Каталог :: История

Реферат: Постмодернізм та українська історична наука

План
                   1.     Вступ..............................2                   
2.     Початок і еволюція постмодернізму.....................2
3.     Визначення постмоденнізму та його поширення.............4
4.     Постмодерністська філософія історії....................5
5.     Обставини розвитку постмодернізму II в сучасній історичній науці
України..............................8
6.     Внесок постмодернізму до методології української історичної науки...10
7.     Висновок...............................12
     

ВСТУП

Торкнемося хоча б поверхово таких пи­тань: початок та еволюція постмодернізму, визна­чення постмодернізму та його поширення, пост­модерністська філософія історії, обставини роз­витку постмодернізму II в сучасній історичній на­уці України, внесок постмодернізму до методології ук­раїнської історичної науки. При цьому свідомо обмежимо деколи дуже специфічну термінологію та уникнемо цитуванням принаймні двад­цяти-тридцяти західних авторів, прихильників і критиків постмодернізму. Все ж таки, наведемо деякі приклади з розумової лабораторії деяких постмодерністів, щоб показати, у який спосіб вони намагаються знецінити, а може, й ліквідувати «традиційні» історичні дослідження. Перші розмови відомого українського діяча Ярослава Дашкевича на тему нової, як здавалося, інтелектуальної течії дату­ються другою половиною 80-х років під час неодноразово­го перебування в Москві. Тоді його співрозмовниками були - нині покійний професор англійських університетів Ернст Ґеллнер, автор дуже критичного трактату «Postmo­dernism, Reason and Religion» [«Постмодернізм, розум і релігія»] (1992), Ґеллнер, якого вже тоді почали пускати до СРСР, та дослідник російського постмодернізму, літера­турознавець і філософ Михайло Епштейн, автор збірки статей «After the Future: The Paradoxe of Postmodernism and Contemporary Culture» [«Після майбутнього: парадок­си постмодернізму та сучасної культури»] (1995), тоді ще persona non grata не лише через звичний державний анти­семітизм, але й через близькість до дисидентського руху. Викладаю, в основному, міркування Ярослава Дашкевича, а також деяких інших українських діячів. ПОЧАТОК І ЕВОЛЮЦІЯ ПОСТМОДЕРНІЗМУ Сам термін виник 1917 року (отже, ще під час Першої світової війни, а не після Другої світової, як переважно уважають, визначаючи Жана-Франсуа Ліотара творцем поняття лише 1979 року) і символізував реакцію на мо­дернізм у мистецтві, літературі, науці (якщо під модерніз­мом розуміти позитивізм та неопозитивізм). Такою найвиразнішою і, зрештою, терористичною реакцією на модер­нізм став тоталітаризм (ленінізм-сталінізм, фашизм, наці­онал- соціалізм). Тому, між іншим, дуже дивним виглядає зарахування тоталітаризму до модернізму, що дехто про­пагує. Період 30-х років - це час розквіту антимодернізму чи постмодернізму І (як я його назвав). Він кінчається по- різному: у 40-х роках в Італії та Німеччині, лине в 60-х в Росії та ще пізніше - якщо взагалі закінчився - у Китаї, не кажучи вже про Корею й інші диктаторські режими. В Україні, у якій модернізм (у широкому розумінні цього терміна) не мав можливостей розвинутися й дійти до при­родного завершення, постмодернізм також було насадже­но насильницьким способом. Немає жодних перешкод, щоб приєднатися до думки Михайла Епштейна, який да­тує виникнення постмодернізму в Росії добою сталінізму. Без такого підходу феномен сучасного постмодернізму, зо­крема, у Центрально-Східній Європі буде незрозумілим. З досвіду ми знаємо добре, що наукова дискусія з сучасни­ми т. зв. лібералами і т. зв. демократами, пропагандиста­ми ідей «громадянського» (це сфальшований термін — в оригіналі: міщанського) суспільства у нас в Україні, як­що взагалі можлива на сцієнціарному рівні, то це не є вільна дискусія, оскільки неможлива вільна дискусія з фашистом, комуністом, релігійним фанатиком, фемініст­кою. Це жива спадщина постмодернізму І. Захід добре розумів постмодерністський характер роз­витку культури і науки при тоталітарних режимах. Про­понуючи свою «начинку» для нової фази постмодернізму, що виник і термінологічно оформився в кінці 70-х років (називаю його постмодернізм II) і замовчуючи його не­зручне генетичне коріння, дав цій світоглядній «начин­ці» назву лібералізму, демократії. Оголошуючи водночас, що хто не є прихильником такого постмодернізму - від­сталий, чужий, навіть ворожий. Відомо з минулого, що, у свою чергу, демократія досить часто перетворювалася на добрий ґрунт для виникнення тоталітаризму. Поширення постмодернізму II проходило інтенсивними методами: від мистецтва і літератури до філософії, даілі до гуманітарних наук та врешті до політики й економіки (ме­та: глобалізація економічних і політичних процесів, при яких «хто проти пас» - того усунемо). Зразки - валютне доміно, балканізація Південно-Східної Європи, перетворення Іраку на ракетний полігон. Так що про свободу вибору, якою так хвалиться постмодерністське ліберальне суспільство, го­ворити важко. Таким є шлях еволюції постмодернізму II. І якщо тепер починає наростати антипостмодернізм, то він починається не від політики й економіки (від т. зв. демократії й т. зв. неолібералізму), а від мистецтва, літе­ратури, гуманітарних наук, тобто таких ділянок, значен­ня яких у сучасному «постіндустріальному» суспільстві незначне. А питання, яке щільно в'яжеться з еволюцією постмо­дернізму II на Заході та ситуацією в аналогічній, але значною мірою, вакуумній сфері в Центрально- Східній Європі - тобто з поєднанням західного постмодернізму II зі східним посткомунізмом, як частковим спадкоємцем первісного тоталітарного антимодернізму - постмодер­нізму І - дуже часто просто ігнорують. Неслушно, бо це добре пояснює ситуацію на місцях. Узагальнюючи й уточнюючи вище сказане, можна вважати, що вже на наших очах постмодернізм II пере­творюється знову (як свого часу) постмодернізм І з на­пряму та тенденції на ідеологію, спосіб мислення, досить нетерпимий за своєю сутністю. Для цього ще раз треба простежити етапи розвитку й інвазії постмодернізму II, починаючи від 60-х років: 1) мистецтво і література з поступовим охопленням усіх їхніх видів; 2) філософія з виникненням нової постмодерністської, спочатку досить аморфної течії, з кристалізацією постмо­дерністської філософії історії; 3) засоби масової інформації для популяризації те­орії та практики постмодернізму II (наприклад, у музи­ці, театрі, кіно); 4) гуманітарні науки, насамперед літературознавство, історіографія, етнологія; 5) політика й економіка: лібералізація економіки як засіб глобалізації, захоплення світових ринків та політи­ка, однак якраз без лібералізації, а з балканізацією та че­ченізацією. Як ідеологія, постмодернізм II знову шукає для себе прихильників і виконавців, що не дотримуються неза­лежної думки (отже, насправді, заперечують лібераліза­цію мислення). Соціальний замовник знаходить для себе послушних виконавців, в основному, платних, рідше -безплатних ентузіастів. Таке становище на ринку ідеологій у світовому мас­штабі спричинило останніми часами виникнення термі­ну постмодерністської шизофренії чи параної.

ВИЗНАЧЕННЯ ПОСТМОДЕРНІЗМУ ТА ЙОГО ПОШИРЕННЯ

Відверто кажучи, якогось загальноприйнятого визна­чення що таке постмодернізм немає і воно не передбача­ється. Бо навіть французький філософ Жан-Франсуа Ліо­тар, що вважається одним із засновників постмодернізму і пропагандистом його поширення на філософію та гумані­тарні науки і який написав збірку статей під претензійною назвою «Le postmoderne explique aux enfants» [«Постмо­дернізм пояснений дітям»] (1986), у статті «Відповідь на запитання: що таке постмодернізм?» не дав позитивного пояснення що саме є цим постмодернізмом, обмежуючись констатацією, чим він не є. Мабуть найкраще розуміти під постмодернізмом II сукупність певних тенденцій, що про­явилися, починаючи від 60-х років XX ст., у культурній, політичній, а також, частково, науковій (в гуманітарних науках) самосвідомості розвинених країн Заходу і Сходу. У цьому понятті поєднуються справді «пост», у ро­зумінні «після», та «модерн», «модернізм», у розумінні «сучасність», однак без докладного визначення, що вважа­ти цією «сучасністю». «Сучасність», після якої є й проти якої протестує постмодернізм, локалізують у часі від сере­дини XVIII до початку XX ст. Це або Просвітительство з вірою в науку і прогрес, або раціоналізм новочасності, або література і мистецтво другої половини XIX ст. з їхніми експериментальними шуканнями, або авангард перших десятиріч XX ст. Постмодернізм - це заперечення всіх цих явищ, отже повернення назад з одночасним переко­нуванням, що це є крок вперед, до чогось нового (хоча з відкиненням ідеї проґресу). Що це саме так, легко переконатися на деяких явищах постмодернізму І та П. В архітектурі - повернення до се­редньовічних замків зі стрілчастими баштами і дахами чи виникнення помпезної архітектури сталінської доби; у літературі - до реалізму, навіть з додатками «соціалістич­ного» або «порнографічного»; в образотворчому мистецтві -до гіперреалізму, у філософії - до марксизму чи ніцшеан­ства. Все це із запереченням будь-яких досягнень модер­ної літератури і мистецтва, а також філософської думки. Якщо можна погодитися з тим, що в літературі, мистецтві та філософії зміни напрямів та нові пошуки природні, то ледве чи можна позитивно сприйняти вторгнення постмо­дернізму до науки, гуманітарної та негуманітарної (прига­даю агресію сталінізму з його історичним матеріалізмом чи виступами проти новітніх течій у мовознавстві, біоло­гії, проти кібернетики тощо). А така інвазія відбуваєтьсяз великою силою і доводить до десцієнцизації, зокрема в ділянці історії, на чому я зупинюся далі. Можна підкреслити, що сучаснпостмодерністи II дуже нерадо (якщо не вороже) сприймають виведення своєї генеалогії від постмодернізму І. Постмодернізм II дав себе відчути в Західній Європі, по суті, ще в 60-х роках, пізніше в Америці, у другій половині 80-х поширився в Польщі, Румунії, Болґарії, щоб у 90-х знайти своїх жерців і прихильників в Україні. Нагадаю про деякі українські видання, що відіграють певну роль у поширенні постмодернізму, а також, об'єктивно кажучи, в активізації опору проти нього. Маю на увазі збірники «Дух і літера» (Києво-Могилянської Академії), журнали «Критика», «Art line»); деякі тексти постмодерністів увій­шли до хрестоматій (наприклад, «Сучасна зарубіжна філо­софія», 1996). Поволі відомості про постмодернізм входять до курсів історії філософії. Хоча це не так просто, бо май­же кожний видатніший представник західного постмодер­нізму (йдеться, насамперед, про університетську професу­ру) вважає своїм великим особистим досягненням запрова­дження власної філософської термінології та відповідних понять, подаючи їх як щось суттєво нове і принципово від­мінне від лексики своїх колеґ. Відомо, що внаслідок їх за­провадження до американських університетів вибухали страйки студентів, які відмовлялися слухати такі лекції. Здається, що саме через складну мову і не менш складний понятійний апарат, постмодернізм як теорія чи як концепція (бо постмодерністи подеколи заперечують, що вони постмодерністи, або що творять філософську систему) знаходить в Україні прихильників ліпше серед інтелектуальної еліти, яка намагається його культивува­ти. Це не значить, однак, що вульґаризаторські уявлен­ня про постмодернізм не знайдуть послідовників або ви­конавців окремих постулатів постмодерізму на практиці. Є глибокі підстави вважати, що також в Україні жонглювання термінологією, запозиченною з багатої західної постмодерністської філософської та парафілософської літе­ратури, насправді не веде до збагачення репертуару мислен­ня та не відкриває нових і невідомих горизонтів. Тим паче, що він не сприяє (як дехто вважає) деідеологізації мислен­ня, а у формі постмодернізму II лише підміняє одну ідео­логію іншою. Не підлягає сумніву, що зі своєю схильністю до релятивізму та конформізму, які відбивають стан умів загублених і заляканих, постмодернізм II не забезпечує ідентифікацію національної ідентичності. Постмодернізм IIв Україні, як і в інших регіонах світу, проявив себе насам­перед своєрідною інтелектуальною модою, що стала небез­печною для суспільства не лише національним індефере­тизмом, але також застосуванням певного безвідповідаль­ного способу мислення в політиці та економіці. І боротьба з ним потрібна не як боротьба проти хвороби, а для профі­лактики від нових інтелектуальна манівців.

ПОСТМОДЕРНІСТСЬКА ФІЛОСОФІЯ ІСТОРІЇ

Філософія не наука (хоча досить часто користується досягненнями науки), а спосіб конструювання світогля­ду. Зміст філософії постмодернізму в соціальному плані зрозумілий — демократія, лібералізм. Відбулося перетво­рення: філософія - світогляд на ідеологію з наступною її чимраз більшою політизацією. Особливо заполітизова­ною стала філософія історії, що окремого пояснення не вимагає. Не вимагає також пояснення і те, що постмо­дерністична філософія історії - це не наука, але вона на­магається, незважаючи на те, що не може претендувати на науковість, здійснювати тиск на методологію та мето­дику історичної науки. Не будемо тут розгортати це положення, але далі, проаналізуємо (чи, докладні­ше, перелічимо) вузлові питання постмодерністської філо­софії історії, які не лише вплинули - чи намагалися впли­нути на методологію «традиційної» історичної науки, але й цілою низкою положень оголосили чимось новим, найви­щим досягненням постмодерністської історичної науки. При цій нагоді слід відзначити, що на саму методику історичних досліджень - серйозних «традиційних» науко­вих досліджень - постмодерністська філософія історії вплинути не могла, бо не мала як. Це дивний парадокс, бо саме в другій половині XX ст. надзвичайно вдосконалю­ються методи дослідження джерел - писемних, аудіовізу­альних, матеріальних - при цілковитій непричетності до цього вдосконалення постмодерністської філософії історії, яка взагалі іґнорує основні питання багатогранності мето­дики історичного дослідження, а також саме співвідношен­ня між історичним джерелом та позаджерельним знанням. На постмодерністській філософії історії відбився за­гальний стан цього напряму, постмодерністські філософи історії (ті, які себе такими називають, або не називають) у цілому не творять окремої філософської системи, а запов­нюють певний кошик низкою світоглядних ідей, часто су­перечливих. Зміст цього кошика не піддається системати- зації - трохи через гіперпродукцію ідей, які не встигають класифікувати, а більше - через опір Самих постмо­дерністів, що виступають проти будь-якої систематизації. Для того, щоб зробити трохи рельєфнішим спосіб мис­лення постмодерністів у ділянці історичної науки, хочу навести деякі міркування таких провідних творців пост­модерністської філософії історії, як француз Мішель Фу­ко, американець Гейден Вайт та голландець Франклін Анкерсміт. Основні висновки з їхніх праць такі. За Фуко: маю на увазі такі його твори, як «Les mots et les choses» [«Слова і речі»], 1966, «L'arclieologie du savoir» [«Археологія знання»], 1969, дискурс (розповідь) історика не є відбиттям реального світу в минулому, а мова, якою він послуговується, не є нейтральним посередником між реальним світом та особою, що його пізнає (це т. зв. непо­зитивістська теорія історичної наррації). Автор - лише своєрідний манекен, через якого говорять дискурсні фор­мації, а не саме минуле. Фуко відкинув можливість напи­сання безперервної, закінченої історичної праці, бо, згідно з цим, філософом, не існують критерії розвитку, еволюції, прогресу. Тому може існувати «альтернативна» історіо­графія з різноманітними варіантами інтерпретації подій. Вайт у низці праць, починаючи від «Metahistory. The historical imagination in XIX-th Century Europe» [«Me­таісторія. Історична уява в Європі XIX сторіччя»], 1973, намагався обґрунтувати свою теорію метаісторії. За його поглядами, кожна історична праця - це структура, нар­ративннй дискурс, утворений зі слів. Зміст цього дискур­су уявний, надуманий, виімаґінований та, одночасно, інспірований. При такому трактуванні твору історика як крайньо релятивного (відносного) та суб'єктивного, по­ступово зникає значення історичного джерела. Ось як змальовує Вайт процес історичного пізнання та відтворення минулого. Спершу історик займається при­мітивною працею: підшукує відомості з джерел та, ана­лізуючи їх, творить хроніку, на підставі якої виготовляє свою розповідь. Потім наступає вища стадія праці істо­рика: реалізація нарративного дискурсу, тобто тексту. Утворення тексту здійснюється при допомозі фабуляції (літературного взаємопов'язання), аргументації та ідео­логізації. Вайта немов переслідує число чотири. Тому в нього є чотири способи фабуляції літературного взаємо­пов'язання тексту. Історик творить, уважає філософ, або роман, або комедію, або трагедію чи, врешті, сатиру. По­слуговується чотирма способами аргументації - форміз-мом, органіцизмом, механіцизмом або контекстуалізмом. Застосовує чотири способи ідеологізації - анархізм, кон­серватизм, радикалізм, лібералізм. Характерно, що Вайт не визнає таких ідеологій, як націоналізм, комунізм, де­мократія, тоталітаризм. За Байтом, історик з переліче­них на початку чотирьох ідеологій одну або схвалює, або вважає її наявною, але, у кожному випадку, вийти поза межі цих чотирьох ідеологій не може. Далі є чотири трони (слова або вислови, вжиті в пере­носному значенні), які застосовують для конфігурації дискурсу (метафора, метонімія, синекдоха та іронія). Про інші тропи, наприклад, про алегорію, гіперболу чи літо­ту Вайт не згадує. Зрозуміло, якщо виконати всі вказів­ки цього постмодерністського рецепту, то це взагалі зни­щує (слід вважати, що це і є мета міркувань Вайта та де­яких інших постмодерністів) межу між історіографією та літературою, а історичний твір перетворюється на зви­чайну описову (дескриптивну) прозу. Далі є ще чотири парадигми історичної інтерпретації. Дві з ділянки фактографічної історії (це ті, які рекомен­дують постмодерністи: формістична й контекстуальна) та дві з історіософської історії (які постмодерністи відки­дають: органістнчна і механістична). Вайт відкидає отже можливість ширшого історичного синтезу тину генераль­ної історії, макрокосмосу, за якими стоять певні ідеї, на­приклад, дух доби, та й відкидає також закони історії, за­являючи, що немає явного причинного зв'язку між т. зв. причинами і наслідками, а тільки, знаючи наслідки, істо­рики починають підшукувати для них причини. У Анкерсміта - з такими його працями, як «The Really Effect in the Writing of History. The dynamics or Historio­graphical Typologie» [«Ефект справжності в писанні істо­рії. Динаміка історіографічної типології»], 1989, «Histo­ry; and Tropology. The Rice and Fall of Metaphor» [«Історія та вчення про тропи. Піднесення й падіння метафори»], 1994 - узагалі зникає поняття історичної правди, бо саме історик творить минуле, що проявляється у вигляді мета­фори. Історик з аморфних піщинок, на думку Анкерсмі­та, творить ті чи ті форми наррації. Наслідком таких масивних заперечень достовірності історичної науки стає підрив сцієнтизму. Історіографію де­конструюють (не даючи при цьому альтернативної теорії), мову оголошують неадекватною дійсності, лише її замінни­ком, псевдодійсністю. Якщо «традиційна» історіографія при допомозі наукових доказів доводить, що щось трапи- лося в минулому, то постмодерністська історіографія веде лише від однієї інтерпретації минулого до іншої, не визна­чаючи для таких дій жодних наукових критеріїв. У даній статті не вдається розгорнути повну критику крайньо релятивістичних і неґативістичннх (якщо не нігі­лістичних) поглядів постмодерністських філософів історії (якщо це справді філософія історії, бо таким чином історія як наука зникає), але варто навести іронічне зауваження Ернста Ґеллнера, що в книжці «Postmodernism, Reason and Religion», 1992, присвячує постмодерністам таку характе­ристику: «Навіщо витрачати час і мучитися від фізичного дискомфорту при дослідженнях в терені? Віддаватися терпінням, паралічеві пізнання та духовному монологові можна також у кав'ярнях столиць». Уважаючи постмо­дернізм формою релятивізму, Ґеллнер продовжує: «Реля­тивізм непотрібний не тому, що веде до морального нігіліз­му (як це є насправді), бо морального нігілізму важко уникнути також в інших випадках. Релятивізм непотріб­ній, бо веде до розумового нігілізму, який є фальшивим по­суті, а також тому, що фальшиво подає спосіб, яким дохо­димо до розуміння суспільств і культури». Постмодернізм II в історичній науці може протягом певного часу намагатися заслонити реальність, але замі­нити її грою, деконструкцією ніколи не зуміє. ОБСТАВИНИ РОЗВИТКУ ПОСТМОДЕРНІЗМУ II В СУЧАСНІЙ ІСТОРИЧНІЙ НАУЦІ УКРАЇНИ Це, насамперед, інтенсивні пошуки філософської тео­рії для історичної науки, згідно зі звичкою, що все му­сить мати свою «філософію»: політика, держава, суспіль­ство, наука - отже, й історія; нова «філософія» має замі­нити марксизм, історичний матеріалізм, при цьому зно­ву цілком забувають, що філософія - не наука, а спосіб конструювання світогляду, і що філософи жодної відпо­відальності - ані перед суспільством, ані перед наукою -на себе не беруть. А з іншого боку, що керувати політи­кою, державою, бути членом суспільства, плекати науку можна без такої прикладної філософії. Далі, захоплення всім тим, що йде із Заходу, і добрим (нові методи історичних досліджень, але вони не є пост­модерністськими), і поганим, сприяє поширенню постмо­дернізму П. У важкі для суспільства, нації та держави часи з'яв­ляється потреба шукання чогось містичного, утопійного,антифактичного - в теоретичній площині. Тому й сприй­мають утопічні суспільні теорії: громадянського (міщан­ського) суспільства, політичної й економічної глобалізації і т. ін. і, звісно, постмодернізм. Як відомо, сторіччями відбувалася та відбувається досі боротьба між наукою та ненаукою чи антинаукою, не лише коли вони, ці останні, приховані містичною лексикою, але й найвигадливішою та найпустословнішою «філософською» термінологією. Замах на історичну науку здійснюється саме тоді, коли її здобутки в XX ст. там, де вона була вільною і незареґла­ментованою, великі. Постмодерністська філософія історії як прояв інтелек­туальної нефаховості (бо жоден з філософів історії цього напряму не створив історичного дослідження, яке можна розглядати як взірець застосування свіжої методології) здобула прихильників серед таких самих нефахових і ди­летантських істориків в Україні, ліквідуючи наукові стан­дарти написання праць. Тому й дуже привабливими виявилися виступи постмо­дерністів проти «вибуху» наукової літератури. Багатство текстів, що їх, згідно з вимогами постмодернізму, треба б докладно аналізувати, кваліфікується «надміром інформа­ції», яку неможливо осмислити. Практично постмодернізм почав конфліктувати із сучасним інформаційним суспіль­ством, відмовляючись від використання значної частини пропонованої інформації та відмовляючись, водночас, від розбудови та поширення баз відповідних даних. Таке «на­уково» санкціоноване полегшення «наукової» праці було сприйнято з ентузіазмом тими істориками, що обрали спе­ціальність без внутрішнього покликання і без дослідниць­кого таланту. В «дослідженнях» знову запанувала перева­га позаджерельних знань, відписаних і переписаних з по­передніх робіт, без перевірки всіх цих відомостей на під­ставі автентичних джерел. Широке річище фальсифікації історії України в добу постмодернізму І безболісно поєдна­лося з деструктивізмом постмодернізму II. При цьому де­формації во ім'я попередньої панівної ідеології залишили­ся надалі деформаціями тепер уже підпорядкованими ін­шій обраній ідеології. З великою полегшою було сприйня­ти можливість займатися теоретичною чи концептуаль­ною історією з вихолощеним або спрепарованим джерель­ним змістом цілком попри те, що т. зв. теоретична чи кон­цептуальна історія, позбавлена автентичного й об'єктив­ного (відповідно до стану джерел) історичного змісту, іс­торією не є і не може нею бути. Антиісторичні тенденції полегшуються тим, що ніхто з постмодерністських філософів не написав принаймні мікроісторичного дослідження, яке могло б служити ета­лоном, виконаним за новою методологією. Так що всі іс­торики позбавлені можливості орієнтуватися на якийсь взірець, утворений згідно з пропонованою парадигмою. Відсутність еталона звільняє остаточно від правил гри, чим і користуються. Таким чином, прищеплена в тоталітарному суспільстві протягом десятиріч панування антимодернізму методоло­гія фальсифікації минулого та сучасного в ім'я вимог па­нівного партократичного класу, панівної партії, наліпної нації, виявилася дуже корисним підґрунтям для посткому­ністичного суспільства, полегшуючи перехід від постмо­дернізму І до постмодернізму II. Є єдиний позитив, який можна зарахувати на користь постмодернізму II, але лише у вузькій ділянці вивчення психології творчості історика. Постмодернізм II зумів глиб­ше за попередні історіософські течії проаналізувати спів­відношення історик - історичне джерело - історичний твір. Однак постмодернізм лише взяв до відома деформації, які можуть виникати на цьому шляху, але не закликав до від­кинення фальсифікацій і вдосконалення методів та крите­ріїв історичних досліджень. Ледве чи ця єдина позитивна грань здатна реабілітувати течію в цілому. ВНЕСОК ПОСТМОДЕРНІЗМУ ДО МЕТОДОЛОГІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ Так чи так, виникає питання, чи може ще щось інше, нове і конструктивне, принесла Постмодерністська філо­софія історії до гуманітарних наук, зокрема, в Україні. Такими «новинками» можна вважати: 1) руйнування межі між історичним дослідженням та белетристикою, а також пропаґандистською, псевдонауко­вою агіткою (як затирання границь між твором мистецтва та кічем). Бо, мовляв, усі твори мають рівні альтернативні права, а довести істину неможливо. Така толерантність до кічу є однозначною з поблажливістю до фальсифікації, бо, зрозуміло, не може одночасно існувати кілька історичних істин (можна поруч будувати кілька гіпотез там, де істо­ричні джерела не в силі висвітлити подію в усій її багато­плановості - але й в таких випадках розрізняють досто­вірніші та менш достовірні гіпотези). Тому з'явилися в історії України арії, ет - рус - ки, країна Рош з Біблії, Be-лесова книга, династія Киевичів, триразове хрещення Русі, перетворення Запорозької Січі на державу, а далі й заперечення голодомору, етно- і лінгвоциду, що здійсню­вався, а подекуди ще досі реалізується в Україні. Вели­кий, а по суті гумористичний парадокс полягає в тім, що та белетристика, на яку перетворюють історичну науку, цілком серйозно вимагає, щоб її вважали наукою; 2) десцієнцизація науки, яка досягла дуже високого рівня, дискретизації й деструкції дослідницького ремес­ла. Отже, без скрупульозного дослідження джерел можна обійтися, бо історіографічна творчість зводиться до порів­няння різноманітних інтерпретацій явищ і подій, а не для визначення чи утворення тієї інтерпретації, яка була б найадекватнішою джерелам. Автор має вишукати собі те, що суб'єктивно йому найбільше підходить. Навіть якщо при цьому треба застосовувати різні фальсифікаторські прийоми: замовчування, перекручування відомостей про факти і процеси. Тим паче, що сцієнтичність науки можна замінити заідеологізованою і заполітизованою концепту­ально теоретичною історією, ґрунтуючись при цьому на постмодерністській філософії історії. В результаті здійсню­ється звичайна белетризація історії, виведення її зі складу гуманітарних наук, зрівняння її з художньою літературою до цього й ненайкращого рівня, що має пропагувати або проілюструвати якусь згори прийняту тезу чи ідею; 3) дискредитація макроісторії на користь мікроісто­рії. Частина істориків та псевдоісториків сприйняла це з ентузіазмом, бо зайняття об'єктивною, широкоплановою історією, адекватною джерелам, універсальною - у часі та просторі - макроісторією стало не лише важким, та­ким, що вимагає багато праці й часу, але й часто-густо небажаним, отже, нефінансованим, а також небезпечним, . особливо щодо новітньої історії. Відбулося фіктивне по­ширення меж історії за рахунок мікроісторії, яку дослід­жувати легше і зручніше. Але, насправді, й раніше, до виникнення постмодернізму II, ще при «традиційній» іс­торіографії, будь-яких табу на тематику не було. Історію запахів Ален Корбен (Corbin, «Le miasme et la jonquille. L'odorat et I'imaginaire social: 18e-19e siecles» [«Сморід і жонкіль. Нюх і суспільні уявлення XVIII-XIX ст.»], 1982; жовта жонкіль - це квітка з родини нарцисів) міг написати також раніше. Зрозуміло, що сумування до ку­пи навіть сотень мікроісторій не дасть у результаті хоча б одну макроісторію. Справа, однак, не в цьому, а в тому, щоб під приводом захоплення мікроісторією відійти від макроісторичних аналітично-синтетичних досліджень; 4) надання переваги фраґментарним або незаверше­ним працям, у яких висвітлення явищ, подій, процесів продумано не доводиться до завершення, сюжетна лінія свідомо обривається, бо, мовляв, погляд на цілість, на розвиток від початку до кінця не є обов'язковою вимо­гою для історика; 5) вишукування позасоціальних і позаполітичних причин для пояснення соціальних явищ (отруєння насе­лення ЛСД - споришем - подається як основна причина Французької революції; українські голодомори -наслідок стихійного лиха); запровадження математизації історії (абсурдний образ історії людства, стиснений до де­сяти сторіч) у трактатах Анатолія Фоменка з Москви, експериментування з історією в роді гри «що би було, як би було», не так як насправді було, а цілком інакше. У такий спосіб проявляється нахил до безцільного і без­плідного конструювання неіснуючої історії, бажання до утворення контрфактичних моделей не у вигляді дослід­ницького методу (наприклад, при історико-демографіч­них дослідженнях для визначення дефіциту населення внаслідок епідемії, воєн, масового терору, голодомору), а як суб'єктивне маніпулювання ідеєю, що історія могла розвиватися інакше. Ну, але насправді чомусь інакше не розвивалася. Зрозуміло, що таке конструювання неісну­ючої історїї проводиться з точки зору сучасної ідео­логізації та політизації; 6) проголошення кінця історії та історіографії. Це як­раз цілком нове явище, бо був Ґеорг-Фрідріг-Вільгельм Геґель зі своїм «історія нікого не навчила», тому вона не­потрібна, були Карл Маркс і Фрідріг Енґельс з неісторич­ними націями, націями без історії, врешті є Френсіс Фу­куяма, що оголосив кінець історії, бо є американська де­мократія, далі якої людству вже нікуди іти (його «The End of History and the Last Man» [«Кінець історії та ос­тання людина»], 1992). У даному випадку замовник «кін­ця історії» прозорий; 7) зведення історичної методики до дослідження текс­ту з намаганням викриття його, нібито, завжди прихова­ного змісту. Це без попередньої критики тексту (бо, може, деякі тексти досліджувати не варто або не потрібно) і без згадки про те, що багатошаровість і багатоступеневість текстів відомі давно, а відроджене в удосконаленому ви­гляді, наприклад, від часів структуралізму. Та вивчення тексту перетворюється на самоціль з явними ознакамилінґвістичного детермінізму, тим паче, що таке досліджен­ня тексту ведеться дуже часто з відривом від історичного контексту. В постмодерністському (з точки зору постмо­дернізму II) дослідженні тексту відбилася також спадщи­на постмодернізму І, коли виникла практика писати езо­повою мовою; 8) заперечення достовірності історичних знань з по­зицій крайнього релятивізму та з ігноруванням того, що така філософська і методологічна проблема існує та роз­глядається від початків виникнення теорії пізнання, от­же, ще від античних часів; 9) рішуче і безапеляційне руйнування національної іс­торії, зокрема, тих націй, які XIX ст. визначили неісторич­ними. Навіть у тих випадках, коли заперечення національ­ної історії абсолютно суперечить принципові мікроісторії (нещодавно страшні звинувачення викликала написана Мігаелем Каснером «Baskische Geschichle» [«Баскійська іс­торія»], 1997, бо в ній, нібито, викладається і вихваляється історія тероризму, хоч це явище справді відповідає змісто­ві історії невеликого народу в найновіших часах); 10) проголошення темами табу історії національно-визвольних рухів, соціальних революцій, заворушень, по­встань, бунтів. Почерк замовників також у цьому випад­ку зрозумілий. Про інші віддаленіші наслідки і результати інвазії постмодернізму II (до речі, не вважаю за хворобу на за­гал шизофренії, а добре продуманою і послідовно інспіро­ваною дією) на історичну науку тут говорити не буду. Так як і про те, кого конкретно в Україні треба вважати послідовником чи провісником постмодернізму II в істо­ріографії (представників постмодернізму І вистачає і во­ни продовжують свою деконструкцію) незалежно від то­го, чи ці послідовники використовують вивіску постмо­дернізму, чи від неї відмовляються. В Україні спостерігаємо також таке явище, коли при­хильники постмодернізму II, усвідомлюючи його хиби та слабкі сторони, намагаються в будь-який спосіб облагоро­дити течію, приписуючи ті здобутки, до яких постмодер­нізм II, не має жодного відношення. Тому треба відкинути деякі наївні твердження, наприклад, що лише постмо­дернізм звернув увагу на «нову» мікроісторичну тематику; що інтердисциплінарні дослідження - не здобуток постмо­дернізму II; що до його заслуг належить глибокий джере­лознавчий аналіз. Постмодернізмові II для порятунку йо­го репутації додають такі позитивні риси, яких у нього ніколи не було. Компаративізм - це не винахід постмодер­нізму II, а етнології середини XIX ст. Синтезування істо­ричного процесу постмодернізм II уникає за будь-яку ціну, постмодернізм II не мав відношення до виникнення струк­туралізму. Він, постмодернізм, як вже підкреслювалося вище, не мав і не має жодних заслуг в ділянці виникнен­ня нових методів історичних досліджень. Очевидно, треба мати чітке уявлення, що справді дали, а чого не дали і да­ти не могли постмодернізм І та П. Необхідно врешті відзначити, що постмодетністські позиції) руйнують чи намагаються зруйнувати - не лише історичну науку. Постмодерністський підхід автоматично ставить під сумнів ряд практичних буденних справ тих, у яких є елементи історизму.

ВИСНОВОК

На закінчення можна сказати, що постмодерністська філософія історії сама не здатна зруйнувати «традицій­ну» історичну науку також через нездатність філософів історії написати «свою», власну, постмодерністську, хоча б мікроскопічну, мікроісторію як зразок та еталон для вивчення і наслідування, але може велику частину зусиль істориків звести на манівці, так як це трапилося при постмодернізмі І. Та не треба поспішати з загальними оп­тимістичними висновками. Постмодернізм у заключних ланках свого розвитку в політиці й економіці - уже довів до глибоких деструктивних змін, до відновлення тенден­цій утворення нових або реставрації старих імперій, те­пер знову в глобальних вимірах, до реального поділу на історичні та неісторичні нації, тобто такі, що нездатні са­мостійно вирішувати свою долю та утворювати незалеж­ні держави. Тому ними треба керувати і знову включати в імперські структури. Де опиниться Україна? Запитання поки що без відпо­віді. Але за відсутності опору інтелектуальної еліти відповідь можна передбачити.