Каталог :: История

Реферат: Україна після смерті Богдана Хмельницького

Громадянська війна та поділ козацької України на два гетьманства.
(вересень 1657 - - червень 1663 р.)
УКРАЇНА  ПІСЛЯ  СМЕРТІ  Б. ХМЕЛЬНИЦЬКОГО.
Смерть Хмельницького стала поворотним моментом в історії Української
національної революції. Перебуваю­чи при владі, гетьман піклувався про
створення такої фор­ми державності, яка б забезпечувала єдність еліти,
кон­солідацію суспільства, стабільність держави. На думку Хмельницького, цим
вимогам оптимально відповідала спадкова монархія. Проте трагічна загибель під
час мол­давського походу його сина Тимоша, талановитого воєна­чальника,
здібного політика, перешкодила здійсненню планів гетьмана. Ситуацію не
врятувало і рішення стар­шинської козацької ради (квітень 1657 р.) про
встанов­лення спадковості гетьманства — передачі влади після смерті Б.
Хмельницького його молодшому сину Юрію.
ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ Юрій (бл. 1641 — після 1681) — гетьман України в 1657 р. та в
1659—1663 р. Син гетьмана Б. Хмельницького. Отримав добру домашню освіту,
навчався в Києво-Могилянській колегії. На посаді гетьмана прагнув продовжити
справу, започат­ковану батьком, шукаючи союзника, який гарантував би
цілісність і незалежність України. 27 жовтня 1659 р. він пішов на укладен­ня
нового Переяславського договору з Росією, який істотно обме­жував суверенітет
Української держави. 17 жовтня 1660 р. під тиском старшини підписав з Польщею
Чуднівський договір. Не ма­ючи видатних здібностей і реальних можливостей
реалізувати свою програму, в 1663 р. відмовився від гетьманства і на деякий
час постригся в ченці. Під час боротьби за булаву на Правобережжі Юрій
Хмельницький спочатку підтримував гетьмана П. Дорошен­ка, а влітку 1669 р.
взяв бік його супротивників П. Суховія та М. Ханенка. У жовтні 1669 р.
потрапив до рук татар І був відісланий до Стамбула. На початку 1677 р.
призначається Портою володарем 'Руського князівства" зі столицею в Немирові.
Робив невдалі спро­би об'єднати Україну. Після укладення Бахчисарайського
догово­ру 1681 р. був відкликаний до Стамбула.
60—80-ті роки XVII ст. увійшли в історію України як “доба Руїни”. На жаль,
спадкоємці Б. Хмельницького не змогли успішно завершити його починання.
Початком до­би Руїни стало усунення восени 1657 р. Ю. Хмельниць­кого від
влади. І. Виговський та його прибічники фак­тично здійснили державний
переворот.
ВИГОВСЬКИЙ Іван (? — 1663) — діяч українського козацтва. По­ходив зі
старовинного українського шляхетського православно­го роду. По закінченні
Києво-Могилянської колегії служив у дер­жавних установах У роки Визвольної
війни став одним із най­ближчих соратників Б. Хмельницького, генеральним
писарем Вій­ська Запорозького. Після смерті Б. Хмельницького обраний
на­казним гетьманом при Юрії Хмельницькому, а згодом добився гетьманської
булави. На посаді гетьмана здійснював антимосковську політику, розгромив
промосковське повстання козаків (1658), а під Конотопом прислані російські
війська (1659). Уклав у Гадячі угоду з Річчю Посполитою (1658), яка була
ратифікована польським сеймом. Ця угода надто обмежувала права України, що
зменшило підтримку Виговського серед козацтва. У жовтні 1659р. на “Чорній
раді” він був усунутий від гетьманства і повер­нув владу Юрію Хмельницькому.
Після цього перебував на поль­ській державній службі. В1664 р. за наказом
свого особистого ворога— тодішнього гетьмана Правобережної України Павла
Те­тері — був заарештований, безпідставно звинувачений у зраді польського
короля і розстріляний.
Формальним приводом для цих дій були молодість, хворобливість,
слабохарактерність Ю. Хмельницького. Ре­альними ж причинами — погіршення
геополітичного ста­новища держави, посилення соціального протистояння в
суспільстві, боротьба окремих елітних груп за владу, слаб­ка підтримка ідеї
спадкової монархії тощо. Подальша гра амбіцій та численні помилки лідерів,
втрата українською державою підтримки народу, посилення агресивних втру­чань
з боку сусідніх держав призвели до катастрофи — поразки Української
національної революції.
Після того, як у жовтні 1657 р. в Корсуні Генеральна козацька рада визнала
гетьманом І. Виговського, він роз­горнув активну державну діяльність. Кредо
своєї зовніш­ньої політики новообраний гетьман висловив під час пере­говорів
зі Швецією: “Визнати і оголосити Запорозьке Вій­сько з підвладними йому
провінціями за вільний і нікому не підданий нарід” (на жаль, він не завжди
фдотримувався цього постулату). І. Виговський укладає союз зі Швецією,
поновлює союзницькі відносини з Кримом, йде на порозу­міння з Оттоманською
Портою. У відносинах з Польщею та Росією гетьман намагається шляхом
балансування між Варшавою та Москвою зберегти бодай автономію Україн­ської
держави, а головне втриматися при владі.
Порівняно з добою Хмельницького значних змін заз­нала внутрішня політика
держави. Усунувши від влади Ю. Хмельницького, І. Виговський відкинув ідею
спадко­ємного гетьманату, тобто монархічну модель управління. В основу свого
державотворчого курсу він поклав принципи олігархічної республіки. Зокрема,
ще на Корсунській раді під час свого обрання І. Виговський запевняв старшину:
“Без вашої військової ради жодних справ не буду робити”. З ідеї олігархічної
республіки логічно вип­ливала ставка гетьмана на шляхетство та козацьку
стар­шину, які у цей час намагалися відмежуватися від реш­ти козацтва,
сконцентрувати у своїх руках велике земле­володіння та консолідуватися в
окремий привілейований клас. Саме ці верстви підштовхували І. Виговського до
відновлення старої моделі соціально-економічних відно­син, насамперед
кріпацтва. Така внутрішня політика геть­мана вела до послаблення центральної
влади, посилення позиції козацької старшини та шляхти, порушення соці­альної
рівноваги в суспільстві, зростання масового невдо­волення і до вибуху
соціальної боротьби.
Наприкінці 1657 р. проти політики І. Виговського активно виступили народні
маси. Боротьба велася під гас­лом повернення козацьких вольностей — права
вільно варити горілку, вести лови і рибальство, вільно перехо­дити на
Запорожжя, а також вибирати гетьмана “чорною радою”. Повстання швидко охопило
насамперед Полтав­ський полк і Запорожжя. Під час виступу з'явилися й нові
претенденти на булаву — полтавський полковник Мартин Пушкар та запорозький
отаман Яків Барабаш, які вели таємні переговори з Москвою, звинувачуючи
Ви­говського в пропольській орієнтації. Тому боротьба пос­тупово переросла в
громадянську війну. Зібравши 20-тисячне військо та найнявши волохів, німців й
татар, І. Виговський зумів перемогти військо повстанців у вирі­шальній битві
під Полтавою (травень 1658 р.). Проте це була надзвичайно дорога перемога,
адже у братовбивчо­му протистоянні загинуло майже 50 тис. українців.
Чудово розуміючи, що за умов, які склалися, початок війни з Росією є лише
питанням часу, І. Виговський йде на рішуче зближення з Польщею. 16 вересня
1658 р. він уклав з польським урядом Гадяцький договір. За його умовами
Україна як формально незалежна держава під назвою Велике Князівство Руське на
рівних правах з Польщею та Литвою ставала третім членом федерації — Речі
Посполитої. Територія князівства охоплювала Київ­ське, Брацлавське та
Чернігівське воєводства. Верховна влада належала гетьманові, який обирався
довічно та зат­верджувався королем. Українська армія мала нарахо­вувати ЗО
тис. козаків та 10 тис. найманого війська. Пра­вославні віруючі зрівнювалися
в правах з католиками.
ГАДЯЦЬКИЙ ДОГОВІР.
Водночас Галицький договір передбачав відновлен­ня адміністративно-
територіального устрою, що існу­вав до 1648 р.; повернення польським магнатам
і шляхті маєтків в українських землях: відновлення повинностей українського
селянства. Крім того, Українська дер­жава позбавлялася права на міжнародні
відносини.
Укладення Гадяцького договору прискорило хід по­дій. Невдовзі російський цар
Олексій Михайлович видав грамоту до українського народу, у якій Виговського
було названо зрадником, та містився заклик до народу чинити непокору
гетьманові. У листопаді 1658 р. російське вій­сько на чолі з Г.
Ромодановським перейшло кордон Укра­їни. Після того, як навесні наступного
року під Путив­лем до нього приєдналися князі О. Трубецькой та С. Пожарський,
чисельність армії вторгнення сягала 100 тис. осіб. Розпочалися активні дії.
Початок агресії був вда­лим для росіян. Козацькі загони зазнали поразки під
Ром­нами та Лохвицею. Вирішальна битва відбулася в червні 1659р. під
Конотопом. Вона тривала три дні й закінчила­ся цілковитою перемогою І.
Виговського. Москву охопила паніка, царський двір збирався втікати до
Ярославля.
Проте гетьману не вдалося скористатися наслідками своєї перемоги. Гадяцький
договір викликав невдоволен­ня, зростання опозиції, посилення промосковських
нас­троїв. Обставини ускладнювалися збереженням у Києві московської залоги на
чолі з В. Шереметьєвим та напа­дом запорозького кошового Сірка на Крим, що
змусило татар — союзників гетьмана — повернутися додому. За таких обставин І.
Виговський у жовтні 1659 р. зрікаєть­ся булави та виїжджає до Польщі.
Намагаючись уникнути громадянської війни, пом'як­шити соціальну напругу,
запобігти територіальному роз­колу, старшина знову проголошує гетьманом Ю.
Хмель­ницького. Розрахунок був на те, що “чарівне ім'я Хмель­ницького”
(вислів І. Крип'якевича) стане тією силою, яка забезпечить єдність еліти,
консолідацію суспільства та ста­більність держави. Зрозуміло, що юний Юрій
був не стіль­ки прапором, скільки ширмою для елітної групи старши­ни, що
стояла за його спиною. Найближчими радниками гетьмана стали досвідчені
політики та воєначальники — генеральний осавул І. Ковалевський, прилуцький
полков­ник П. Дорошенко та запорозький кошовий І. Сірко. Уряд Ю.
Хмельницького для збереження української держав­ності обрав тактику не
прямого протистояння, а обереж­ної гри на суперечностях між Москвою та
Варшавою. Стар-
шина, як доповідав королю А. Потоцький, вирішила “не бути ні під вашою
королівською милістю, ані під царем; сподіваються вони цього досягти
обманюючи і лякаючи вашу королівську милість царем, а царя вашою
королів­ською милістю”.
Новий ПЕРЕЯСЛАВСЬКИЙ договір.
Однак уже на початку свого другого гетьманування Юрій припустився фатальної
помилки: він прибув для переговорів з російською стороною до Переяслава, де
сто­яв з великим військом О. Трубецькой. Пізніше юний геть­ман згадував: “Я
два тижні був в'язнем; що хотіли, те й робили зі мною”. Отже, до шантажу
вдалася не українсь­ка сторона, а російська. Новий Переяславський договір,
ухвалений 27 жовтня 1659 р., фактично перетворював Україну на автономну
частину Росії: переобрання геть­мана мало здійснюватися лише з дозволу царя;
гетьман втрачав право призначати і звільняти полковників, кара­ти без суду
смертю старшин, виступати в похід без царсь­кого дозволу; заборонялися
відносини з іншими країна­ми; у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві та
Умані мали право розташовуватися російські залоги; Київська митрополія
підпорядковувалася Московському патріар­хатові.
СЛОБОДИЩЕНСЬКИЙ ТРАКТАТ.
У 1660 р, розпочався новий раунд російсько-польсь­кого протистояння в
боротьбі за українські землі. На Во­линь рушило 20-тисячне російське військо
на чолі з В. Ше­реметьєвим. У другому ешелоні рухалося ЗО тис. козаків на
чолі з Ю. Хмельницьким, про якого російський воєво­да з пихою говорив: “Зтому
гетьманишке идет лучше гу­сей пасти, чем гетьмановать”. Незабаром під
Чудновом російські вояки потрапили в оточення і зазнали поразки. За цих
обставин Юрій під тиском пропольськи настроє­ної старшини на чолі з Г.
Лісницьким та Г. Гуляницьким схиляється до угоди з Польщею. 18 жовтня 1660 р.
було укладено Слободищенський трактат, відповідно до якого Україна знову
поверталася під владу Речі Посполитої на правах автономії. Хоча ця угода і
нагадувала Гадяцьку, однак у ній обмеження політичної незалежності
україн­ських земель були більш значними: усунено статтю про Велике князівство
Руське; гетьман не тільки позбавляв­ся права зовнішньополітичних зносин, а й
зобов'язував­ся подавати військову допомогу Польщі у війнах з інши­ми
державами; польській шляхті і магнатам поверталися всі маєтності в Україні.
НайтрагічнІшим наслідком Сло-бодищенського трактату став початок
територіального роз­колу України.
У січні 1663 р. Ю. Хмельницький, розуміючи, що він не тільки не зміцнив
єдність держави, а й став одним з ініціаторів ЇЇ територіального
розмежування, зрікається гетьманської булави та йде в монастир. Після того,
як Правобережжя обрало гетьманом П. Тетерю, а Лівобереж­жя — І.
Брюховецького, територіальний розкол України доповнився політичним. Як влучно
характеризує цей пе­ріод О. Субтельний — “ доба Руїни сягнула свого апогею”.
Отже, другий етап Української національної револю­ції (вересень 1657 —
червень 1663 р.) став часом серйоз­них випробувань для українського народу.
Ця доба при­несла жахливе спустошення українських земель; спала­хи
громадянської війни, загострення боротьби за геть­манську булаву; наростання
соціальних конфліктів та про­тистоянь; поновлення старої моделі соціально-
економіч­них відносин; відхід національної еліти від державної ідеї,
сформульованої Б. Хмельницьким, і повернення до ідеї автономізму 1648 р.;
розмивання моральних норм у сус­пільному житті; тиск та втручання в
українські справи Польщі, Росії, Туреччини, Кримського ханства; фаталь­ний
розкол України на Правобережну та Лівобережну.
Слободищенський трактат, який став початком роз­колу України за
територіальною ознакою, водночас від­крив новий етап боротьби за гетьманську
владу. Особли­вість цього етапу полягала в тому, що предметом ба­жань
старшини одночасно стали дві булави. Лівобереж­жя, яке перебувало під
патронатом Москви, дедалі біль­ше відокремлюється та відмежовується від
Правобереж­жя. На Правобережжі відновлення польсько-шляхетських порядків
спричинило народний опір та посилення старшинської опозиції. За цих обставин
гетьманське кріс­ло захиталось під Ю. Хмельницьким.
Претендентів на булаву вистачало в українських зем­лях. На Лівобережжі
основна боротьба розгорнулася між Я. Сомком, І. Брюховецьким та В.
Золотаренком. На “Чорній раді” у Ніжині (червень 1663 р.) гетьманом було
обрано І. Брюховецького.
БРЮХОВЕЦЬКИЙ Іван (? — 1668) — гетьман Лівобережної України в 1663—1668 рр. З
1648 р. при дворі Б. Хмельницького в якості “старшого слуги” займався
вихованням гетьманича Юрія, викону­вав дипломатичні доручення. З 1659 р.
перебував на Запорозь­кій Січі, тоді ж обраний кошовим отаманом. У 1661 р.
прийняв ти­тул кошового гетьмана. Протягом 1662 — 1663 рр. один й голов­них
претендентів на гетьманство в Лівобережній Україні. Москво­фільські заяви
Брюховецького забезпечили йому підтримку цар­ського уряду. На "Чорній раді”
під Ніжином (1663) проголошений гетьманом. Наказав стратити іншого
претендента — Я. Сомка, вчи­нив розправу над опозицією. У вересні 1665 р.
першим з україн­ських гетьманів здійснив візит до Москви. Невдалі спроби
Брюхо­вецького припинити колонізаторську політику російського уряду
спричинили падіння його політичного авторитету в Україні. Праг­нучи втримати
важелі влади, оголосив про розрив з Москвою. 7 (18) червня 1668 р. Біля
Диканьки відбулось об'єднання військ Правобережної та Лівобережної України,
підчас якого лівобережні козаки буквально розтерзали Брюховецького. За
наказом геть­мана П. Дорошенка його тіло було перевезено до Гадяча і там
поховано з усіма гетьманськими почестями в соборній церкві.
Це був спритний авантюрист і демагог, один з тих, як писав козацький
літописець С. Велично, що “для срібла й золота не тільки дав би виколоти собі
око, але брата й батька свого не пощадив би, не те що вболівати за
Укра­їною”. Новообраний гетьман займав відверто промосковські позиції і
неодноразово висловлювався за ліквідацію гетьманату та утворення з його
земель князівства на чолі з царевичем Федором.
На початку 60-х років XVII ст. загострилася боротьба за владу і на
Правобережжі. Ситуація особливо усклад­нилася влітку 1662 р. після невдалого
походу Ю. Хмель­ницького в Лівобережну Україну. На булаву претендува­ли П.
Тетеря, Г. Гуляницький, М. Ханенко, П. Дорошен­ко. Після того як у січні 1663
р. Ю. Хмельницький склав гетьманські повноваження, козацька рада у Чигирині
про­голошує гетьманом Правобережжя П. Тетерю.
ТЕТЕРЯ (Моржковський, Мошковський) Павло (бл. 1620 —1671) гетьман
Правобережної України в 1663—1665 рр. Один з най­визначніших дипломатів в
урядах Б. Хмельницького, І. Виговського, Ю. Хмельницького, переяславський
полковник (1653 — 1658). Походив зі шляхетського роду, мав добру освіту.
Перед 1648 р. був канцеляристом гродського суду м. Луцька, з 1649 р. — писар
Переяславського полку. Протягом 50-х років брав участь майже в усіх
міждержавних переговорах, що відбувалися в Чиги­рині, виїжджав з
дипломатичними місіями до інших країн. Один з авторів Березневих статей
(1654), Гадяцької угоди (1658), Слободищенського трактату (1660). У ранзі
гетьмана підтримував похід Яна Казимира на Лівобережжя (1663-1664),
намагаючись об’єднати Україну під єдиною булавою і зверхністю польського
короля. Своєю політикою спровокував козацьке повстання. Зазнавши поразки від
повстанців (1665), зрікся гетьманства і виїхав до Польщі. Отруєний
польськими агентами.