Каталог :: Административное право

Реферат: Правова охорона навколишнього природного середовища

План
Вступ
     1.     Правова охорона навколишнього природного середовища.
     2. Земельний кодекс України про вади земельного фонду
     3. Складові частини природно-заповідного фонду
     4. Правові заходи охорони атмосферного повітря тваринного світу.
     5. Водний кодекс України
     Висновок
                                  Вступ.                                  
Екологія — це знання людини про те що її оточує У наш час даний термін міцно
закріпився у суспільній свідомості. Екологія стала одним з основних
показників ставлення полини до життя, навколишнього природного середовища
Екологічна свідомість відображає духовність суспільства, його «порозуміння» з
природою невід ємною частиною якої є людина.
В екологічних роздумах людини відбивається рівень її інтелекту, загальної і
професійної культури. Більшість людей які свідомо зараховують себе до
прибічників сучасної культури вважають що захист довкілля е одним з найбільш
важливих завдань сучасних і майбутніх генерацій. Стан природи викликає все
більше занепокоєння у представників різних верств населення.
Нині майже немає свідомої людини яка не знана б дещо про екологію Для
більшості населення з нею поєднана стурбованість тими негативними наслідками,
що спостерігаються у різних сферах антропогенної активності. Як правило, ці
наслідки теоретичною основою яких треба вважати так званий антропоцентризм
пов'язані з доведенням до крайньої межі тих навантажень які людина покладає
на природу. Уявляється що вже настав час для епохи ексцентризму коли не
людина повинна диктувати свої умови природі, а природа — людині. Адже
антропоцентризм становить небезпеку для існування людей у глобальному
масштабі.
Екологічне законодавство — це структура, що об'єднує екологічні юридичні
норми різного рівня і різної спрямованості. Ними можуть бути норми
конституційні, звичайні, норми, орієнтовані на соціальні відносини різного
змісту, з приводу охорони різних природних об'єктів. Вказане законодавство є
системою, що має більш-менш сталий характер. Його реалізація породжує
відносно сталі правові відносини.
Системою екологічного законодавства необхідно вважати цілісність, яка
складається з окремих законодавчих актів, що перебувають між собою у
взаємодії. Як правило, екологічний закон діє не сам по собі, а у
взаємовідносинах і на підставі інших законів, причому не лише екологічного
змісту.
Первісним елементом екологічного законодавства треба вважати його норму. Вона
відіграє базову роль в системі цього законодавства, оскільки перебуває у
найбільш нижчому, фундаментальному рівні системи.
Екологічні акти юридичного значення мають різну юридичну силу залежно від
того, яким державним органом вони прийняті чи затверджені. Юридична сила
еколо­гічних актів обумовлюється тим, який природний об'єкт береться державою
під охорону, тобто сила юридичного захисту цього об'єкта залежить від його
екологічної цінності, поширеності чи, навпаки, помітного зникнення, наслідком
чого є занесення того або іншого об'єкта до Червоної книги. Проте системний
аналіз сучасного екологічного законодавства дає підстави для висновку, що
юридична сила захисту природних об'єктів залежить від місця цих об'єктів в
системі навколишнього природного середовища та їх стану.
Система екологічного законодавства України в основному повинна відповідати
системі екологічного права. Право того чи іншого об'єкта природи визначається
його місцем в ній. Від системи природи залежать система екологічного права а
отже, і система екологічного законодавства.
     1. Правова охорона навколишнього природного середовища.
Охорона навколишнього середовища здійснюється різними, у тому числі й
правовими, засобами. При цьому в правових формах захищаються переважно всі
компонен­ти, які утворюють природне середовище.
Сучасними головними нормативно-правовими актами що регулюють основи
організації охорони навколишнього при­родного середовища, є Закони України
«Про охорону на­вколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р.,
«Про охорону атмосферного повітря» від 16 жовт­ня 1992 р., «Про природно-
заповідний фонд України» від 16 червня 1992 р., «Про тваринний світ» від 3
березня 1993 р., «Про карантин рослин» від 30 червня 1993 р та інші. До того
ж деякі відносини у сфері використання і охо­рони навколишнього природного
середовища врегульовані кодексами (земельним, водним, лісовим, про надра), а
та­кож Законами України «Про плату за землю» від 3 липня 1992 р., «Про
ветеринарну медицину» від 25 червня 1992 р. Важливе значення у вирішенні
цього питання має затверджений Постановою Верховної Ради «Порядок обме­ження,
тимчасової заборони (зупинення) чи припинення діяльності підприємств,
установ, організацій і об'єктів у разі порушення ними законодавства про
охорону навко­лишнього природного середовища».
Різновидами права природокористування є:
Право землекористування, право водокористування, право лісокористування,
право користуватися надрами, право ко­ристуватися тваринним світом, право
користування природ­но-заповідним фондом.
Право природокористування — це процес раціонального використання людиною
природних ресурсів для задоволен­ня різних потреб та інтересів.
Найважливішими принципами природокористування є його цільовий характер,
плановість і тривалість, ліцензуван­ня, врахування надзвичайного значення у
житті суспільства тощо. При цьому виділяють такі групи природокористу­вання,
як право загального і спеціального використання землі, вод, лісів, надр,
тваринного світу та інших природних ресурсів. Суб'єктами права загального
користування при­родними ресурсами можуть бути, згідно з Законом України «Про
охорону навколишнього природного середовища», усі громадяни для задоволення
найрізноманітніших потреб і інтересів. Воно здійснюється громадянами
безкоштовно і безліцензійно, тобто для цього не потрібен відповідний дозвіл
уповноважених органів і осіб. Загальним є, наприк­лад, використання парків,
скверів, водойм, лісів, збір дико­рослих ягід, грибів, горіхів і т. ін. Право
загального приро­докористування закріплене у ст. 13 Конституції України:
«Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права
власності народу відповідно до закону». Похідним від загального
природокористування є спеціальне використання природних ресурсів.
На відміну від першого, це використання конкретних природних ресурсів, що
здійснюється громадянами, підприємствами, установами і організаціями у
випадках, коли відповідна, визначена у законодавстві частина природ­них
ресурсів передається їм для використання. Як правило, така передача має
вартість і визначена в часі. Надання при­родних ресурсів відбувається на
основі спеціальних до­зволів — державних актів на право постійного
користуван­ня.
Крім прав суб'єктів, як природокористувачів, сучасною юридичною наукою
сформовані й інтенсивно розвиваються екологічні права і обов'язки. Так, у
Конституції України записано, що «кожен має право на безпечне для життя і
здоров'я довкілля та на відшкодуван­ня завданої порушенням цього права шкоди.
Кожному га­рантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля,
про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її
поширення». Аналогічні формулювання є й у Законі України «Про охорону
навколишнього природ­ного середовища», бо це право — одне з основних прав
лю­дини. Цьому праву відповідає обов'язок держави забезпечу­вати здійснення
санітарно-гігієнічних заходів, спрямованих на поліпшення та оздоровлення
навколишнього природного середовища.
Усі екологічні права громадян захищаються і відновлю­ються у судовому порядку.
Поряд з правами Закон України «Про охорону навко­лишнього природного
середовища» передбачає і певні обов'язки громадян. Так, незалежно від того, є
громадяни природокористувачами, чи ні,— вони зобов'язані берегти природу,
раціонально використовувати її запаси, не завда­вати шкоди. Крім того, Закон
України «Про охорону на­вколишнього природного середовища» покладає на
грома­дян і підприємства, установи й організації, як суб'єктів спе­ціального
використання природних ресурсів, спеціальні обов'язки. Так, плата за
спеціальне природокористування встановлюється на основі нормативів плати і
лімітів вико­ристання природних ресурсів. Ці нормативи визначаються з
урахуванням розповсюдження природних ресурсів, їх якості, можливості
використання, місцезнаходження, мож­ливості переробки і зберігання відходів.
До того ж суб'єкти спеціального природокористування зобов'язані сплачувати
певні кошти за забруднення навколишнього природного се­редовища, що
встановлюються за викиди у атмосферу за­бруднюючих речовин; скидання
забруднюючих речовин на поверхню води, у територіальні і морські води, а
також під землю.
Контроль у сфері природовикористання і охорони на­вколишнього природного
середовища здійснюється шляхом перевірки, нагляду, обстеження, інвентаризації
та експер­тиз. Він може здійснюватись як уповноваженими держав­ними органами,
так і громадськими формуваннями. Дер­жавний контроль покладається на Ради
народних депу­татів, державні адміністрації та Міністерство охорони
на­вколишнього природного середовища і його органи на місцях.
          2. Земельний кодекс України про вади земельного фонду          
Земельний Кодекс прийнятий Верховною Радою Укра­їни 13 березня 1992 р.; він
регулює відносини у сфері вико­ристання і охорони землі.
Усі землі України поділяються на:
1) землі сільськогосподарського призначення;
2) землі населених пунктів;
3) землі промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та іншого призначення;
4) землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційно­го та історико-
культурного призначення;
5) землі лісового фонду;
6) землі водного фонду;
7) землі запасу.
Віднесення земель до певної категорії провадиться відповідно до їх цільового
призначення.
У державній власності перебувають усі землі України за винятком земель,
переданих у колективну чи приватну власність.
-
Суб'єктами права державної власності на землю висту­пають:
1) Верховна Рада України — на землі загальнодержав­ної власності України;
2) Верховна Рада Автономної Республіки Крим—на землі в межах території
Республіки, за винятком земель за­гальнодержавної власності;
3) обласні, районні, міські, селищні, сільські Ради на­родних депутатів — на
землі в межах їх територій, за ви­нятком земель загальнодержавної власності.
Землі, що перебувають у загальнодержавній власності можуть передаватися в
колективну або приватну власність і надаватись у користування, у тому числі в
оренду. Не мо­жуть передаватися у колективну і приватну власність: землі
загального користування населених пунктів, землі гірничо-добувної
промисловості, єдиної енергетичної та космічної систем, транспорту, зв'яз­ку,
оборони; землі природоохоронного, оздоровчого, рекре­аційного та історико-
культурного призначення; землі лісо­вого фонду; землі водного фонду; землі
сільськогосподарсь­ких науково-дослідних і навчальних закладів.
Однією з форм власності на землю є колективна власність. Суб'єктами права
колективної власності на зем­лю є колективні сільськогосподарські
підприємства, сільськогосподарські кооперативи, садівницькі товариства,
сільськогосподарські акціонерні товариства, у тому числі створені на базі
радгоспів та інших державних сільськогос­подарських підприємств.
Розпорядження земельними ділянками, що перебувають у колективній власності,
здійснюється за рішенням загальних зборів колективу. Землі у колективну
власність передаються безкоштовно. Кожний член колективної власності на землю
у разі виходу З колективу має право одержати свою частку землі в натурі, яка
визначається в порядку, передбачено­му Земельним кодексом.
Право приватної власності громадян України на зем­лю означає, що тільки вони
мають право на одержання у власність земельних ділянок для: ведення
сільсько­господарського господарства; ведення осо­бистого підсобного
господарства; будівнщтва і обслуго­вування житлового будинку і господарських
будівель: садівництва; дачного і гаражного будівництва.
Громадяни набувають право власності на земельні ділянки у разі: одержання їх
у спадщину; одержання част­ки землі у спільному майні подружжя; купівлі-
продажу; да­рування та обміну. Передача земельних ділянок у власність
громадян проводиться місцевими Радами народних депу­татів за плату або
безкоштовно. Іноземним громадянам та особам без громадянства земельні ділянки
у власність не передаються.
У тимчасове користування на умовах оренди земля на­дається: громадянам
України; підприємствам, установам і організаціям; громадським об'єднанням і
оеяігійним організаціям; спільним підприємствам; міжнародним об'єднан­ням і
організаціям з участю українських та іноземних юридичних осіб і громадян;
підприємствам, що повністю належать іноземним інвесторам; іноземним державам;
міжнародним організаціям; іноземним юридичним особам та особам без
громадянства. Орендодавцями землі є сільські, селищні, міські, районні Ради
народних депутатів і власники землі. Земля може надаватися в оренду у
корот­кострокове користування — до трьох років і довгострокове — до 50 років.
Умови викори­стання землі, строки її використання, плата за оренду землі
визначаються за угодою сторін і обумовлюються в договорі. Після закінчення
строку оренди землі орендар має пере­важне право на відновлення договору.
Крім того, орендарі земельних ділянок сільськогосподарського призначення
ма­ють переважне право на одержання орендованих земельних ділянок у приватну
власність.
              3. Складові частини природно-заповідного фонду              
Природно-заповідний фонд — це ділянки суші і водної о простору, природні
комплекси та об'єкти, які мають особ­ливу природоохоронну, наукову, естетичну
та іншу цінність, а тому виділені з метою збереження природного середови­ща,
генофонду тваринного і рослинного світу, підтримання загального екологічного
балансу та екологічної безпеки України.
До природно-заповідного фонду належать:
1) природні об'єкти—заповідники, біосферні заповід­ники, національні природні
парки, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища;
2) штучні об'єкти — ботанічні сади, дендрологічні пар­ки, зоологічні парки,
парки-пам'ятки садово-паркового ми­стецтва.
Природні заповідники, заповідні зони біосферних за­повідників, національні
парки є власністю народу України. Усі інші об'єкти природно-заповідного фонду
можуть пере­бувати і в інших формах власності. Охорона об'єктів при­родно-
заповідного фонду забезпечується шляхом встанов­лення заповідного режиму;
організації систематичних спо­стережень і досліджень; здійснення державного і
громадсь­кого контролю; встановлення підвищеної відповідальності та ін. Крім
того, ці об'єкти можуть використовуватися лише для: природоохоронних,
науково-дослідних, оздоровчих та освітньо-виховних цілей. Управління у сфері
охорони при­родно-заповідного фонду здійснює Міністерство охорони
навколишнього природного середовища України та його ор­гани на місцях.
Безпосереднє управління більшістю об'єктів природно-заповідного фонду
здійснюється спеціа­льними адміністраціями, до складу яких входять відповідні
наукові підрозділи, служби охорони, господарського та іншого обслуговування.
За Законом, право участі в управлінні названими об'єктами належить і
відповідним об'єднанням громадян.
     4. Правові заходи охорони атмосферного повітря тваринного світу.     
Управління у галузі охорони атмосферного повітря здійснюють Кабінет Міністрів
України, уряд Автономної Республіки Крим, Міністерство охорони навколишнього
природного середовища України, Міністерство охорони здоров я України, місцеві
органи державної виконавчої вла­ди, інші державні органи. Вони проводять
стандартизацію і нормування у галузі охорони атмосферного повітря. Дер­жавні
стандарти у цій галузі є обов'язковими і визначають поняття й терміни, режим
використання й охорони атмо­сферного повітря, методи контролю за його станом,
вимоги щодо запобігання шкідливому впливу на атмосферне по­вітря та ін. Крім
того, встановлюються такі нормативи: еко­логічної безпеки атмосферного
повітря; обмежено допусти­мих викидів забруднюючих речовин і шкідливого
впливу фізичних і біологічних факторів стаціонарними джерелами; обмежені
нормативи утворення забруднюючих речовин, які відводяться в атмосферне
повітря; використання атмосфер­ного повітря як сировини; концентрації
забруднюючих ре­човин у відпрацьованих газах. У зв'язку з існуванням
дер­жавних стандартів і нормативів держава покладає на підприємства, установи
і організації відповідні обов'язки. Так, вони зобов'язані вживати заходів
щодо зменшення об­сягів шкідливих викидів, підтримувати у справному стані
споруди, устаткування й апаратуру для очищення викидів тощо.
Економічний механізм забезпечення охорони атмосфер­ного повітря полягає у
лімітуванні, економічному заохо­ченні і стимулюванні охорони атмосферного
повітря.
Законодавство передбачає, що правопорушеннями у га­лузі охорони атмосферного
повітря є: порушення норма­тивів гранично допустимих викидів забруднюючих
речовин; перевищення нормативів гранично допустимих рівнів шкідливого впливу
фізичних і біологічних факторів; вико­ристання атмосферного повітря як
сировини основного ви­робничого призначення без дозволу спеціально
уповнова­жених державних органів та ін.
Закон регулює відносини у галузі охорони, викори­стання і відтворення
тваринного світу, об'єкти якого пере­бувають у стані природної волі, у неволі
чи в напіввільних умовах, на суші, у воді, грунті, повітрі, постійно чи
тимча­сово населяють територію України або належать до при­родних багатств її
континентального шельфу та морської економічної зони. До об'єктів тваринного
світу належать: хордові, в тому числі хребетні і безхребетні тварини в
усьо­му їх видовому розмаїтті та на всіх стадіях розвитку, що перебувають у
стані природної волі: частини диких тварин; продукти життєдіяльності диких
тва­рин; залишки викопних тварин.
Суб'єктом права загальнодер­жавної власності на тваринний світ є держава в
особі Вер­ховної Ради України. Окремі об'єкти тваринного світу мо­жуть бути
колективною чи приватною власністю.
Основними видами використання об'єктів тваринного свїту законодавство вважає:
мисливство; рибальство; вико­ристання об'єктів тваринного світу у наукових,
культурно-освітніх, виховних та естетичних цілях; використання ко­рисних
властивостей життєдіяльності тварин; використання тварин з метою отримання
продуктів їх життєдіяльності; добування диких тварин з метою утримання і
розведення в неволі чи в напіввільних умовах для комерційних та інших цілей.
                         5. Водний кодекс України                         
Цей кодекс регулює правові відносини з метою забезпе­чення збереження,
наукового обгрунтування, раціонального використання вод для потреб населення
і галузей еконої" ки, відтворення водних ресурсів, охорони вод від
забруд­нення, засмічення та вичерпання, запобігання шкідливим діям вод та
ліквідації їх наслідків, поліпшення стану водних об'єктів, а також охорони
прав підприємств, установ, орга­нізацій і громадян на водовикористання.
Водний фонд Укра­їни включає усі води (водні об'єкти) на території України.
До водного фонду належать:
1. Поверхневі води: природні водойми (озера), водото-ки (річки, струмки),
штучні водойми (водосховища, став­ки) і канали.
2. Підземні води та джерела.
3. Внутрішні морські води та територіальне море. Усі спори з питань
використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів розглядаються
державними органами охо­рони навколишнього природного середовища, водного
гос­подарства, геології, місцевими Радами народних депутатів, судом,
арбітражним судом або третейським судом у поряд­ку, встановленому
законодавством.
                                 Висновок                                 
Неможливо уявити собі людство поза природою, земними умовами його існування.
Життя людини тісно вплітається в систему взаємозв'язків явищ природи, що
створюють основу людського буття. Навіть незначні зміни природних умов:
температури, вологості, атмосферного тиску, хімічного складу повітря, води
тощо) впливають на людину.
Сьогодні людство не може відмовитися від використання природних ресурсів, які
є основою матеріального виробництва, але не може й миритися з деградацією
нав­колишнього природного середовища внаслідок інтенсивної експлуатації
землі, її надр, водних об'єктів, лісів, тваринного і рослинного світу. Тому
важливим напрямом суча­сного соціального регулювання відносин в сфері
взаємодії природи І суспільства є забезпечення раціонального
природокористування. Його метою є задоволення матері­альних потреб
суспільства за рахунок наявних і відновлювальних природних ресурсів,
визначення найбільш ефективного, економічно вигідного їх використання без
заподі­яння шкоди для життєво важливих екологічних інтересів людей.
Екологічна функція держави не повинна  обмежуватися тільки охороною
навколишнього природного середовища. Вона полягає, або принаймні повинна
полягати не тільки в охороні, а й у відновленні природи, що постраждала від
людського безглуздя. Ця функція має непере­вершено значення, оскільки від неї
залежать здоров'я планети і саме існування людства. З цієї причини вона має
здійснюватись в умовах екстремальності, які передбачають надзвичайну
напруженість активності держави екологічного змісту. Настав час значно
посилити владний характер екологічної функції держави.
                         Використана література:                         
·        Конституційне право – опорні конспекти.
·        Словник - довідник В.В.Молдовом В.Ф.Мелащенко
Київ “Юмана” 1996 р.
·        “Основи конституційного права України”
Державний український педагогічний університет ім. Драгоманова
Київ 1997 р., за редакцією АПрН, професора В.В.Копейчикова
·        “Екологічне право”  В.І.Андрейцев
Київ “Вентурі” 1996 р.
·        “Основи держави і права” навчальний посібник
А.М.Колорій і А.Ю.Олійник
Київ “Либідь” 1997 р.   ст.112 – 123.