Каталог :: Искусство и культура

Реферат: Основы риси романтизму

                          Інститут міжнародних відносин                          
                 Національного універитету імені Тараса Шевченка                 
                                 РОБОТА НА ТЕМУ:                                 
                           ОСНОВНІ РИСИ                           
                            РОМАНТИЗМУ                            
                                                               Студентки 1 курсу
                                                                  Відділення МЕВ
                                                                         1 групи
                                                               Соловкової Оксани
КИЇВ – 98
                                             Где приют для мира уготован?
                                              Где найдет свободу человек?
                                           Старый век грозой ознаменован,
                                             И в крови родился новый век.
                                                               (Ф.Шиллер)
Термін “романтизм” першочергово застосовувався в літературі, головним чином
романо-германських народів, а пізніше охопив музику та образотворче
мистецтво. Це дозволило трактувати романтизм як переважно художній напрямок.
Однак вже в 19ст. починають говорити про “романтичні тенденції” у філософії,
“економічний романтизм”, “романтичні ілюзії” в соціалізмі, тобто трактувати
його як загальнокультурний рух, а не лише напрямок чи стиль.
Те, що романтизм  об‘єднував різноманітні явища, напрямки (прогресивний й
реакційний, “епіко-міфологічний” та “лірико-іронічний”, національні форми
романтизму і т.д.) – утруднює виділення в ньому сталого інваріантного ядра.
Однак існують фундаментальні фактори цілісності романтизму, що знайшли
відображення у спільності цого суттєвих ознак. Це передусім – спільність
соціокультурної ситуації, спільність світосприйняття та світосвідомість.
Головна соціокультурна передумова цілісності романтизму складається в тому,
що була наслідком Великої Французької буржуазної революції. Подібно до того,
як революція ознаменувала корінний переворот в соціальному житті, романтизм
позначає собою революцію в культурі.
Однак романтизм виник не на пустому місці. Він мав попередників в особі
Руссо, який у століття Розуму заговорив про першочерговість чуттів, про
своєрідність та неповторність кожної людини. В якості найважливіших джерел
потрібно вказати також на філософію Фіхте з її абсолютизацією творчої
свободи, й Шопенгауера з ідеєю сліпого, нерозумного бажання, що створює світ
за своєю сваволею. Ці ідеі булицікавими та близькими романтикам, так само як
шукання широкого кола музикантів, живописців, в творчості яких пробивалися
паростки нового, відмінного від класицизму бачення світу та задач мистецтва
(Жироде, Гро, Бетховен).
Розвиток романтизму — розпадається на три головні етапи: передромантизм кінця
XVIII ст., романтизм першої половини XIX ст. і неоро­мантизм кінця XIX —
початку XX ст. Головними представниками передромантизму в Англії були поети
Джеймс Макферсон (1736-1796), автор відомої збірки поем “Твори Осіана, сина
фінгала”; Томас Чаттертон (1752-1770), автор циклу віршів про життя Брістоля
15 ст., та представники так званого готичного романа – Горес Уолпол, Клара
Рів, Уїльям Бекфорд, Метью Льюїс, Анна Редкліф. В англійському неоромантизмі
провідними представниками були Роберт Стівенсон, Рейдер Хаггард, Джозеф
Конрад і Артур Конан-Дойл. Походження терміна «романтизм» досить складне і в
різні історичні епохи зміст цього терміна істотно змінювався . Сучасне
розуміння сутності романтизму іде від трактування його в естетиці Гегеля.
Класики марксизму-ленінізму пов'язують природу й художні досягнення
європейського романтизму кінця XVIII—початку XIX ст. з падінням феодалізму.
К. Маркс і Ф. Енгельс розглядали романтизм як вираження своєрідної реакції
основних суспільних груповань на результати французької революції 1789—1794
років та ідеологію європейських просвітителів XVIII ст.
О. М. Горький писав, що романтизм як настрій є складним і завжди якоюсь мірою
нечітким відображенням усіх відтінків, почу­вань та настроїв, що охоплюють
суспільство у перехідні епохи, про­те головна його нота — це очікування
чогось нового, тривога перед цим новим, поспішне, нервозне прагнення пізнати
це нове. І далі О. М. Горький зазначав, що в романтизмі слід розрізняти два
різко відмінні напрями: пасивний романтизм, який намагається або при­мирити
людину з дійсністю, прикрашаючи ту, або ж відвернути від дійсності до
безплідного заглиблення у свій внутрішній світ, до ду­мок про «фатальні
загадки життя», про любов, про смерть, і актив­ний романтизм, який прагне
посилити волю людини до жит­тя, пробудити в ній протест проти дійсності,
проти будь-якого гніту її.
Таким чином, виходячи з однакового прагнення до вираження неприйняття
довколишньої дійсності, реакційні романтики фактич­но відривалися від
дійсності, протиставляючи їй ідеалізовані па­тріархальні відносини
середньовіччя, тоді як прогресивні романти­ки, навпаки, усі свої надії
покладали на майбутнє.
Незважаючи на виняткову складність та суперечливість, роман­тизм у цілому має
ряд визначальних рис та ознак. Йому притаман­ні так звана світова скорбота,
романтичні «два світи», підкресле­ний інтерес до внутрішнього світу людини,
гротескно-сатиричне зо­браження дійсності та проникливе відтворення природи..
Романтична «світова скорбота» була одним з виражень глибо­кого розчарування в
результатах французької революції і пов'яза­ного з нею Просвітництва. Відомо,
що переважна більшість ідеоло­гів Просвітництва щиро вірила в близьке
настання царства розуму та загального добробуту. Майбутнє буржуазне
суспільство вимальо­вувалося їм у щонайрадужніших барвах . Результати ж
французь­кої революції, що на неї покладалися такі величезні сподівання,
цілковито перекреслили ілюзії просвітителів. Проповідуване ідеологами
Просвітництва царство розуму, загального добробуту й миру обернулося на
практиці нескінченними загарбницькими війнами, царством гендлярства,
бездушності та егоїзму.
Саме тому розчарування романтиків набуло особливої гостроти, почало
переростати у настрої цілковитої безнадії та глибокого відчаю - у «світову
скорботу». Цей відчай підкріплювався втратою уявлень про перспективи
суспільного розвитку: стан внут­рішнього бродіння та хаосу сприймався як
закономірний для світу, а шляхи розвитку цього несталого світу - таємничими й
непізна­ванними.
Відчуття «світової скорботи», в свою чергу, вело до романтич­ного відчуття
двох світів - переконаності у цілковитому розладі мрії та реальності. У
пошуках нових позитивних ідеалів романтики звертаються до історії та
мистецтва, релігії і народної творчості, до природи та до екзотичних країн -
до всього, що різко контрас­тує з безбарвністю та убозтвом сучасної
дійсності.
Заперечуючи класицизм і просвітницький реалізм, їхню регла­ментацію та
умоглядність, романтики прославляють самоцінність окремої людської
особистості, її цілковиту внутрішню свободу. Від­штовхуючись-від Шекспіра,
романтики розкривають дивовижну складність та суперечливість людської душі,
її одвічну невичерп­ність. Заглибленість у внутрішній світ особистості,
пильний інтерес до могутніх пристрастей та яскравих почуттів, до всього
надзви­чайного, тяжіння до інтуїтивного та неусвідомленого - характерні риси
романтичного методу в усіх мистецтвах.
Якщо теоретики класицизму виходили з прагнення наслідувати природу, то
романтики виходять з прагнення перетворити природу. Вони створюють свій,
особливий світ, на їхню думку, величніший і прекрасніший, ніж світ реальний.
У цьому й полягає суть їхнього учення про два світи. З уявленням про два
світи пов‘язаний полум‘я­ний захист романтиками цілковитої творчої свободи
митця від будь-яких регламентацій і будь-яких норм.
Надзвичайно своєрідним явищем у поетиці романтизму була. й так звана
романтична іронія, головними теоретиками її виступали письменники такі, як
Фрідріх Шлегель, Карл Зольгер і Жан-Поль Ріхтер. До методу романтичної іронії
широко вдавалися майже всі провідні романтики, а згодом і деякі представники
критичного реалізму, наприклад Анатоль Франс. В основі романтичної іронії
лежить різке контрастове підкреслювання відносності всіх і будь-яких обмежень
в особистому та в суспільному житті. Усі ці обме­ження романтики зображують
як бездумне насильство над природ­ним плином життя, як результат глупоти та
дурості людей. Природ­ний рух життя ламає усі ці штучні перепони, і той, хто
намагається втиснути природний плин в закам‘янілі рамки, сам опиняється у
смішному становищі.
Заслуги романтиків у розвитку світового мистецтва важко пе­реоцінити. Вони
розширили й оновили старі художні форми, розро­били жанри історичного роману,
фантастичної повісті, ліро-епічної поеми, нові форми драми, досягли небувалої
майстерності в лірич­ній поезії.
Поряд з художніми відкриттями великої античної літератури від Гомера до
Овідія, що наснажили геній титанів пізнього серед­ньовіччя та доби
Відродження (Данте, Шекспіра, Рабле, Сервантеса), проклали шлях до художнього
дослідження діалектики душі, разом з художніми відкриттями французького
класицизму та доби Просвітництва, романтизм - спадкоємець кращих традицій
літератури минулого, зі свого боку, багато в чому сприяв великим досяг­ненням
мистецтва критичного реалізму.
Як відомо, найвидатніші представники реалістичного мистецтва до різних
прийомів поетичної образності, виробленої в художній системі романтизму
зверталися не лише в пору свого «учнівства», а й у періоди творчого апогею,
коли вони вже цілком опанували увесь арсенал своїх реалістичних виражальних
засобів. Річ тут не в тім, як переосмислювались ці образи в художній
структурі реа­лістичного цілого, не в тому, якої нової ідейно-художньої
функції вони тут набували. Привертає увагу передусім той факт - певні
відкриття романтичного мистецтва не було “знято” розвитком реа­лізму, вони
функціонували й далі в “неперетвореному” вигляді в новій художній системі. Як
приклад можна назвати багато рис Бальзакового Вотрена; сповнену динамізму
яскраву, контрастову образність Флоберової “Саламбо” – роману, що поєднує у
собі ви­користання багатьох реальних історичних даних з романтичною
концепцією античності.
Майже для всіх видатних письменників першої половини XIX ст., які починали
свій творчий шлях з позицій прогресивного романтиз­му, характерний поступовий
перехід до методу критичного аналізу. Така творча еволюція Г. Гейне, О.
Пушкіна, Т. Шевченка, М. Лєр­монтова, Ш.Петефі.
Отже, відкидаючи сучасну романтизмові дійсність як вміщення всіх вад, він
втекає від неї, здійснюючи подорожі в часі і просторі. Втеча за просторові
межі буржуазного суспільства виступало в трьох основних формах, а саме:
1)      Відхід в природу, яка була або камертоном бурхливих душевних
преживань, або втіленням ідеалу свободи та чистоти (звідси зацікавленість
селом, критика міста, інтерес до духовності народу, вираженої у фольклорі).
2)      Романтизм “заглядає” в інші регіони, екзотичні країни (східна тема в
творчості Байрона, картинах Делакруа).
3)      У випадку відсутності реальної териториальної адреси втечі він
консруюється в уяві (фантастичні світи Гофмана, Вагнера).
Другий напрямок втечі – відхід від дійсності в інший час. Не знаходячи опори
в теперішньому, романтизм розриває природний зв‘язок часів:
-         ідеалізує минуле, особливо середньовіччя, патриархальний образ
життя, ремісничий устрій, лицарський кодекс честі;
-         конструює майбутннє, вільно манипулюючи часовим потоком.
Третій напрямок втечі романтика – відхід у власний внутрішній світ, в усі
куточки свого «Я». В житті серця романтики вбачають протилежність
безсердечності зовнішнього світу (казки Гофмана, Гауфа).
Романтизм як певний тип культури в різних країнах мав свої націонльні
особливості. У Німеччині, роздрібненій більш як на 360 великих і малих
суверенних держав – королівств, курфюрств, рицарських володінь, уся
інтелектуальна енергія виплеснулася в галузб теорії, що знайшло відображення
в філософсько-естетичних шуканнях, художній літературі, роботі славнозвісної
школи Ієнських романтиків. В українській ментальності романтичний світогляд,
формування якого відбувалося на основі національних особливостей, знайшов
своє яскраве вираження у «філософії серця» П. Юркевича, в художній реальності
М.Гоголя та Т.Шевченка, в пошуках витоків національної самосвідомості членів
Кирило-Мефодіївського братства, П. Куліша, М.Максимовича та ін.
                            ЛІТЕРАТУРА                            
1.Ф.І.Прокаєв; Б.В.Кучинський; І.В.Долганов.
«Зарубіжна література» , К.1987.
2.Детская энциклопедия. Для среднего и старшего возраста. Издание 2. Том 11.
«Язык. Художественная литература». Москва, «Просвещение», 1968. – 528с.:ил.
3.Бичко А. К. та ін.
Теорія та історія світової та вітчизняної культури: Курс лекцій. – К.:
Либідь, 1992. – 392с.
4.Культурология в вопросах и ответах. Учебное пособие. Ротов-на-Дону:
«Феникс», 1997 – 480 с.