів, як правило, вішали, закидали камінням або розпинали на хрестах. Ще одним видом покарання був продаж у рабство, яким карали розбійників і грабіжників, метеків чи вільновідпущеників. Воно не застосовувалося до афінських громадян. Відомі й тілесні покарання; найсуворішим з них було членопошкодження (відрубання рук і ніг, кастрація), яке застосовувалося тільки до рабів та чужинців, але дуже рідко; частіше застосувалося побиття батогами (щодо рабів). Поширені були покарання у вигляді штрафів і конфіскації майна – як основне, так і одаткове покарання. Ув¢язнення як самостійне покарання не застосовували, у в¢язниці тримали злочинця тільки до суду, або, якщо то бли державні боржники, - до сплати боргу. Досить широко застосовували позбавлення громадянських або полтичних прав – атімію, яка іноді супроводжувалася конфіскацією майна. При повному позбавлені прав засуджений не міг займати жодних громадських чи державних посад, брати участь у народних зборах, відвідувати храми, театри, видовища та свята, на мав права звертатися до суду. Ще одним видом покарання було тимчасове (при застосуванні остракизму) чи пожиттєве вигнання. Якщо засуджений до пожиттєвого вигнання зволікав з виїздом або повертався до Афін без дозволу, він карався смертю; також смертну кару застосовували до того громадянина, який будь-чим допомагав вигнанцеві. 7. Процес Подавати скарги, порушувати судові справи могли тільки афінські громадяни чоловічої статі. За жінок це робили їхні кіріоси, за рабів – їх господарі. В афінскому праві розрізняли два види судових справ і відповідно два процеси. Процес приватний порушували за заявою потерпілої сторони або її законного представника; процес публічний – з ініціативи державних органів або за заявою повноправного громадянина, незалежно від того, чи були порушені його особисті інтереси, чи ні. Приватний процес міг бути припинений у будь-який момент, процес публічний треба було довести до завершення справи, в іншому випадку налагався значний штраф. Ніяких матеріальних вигід при виграші справи ініціатор не мав, а у випадку рішення суду не на його користь сплачував штраф. Ініціатори приватного процесу сплачували судове мито, а ініціатори публічного процесу були від нього звільнені. Іноді, однак, ініціатор публічногопроцесу міг отримати деяку вигоду, якщо проце стосувався порушення фінансових інтересів держави з поку якойсь особи; у випадку виграша судового процесу ініціатор процесу отримав частку від штрафу або конфіскованого майна потерпілого, в залежності від вироку суду. Такий порядок спричиняв появу особливої групи людей, професіональних донощиків; однак їх дії могли теж оскаржуватися у суді іншими громадянами. Виклик обвинуваченого робила потерпіла сторона, публічно повідомляючи його про час та місце судового засідання; відсутність обвинуваченого не зупиняла процесу, тобто слухання справи проходило без нього. Слоужбова особа чи орган, до якого подавали скаргу, вивчали обставини справи та давали обвинуваченому змогу подати доказ щодо його виправдовування. Доказами вважалися власне визнання, документи, показання свідків, крім жінок, дітей та рабів (визнавалися свідчення рабів лише у тому разі, коли вони давалися під тортурами), присягу сторін. Після закінчення попереднього слідства усі прийняти докази (усні заносилися до письмових протоколів) запечатували у спеціальні посудини; нові докази вже не приймалися. Після цього призначали день суду. На суді виступали сторони, яким надавався однаковий час для представлення матеріалів справи. Судове засідання закінчувалося таємним голосуванням суддів без попередньої наради; при рівності голосів підсудного вважали виправданим. Оскільки не з усіх справ законами передбачалося конкретне покарання, голосували також щодо форми покарання. Свої пропозиції до цього питання могли також вносити як потерпілий, так і засуджений. Судові рішення і вироки можна було оскаржити, подавши скаргу до гелеї, чиє рішення було остаточним та безапеляційним. Виконання вироку (смертна кара чи тілесні покарання) належало до виконання певному содовому органові - колегії одинадцяти . Засуджений до штрафу на користь держави ставав її боржником і, якщо у вказаний термін не гасив борг, від підлягяв ув¢язненню до сплати боргу; за декілький час сума боргу подвоювалася. У приватних справах боржникові теж давали певний час для сплати; при його опрушенні позивач мав право захопити майно боржника у якості компенсації, а в разі вчинення боржником опору – подати ще один позов, в результаті котрого боржник сплачував ще й державний штраф у розмірі суми позову. Це був в загальних рисах огляд основних положень правової системи Афінської держави. З А К Л Ю Ч Е Н Н Я Афінське право служить яскравим прикладом права рабовласницької демократичної республіки. Якщо абстрагуватися від терміну “рабовласницьке” та явищ, з ним пов¢язаних, розглядати норми афінського права лише у загальному контексті, можна дістатися висновку, що вони були дійсно демократичними. Отже, це забезпечувалося колегіальністю у вирішені питань, участю громади в цілому у прийнятті законів, здійсненням правосуддя, виборчою політичною системою, обов¢язковою підзвітністю державних урядовців та посадових осіб, широким спектром соціальних гарантій для населення. З іншого боку правова система покарання (смертна страта, тілесні покарання, високі штрафні санкції, позбавлення громадяньских та політичних прав) дозволяла держати досить високий рівень правової свідомості суспільства в цілому та кожного громадянина. Серед недоліків афінської демократії можна виділити соціальну обмеженість верств населення, на які поширювалися повною мірою норми права та соціального захисту, адже вільні правоздатні громадяни в Афінскому полісі складали близько 10 відсотків населення; крім того, не слід зневажати фактом, що рабовласництво, безкарна експлуатація людини людиною хоча й забезпечувала матеріальну сторону життя суспільства, але не сприяла дійсному втіленню демократії у сучасному розумінні, коли панує соціальна доктрина про рівноправність усіх представників людства, незалежно від раси, національності, соціального походження, фінансового чи соціального статутсу. Нарешті, слід прийняти до уваги , що “соціальні гарантії розслаблювали нижчі верстви повноправного населення, чий життєвий мінімум був практично гарантований, утверджували презирливе ставлення до праці. Надалі верхи втрачали смак до подальшого збагачення. Оскільки над кожним громадянином тяжіла загроза остракізму і пратично кожний міг потрапити під суд за звинуваченням у зловживанні службовим становищем, майнові злочини тощо, то верхівка афінского суспільства вимушено загравала з низами. Вигідніше було роздати частину майна у вигляді подачок, ніж під справжнім чи надуманим приводом бути засудженим до конфіскації усього майна. Сподіватися на те, що злидар-геліаст виявить справедливість стосовно зарозумілого багатія- аристократа, особливо не доводилося. В новітній час з чимось подібним (якщо можна порівнювати непорівняне) зіткнулися власті Швеції та інших розвинених капіталістичних держав з широкою системою соціальних гарантій. Високі податки на майнові класи і соціальний комфорт для низів суспільства призвоять до сповільненя темпів економічного розвитку, втечі капіталів з країни, люмпенізації частини громади”[4, стор.48-49]. Але в загальному плані основні положення державно-правової спадщини Афінської держави широко використовувалися наступнимі поколіннями. Змінювалися деталі, відповідно до існуючого ладу, але квінтесенція правових норм, понять, соціальних та правових явищ, навіть соціальних інститутів та інститутів влади залишилася незмінною й досі. Усе це має втілення в багатьох державно-правових системах країн усього світу, в тому числі і в Україні, прикладом чого служать положення законодавства, зокрема Конституції України, Кримінально- процесуального кодексу та інше. Л І Т Е Р А Т У Р А 1. История Древней Греции / Под ред. В.И.Авдиева, А.Г. Бокщанина и Н.Н.Пикуса/ - Москва, “Высшая школа”, 1972 2. Крип¢якевич І. Всесвітня історія . у 3 кн., книга 1. - Київ, “Либідь”, 1995 3. Тищик Б.Й. Історія держави та права країн стародавнього світу. В 2 т.т., том 1. – Львів, “СПОЛОМ”, 1999 4. Макарчук В.С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн. – Київ, “АТІКА”, 2000 5. Кримінально-процесуальний кодекс України, - матеріали сайту http://stasua.netfirms.com 6. Конституція України. – Українська Правнича Фундація, Київ, 1998