Каталог :: Искусство и культура

Контрольная: Українські народні обряди зимового циклу

Міністерство культури та мистецтв України
Київське вище обласне училище культури та мистецтв
Факультет народно - художньої творчості
                            КОНТРОЛЬНА  РОБОТА                            
                        з предмета: Народознавство                        
      На тему: Народні свята та обряди зимового циклу      
Студентки 1 курсу заочного відділення
Факультету народно - художньої творчості
Відділу хореографії                   Григор’євої Д.С.
м.Киев;
ул. Картвелішвили 3-Б, кв. 66
                                  2003р                                  
     
     
     План.
     План. 2
     ВСТУП. 3
     Доріздвяні свята. 5
     Введення в храм Пресвятої Богородиці. 5
     Великомучениці Катерини. 5
     Апостола Андрія Первозданного.. 6
     Цикл різдвяних свят.. 6
     “Дідух”. 7
     Коляд, коляд, колядниця... 8
     Щедрий вечір. 9
     Водохреща. 9
     Список використаної літератури.. 11
     ВСТУП.
Складний і тривалиий шлях розвитку пройшли українські календарно-побутові
звичаї та обряди. Таку назву вони отримали через звязок з календарними
циклами (зимою, весною, літом, осінню), від яких безпосередньо залежав побут
наших предків. Часом їх ще називають аграрними, тобто пов'язаними з певними
видами господарських робіт (сівбою, плеканням посівів, збиранням врожаю). Але
це вірно лише до певної міри, оскільки значна частина тих звичаїв та обрядів
виникла задовго до того, коли наші предки пізнали хліборобство.
Знання природних циклів і орієнтація в часі формувалися ще на тій стадії,
коли давнє населення на території України вело привласнювальну форму
господарювання, тобто існувало виключно за рахунок мисливства і
збиральництва. Залежно від пори року воно переміщалося з місця на місце,
тобто дотримувалося напівкочового способу життя, щоб забезпечити себе
достатньою кількістю їжі.
Нині майже нічого невідомо про звичаї людей кам'яного віку (палеоліту,
мезоліту). Але це не означає, що жодної обрядовості в них не було. Побут тих
народів, чий спосіб життя до недавнього часу відповідав первісній стадії, яку
давним-давно пройшли наші предки, засвідчує, що звичаї і обряди, приурочені
до початку чи закінчення певного природного сезону, були і в них. У цьому
переконує ближче знайомство з обрядовими циклами.
Минали тисячоліття, поки давні люди приручили звірів, навчилися вирощувати
хліб. Перехід від привласнювальної до відтворювальної форми господарювання
спричинив зміну
способу життя. Полювання на звірів змінюється на тваринництво. Збиральництво
поступово переростає у хліборобство; замість мандрівного способу життя настає
відносна осілість,
тривале проживання на певній території. Але первісні форми життя не зникають
безслідно, а доповнюють новий господарський устрій. Ця закономірність
властива і обрядовості, в якій давні обрядові дійства постійно доповнюються
новими.
Паралельно зі зміною способу життя наші предки набували все нових і нових
знань. На їх базі формувався певний світогляд як система поглядів на
утворення світу, розуміння в ньому місця людини. Її взаємин з іншими людьми
та навколишньою природою. Давні люди досить добре усвідомлювали значення
природних явищ для свого існування.  Ще в дописемний період вони намагалися
якимось чином фіксувати свої знання про природу, здобуті у процесі
пристосування до неї. Поступово формувалося розуміння впливу різних небесних
явищ на суто земні справи людей. Це послужило відправною точкою для
виникнення сучасної астрономії. З її зародженням формується система обліку
великих проміжків часу, яка базується на періодичності видимого руху небесних
тіл (Місяця, Сонця чи окремих планет).
Найдавнішим у багатьох народів був місячний календар. І це цілком природно,
адже рух Місяця дуже легко спостерігати навіть неозброєним оком. Люди
зауважили, що повернення Місяця в небесному просторі в одну і ту ж точку
відносно Сонця відбувається приблизно через 30 діб; це добре простежується за
місячними фазами — різними формами видимої частини Місяця.
Відлік часу за Сонцем послужив основою сонячних календарів. Певний час обидві
ці системи співіснували. На території України вже у IV тис. до н.е.
користувалися місячно-сонячним календарем, за яким вираховували періоди
настання весняних і літніх свят. Така практика дійшла до наших днів. Якщо
свята Різдва і Купала, які ділять річне коло на дві рівні частини, визначають
за сонячним календарем, то Великодень і Зелені свята — за місячним.
Різні за формою елементи обліку часу пізніше отримали теперішню назву —
«календар», яка походить від латинського слова "саlеndаrium", дослівно —
«боргова книжка». «Календами» латиняни називали перші дні місяця, коли
боржники повинні були сплачувати своїм  кредиторам певні відсотки. Хоча
термін «календар» запозичений, але власне системи обліку часу були відомі
нашим предкам ще задовго до його виникнення. З пізніших часів дійшли до нас
декілька календарів, які називають аграрними. На них звичайними зарубками
позначали будні; косими хрестами, фігурками коней чи вершників — святкові
дні; косими і хвилястими лініями — періоди дощів; стилізованими знаками рала,
серпа — періоди польових робіт. Одним з таких календарів був керамічний
глечик, знайдений у 1899 р. під час розкопок поблизу с. Ромашки на Київщині.
Майже через 70 років археологи віднайшли ще два подібні календарі — глечик у
с. Малаєшти (Молдова) та чашу в с. Лепесівка на Волині. Усі три знахідки
належать до II—IV ст. н. е.
Але такими календарями користувалися далеко не всі. Астрономічні підрахунки
настання того чи іншого сезону здійснювались елітарною частиною населення. До
прийняття християнства на території України це були жерці, служителі
язичницьких храмів,— так звані «волхви», «відуни», тобто особи, які володіли
певними знаннями, але тримали їх у таємниці. Вони й вираховували періоди
настання праних сезонів, визначали пов'язані з ними календарні, свята —
терміни вшанування язичницьких божеств, яким поклонялися наші предки.
Для більшості населення ближчим був календар, в основу якого покладено
вегетаційний період, тобто період активного життя рослинного світу. У наших
умовах вегетаційний рік триває від останніх весняних приморозків до перших
осінніх. З ним була пов'язана трудова діяльність переважної більшості людей,
оскільки знання  початку чи кінця хліборобських робіт мало практичне
значення.
Разом з іншими системами обліку часу вегетаційним роком почали
послуговуватися наші предки тоді, коли їх основним  заняттям стало
хліборобство. Ознаки такого обліку збереглися і до наших днів. Недаремно
синонімом до слова «рік» і нині вважаємо термін «літо». За фенологічними
ознаками сформувалася більшість сучасних назв місяців: березень, квітень,
травень, червень тощо.
На обидві системи обліку часу — елітарну і народну, що взаємодіяли і
взаємодоповнювали одна одну, істотно вплинула християнізація наших предків-
язичників. З прийняттям християнства на Русі складається новий календар,
упроваджуються нові святкові дати. Частково вони співпадали зі старими
язичницькими святами, частково витісняли їх.
Відходили в небуття колишні служителі язичницьких храмів і культів, проти
яких, у першу чергу, була спрямована боротьба християнської церкви.
Забувалися назви божеств, на честь яких влаштовували свята наші предки. Та
залишалася народна обрядова основа, яка впродовж наступних століть
взаємодіяла з християнською обрядовістю. Так складався сучасний народний
календар з християнськими датами і обрядами, доповненими прадавніми
обрядовими елементами. Таке поєднання називають двоєвір'ям, але у
світоглядній системі це вищий ступінь людського розвитку. Поєднання
різновидових обрядових компонентів увійшло у плоть і кров українців. Ось чому
ми сьогодні не уявляємо собі зими без Різдва Христового, перерядження і куті,
весни — без Великодня і писанок, літа — без Зелених свят і клечання чи без
купальських обрядів. Уособленням осені для нас залишаються святкування
пам'яті Маккавеїв, Успення Богородиці, Спаса, поєднані з обжинковими
обрядами.
Кожна пора мала свою важливу дату — кульмінаційну точку, до якої були
приурочені народні звичаї та обряди річного календарного кола. Основні їх
фрагменти до певної міри збереглися у календарних циклах зими, весни, літа й
осені.
     
     
     Доріздвяні свята.
Як відомо, основою народного календаря, на відміну від астрономічного, чи
елітарного, був вегетаційний рік. Отже, серед сучасних церковних дат неважко
віднайти точку відліку зимового циклу. Нею є день Введення в храм Пресвятої
Богородиці, тобто 4 грудня. З цього дня у хліборобському розумінні починає
спочивати земля, яку не можна копати лопатюю аж до Благовіщення (7 квітня).
     Введення в храм Пресвятої Богородиці.
По всій Україні від Введення починали розучувати колядки, виготовляги
«вбрання» для колядників і переряджених. Майже повсюдно вірили в полаз: хто
вранці першим завітає
до хати, той буде полазником; від нього залежатиме щастя, здоров'я чи лихо.
Достаток віщував молодий відвідувач, та ще й коли був з грошима; нещастя —
старий, немічний, особливо стара баба або той, що приходив щось позичати.
Щоб уберегти себе від таких випадкових відвідувачів, і осподарі подекуди
старалися раненько ввести до хати свого «полазника»: вола, телицю, вівцю —
своєрідне втілення селянського добробуту.
До Введення дівчата та молодиці повинні були закінчити тіпати чи терти льон і
коноплі. Хто не впорається вчасно з цією роботою, накличе влітку бурю на
поля, а на себе — зневагу людей. До того ж існувало повір'я, що в цей день
надзвичайно активною є різна «нечиста сила», особливо відьми, які можуть
чаклунськими діями відібрати молоко у корів. Ось чому майже по всій Україні
люди вдавалися до різноманітних оберегів: обсипали подвір'я і стайні маком-
самосівом (видюком), обкурювали зіллям худобу, мастили вим'я маслом,
часником, а на дверях стаєнь дьогтем рисували хрестики. Худобу в цей день
щедро годували. У  центральних районах України, на Поділлі спеціально варили
з борошна густу киселицю і давали коровам — щоб густою була сметана.
Давніми у цьому святі є і весільні мотиві». Найкраще виражені вони дівочими
ворожіннями на щасливе заміжжя. Так, молоді гуцулки зранку на Введення
юрмилися біля входу до церкви, аби серед перших увійти до храму слідом за
священиком. Котрій щастило, та подумки примовляли собі: «Як ні тепер уводиш
дівков (до церкви), так від нині за рік абис ні уводив вінченов (одруженою)».
В інших районах України дівчата «на віддані» потай від сторонніх очей
«святили» воду, щоб привернути до себе парубків. Для цього там, де сходяться
три потоки, набирали у глечик чи миску води, розкладали поблизу вогнище і над
полум'ям, примовляючи щось, переливали воду з посудини в посудину.
Введення в народі ще називали «Видінням». Це зумовлено народним віруванням,
згідно з якими Бог у цей день відпускає душі померлих подивитися на своє
тіло. Це християнізоване
тлумачення. Поняття «дух», «душа» виникло набагато раніше, про що маємо
цікаві свідчення в обрядовому фольклорі. З ними пов'язане усвідомлення
«вирію» — місця, куди відходять душі після смерті. Як і живі, за законами
дихотомії (парного протиставлення), поділялися на «своїх» і «чужих», так і
після смерті душі (духи) поділялися на «своїх» і «чужих», «добрих» і
«недобрих». Звідси й двоїстість в обрядових дійствах: з одного боку,
вшановуємо покійних предків, з іншого — вживаємо найрізноманітніших оберегів
від.«нечистої сили».
     Великомучениці Катерини.
Дехто вважає такі дійства чаклунством, забобонами, магією. Але це лише
часткове і далеко не точне їх тлумачення. Вивчаючи звичаї та обряди свого
народу, слід пам'ятати, що
чаклунством чи магією займалися одиниці, а звичаї та обряди народу складалися
на давній світоглядній основі. З днем пам'яті великомучениці Катерини (7
грудня) пов'язувалися звичаї «кликати Долю», ворожити на щасливе заміжжя.
Робили це переважно дівчата. Вони сходилися до однієї з хат чи до хати, де
зимовими вечорами влаштовувались вечорниці. Там варили пшоняну кашу. Коли
сутеніло, загортали горщик з кашею у рушник і виходили до поріг «кликати
Долю». Кожна дівчина по черзі гримала макогоном об ворота і гукала: «Доле,
ходи до нас вечеряти». Потім прислухалися, чи не чути десь у селі якихось
голосів, чи «одізвалася Доля». У Галичині дівчата під час вечері потай зі
жменею каші вибігали надвір, кидали кашу на дах і кликали свого судженого
кашу їсти.
     Апостола Андрія Первозданного
Багато ворожінь на щасливе заміжжя долучалося і до дня нам'яті апостола
Андрія Первозданного (13 грудня). Серед них — відомі «посівання»: набравши у
жменю насіння конопель, дівчата вибігали на подвір'я і, розсіваючи їх,
примовляли:
Я, святий Андрію,
Конопельки сію.
Дай же, Боже, знати.
З ким весілля грати...
Робили це переважно увечері: напередодні Андрія. Крім того, дівчата рахували
кілки у парканах, плотах, відливали фігурки з воску, пекли і їли на ніч
солоного коржа, щоб їм наснився суджений. Коли ж сходилися до гурту, то
ворожили на коржиках чи балабушках. Приносили зі собою борошно, з якого кожна
виробляла свого коржика чи балабушка, ще й позначала, щоб з-поміж усіх
вирізнявся. Спечені коржики розкладали на лавці, впускали до хати голодного
кота чи собаку. Чиє печиво з'їсть кіт чи пес першим, та дівчина першою з
гурту заміж піде. Чий коржик надкусить і залишить, цю дівчину спіткає
нещастя. Увечері влаштовували вечорниці, на які сходилися і парубки. Тоді
починалися різноманітні розваги, з яких найпоширенішою була «калита». Так
називали круглий, змащений медом і посиланий маком корж, що на шнурку
підвішували до стелі.
З-поміж гурту обирали жартівника за «писаря», який мав розсмішити кожного,
хто, підстрибуючи на кочерзі, намагався відкусити шматок підвішеного коржа.
Інший парубок був за «вартового»: він то підтягував, то опускав на шнурку
«калиту». Тому, хто під ча гри розсміявся, але не вкусив коржа, «писар»
мастив лице сажею. Якщо вже всі парубки  спробували свого «щастя», а корж ще
залишався, його ділили на частини і роздавали усім присутнім.
Різними обрядовими дійствами відзначали в народі церковні свята пророка Наума
(14 грудня), мучениці Варвари (17 грудня), преподобного Сани (18 грудня),
Миколи Чудотворця (19 грудня), святої Анни (22 грудня).
     Цикл різдвяних свят
Але те, що у Введенні чи наступних святах зимового циклу виражено лиш у
зародку, найповніше розкривається в обрядових дійствах, пов'язаних з
Різдвяними святами. Недаремно в Україні їх відзначали надзвичайно урочисто.
До Різдва готувалися заздалегідь — ще від дня Спиридона (25 грудня). Мили і
прибирали в хатах, упорядковували в хлівах, білили, прали, заготовляли дрова
і корм для худоби. Адже всі господарські роботи мали закінчитись до настання
святвечірнього дня. Навіть сільський реманент (коси, граблі, вили, плуги і т.
ін.) складали в стодолах так, аби створилося враження, що й він відпочиває.
Уранці 6 січня господар або господиня (залежно від місцевості) розкладали в
печі вогонь дровами, які відкладали по одному поліну щоденно, починаючі від
дня Спиридона. На Гуцульщині ще донедавна зберігався звичай запалювати «живу
ватру» (тертям), на якій варили святвечірні страви. Залежно від місцевих
традицій і достатку родини кожна господиня намагалася приготувати від 7 до 14
страв. З-поміж них по всій Україні обов'язковими були узвар і кутя.
Родинній трапезі, на яку мали зійтися всі члени родини, передував обхід.
Господар з новоспеченим хлібом, медом і маком, а син (чи хтось інший) із
запаленою свічкою тричі за сонцем обходили хату і весь двір. Не обминали і
стайні, де худобу обсипали диким маком, обкурювали зіллям — щоб відьми до неї
не приступили. А в поріг стайніще й затинали сокиру. Скрізь в Україні в цей
вечір вшановували худобу: її годували до вечері святвечірніми стравами. На
Гуцульщині, Волині та інших місцевостях для цього заводили до хати, як на
Введення за полазника, теля чи вівцю, яких пригощали. Поширеним було повір'я,
що худоба у цей вечір розмовляє між собою: може поскаржитись Богові на свого
господаря.
     “Дідух”
Після обходу урочисто заносили до хати необмолочений пшеничний чи житній
сніп, що спеціально зберігали від часу обжинків. Його ставили на найпочесніше
у хаті місце — під образами. Ялинка, прикрашена іграшками, увійшла в наш
побут значно пізніше. Спочатку її ставили в містах, а лише згодом — по селах.
Та прикрашений васильками і калиною різдвяний сніп нам рідніший: він — не
лише символ достатку, а уособлення пам'яті про наших предків. Недаремно в
народі цей святковий сніп називали «дідом», «дідухом», «колядою»,
«колядником».
Сніп був бажаним «гостем родини». Чи не від імені цього святкового снопа
господар, переступаючи поріг дому, звертався до присутніх: «Віншую Вас із
щастям, здоров'ям, з цим Святим вечором, щоб ви у щасті й здоров'ї провели ці
свята і наступних діждали від нині за рік, доки нам Пан Біг визначив вік».
Слідом за ним вносили до хати в'язку соломи («діда») і сіна («бабу»).
Господар розкидав солому по хаті, а діти «мекали», «бекали», «квакали»,
пританцьовуючи по ній. Наслідування звуків свійських тварин та домашньої
птиці мало забезпечити щедрий приплід худоби у прийдешньому році.
Потім господиня готувала стіл до вечері: насипала жменю пшона, клала по
кутках зубці часнику, грудки цукру, стелила сіном («бабою»), застеляла
святковим обрусом. Лиш тоді ставила на стіл святковий хліб («калач»,
«карачун», «Василя»). Поруч з калачем засвічували свічку. Тим часом господар
набирав у миску по ложці кожної страви і йшов надвір. Тричі кликав він до
вечері то вовка, то мороза, то горобців, то злих вітрів, то чорні бурі. А
потім «радив» їм не показуватися до його господи і на поле протягом цілого
року. Помолившись і згадавши усіх покійних родичів, сідали до столу.
Своєрідним сигналом до вечері була поява на небі першої зірки, яка сповіщала
людям про велике чудо — народження Божого дитяти. Під час родинної трапези
всі мусили зберігати урочистий спокій: не галасувати, не човгати під столом
ногами, щоб не дратувати невидимі душі присутніх на вечері покійних предків.
Для них спеціально набирали в миску по ложці кожної страви і ставили її на
підвіконня. Важливу роль під час урочистої вечері відігравала свічка, яка н
цю ніч горіла на святковому столі. Подекуди на Свят-вечір запалювали свічки і
на могилах своїх родичів. Ця традиція прийшла до нас разом з християнством.
Хоч у давнину робили ще інакше — спалювали на подвір'ї в'язку соломи. У
Карпатах ритуальний вогонь аж донедавна запалювали перед обходом двору.
Дотримувались цього звичаю і в інших районах України, хоча протягом віків
його ритуальне значення частково втратилося. Все ж у культі вогню відображено
турботу живих про своїх покійних предків. Чим більшою і щирішою була ця
турбота, тим швидше родина могла сподіватися кращого врожаю пшениці, більшого
приплоду худоби, щасливого заміжжя молодих, надіятися на міцне здоров'я всіх
членів родини.
     Коляд, коляд, колядниця...
Цей одвічний мотив родинного благополуччя тісно пов'язувався з обрядом
колядування. Як відомо, діти і дорослі окремо колядували. Якщо діти починали
обходити хати з колядою вже від Свят-вечора, то старші колядники — тільки з
наступного дня. Парубочі ватаги колядників ходили з великою «звіздою», дівочі
— з ліхтарем, що нагадував місяць. Гурти колядників супроводили переряджені:
«коза», «дід», «баба», «циган» та ін.
Підлітки ходили з вертепом; окремо, особливо в західних регіонах України,
ходили з колядою й статечні господарі — збирати на церкву. Отже, у різних
місцевостях це дійство відбувалося по-різному. Мали свої особливості колядки,
які вирізнялися за походженням. Умовно їх можна поділити на дві групи —
народні й церковні. Для першої групи найбільш характерні хліборобські мотиви.
В них оспівується дбайливий і розумний хазяїн, у якого незліченні череди
корів чи отари овець. У нього сам Господь сидить при вечері. Святі
допомагають засівати добірним зерном його щедру ниву. А його жінка —
найкраща, дуже роботяща, дає лад усьому господарству. Такими колядками
величали господаря та його дружину. В колядках для парубків переважали
мисливські та військові мотиви. Про золоті перстні, старостів, дівочу красу і
вірність, щасливе кохання колядували дівчатам. Це розмаїття мотивів колядок,
адресування їх персонально кожному членові родини вирізняє саме український
обряд колядування.
До числа найдавніших належать українські колядки, в яких побутували казково-
фантастичні мотиви. У колядках, що виконувалися під час Різдвяних свят
безпосередньо у церквах, переважали біблійно-релігійні мотиви з оспівуванням
народження Божого дитяти, страждання і мук Богородиці тощо. У Карпатах першу
групу називали старосвітськими колядками, другу — христосанками.
Колядники в Україні завжди сприймалися як «гості здалеку», що приходили до
хат з хащів, темряви, добиралися через ріки по хистких містках. Вони несли
радісну звістку про всяке благополуччя тим, кого відвідували, їх прихід
сприймався за типом послідовних парних протиставлень «звідси — сюди»: з
темряви — до світла, з холоду — до тепла. Деколи в колядках йшлося про
переправу через річку (вода у світоглядній традиції українців, як і в
багатьох інших народів, розділяє «цей» та «інший» світи, є пограниччям життя
і смерті); перерядженими стають після покриття обличчя сажею або одягання
маскд, що у багатьох народів є знаком перебування у «країні мертвих». Отже, і
колядники — пришельці з «іншого» світу, світу померлих.
Колядники і переряджені — живе втілення давно померлих предків, авторитет
яких був незаперечним. Вони визначали норми родинних стосунків, навчали
вирощувати злаки, випікати хліб і т. ін. Свій прижиттєвий досвід вони
зберігали й після емері і, отже, залишали за собою право впливати на всі
сфери земного життя.
На підставі родинних зв'язків, що існують між живими і мертвими, тобто тими,
що «відійшли», складалися відповідні форми стосунків. Одна з них — уявне або
символічне запрошування покійних предків на родинну трапезу та їх своєрідне
«частування» під час урочистої вечері на Свят-вечір. Друга форма — сприйняття
колядників як живого втілення покійних предків та щедре їх обдаровування.
Третя форма — ритуальне годування худоби-полазника як предків у подобі
тварини. В українській обрядовій традиції худобу замість першого відвідувача
дому вводили не лише на Введення, перший день Різдва, а й на Новий рік чи
Василія (14 січня). Завівши до хати вівцю, теля чи лоша, господар начебто від
їхнього імені вітався з усіма домашніми, на що ті відповідали побажанням
достатку і всіляких гараздів. Але основне полягало у щедрій ритуальній
годівлі чотириногого відвідувача стравами від святкової трапези. Усе це —
різні ступені одного і того ж явища, яке сьогодні ми називаємо «культом
предків». Власне з ним пов'язані всі обрядові дійства, ворожіння, обереги,
яскраво відображені у зимовому обрядовому циклі.
Сприйняття предків у подобі тварин є найбільш давнім. Воно відповідає
періодові, коли люди полювали на різних звірів, яких з часом сприймали як
своїх родичів, предків, міфічних засновників роду. Важливу роль у цьому
відігравало вирядження під звіря. Спершу — як засіб маскування — воно було
необхідною передумовою вдалого полювання, отже, й забепезпечення їжею. Згодом
з повсякденного побуту мисливців цей ритуал перейшов у святковий, став
атрибутом певних урочис гостей.
     Щедрий вечір.
Вечір під Новий рік (13 січня) називали «другою колядою», або «Щедрим
вечором», або «щедрухою». Очевидно, «Щедрим» його вважали через те, що до
вечері під Новий рік подавали більше м'ясних страв, яких не вживали на Свят-
вечір. У багатьох місцевостях у цей  вечір молодь ходила «маланкувати» (день
у церковному календарі був присвячений преподобній Меланії). Один з парубків
перебирався на Меланку. У групі переряджених були «князь», «княгиня», «дід»,
«баба», «коза», «циган» та інші персонажі.  Під вікнами щедрувальники вітали
господарів з Новим роком, бажали їм усіляких гараздів. Якщо їх пускали до
хати, гості розігрували жартівливі сценки. За ці вітання щедрувальників щедро
обдаровували.
Уранці на Новий рік (день, присвячений Василію Великому) ходили по хатах
«посівальники». Хлопці-підлітки, зайшовши до хати, посівали зерном і
приказували:
Сію, сію, посіваю,
З Новим роком всіх вітаю!
У Карпатах того вечора жінки загадували на вугликах, яким буде врожай. На
маглівницю накладали вуглики, кожен з яких означав картоплю, жито, овес тощо.
Якщо вуглик спопелів, то це — на врожай, якщо згас, не згорівши до тла,— на
недорід. Подібно визначали і тривалість життя кожного з членів родини.
Подекуди в Україні на Новий рік господарі обв'язували дерева в саду сіном, що
було на столі на Свят-вечір,— «щоб нечисть не заводилася». Дуже поширеним був
звичай спалювати в цей день на городі, в саду чи на воротях сміття, що
виносили з хати.
     Водохреща.
Важливим був і вечір під Водохреща. У східних районах його називали «голодною
кутею»-, в Галичині — «другим Свят-вечором», «Щедрим вечором». З появою
вечірньої зорі, як і на Свят-вечір, сідали до родинної трапези. На вечерю
подавались такі ж пісні страви, як і на «першу коляду». Знову чільне місце у
вечері посідали традиційна кутя і узвар. У деяких місцевостях набирали, як і
на Різдво, в миску по ложці усіх страв і ставили на підвіконні — для душ
померлих. Перш ніж сісти до вечері, хату обкурювали ладаном і зіллям,
скроплювали всі її закутки свяченою водою, заїдаючи при цьому ритуальним
печивом —. паляницею чи пирогом. На стінах усіх приміщень вивішували паперові
хрестики або рисували їх крейдою чи тістом, замішаним на освяченій у церкві
воді. Після такого обходу  господи щільно зачиняли двері й, помолившись,
сідали до сголу. Вечеря відбувалася так, як і на Свят-вечір. Але, на відміну
від першої, з цією вечерею пов'язаний звичай «проганяти кутю». Коли сім'я
вставала з-за святкового столу, хтось з домашніх вибігав надвір. Палицею чи
макогоном він гримав у причілок чи стіну, вигукуючи:
Геть, кутя, з покуття,
А ти, узвар, іди на базар.
Так «проганяли кутю» здебільшого у східних районах України. У Галичині,
зокрема на Гуцульщині, сідаючи до вечері, колись стріляли з пістолів. Цим
ніби сповіщали про початок святвечірньої трапези та одночасно, за повір'ям,
пострілами відлякували вовків. Після вечері, як і в різдвяні дні, ходили по
хатах щедрувальники.
Ніч під Водохреща була сповнена всяких чудес. Худоба, згідно з народним
повір'ям, розмовляє між собою. Але той, хто підслухав би що розмов, мусив би
померти. Чарівною стає і вода в криницях чи потоках. Ось чому колись старші
члени родини не спали в ту ніч. Як тільки проспівали опівночі півні, вони
бігли до потоку чи річки набрати цілющої води. За народним повір'ям, той, хто
буде першим і замість води набере вина, відразу після смерті потрапить на
небо. Набрану опівночі воду зберігали за образами на випадок поранення або
тяжкої недуги.
З водою пов'язані обряди, приурочені до дня Богоявлепин, Йордану, або
Водохрещ (19 січня), як називали цей день в народі. Після ранкового
урочистого богослужіння в церкві процесія вирушала до річки чи водоймища.
Місце водосвятя прикрашали ялинками. Тут попередньо прорубували оплонки,
ставили з криги хрест. Під час відправи дехто вмивався водою. Парубки і
дівчата намагалися обризкати одне одного. На Гуцульщині часто це робили ті,
які незабаром мали побратися. Як тільки священик занурював хрест в ополонку,
присутні поспішали зачерпнути у дзбанок свяченої води. Хто швидше з цією
водою добіжить додому, той буде щасливим. При цьому також стріляли —
«розстрілювали коляду», або, як казали гуцули, «проганяли вовків».
Якщо порівняти звичаєво-обрядові дійства Свят-вечора з водохресними, то можна
дійти висновку: на Свят-вечір, як на початок найважливіших зимових свят,
влаштовували урочисту вечерю. Взяти участь у ній кликали покійних предків,
яких зогрівали ритуальним вогнем і годували ритуальними стравами, насамперед
кутею і узваром. На Водохрещ, чи Йордан, цих «непростих гостей» виряджали до
місця їх сталого перебування — за воду, яка з давніх-давен служила своєрідним
пограниччям між живими і тими, що відійшли. Щоб ніхто з «покликаних» не
залишився в хаті, вживали і таких оберегів, як шум, стрілянина. У зимовому
циклі простежується двочастинна структура давньої обрядовості: зустріч —
проводи. Зустріччю предків починалися найважливіші зимові свята (Свят-вечір),
а закінчувались проводами (Водохрещ ). Недаремно всі вечори поміж цими двома
датами вважалися в народі і святими, і страшними.
Умовно завершував зимовий цикл святкових дат, за сучасним церковним
календарем, день Петра Вериги. З ним народне повір'я пов'язувало прикмети, за
якими визначали настання весни, передбачали, яке буде літо: «На Петра Вериги
труться криги»,— кажуть у народі.
Отже, з-поміж усіх церковних дат, які припадали на зимову пору, найважливіше
значення мав період від Свят-вечора до Водохрещ. У ньому було найбільше
обрядових дійств, якими намагалися забезпечити здоров'я, щастя і достаток,
Переважна більшість із них була  прямована на вшанування покійних предків.
     
     
     Список використаної літератури
1.         Воропай О. Звичаї нашого народу – К.: Оберіг, 1991.
2.         Міщенко М. “Хвали зиму після Миколи”//Українська культура - 1991 -
№11 ст. 34-35.
3.         Українське народознавство: Навч. посібник / За ред. С.П. Павлюка,
Г.Й. Горинь, Р.Ф. Кирчива. – Львів: Фенікс 1994. – 608 с.
4.         Хромлива - Щур Л. Українські народні звичаї в сучасному побуті –
Лівів: Фенікс 1990