Каталог :: Государство и право

Диплом: Механізм стримувань і противаг в системі розподілу влади

МЕХАНІЗМ СТРИМУВАНЬ І ПРОТИВАГ В СИСТЕМІ РОЗПОДІЛУ ВЛАДИ ЗА КОНСТИТУЦІЄЮ
УКРАЇНИ       

ЗМІСТ

Вступ .........................................................................3 Розділ 1 Система стримувань та противаг: історія виникнення та розвитку; поняття; практика застосування................................................................. ....6 1.1 Історія виникнення та розвитку системи стримувань та противаг..............6 1.2 Світова практика застосування системи стримувань і противаг..............19 Розділ 2 Конституційно-правове визначення і закріплення системи стримувань і противаг в Україні та основні шляхи її вдосконалення...................................................35 Висновки .....................................................................57 Список використаних джерел .........................................60 Додатки ......................................................................63

Вступ

Для того, щоб гілки влади були дійсно розділені, вони не повинні бути цілком відокремлені одна від одної... Мун’є Актуальність даної теми обумовлюється тим значенням, яке надається розподілу влад у забезпеченні реформування українського суспільства і держави. Розподіл влад – важлива й необхідна умова формування, правової, соціальної держави України, її основоположний принцип. Цей принцип справедливо відноситься до основних досягнень світової цивілізації і загально - людської культури. В його основу покладено ідею концепції державної влади. Соціальна цінність розподілу влади полягає у тому, що він покликаний запобігти можливості зосередження повноти влади в руках якої – не будь гілки влади чи державного органу. Тому його справедливо вважають важливою гарантією політичної свободи особистості. В основу принципу розподілу влад покладено поділ єдиної за своєю природою державної влади на відокремлені, взаємо врівноважені гілки, кожна з яких являє собою систему державних органів. Вперше на конституційному рівні з прийняттям Основного закону України 1996 року було закріплено цей принцип розподілу державної влади на – законодавчу, виконавчу, та судову (ст. 6). Раніше це питання розглядалось не лише в теорії, оскільки за радянської доби в організації та діяльності Рад панував принцип поєднання влади та управління. На сучасному етапі розбудови держави першочерговим завданням є практична реалізація розподілу державної влади шляхом запровадження системи стримувань і противаг. На жаль державні органи ще не мають досвіду будувати свою діяльність саме відповідно до вимог згаданого принципу. України робить перші кроки в опануванні розподілу влад, сучасного парламентаризму; здійснення виконавчої влади за існуючої Конституції, яка вступає в певні протиріччя з усталеним потягом більше 70 років державним управлінням. Тому об’єктивно існує неузгодженість гілок влади, а інколи і пряме протистояння між ним. Це питання не нове для більшості країн світу з демократичною формою правління, в яких напрацьовані різні шляхи його вирішення. Світовий досвід засвідчує, що надійним засобом усунення негативних явищ, які виникають під час організації та функціонування державної влади, є система стримувань і противаг, за допомогою якої відбувається взаємодія різних гілок влади в процесі вирішення ним загальнодержавних питань. Проблема застосування системи стримувань і противаг як реалізації принципу розподілу влад у вітчизняній науці конституційного права до останнього часу комплексно не розглядалась, досліджувалися лише її окремі аспекти. Обумовлено це тим, що значний період часу )доба тоталітаризму) науки була за ідеалізована, і принцип розподілу влади, а отже, система стримувань і противаг взагалі заперечувалась. Практична реалізація ідеї стримувань і противаг пов’язується з необхідністю не тільки запобігти надмірній концентрації влади, а й забезпечити стабільність і сталість в діяльності державних інститутів, слугувати кращій їх організації та злагодженості, подолання можливого протистояння та конфронтації всередині державного механізму. Свого часу Ш. Монтескє писав, що для того щоб не було можливості зловживати владою, необхідний такий порядок речей, при якому різні влади могли б взаємно стримувати одна одну [1]. Принцип розподілу влади одне з досягнень державно – правової думки. Він був висунутий як соціальна вимога буржуазії , що народжувалася і боролася з абсолютною владою монарха і його дворянським оточенням. Класичний варіант цієї теорії пов’язаний з іменем Джона Локка і Шарля Луї Монтеск’є. В наступні десятиліття теорія розподілу влад безупинно розвивався і вдосконалювався. В більшості цивілізованих країн цей принцип зайняв провідне місце в конституційному конструюванні владних структур, поділі функцій і повноважень між ними. Він є остаточним і актуальним і на протязі третього тисячоліття. Розподіл влад – необхідна передумова торжества ідей верховенства права і правового закону, зміцнення заснованої на них законності, захисту прав і свобод людини і громадянина. Принцип розподілу влад був проголошений в декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року. Однак в умовах чинної Конституції 1978 року мало місце неодноразове взаємне втручання законодавчої і виконавчої гілок влади в сферу компетенції одна одної, що призводило до зайвих і достатньо частих ускладнень в їх взаємовідносинах. Крім суто політичних причин це було пов’язане із прогалинами в правовому регулюванні розподілу влад, відсутністю чи недосконалістю правил вирішення виникаючих в суспільстві конфліктів. Тому проведення в цій сфері наукових досліджень є значною мірою актуальним. Потребує подальшого дослідження як власний український досвід організації державної влади, так і її зарубіжні моделі. Йдеться про виявлення і використання всього найціннішого як в теорії, так і в практиці розподілу влад з метою подолання авторитарних, анархічних та інших негативних тенденцій. Таким чином, актуальність даного дослідження обумовлена як загальнолюдським значенням самого принципу розподілу влад, так і значенням розкриття передумов процесу становлення, історії та практики розвитку цього принципу в Україні, а також шляхів підвищення ефективності його функціонування.

Розділ 1

Система стримувань та противаг: історія виникнення та розвитку; поняття; практика застосування 1.1 Історія виникнення та розвитку системи стримувань та противаг. При розгляді процесу формування концепції поділу влади і відповідно системи стримувань та противаг з достатньою на те підставою деякі науковці виділяють наступні періоди: По - перше, створення світоглядного тла, обстановки, у якій стало можливим вкладання концепції поділу влади. По-друге, створення самої концепції, її теоретична обробка, становлення й оформлення в політико-правових і філософських джерелах, а також перші спроби реалізації теорії розподілу влад в окремих її особливостях у політичній практиці ряду держав. По-третє, це перші коректування, дискусії, досвід цивілізацій, що неминуче виникали з обліком першого застосування теорії в державно-правовій сфері [2]. Слід зазначити, що перший і другий періоди були реалізовані (хоча, може бути, і не повною мірою) вже в античності. Це стає очевидним при використанні цивілізаційного підходу, що у даний час ще не достатньо застосовується “вітчизняним” авторами, у тому числі і при розгляді політико-правових явищ минулого і сучасного. З методологічних позицій неоднакова оцінка можливостей даного підходу. При вивченні теорії держави і права, іншими історико- правовими дисциплінами спостерігається обмеження, “звуження” досліджуваного матеріалу, що часто приводить до стереотипних побудов і сумнівних висновків. Не применшуючи традиційної точки зору про те, що концепція поділу влади з'являється не раніше XVI—XVII століття (англійська Освіта і Реформація), слід зазначити, що з позиції цивілізаційного підходу в рамках античної цивілізації концепція поділу влади як в ідейному, так і в практичному плані мала визначену завершеність і абсолютну раціональність. Але для того, щоб зрозуміти це (у цьому саме і складається вся складність питання) необхідно, по-перше, представити античність як самостійний, завершений цивілізаційний організм, а по-друге, спробувати усвідомити особливості і характер політико- правового, культурного і духовно-моральних компонентів її цивілізації, співвіднести сучасні цивілізаційні схеми і норми життя з античними принципами людського співжиття, держави і права тощо. Л.С. Васильєв, відзначає; що “принциповою відмінністю афінського поліса часів Солона і всієї цивілізації стало перетворення населення, з рабів у приватних власників і вільних громадян, чиї права і інтереси були обгороджені і захищені виборною владою, що опирається тільки на закон”1. Очевидно, що ця форма самоорганізації суспільства породила державу нового типу, яка була покликана служити інтересам громадян, відстоювати права і свободи, свято дотримувати закон. Поділ влади в античній державі — це насамперед одна з політико – правових гарантій античної демократії. Швидше за все, саме останнє послужило причиною того, що до проблеми поділу влади зверталися багато античних мислителів не тільки представників грецької, але і римської епохи. У першу чергу варто виділити Аристотеля, Платона, Ксенофонта, Цицерона й ін. “У всякому державному устрої є три частини. От ці три частини: перша — законодавчий орган, розглядаючи й справи держав, друга - посади, третя — судові органи”, - писав Аристотель у своїй праці “Політика”. Чималий інтерес представляє й античний досвід практичної реалізації концепції поділу влади, що тією чи іншою мірою проходить через всі основні етапи реформування політичної влади, тобто від Солона і Клиофена до Эфиальта і Перикла. З останніми двома іменами зв'язане остаточне становлення політичної системи давньогрецьких демократичних держав, тут використовувався термін “пряма демократія”, тому що ведучу роль (і це безсумнівно) грають Народні збори (Экклесия), строго говорячи вони являється не політичним інститутом, а сукупністю громадян, яким належала вся повнота верховної законодавчої, виконавчої і судової влади. Тому, із сучасних позицій. Народні збори не входять у систему поділу влади, воно знаходиться як би над трьома галузями влади, і тому скоріше (хоча це і покажеться модернізацією) можуть бути визначені як джерело державної влади. Далі, наприклад, в античній демократії ми зустрічаємося з Радою (Буле) як органом законодавчої влади (з деякими контрольними функціями), системою магістратур, підзвітних Народним зборам і Раді, що здійснювали оперативне керування різними сферами життя античного суспільства на основі існуючих правових норм і звичаїв, судової системи, що складає органічний елемент демократичного режиму, найважливіше місце в який займав Народний суд (Гелиэя). Антична Греція, як відомо, передала естафету Риму. Грецька модель поділу влади в основних своїх рисах була запозичена Римською республікою. Вона була базовою, ідеальною формою організації державної влади, до якої прагнув Рим, яку досяг, забезпечивши тим самим визначену правову і політичну стабільність у державі, гармонію суспільних відносин (насамперед між аристократами-патриціями і плебеями), починаючи з ліквідації царської влади наприкінці VI в. до н.е. до відкритих порушень демократичних традицій у державному керуванні в І—ІІ століття н. э. Взаємодія Сенату, магістратур, консулів. Народних зборів являло собою досить відточену осмислену, ефективно працюючу систему [3]. Підводячи підсумок, слід зазначити, що джерела вчення про розподіл влад криються в запропонованому античними мислителями розподілі праці між різноманітними гілками державного апарату. Платон , Аристотель, Полібій та інші мислителі поклали в основу класифікації державних органів відмінність між ними по їх функціональному призначенню (законодавство, виконавча функція, діяльність судів). Тим самим дула закладена основа для наступного обґрунтування організаційного відокремлення різних видів державних органів і закріплення за кожним з них спеціальних повноважень, що відображають їх функціональне призначення. З погляду правознавства, безсумнівний інтерес представляють роботи Фоми Аквінського, Вільяма Оккама, Марсилия Падуанського й ін. Зокрема, останній вплинув на правознавство і юридичну практику в цей насичений подіями період середньовіччя (хоча в багатьох сучасних правових і філософських дослідженнях його ім'я незаслужено - обійдене увагою). В обхід традицій, Марсилий із Падуї стверджував, що всі закони, для того щоб стати реально діючими правовими нормами, повинні виходити не з божественного початку, а саме навпаки — від народу, що є, на його думку, колективним творцем. Він явно бачив розходження між виконавчими і законодавчими функціями і вважав, що імператор, “що обирався на свою посаду народом”, повинний вершити свій суд у повній відповідності з прийнятими народом законами. І у випадку, якщо імператор порушував закон, народ міг змістити і покарати його (самого імператора). Таким чином, відповідно до власної філолофсько-правової позиції Марсилий явно виходить за рамки традиційних поглядів мислителів середньовіччя, згідно яким імператор міг зосередити у своїх руках як законодавчу, так і виконавчу функції. Більш того, поруч з сучасними західними фахівцями саме Марсилий Падуанский вважається засновником розвинутого згодом англійським філософом Джоном Локком (1632—1704) і французьким правознавцем і філософом Шарлем Луи Монтеск'є (1689—1755) вчення про поділ влади [4]. Однак при всій значимості епохи середньовіччя слід все ж таки визнати, що більш важливим етапом, що підготував основні ідейно - теоретичні і духовні передумови для подальшої розробки і модернізації концепції поділу влади - стали Реформація й Освіта. Реформація, поряд з Відродженням і Освітою, з'явилася саме тією основою, на якій розвивалася (і досить успішно!) протягом, майже трьох сторіч, західноєвропейська і виросла з неї американська правова і політична культура. Вчення М. Лютера і Ж. Кальвіна відкривали можливість для розв’язання проблем віри і наукового пізнання. Розвиток останнього, в свою чергу, докорінно змінювало підхід до проблеми, пізнання суспільства і держави. З'явилася реальна можливість вивчити державу з погляду його устрою і закономірностей функціонування, виникав новий світогляд, новий погляд на світ. Відмовлення від розуміння держави, як чогось постійного, даного і не підлягаючого зміні, воно дозволило розширити пізнання, що неминуче породжувало інше розуміння та трактування. Взагалі, то “держава”, як політичний інститут, з раціонально розробленим правом і орієнтованим на раціонально сформульовані правила, та закони, керування чиновників-фахівців у даному випадку реалізувала концепцію поділу влади. Хоча в переважній більшості не тільки вітчизняних, але і закордонних досліджень, створення даної концепції приписується винятково Локку та Монтеск'є[5]. Однак, оцінюючи роль Реформації в підготовці інтелектуальних передумов, важливих для створення сучасних державно-правових концепцій, у тому числі і різних варіантах визначення сутності і значення поділу влади, її можна вважати лише першим кроком у цьому напрямку. Був змінений вектор теоретичного розвитку, але реальні контури його стали видимі в наступному етапі — епоху Освіти. В області суспільно-політичної діяльності наслідком цих представлень стали ідеї про можливість створення розумного суспільного порядку, раціонально функціонуючого державного устрою. Неперевершеним зразком цього як в ідейно-теоретичному, так і в практичному плані була Англія, де вже в першій половині XVII в. починається відхід від традиційного суспільства і входження в смугу інтенсивної соціально-економічної і політичної модернізації. Останнє приводить до того, що вже наприкінці XVII — початку XVIII століття функції законодавчої і виконавчої влади в рамках англійської державної системи досить чітко розмежовані, і саме розуміння цієї проблеми (що ще більш важливо) стає принципово іншим [6]. У плані філолофсько-правового осмислення важливим етапом на цьому шляху стали роботи Т. Гоббса, у першу чергу «Левіафан, чи матерія, форма і влада держави церковного і цивільного» (1651 р.). «Левіафан» з повною підставою вважається першим просвітником Нового часу, що розгорнули повне і систематичне вчення про державу. Причому, при розгляді ролі здобутки Гоббса на становлення концепції поділу влади треба звернути увагу на три проблеми: 1. сутність і природу людини; 2. роль держави; 3. осмислення устрою ідеально-функціонуючої держави. Деякі дослідники вважають, що, говорячи про функціональний поділ влади, Т. Гоббс намагався сформулювати набагато більш складну проблему, а саме, чітко розділяючи окремі галузі влади, він намагався знайти ті конкретні рамки, ту платформу, на якій ці галузі взаємодіють, утворити ефективно - працюючу систему, а не розвалюючи державу своїм суперництвом. У 1689 р. приймається «Білль про права» — нормативно-правовий акт, що став багато в чому рубежем для історії англійської монархії. У своїх тринадцятьох статтях «Білль про права» чітко встановив конституційні гарантії влади парламенту, обмеживши компетенцію короля в законодавчій, судовій, фінансовій і військовій областях. Фактично, були закладені правові основи конституційної монархії, був знайдений компроміс між буржуазією, що набирала силу, і дворянством. Цей компроміс був знайдений в основних питаннях у розвитку суспільства і став важливою умовою в виникненні концепції Джона Локка, основним соціально- філософським твором якого стали “Два трактати про цивільне правління” (1679—1681 р.) у момент загострення відносин; між короною і парламентом, незадовго до “славної революції”. З самого початку Локк рішуче порвав з ідеями Гобса - традицією відносини до монархії. Дж. Локк додав теорії поділу влади характер універсальної доктрини. Ним були розвиті її основні положення: про здійснення законодавчої влади через виборний представницький орган, про неприпустимість представницькому органу займатися виконанням законів, про створення в зв'язку з цим, постійно діючого органу. Він писав, що в конституційній державі може бути всього одна вища влада - законодавча, якій всі повинні підкорятись. Монарх, як глава виконавчої влади, покликаний був “використовувати силу держави для збереження суспільства і його членів”. Його діяльність строго регламентувалася законами, виконування яких було його найпершим і найголовнішим обов'язком. Міністри, що керують державою, повинні були нести відповідальність перед парламентом. Судді, як “стражі законів”, визнавалися незалежними від волі правителя. Саме в силі законів бачилася гарантія безпеки держави в цілому і кожної окремої людини [7]. Дж. Локк у своєму вченні стверджує, що держава була створена по взаємній згоді людей для захисту їхнього життя, волі і майна. Для виконання цього завдання політична влада наділяється правомочністю видавати закони і застосовувати для виконання цих законів силу суспільства. Законодавча і виконавча влади у своїй діяльності незалежні, але обидві ці влади мають над собою вищого суддю в особі народу, що володіє правом притягувати до відповідальності будь – яку владу. Законодавчій владі в особі народу належить виключне право видавати закони, обов'язкові для всіх. Відрізняючись один від одного своїми функціями, ці влади, за Локком повинні бути розділені, тому що в противному випадку правителі одержують можливість звільняти себе від підпорядкування законів і пристосовувати їх до своїх приватних інтересів. Таким чином, поділ влади було для Дж. Локка справою практичної зручності і практичної доцільності. Він визначає основні напрямки і принципи дослідження політичної влади: поділ і взаємодія влади, необхідність їхнього зв'язку і співпідпорядкованості, представницький характер законодавчої влади, верховенство закону, незалежність суддів. Остаточний теоретичний варіант цієї концепції, що одержав загальне визнання, був розроблений Шарлем Луї де Монтеск'є (1689-1755). У 1748 р. він видав твір “Про дух законів”, ще при житті французького мислителя визнане сучасниками найвидатнішим добутком XVIII століття[8]. Основна мета, що поставив перед собою Монтеск'є — вивчити все різноманіття застосування фундаментальних принципів права в постійній зміні умов життєдіяльності людей. Погоджуючись з Аристотелем у тім, що держава повинна розглядатися в плані кінцевої мети його існування — благого життя співтовариства і що ціль правління складається в пристосуванні універсально визнаних принципів справедливості (природного права) до особливостей того чи іншого народу, Монтеск'є виявляє причини, по яких ідеальні умови людського існування ніколи не можуть бути досягнуті. Маються перешкоди чисто психологічної властивості — природа самого людського матеріалу, а також чисто фізичні обмеження, зв'язані з особливостями середовища, що формує основу життя. Аналіз Монтеск'є природи держави створив йому репутацію засновника емпіричної й експериментальної школи в політику. Він постійно захищав положення про те, що найкращої форми держави не існує, наполягаючи на неможливості абстрактного походу до даної проблеми. Захищати переваги монархії перед республікою даремно без попередньої відповіді на питання — коли, де, для кого. Розділивши форми правління на республіканські, монархічні і деспотичні, Монтеск'є підкреслював те важливе розуміння, що держави не слід розрізняти тільки по зовнішніх проявах, але насамперед відповідно до домінуючих принципів, що вони виражають. Відповідно, руйнування пануючого принципу веде до краху та зникнення самої держави. Теорія поділу влади розроблялася Монтеск'є в визначенні пошуку механізму забезпечення волі людини. Цій меті відповідає правління закону, а не людей, неприпустимість невиправданої концентрації влади. Законодавча, виконавча і судова функції не можуть виконуватись одним і тим же органом. Людина не може бути суддею у власному, чи справі виконувати рішення, що він сама його прийняла. Той же принцип застосований у відношенні до держави. Носії окремих видів влади повинні бути незалежні у своїх діях. У той же самий час функції трьох галузей влади по необхідності інтегровані і взаємозалежні. Тому незалежність стає основою для взаємного стримування, створюється система противаг, що перешкоджає якій-небудь одній галузі влади нав'язувати свою виняткову волю [9]. В наукових розробках як в недалекому минулому увага найчастіше акцентувалась на класовому походженні Дж. Локка і Ш. Монтеск’є. Не рідко Дж. Локкові допікали за непослідовний матеріалізм, Ш. Монтеск’є характеризували як типового ідеолога який йде до влади буржуазії. Обом мислителям адресували обвинувачення в обмеженості чи спрощеності запропонованої ними теорії [10]. Ш. Монтеск’є, наприклад, критикували за то, що він стояв на точці зору “юридичної ілюзії”, не бачив в законі продукту матеріальних відносин [11]. Такий підхід не міг не відобразитися на розумінні змісту і призначення теорії розподілу влади. Звичайно Локк і Монтеск’є були “ дітьми свого часу, ознаки якого чітко видні в їх працях. Саме значення цих праць виходить далеко за історичні рамки того часу. Обом мислителям вдалось сформулювати конструкції, які використовуються людством на протязі століть. Не можна не підкреслити прогресивну гуманістичну спрямованість світогляду Локка і Монтеск’є, виступаючи рішучими противниками деспотизму і беззаконності , потурання законних прав та інтересів людини. Локк, на приклад, вважав, що правильна оцінка політичної влади визначається відповіддю на запитання про те, в якому звичайному становищі знаходяться люди. А таке становище “це – стан повної свободи в співвідношенні їх дій і в відношенні до розпорядження своїм майном і особистою власністю так, як вони вважають за необхідне по в межах історичній науці цей період віднесений до Нового часу, риси якого можна чітко прослідкувати як в працях основоположників теорії так і в працях їх послідовників. Розподіл влади навряд чи можна розглядати як абстрактну логічну теорію. Навпаки, вона відображає конкретні політичні інтереси, боротьбу і взаємодію головних політичних сил цієї доби – королівської влади, дворянства і народжуваної буржуазії. Без аналізу соціального фона досить важко зрозуміти не тільки генезис, але і призначення теорії розподілу влад, закладений в ній потенціал. Прогресивне значення теорії розподілу означало, перш за все, в її спрямованості. Дж. Локк і Ш. Монтеск’є ці ідеї були антиабсолютиські які явно виступали на стороні “третього стану”, все більш настирливо і активно, вимагаючи своєї долі влади. Розподіл влади був ефективним інструментом для перемоги монархічного деспотизму. В конкретних умовах того часу цей розподіл означав, що буржуазії вдалось завоювати певні позиції в законодавчій владі. Монархія і дворянство довго і міцно утримували свої позиції в виконавчій і судовій владі. [12] Локк не закликав до анархії, він був впевнений, що розум, який для нього був законом природи (!), вчить тому, що “всі люди рівні і незалежні, оскільки ні один з них не повинен наносити шкоду життю, здоровлю, свободі, або власності іншого”[13]. Для Локка головне зло було в неподільній владі монарха, який одночасно і приймав і виконував закони. “Абсолютна деспотична влада або управління без встановлених постійних законів, - писав він, - не можуть ні в якій мірі не відповідати цілям суспільства і керівництва”[14]. Вихід полягав в тому, щоб мати в державі дві окремі структури: законодавчу владу належить віддати парламенту, а виконавчу – монарху. Локк підкреслював примат і верховенство законодавчої влади, по відношенню до якої виконавча влада являється підлеглою. Необхідно погодитись з новими розробками, що у Монтеск’є розподіл влади “не є просте розділення функцій між різними державними органами, це є розподіл політичних сил, здійснюване в ім’я втілення політичної свободи” [15]. Свої уявлення про розподіл влади Монтеск’є сформулював головним чином на прикладі конституційного будівництва Британії початку XVIII століття. Для Монтеск’є характерний особливий підхід до розуміння виконавчої влади, яка повинна була функціонувати в досить обмежених рамках. Суть свого розуміння розподілу влади Монтеск’є виразив наступнім чином: “Якщо влада законодавча і виконавча будуть поєднані в одній особі або установі, то свободи не буде, так як можна побоюватись, що монарх або сенат почнуть видавати тиранічні закони для того, щоб тиранічно їх використовувати. Не буде свободи і втому випадку, якщо судова влада не буде відокремлена від законодавчої та виконавчої” [16]. Таким чином, Монтеск’є відстоював три влади, в тому числі судову, виконуючу окремою установою – судом. При житті Монтеск’є британський парламент ствердив свій пріоритет по відношенню до монарха. Але монарх залишався носієм виконавчої влади, хоча і не дуже великої. Інша ситуація склалася, коли появився кабінет, відповідальний перед парламентом. Монарх тепер міг керувати тільки через міністрів, які і були членами парламенту. Це означало відхід від тої формули, яку відстоював Монтеск’є. Однак невблаганна логіка історії така, що на зміну поглядам барона Монтеск'є й англійських просвітителів приходить провісник майбутніх великих потрясінь, “Ньютон моральності” (за влучним зауваженням Канта) чи “революційна голова, виконавчою рукою якої став Робесп’єр” (випливаючи смутному зауваженню Гейне), Жан-Жак Руссо (1712—1778). Він з'явився свого роду антиподом, прямою протилежністю Дж. Локку і Ш. Монтеск'є. Він критикував ряд положень Ш.Монтеск'є і саму формулу “поділу влади”. Він був згодний, що з'єднання усіх владних повноважень у руках одного суб'єкта згубно для волі, але теорії поділу влади протиставив теорію поділу компетенцій. Теоретичну позицію Руссо по цій проблемі характеризують два положення: різна проява верховної влади випливають з єдиного суверенітету держави; поділ влади є не що інше, як поділ функцій держави. Руссо відстоює ідею абсолютності народної волі, неподільність і не відчужуваність верховної влади, безпосередньо здійснюваної народом - законодавцем. Згідно Руссо, поряд із законодавчою владою в державі повинна існувати виконавча влада (Уряд), уповноважена реалізовувати вимоги законів. Руссо не допускає незалежності виконавчої влади. Для того, щоб уряд не узурпував права верховної влади, Руссо пропонує розподілити функції керування між різними органами, що має кожний свою самостійну, незалежну від інших сферу. Гегель, критикуючи ідею самостійності і взаємного обмеження влади, визначає різні галузі влади, як елементи державної цілісності. Законодавча влада, по Гегелю, - це влада визначати і встановлювати загальне. Урядова влада визначається їм як влада підводити особливі випадки під загальне. Урядова влада виконає також судову і поліцейську функції, підтримує існуючі закони й установи. Гарантію від зловживання владою Гегель бачить в ієрархії чиновників і вищому контролі монарха[17]. У свою чергу И.Кант визначає поділ влади як вимога чистого розуму й основний принцип держави. Держава, відзначає він, укладає в собі три влади, тобто волю, з'єднану в одній потрійній особі: верховна влада (суверенітет) в особі законодавця - народу, виконавча - в особі Правителя, судова - особам, які призначаються правителем або обраним народом. Для розвитку свободи необхідно, вважав Кант, щоб названі влади були розділені. Але розділені, ці влади не повинні бути позбавлені взаємного зв'язку. У їхній взаємодії полягає благо держави. Оскільки без сприяння іншої влади, жодна з них не може реалізовувати свою задачу, то вони повинні функціонувати, доповнюючи одна одну. Гегель критикуючи ідею самостійності і взаємного обмеження влади, визначає різні галузі влади, як елементи державної цілісності. Законодавча влада, по Гегелю, - це влада визначати і встановлювати загальне. Урядова влада визначається їм як влада підводити особливі випадки під загальне. Урядова влада виконає також судову і поліцейську функції, підтримує існуючі закони й установи. Гарантію від зловживання владою Гегель бачить в ієрархії чиновників і вищому контролі монарха. Наприкінці XIX - початку XX століття проблема поділу влади придбала особливу активність у зв'язку з тенденцією до посилення державної влади. Найбільший французький юрист Л.Дюги виступив з розгорнутою критикою теорії поділу влади, думаючи, що вона суперечить більш загальним принципам - національному і державному суверенітету. Народна воля, за твердженням Дюги не може бути представлена різними органами влади, оскільки такий поділ веде до її обмеження. М.Ориу, відмовивши від звичайних державно-правових принципів свого часу, зв'язує принцип поділу влади з теорією децентралізації. Зміст правила divide et impera він бачить у тім, щоб забезпечити соціальну рівновагу через “поділ форм суверенітету”. М.Ориу розглядає поділ влади не тільки як принцип функціонування державної влади, але і як основу взаємин між людиною, суспільством і державою. Констатуючи важливість для всякого представницького правління самого принципу поділу влади - законодавчої (в особі двопалатного парламенту) і виконавчої (в особі глави держави і кабінету міністрів), М.Ориу підкреслює, що співробітництво цієї влади служить заставою єдності держави як юридичної особи. На рубежі XIX - XX століть критика теорії поділу влади була представлена у працях В.Вильсона (США), що писав про неефективність цього принципу в умовах бюрократизації керування[18]. Необхідності в екстремальній обстановці оперативно приймати управлінські рішення урядом (президентом). На думку Б.Зигана, у своєму практичному втіленні принцип поділу влади спрямований на те, щоб дозволити вирішити внутрішньо суперечливу проблему, зв'язану з однієї сторони “було б досить складно, щоб цілком виконати своє призначення, а з іншого боку - не такою всесильною, щоб придушувати суспільство й окремих людей”[19] . Однак, і українцям є чим пишатися в цій царині, бо і наші предки внесли вагомий вклад в розвиток засад світової демократії і власне доктрини розподілу влади. Зокрема, об’єктивний аналіз тексту Пилипа Орлика (насправді цей документ називався “Пакти й Конституція законів та вільностей Війська Запорізького”), що була прийнята 5 квітня 1710 року показує, що останній на 38 років раніше за Монтеск’є (“Про дух законів”, 1748 року) описав необхідність поділу влади на три гілки (козацької рада, гетьмана з генеральною старшиною, і незалежний суд) і практично запропонував варіант її поділу, чим заслужив підстави стати в один ряд з прославленими авторами цієї доктрини. Таким чином, можна зробити висновок про те, що думки західних мислителів про проблему поділу влади в державі дуже різноманітні, що, у свою чергу, обумовлене тим, що в більшості країн існують органи законодавчої, виконавчої і судової влади, однак способи їхнього поділу і взаємодії далеко не однакові, тобто принцип поділу один, а способи його реалізації різні. У кожній країні державний механізм характеризується специфічними ознаками і численними особливостями, що обумовлені рівнем розвитку демократичних інститутів. Історіографічне дослідження, а також порівняльний аналіз становлення системи стримувань і противаг як в Україні, так і в зарубіжних державах, дає змогу автору провести періодизацію якісних етапів генезису системи стримувань та противаг: I. ЕТАП – дослідження доктрини системи стримувань та противаг в працях античних філософів та зародження елементів цієї системи в державному будівництві країн тих часів. II. ЕТАП - розвиток доктрини системи стримувань і противаг в політико правовій думці середньовічних мислителів. III. ЕТАП - розроблення класичної моделі принципу розподілу влад та виділення в ній системи стримувань і противаг. IV. ЕТАП - закріплення теорії системи стримувань і противаг в конституційно – правових актах та її впровадження в механізмі організації та функціонування органів державної влади. V. ЕТАП – сприйняття системи стримувань та противаг як необхідної складової теорії правової держави та її широка реалізація в механізмі державної влади країн світу. VI. ЕТАП - розвиток і модифікація системи стримувань і противаг в сучасній конституційній теорії та практиці. Також можна визначити умови, що сприяють розвитку цієї концепції. До них слід віднести: формування та розвиток вчень про державу і право; криза абсолютизму; визнання й забезпечення, а також реалізація загальновизнаних стандартів прав людини; вдосконалення розподілу повноважень серед вищих органів влад 1.2 Світова практика застосування системи стримувань і противаг. Теорія розподілу влади в її початковому трактуванні була найбільш повно реалізована в Конституції США 1787 році. Вперше термін “стримування і противаги” був використаний в конституційній практиці США, зокрема, один із засновників Конституції США – Дж. Медісон звернув увагу на доцільність такої складової в теорії розподілу влади, як системи стримувань і противаг. Дж. Медіссон і А. Гамильтон досить переконливо довели, що “повноваження, які належать одному відомству, не повинні прямо чи побічно здійснюватися жодним із двох інших органів” і що “неоднаково розростаюча і всеохоплююча прерогатива спадкоємності виконавчої влади, та ще підтримана і підкріплена спадкоємна законодавча”, являє собою величезну небезпеку для волі і незалежності народу. Узурпація усієї влади з боку законодавців “веде до такої ж “тиранії” як і “узурпація правління виконавчою владою”. В Конституції США можна прослідкувати вплив як засновників цієї теорії, так і британських конституційних зразків початку XVIII століття. Законодавчі повноваження були запропоновані Конгресу, який складався із двох палат: Сенату і Палати представників (ст.1). Виконавча влада ввірена Президенту (ст.2), а судова влада – Верховному суду США, а також судам, встановлених Конгресом (ст.3). З одного боку, для конституційного будівництва США характерна висока ступінь організаційного відокремлення. Так, Президент і члени його кабінету не вправі знаходитись в палаті Конгресу і приймати участь в його голосуванні. Президент не наділений правом законодавчої ініціативи. Конгрес і Президент обираються окремо. Члени кабінету відповідальні тільки перед Президентом. З другого боку діє система “стримувань і противаг”. Закони приймаються в Конгресі, але кожний законопроект попередньо подається Президенту, який може його не підписати і направити з своїми зауваженнями в ту палату, звідки і надійшов законопроект. Остаточне слово належить Конгресу. Президент наділений укладати міжнародні договори, але які потребують схвалення в Сенаті (двома третинами від присутніх в сенаторів). Президент призначає послів, інших посадових осіб і суддів Верховного суду, але повинен це робити “з поради і згоди Сенату”. Верховний суд має право об’являти неконституційними акти Конгресу і Президента. Система “стримування і противаг” – працюючий елемент конституційного будівництва США. Він дає можливість взаємного контролю створює умови для взаємодії трьох влад. Слід погодитись з висновком про те, що розподіл влади як принцип американської державності, пропонуючи відносну самостійність вищих органів влади по відношенню один до одного, виражає демократичний початок державного будівництва США[20]. Зараз звернемось до державної системи Франції, де розвиток конституційного будівництва призвело до помітного посилення виконавчої влади [21]. Цікаво, що в Конституції 1985 року спочатку говориться про Президента республіки (розділ 3) і вже потім про парламент (розділ 2). Президент обирається прямим всенародним голосуванням на сім років ( ст.6). він слідкує за виконанням конституції, забезпечує нормальне функціонування публічної влади, а також допустимість держави. Президент призначає і звільняє Прем’єр міністра, головує в Раді міністрів, підписує декрети. Після консультацій їх Прем’єр – міністром і представниками палат він може заявляти про розпуск Національних зборів. Конституційна рада в Франції формально створена для попереднього конституційного контролю в обов’язковому порядку йому подають до промульгації* органічні закони і регламенти палат. Інші закони направляються в Конституційну раду Президентом, членом Національних зборів, членом Сенату, сенаторами. Але оскільки в Конституційну раду передаються закони, які пройшли парламент, попередній контроль в Франції зближуються з наступними і в дечому з ним співпадають. Немало важливу роль, відіграє Державна рада. Вона дає висновок на проекти законів і декретів, а також на інші управлінські акти. Враховуючи. Що в Франції звичайні суди не володіють юрисдикцією. Яка б дозволяла їм контролювати конституційність актів адміністрації діяльність Державної ради, а також Конституційної ради, якби доповнює недостатню функцію судової влади. При цьому положення, яке оголошене неконституційним Конституційною радою, не може бути ні промульговано[22] ні введено в дію, в той час як висновок Державної ради, як правило, носить консультативний характер. В Основному законі ФРН (1949 року) про поділ влади говориться. Як про принцип побудови системи державних органів (ст.20), і далі визначається повноваження кожної з гілок влади. На перше місце висувається законодавча влада , яка здійснюється парламентом. Він складається з Палати союзу і Палати земель. Керівництву (уряду) не надані повноваження, які дозволяють втручатися в законодавчу діяльність, якщо не рахувати право законодавчої ініціативи, яке широко використовується на практиці. Якщо в уряду з’являються заперечення проти прийнятого закону, то він може звертатися в Конституційний суд. Президент ФРН – фігура не така впливова, як США та Франції. Сучасне трактування теорії розподілу влади, а також механізму стримувань та противаг в Великобританії будується на більш тісних зв’язках законодавчої та виконавчої влад, ніж в інших країнах. Монарх проголошений головою виконавчої влади, але одночасно він являє собою складову частину законодавчої влади. Міністри не відокремлюються від парламенту, оскільки вони є членами однієї з його палат. В той же час інші державні службовці, в тому числі ті, що займають, найвищі посади в керівному апараті відокремлені від парламентської та іншої політичної діяльності. Керівництво користується досить великою самостійністю, що не виключає можливість парламенту вирішувати питання про відставку. Контроль парламенту над виконавчою владою, в принципі, досить сильний. Таким чином, теорія розподілу влади та механізм стримувань та противаг закріплені в багатьох конституціях, при цьому конкретні форми її реалізації досить різні. В той час, як в деяких країнах поєднання тими ж органами функцій різних влад, рахується недопустимим, в інших – склались інші традиції і міністри, як правило, є членами парламенту. В багатьох країнах виключається можливість наділення виконавчої влади правом видання законів. Є і країни в яких за певних умов допустиме видання законів виконавчими органами (Президент, уряд). Прихильники бачать в теорії розподілу влади один із основоположних принципів демократії. У теорії розподілу влад є й інші аргументи в її користь. Перш за все, це історичний досвід, підтверджуючий гідність теорії на різних етапах розвитку людської цивілізації, в далеко не однакових умовах: політичних, соціальних, економічних. Треба мати на увазі, що теорія розподілу влади має не тільки прихильників, але й противників, які докоряють їй в застарілості, відірваності від реального сучасного світу. Як правило, спір ведеться на рівні філософських роздумів, але є й випадки коли він використовується для вирішення прагматичних завдань. В центрі уваги наводиться, як правило, проблема раціональності та ефективності. Критики відкрито нарікають, в зв’язку з цим, що затримки з часом переважають гідність теорії розподілу влади. З позиції народовладдя слабим і незахищеним надається право контролю за дотриманням законів, а відносна самостійність керівництва породжує бюрократизм, корупцію і посилення внутрішньо парламентських позицій. Протиріччя між владами паралізують механізм управління, роблять неможливим проведенням цілеспрямованої політики. Інституціоналізм набуває властивості самоцілі і розходиться з ідеологією управління і його головним завданнями. В зв’язку з цим великомасштабні програми залишаються нереалізованими. Принцип розподілу влад, в цілому, не був сприйнятий і марксизмом. Більш того, його довгі роки відкидали і критикували як сторонній і нікому не потрібний інститут. І для такого підходу були свої основи. Як відомо, для К. Маркса і Ф. Енгельса, а потім і для В. І. Леніна держава являла собою політичну надбудову, обумовлену відповідним економічним базисом. Головне призначення держави полягало в тому, щоб забезпечувати і охороняти диктатуру класу, пануючого в суспільстві. В відповідності з таким підходом, на перший план висуваються класові, політичні властивості держави, його соціально-економічні корені, а, отже, і правова сторона – інститути, повноваження, процедури і інше - відводились в сторону. Розподіл влади трактувався в найкращому випадку з функціональної позиції. То , що сприймають “як священним і непорочний принцип, - писав К. Маркс, - є нічим іншим, як звичайний промисловий поділ праці, який використовується до державного механізму в вигляді спрощення і контролю” [23]. Проти теорії розподілу влади говорив досвід Паризької комуни. Досягненням Комуни рахувалось те, що вона була “працюючою корпорацією” , яка поєднувала прийняття законів з впровадженням завдань безпосереднього управління. Паризька Комуна протиставлялась і буржуазному парламентаризму, який проявив немало слабостей і внутрішніх суперечностей. Розрив з таким парламентаризмом повинен був дозволити робочому класу прямо і безпосередньо висловлювати і диктувати свою волю, провадити в життя інтереси трудящих. Така позиція марксизму – ленінізму підкреслювалась критикою парламентських інститутів за те, що вони перетворюються в пусті розмови, за спиною яких посилювались виконавчі структури. Як писав В. І. Ленін: “настояну “державну” роботу, роблять за ширмою і виконують її департаменти, канцелярії, штаби” [24] . З перемогою Жовтневої революції 1917 році був закріплений державний механізм, який відповідав сутності і завданням пролетарської диктатури. Його основний, а як наслідок політичної основи – всього суспільства були об’явлені Ради. особливо підкреслювалось, що вони дають можливість поєднувати вимоги парламенту і безпосередньої демократії, тобто поєднувати в особі виборних представників народу і законодавчу функцію, і виконання законів. На перших порах Ради оголошувались органами, які мали можливість вирішувати конфлікти з елементами, які збереглися від попереднього державного устрою. В. І. Ленін посилався на то, що на вирішення таких конфліктів є тепер судді, до яких потрібно звертатися, - радам. “ слово цього судді беззаперечне, на нього ми покладаємось завжди”[25]. Принцип “вся влада Радам” була відображена в конституції країни, та її найважливіших законах. “Росія оголошується Республікою робочих, солдатських і селянських депутатів. Вся влада в центрі уваги і на місцях належить Радам” - так починалась конституція РСФСР 1918 році. Найважливішою владою був Всеросійський з’їзд Рад, а в період між з’їздами - Всеросійський Центральний виконавчий комітет - вищий законодавчий, виконавчий та контролюючий орган Російської Соціалістичної Федеративної Радянської республіки (ст.21). радянська держава не могла з успіхом розвиватись без спеціалізованих структур, які могли б здійснювати функції управління. Тому в Конституції РСФРС 1918 року, передбачалось створення Ради народних комісаріатів і наркоматів. Це був явний відхід від строгого розуміння “працюючої корпорації”, але й про розподіл влади говорити не можна, оскільки ВЦВК визначав загальну спрямованість діяльності Рад наркома й інших органів, об’єднував і погоджував роботи по законотворенню і управлінню. Цікаво, що судова система почалась складатись на основі Декрету про суди, прийнятого Раднаркомом 22 листопада 1917 року. Всі попередні суди (окружні суди, судові палати, керівний сенат, воєнні і морські суди) були скасовані. Не стало також прокурорського нагляду, адвокатури, судових слідчих. Замість них були створені місцеві суди і революційні трибунали [26]. Створення Союзу ССР і прийняття першої союзної Конституції в 1924 році мало, що змінило в підході теорії розподілу влади, а відповідно й системи стримувань і противаг. Вищим органом став З’їзд Ради ССР, а в перерві між з’їздами – двопалатний Центральний Виконавчий Комітет СССР. ЦВК СССР працював в сесійному режимі, а в період між сесіями – вищим законодавчим, розпорядчим та контролюючим органом був Президіум ЦВК СССР. Раднарком СССР як виконавчий і розпорядчий орган ЦВК СССР був наділений видавати розпорядження та постанови, які могли бути призупинені і скасовані ЦВК СССР і його Пезидіумом. Звертає на себе увагу політичне уособлення судової системи. У відповідності з Конституцією 1924 року був створений Верховний суд СССР, який був наділений правом давати висновки на вимогу ЦВК СССР про законність тих чи інших постанов союзних республік з точки зору Конституції (ст. 43 п. п. В, Г). Ця спроба введення судового конституційного контролю СССР не отримала підтримки й розвитку в наступні роки. На почату 1920 років політичне керівництво країни а , особливо, В. І. Ленін, значну увагу приділяв пошукам ефективної системи управління державою. Він почав відходити від принципу повновладдя Ради з низу до верху. В. І. Ленін йшов до застосування стримувань і противаг, якщо це сприяло зміцнення порядку [27]. В значній мірі наближувалась до теорії розподілу влади Конституція СССР 1936 року. В перше було чітко заявлено про те, що існує законодавча влада, яку мала здійснюватись Верховною Радою СССР (ст.32). про управління говорилось в розділі 5 “Органи державного управління”, а самі вони називались трохи не визначено, як вищий виконавчий й розпорядчий орган державної влади СССР (ст. 64). В окремих розділах Конституція на суд і прокуратуру покладала діва важливих принципи: По-перше – правосуддя здійснюється судом. По-друге, судді незалежні і підкорюються тільки закону Керування державою залишалось жорстко централізованим, найменший відступ від вказівок зверху жорстко наказувались. Але при цьому режим заохочував суперництво і навіть протиборство окремих структур. Бачивши в цьому можливість посилення взаємоконтролю і отримання додаткової інформації. В роки після викриття культу особистості на XX з’їзді КПРС, хрущовської відлиги, умови застою стримували прогреси суспільства. Прийняття Конституції 1977 року в цих умовах було пов’язано з немалими соціальними очікуваннями. В Конституції СССР 1977 року був закладений певний потенціал для демократизації державної влади. Але теорії розподілу влади явно не повезло. Якщо виходити з формальних критеріїв то можна говорити, що в порівнянні з попередньою конституцією для “розподілення” залишалось менше місця. Це відобразилось в прагненні наділити Ради якостями, які повертали їх до статусу 1920 років. Ради оголошуються політичною основою СССР, їм підлеглі і підконтрольні всів інші державні органи(ст. 2). Безпосередньо і через створювані ними органи Рада керує всіма напрямками державного, соціально- культурного устрою (ст. 93). Конституцією 1977 року були усунуті всі обмеження компетенції Верховної Ради ССР. Вона могла зараз вирішувати всі питання віднесені до компетенції свого Президіуму, ради міністрів , міністерств і відомств СССР. Адміністративно-командна система відразу почала використовувати нову Конституцію як правову ширму свого безмежного володарювання. Фактично всі нитки управління країною сходились в цій системі, а конституційні норми про повновладдя Ради, підконтрольності виконавчого апарату, перетворювались на фіктивність. В науці теорію розподілу влади, якщо прямо не відкидалось, то співставлялось тільки з капіталістичним суспільством, або ретельно замовчувалось. Починаючи з 1960 року увагу науки в значній мірі було зосереджено на проблемі розподілу функцій. Збільшення функціонального підходу в значній мірі пояснюється впливом кібернетики, поверненої в лоно науки. З’явилось ряд робіт про функції держави, їх окремих структур [28]. Підкреслювалось, що головним критерієм при встановленні підсистеми державного будівництва є характер функцій, які виконуються державними органами. В свою чергу функції поділялись на функції-завдання і функції-методи [29]. Але функціональний підхід не може відмінити або підмінити аналіз з позиції теорії розподілу влади. Ці поняття багато в чому співпадають, але не тотожні. Не достатність функціонального підходу визначається тим, що він не вирішував обов’язковість адекватної інституціоналізації, заснованої на самостійності та незалежності державних структур, існуванні системи стримувань та противаг. Тільки з переглядом попередніх ідейних напрямків і визначенням необхідності побудови правової держави ситуація кардинально змінилась. Стало можливим послідовно розробляти проблеми розподілу влади, приділяючи особливу увагу інституціоналізму. В правовій державі інституціоналізація тісно пов’язана з розвитком правової системи, в рамках якої виділяються і розвиваються певні групи правових норм, які носять впорядкованість стабільність і дійсність в соціальних процесах. Потім необхідне відпрацювання структур повноважень, процедур, форм юридичних актів, гарантій їх виконання. Але розподіл влади, переступаючи розумні межі, може повернутись втратою керованості та розвитком свавілля. Взаємозалежність та взаємо обумовленість влади послідовне дотримання вимог системи стримувань та противаг - це посилання до необхідної єдності всієї державної діяльності. Жодна влада не може ігнорувати іншу без шкоди для себе та суспільства в цілому концепція розподілу влади в цьому випадку співставляється з ідеєю суверенітету народу. Але не піддаючи сумніву можливість такого підходу корисне разом з тим не забувати, що суверенітет народу пронизує всі влади, перетворюючи їх в життя, тому що вся воля суверена виражена в законі, яка реалізується в процесі адміністративної діяльності, захищається і гарантується судом. Теорія розподілу влади найбільш успішно працює на загальнодержавному рівні, сприяючи погодженому функціонуванню всього державного механізму. Теорія розподілу влади застосовується у федеративних державах на рівні їх республік, штатів, штатів, земель, провінцій. На цьому рівні необхідно враховувати зв’язки по відношенню членів федерації. Іще більш серйозний доступ потрібен тоді, коли мова йде про рівні адміністративно – територіального поділу унітарної держави. Тут необхідні корективи у відповідності з компетенцією, визначеної для територіальних органів. Важко погодитись з спробами поширювати дію території розподілу влади на рівні місцевого самоврядування. Мабуть, загальні підходи в тій чи іншій мірі можуть бути використані і тут. Але місцеве самоврядування не складає, - і за своєю природою не може бути складовим компонентом державної організації. Без перебільшення буде правильна формула, згідно з якою державність закінчується там, де розпочинається місцеве самоврядування. Спроби ставити знак рівності між самоврядуванням і державною владою, поширені в недалекому минулому, не дали як такого результату внаслідок концептуальної незахищеності. Для юридичної науки – теорія розподілу влади актуальна і важлива визначаючий початок всієї державної організації. Мова йде не тільки про основні “влади” і відносини між ними, але і про нормативне регулювання. “Влади” навіть розділені на основі самих прогресивних підходів, живуть в реалізаціях суспільного розвитку найчастіше далеко не так, як це визначає теорія розподілу влади. Розходження нормативних установок і практичних ситуацій може бути результатом перекручення теорії, але в більшості випадків первинна причина закладена в діяльності політичних сил, які стоять певними “владами”. Було б передчасно вважати, що сама теорія себе вичерпала. Навпаки, досвід повернення до неї після багатьох або перехідних відступів говорить про її внутрішній потенціал та перспективу. Співіснування трьох відносно самостійних влад само по собі приховує джерело проблем, може породжувати внутрішні конфлікти і інколи погіршувати управління країною або навіть блокувати його. На кожному новому історичному етапі в теорії розподілу влади виявляються ті чи інші риси, які набувають особливу актуальність і гостроту. На них інколи звертається підвищена увага політиків і вчених. І все ж таки в ній є постійні величини, які складають її структуру і суть, визначають її “довговічність”. В сучасних умовах хотілося б звернути увагу на три “складові”, які у своєму взаємному зв’язку та взаємній згоді створюють нероздільне ціле. По-перше, теорія розподілу влади , як і раніше націлена на те, що б попередити перевищення однієї з влад над іншими, утвердження авторитаризму і диктаторського режиму в суспільстві. По-друге, теорія розподілу влади передбачає систему стримувань та противаг, спрямовану на те, що б звести до мінімуму можливі помилки в управлінні, однобічність підходу або відомчого патріотизму. По-третє, досягається кооперація взаємних напрямків та дій. В реалізації вимог теорії розподілу влади тенденцією стає раціоналізація і оптимізація діяльності держави, його різних структур і на цій основі підвищення ефективності всього механізму управління державними справами. У кожної влади є своє місце і призначення, про що підеться далі. В цих розстановках можуть бути суб’єктивні підходи, які в значній мірі визначені характером і звичаями державного устрою. Ця теорія не займається ієрархією відносин між владами. Не випадково вивчення “влад” в курсах з конституційного права в різних університетах будується не однаково. Якщо слідкувати одному з найбільш авторитетних популярних в США курсу конституційного права, написаному професором Гарвардського університету Л. Трайбом, то після невеликого загального введення необхідно починати з судової влади. В багатьох інших країнах перевага віддається законодавчій владі. Це є характерним для Великобританії, Франції і ФРН. Отже, дискусії про те, яка із влад є головною, первинною, важливішою, мабуть – безкінечні, але не в цьому справа. Суть теорії розподілу влади якраз в цьому і полягає, щоб уникнути конфліктів, які народжуються протистояннями влад, прагненням їх зайняти верхню “сходинку влади”. Розділення функцій меж державними органами відбувається таким чином, щоб скласти необхідну єдність, взаємозалежний комплекс, який би забезпечував погоджене управління державними справами. Демократична організація держави передбачає, що носієм законодавчої влади виступає парламент. Положення про те, що парламент уособлює законодавчу владу, ясно зазначено в Конституції США 1978 року: “всі законодавчі повноваження, цим встановленні, передаються Конгресу Сполучених Штатів, який складається із Сенату і Палати представників” (ст.1). Конституція Франції 1958 року, щодо цього містить просту, але чітку формулу: “Закони приймаються Парламентом” (ст.34). В Конституції Мексики зазначено: “Законодавча влада в Мексиканських Сполучених Штатах покладається на Генеральний конгрес, який складається із двох палат: Палати депутатів і Палати Сенаторів” (ст.50). Функції парламенту, як правило, не обмежуються прийняттям законів, що в багатьох державах визначено конституціях в Іспанії, наприклад, Генеральні Кортеси здійснюють владу держави, приймають його бюджет, контролюють діяльність Керівництва і здійснюють інші повноваження, які покладені на них Конституцією (ст.. 66, п. 2). Трактовою повноважень парламенту в Великобританії практично безмежна: йому дозволено приймати закон по різних питаннях, без всяких обмежень. Ніякому іншому органу не надано право приймати акти, які стоять над законами парламенту. Перегляд попередніх підходів до теорії розподілу влади в колишньому Союзі обумовив необхідність чіткого визначення ролі і місця законодавчої влади в системі державного управління. Попереднє становище справ не могло залишатись незмінним. Воно не дозволяло реформувати, а в багато чому і створювати заново конституційну систему володарювання, закріпити основи демократичної правової держави, забезпечити захист інтересів, прав і свобод людини. Раціональний розподіл державних функцій закономірно повинно прийняти відповідні інституційні форми, підкріплятись налагодженими, збалансованими відносинами Верховної Ради з іншими державними структурами. Положення Конституції 1977 року, визначаючи організацію і діяльність Верховної Ради СССР, не підходили до нових умов. Найвищий орган законодавчої влади держави був залежний від управлінського, в першу чергу, від партійного апарату. Поширені лозунги про повновладдя Верховної Ради СССР не могли бути реалізовані по певних внутрішніх і зовнішніх причинах. До зовнішніх – характер політичного режиму, який склався в державі До внутрішніх - модель Верховної Ради. Підвищення позицій Верховної Ради було пов’язано з реалізацією ідей демократичного представництва. Однак, слід відмітити, що довгий час Верховній Раді відводилось роль “державного реєстратора партійних рішень, їх перекладача на мову Закону”[30]. Не випадково закони того часу повторювали не лише зміст, але й риторику цих рішень. Склад Верховної Ради СССР визначався головним чином в партійному апараті, де встановлювались класові, національні, вікові, професійні та інші критерії, затвердження кандидатів. Голосування проводилось без будь – яких альтернатив. Перетворення в життя принципу розподілу влади в значній мірі залежить від перебудови самих основ соціально – економічної і політичної системи суспільства. Здавалось, що перебудова, яка проголосила ідеї “підробленої демократії і соціальної справедливості, зможе швидко досягти успіху на головних своїх напрямках. Але перебудова здалась складним процесом, що в значній мірі відбилось на функціях Ради. Хоча на сьогоднішній день СССР більше вже не існує, його досвід може послужити добру службу республікам, які формують свою незалежність. Тут було б доцільно повернутись до періоду перебудови, а точніше до 1988 року – до часу виборчої реформи. Звичайно, що оцінка її виборчої системи, так і результат виборів 1988 року не може бути однозначною. Народжувана демократія в той час була слабою, не мала ні досвіду, ні міцних традицій і наштовхувалась на міцні опори з боку консервативних сил. Мабуть, немає основ повертатись до дискусій про плюси і мінуси прямих виборів від організацій. Досвід показував, що вони менш демократичні по відношенню до виборів депутатів по округах. До мінусів слід віднести ту обставину, що в виборчому праві появились елементи нерівності, слабкі опинились зв’язки депутатів від громадських організацій з населенням, спостерігалось замкнутість, свого роду клановість в виборі кандидатів. Якщо спів ставити розвиток “влад” в сучасному світі, то без особливої складності з’ясовується, що найбільшою динамікою відзначається виконавча влада. В багатьох країнах введені нові форми й методи їх здійснення. Це не означає, що інші гілки влади є консервативними і залишаються статичними. Виконавча влада більш сприйнятлива, чуттєва до перебігу подій, пов’язана з багатьма тисячами ниток, видимих і невидимих. Вона відповідає своєму призначенню тоді, коли не лише уловлюються і відображаються зміни, які відбуваються, як в суспільстві в цілому, так і в окремих цього сферах, але передбачають такі зміни, створюють перед посилання для їх приходу і видозмінюються разом з ними, пристосовуються до нових умов. Тенденцією останніх десятиліть стало відносне посилення, зміцнення виконавчої влади. Така тенденція може розвиватись, як відкрито, так і підступно, до певного моменту непомітно. Характерно, що міцна і авторитетна виконавча влада стає необхідною в умовах коли в суспільстві не мають погодженості інтереси різних політичних сил, створюються критична ситуація. Закони перестають відігравати попередню роль, а парламент самостійно не в змозі переломити негативні наслідки. Виконавча влада в попередньому становищі неспроможна ефективно здійснювати свою діяльність. Динамізм виконавчої влади криється в її функціях, умовно яких називають правозастосовчими. Слідуючи теорії розподілу влади, не можна не підкреслити зв’язаність виконавчої влади з законом. В законі встановлюється завдання й компетенція основи організації і форми діяльності установ виконавчої влади. З одного боку закон – це обов’язки і обмеження, які повинні сурово дотримуватись виконавчою владою. З другого боку – вихідна база для вільного розвитку виконавчої влади. Законодавче регулювання в цій сфері призначено сприяти досягненню максимально можливого результату. Разом з тим потрібно сказати і про інші властивості виконавчої влади. Її функції при всьому бажанні неможливо вмістити в такі досить широкі поняття як виконання законів і правозастосовча діяльність. В умовах коли необхідно швидко реагувати на ситуацію яка змінюється в суспільстві або в окремих областях, виконавча влада найчастіше не може мати законодавчу основу для вирішення актуальних питань поточної політики, як фундаментальної тат і зовнішньої. В межах загальних повноважень виконавча влада використовує конкретні заходи за своїм бажанням. Проблеми виконавчої влади привертали увагу юридичної науки з давніх давен. В дореволюційній Російській літературі керівництву найчастіше відводилось головна роль в системі розподілу влади, тому що законодавство визначалось тільки керівними началом т державного володарювання, а не здійснювалося саме володарювання над конкретними відносинами, але законом установлювались і не представляє безпосереднє розпорядження силами держави В радянські часи поняття виконавча влада дуло присутнє, головним чином в працях, які висвітлювали інститути капіталістичної держави і права але із негативним сприйняттям. В конституційному устрої СРСР про виконавчу владу не зазначалось. Що стосується керівництва, міністерств і відомств, союзних і республіканських, а також місцевих виконкомів і розпорядчих органів, то всі вони відзначались державним та адміністративним правом. Розвиток виконавчої влади в колишньому союзі передбачав не тільки зміни в тлумаченні її призначення, але і послідовне введення в життя самих інституційних реформ. Для змін в формуванні виконавчої влади перш за все потрібно було почати з того, що б організаційно уособлювати, вичленувати структуру виконавчої влади. Необхідно щоб на основі чіткого розподілу функцій були закріплені права і обов’язки певні міри відповідальності. Інакше виконавча влада не може відповідати своєму призначенню. Найбільш рішучий крок в цьому напрямку був зроблений із введенням інституту Президента. Як відомо в колишньому СССР довгий час функції глави держави здійснювалось колегіальним органом Президіумом Верховної Ради. Одноособовий президент відкидався, тому що це вважалося менш демократичним інститутом. Але реальне пояснення полягало в тому що одноособовим керівництвом держави був Генеральний секретар ЦК КПРС. Інститут президентства на введений на рівні Союзу РСР, потім в інших Республіках. На сьогоднішній день цей інститут отримав всезагальне розповсюдження в колишніх республіках Союзу. Аргументи проти Президентських посад зводились до того, що таким чином послаблюються центральна влада, здійснювала лише зворотній вплив. Встановлення інституту президентства має під собою об’єктивні основи. Перший інститут Президентства виник в США, як результат прагнення громадян до вдосконалення сильної, але дійсно демократичної державної влади і держави в цілому на противагу монархії. Інститут Президентства є як правило одноособовим, хоча трапляються і інститути колегіального Президентства. В останньому випадку встановлюється розподіл повноважень (глави держави) між колегіальним органом і головою, що мало місце за Конституцією Уругваю 1917 - 1951 років. Із 1958 – 1963 років колегіальний глава держави функціонував в Іраку. Президент, як правило обирається громадянами відповідних держав, шляхом прямих або не прямих виборів. Прямі вибори характерні з президентською (за винятком США та Індонезії) або напівпрезидентською формами правління (Росія, Франція, Бразилія, Мексика та інші). Прямими виборами обирається Президент і в деяких парламентських державах (Австрія, Болгарія, Ірландія, Португалія). Непрямі вибори Президента здійснюються як виборщиками які обираються населенням (США) так і спеціальними колегіями до якого входять представники суб’єктів федерації або адміністративно - територіальних одиниць з широкою автономією (ФРН, Тайланд, Італія, Індія). Конституції більшості країн передбачають певні кваліфікації (цензи), яким має відповідати кандидат на пост президента. До таких цензів відносять: громадянство відповідної держави; проживання протягом певного часу на її території (не менше 10 – 15 років); повне володіння громадськими і політичними правами; досягнення певного віку: мінімальний вік кандидата на пост Президента – 25 років, максимально допустимий – 65 років, хоч остання вимога встановлюється порівняно рідко. Термін повноваження кандидата у різних країнах неоднаковий. Так, зокрема:
Країни Латинської Америки і США.Німеччина, Греція, Португалія, Чехія, Україна.Фінляндія, Єгипет, Австралія.Франція, Італія, Ірландія, Турція.
4 роки5 років6 років7 років
У ряді країн Президент може видавати нормативні акти, які мають силу закону. нормативні акти приймаються (видаються) на основі делегування повноважень парламенту. У всіх країнах Президент за Конституцією є головнокомандуючим відповідає за безпеку держави і є гарантом її цілісності. Ці повноваження здійснюються, як правило, через раду безпеки, або інші органи. За Конституцією більшості країн президенти мають розгалужену систему гарантій своєї діяльності у вигляді стримувань і противаг і несуть відповідальність за свої дії. Зокрема, президентам властиві такі інститути стримувань і противаг, щодо інших органів державної влади: право розпуску парламенту (право дострокового припинення його повноважень), право “vеto”(право повернення парламенту законів на повторний розгляд), право призначення референдуму тощо. Президент на відміну від монарха, несе конституційну відповідальність за виконання службових обов’язків. Як правило Президент несе відповідальність за навмисне порушення Конституції та законів. Така відповідальність має переважно форму імпічменту, процедура якого полягає в тому, що з початку парламент формулює обвинувачення президенту, а потім приймає рішення про зміщення його з поста. В деяких країнах парламент приймає лише обвинувачення, а судить його особливий суд (Франція, Польща) [31]. Отже, на думку автора метою створення системи стримувань і противаг є реалізація принципу розподілу влади. Головне завдання і призначення цієї системи – забезпечення політичної стабільності та безперервність функціонування державної влади. Узгодження дій всіх гілок влади, недопущення кризи діяльності державного механізму. Під системою стримувань і противаг розуміється сукупність законодавчо закріплених повноважень, засобів, форм, методів і процедур призначених для забезпечення реалізації принципу розподілу влади, недопущення домінування будь – якої гілки влади та досягнення динамічної стабільності між ними.

Розділ 2

Конституційно-правове визначення і закріплення системи стримувань і противаг в Україні та основні шляхи її вдосконалення. Основним з найголовніших результатів прийнятої нової Конституції незалежної України було конституювання механізму здійснення влад на рівні його вищих щаблів, чим підведений підсумок теоретичним дискусіям і практичним державним пошукам обрання форм державного правління, визначенню статусу вищих органів правління, в першу чергу парламенту, глави держави, уряду, співвідношення глави держави й уряду, співвідношення державної влади і місцевого самоврядування тощо. Конституція покликана встановити параметри, в межах яких має здійснюватись законодавче врегулювання відносин державного владарювання. У такий спосіб забезпечується не тільки законність, а й політична стабільність суспільства, хоча не можна відкидати й складнощів на цьому шляху, які на сам перед зумовлені тим, що у нас на тривалий час був перерваний досвід державотворення [32]. Вважаю, що проблема стабільності суспільства , проблема його витривалості – ці одна з ключових проблем сьогоднішнього дня в Україні. Основним елементом, який сприяє забезпеченню стабільності суспільства, розвитку демократії, є принцип розподілу влади. Але як реально це здійснити? В цьому розумінні становить процес “осмислення” закріпленої в Конституції норми. Стаття 6 проголошує: “державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу, судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України”. Але вона не лише сформулювала поділ влади як один з принципів конституційного ладу нашої держави, але й закріпила його через перерозподіл повноважень між вищими владними інститутами. Це вчинено двома способами: 1. наділення гілок влади самостійними повноваженнями 2. створення конституційних противаг між суб’єктами владних стосунків. Саме з огляду на наведене й спробуємо проаналізувати, наскільки новий конституційний механізм розподілу влади відповідає потребам суспільства і держави. Аналіз відповідних положень чинної Конституції свідчить, що Україна є президентсько-парламентською республікою. Варто передусім звернути увагу на призначення кожної з гілок влади та визначити конституційні противаги, призначені для кожного з вищих органів державної влади. Що стосується законодавчої влади, то її основним призначенням є розробка та прийняття законів. Так, у статті 75 Конституції зафіксовано: “єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України”. Це означає, що виключно до компетенції Верховної Рада входить прийняття законодавчих актів, які мають найвищу юридичну силу і яким повинні відповідати нормативно-правові акти всіх інших державних органів, що є підзаконними. У громадській свідомості авторитет Верховної Рада сьогодні недостатньо високий. Дехто, фетишизуючи цю побутову оцінку, намагається знецінити роль Верховна Рада України і на державному рівні. Не встигли її обрати, вже чуються голоси про доцільність її розпуску і введення прямого Президентського правління тощо. З цими крайнощами важко погодитись. Наш парламент дійсно не ідеальний, але без нього не буде демократії. Отже, не відмова від парламентаризму, а пошук шляхів створення справді авторитетного парламенту є складовою частиною реформування державної влади[33]. Подальші кроки у цьому напрямі пов’язані з підвищенням ефективності діяльності нашого парламенту на основі його професіоналізму і структуризації. Головне полягає в тому, щоб у парламенті працювали дійсно професіонали, тобто люди, які дійсно знають, як робити “ефективні діючі закони”, але наша демократія, мабуть до цього не доросла. Сьогодні більша половина народних депутатів України за фахом – це інженери, працівники сільського господарства і освіти, малий відсоток юристів. Також мало тут політиків, державознавців, економістів тощо. Та, як могло бути інакше, коли в Законі про вибори народних депутатів України фактично нічого не сказано про професійні вимоги депутата [34]. Відомою, але не вирішеною є проблема структуризації Верховної Ради. Кожна з нинішніх депутатських груп і фракцій мало впливають на формування уряду. Вони використовують парламентську трибуну з ідеологічною метою, але це часто зводиться до взаємних обвинувачень лівих правими і навпаки. Доцільно було б також переобирати не увесь склад Верховної Ради, а тільки його частину, як це робиться у більшості країн всього світу, не можна парламентові кожного разу розпочинати з нуля. Обґрунтовано також становище питання про перегляд інституту депутатської недоторканості. Неприпустимо, щоб недоторканість була гарантією депутатської безвідповідальності деяких депутатів. Україно нині чи не одна європейська країна, де конституційно не заборонено імперативність мандату депутатів Верховної Ради. У цивілізованих державах це стало зрозуміло кілька років тому – це аксіома, що член парламенту є представником всієї нації, а не групи людей які його обрали. Внаслідок імперативності мандату народного депутата, останній замість того, щоб приймати необхідні для всього суспільства закони, захищає тільки інтереси певного класу – своїх виборців. Замість основної своєї функції прийняття законів, законодавча влада здійснює ряд інших повноважень. Вважаю, що не варто перераховувати всі функції Верховної Ради, закріплені в статті 85 Конституції України. Обмежуся лише згрупуванням їх за спрямованістю та за призначенням: 1. контролю за бюджетом, 2. повноваження пов’язані з визначенням засад політики держави та програм суспільного розвитку, 3. визначення взаємовідносин Верховної Ради України і Президента України, 4. формування інших державних органів, 5. функція парламентського контролю Верховної Ради, 6. організацією адміністративно-територіальної реформи, 7. здійснення зовнішніх функцій держави, 8. інші функції держави. Простеживши всі повноваження Верховної Ради, можна сказати, що Конституція України закріпила механізм взаємодії парламенту з іншими гілками влади. Новелами конституційного регулювання механізмів взаємодії владних структур є стаття 98 Конституції України, яка встановлює контроль за використанням коштів Державного бюджету України від імені Верховної Ради здійснює Рахункова Палата, а також стаття 101 Конституції , яка встановлює парламентський контроль за додержанням Конституційних прав і свобод людини і громадянина, який здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. З метою уникнення можливої узурпації влади Верховною Радою України, в Конституції закріплено цілий ряд противаг і стримувань , щодо парламенту. Слід розрізняти правові та інституційні противаги. Серед правових противаг Верховній Раді слід відзначити: 1. Особливий порядок прийняття законів. 2. Ускладнена процедура внесення змін до Конституції. 3. Внесення змін до першого, третього і тринадцятого розділів Конституції потребує затвердження всеукраїнським референдумом, який призначає Президент. 4. Окремі положення Конституції стосовно прав людини взагалі не можуть бути предметом перегляду. Перед тим, як перейти до інституційних противаг Верховній Раді, слід сказати, що інституційними противагами є наділення певних органів спеціальними повноваженнями щодо стримування влади парламенту. В Україні такими повноваженнями наділений Президент України, Кабінет Міністрів України та Конституційний Суд України. Насамперед, думаю необхідно розглянути противаги Верховній Раді з боку Президента. До них слід віднести: 1. призначення Президентом всеукраїнського референдуму, щодо змін до Конституції (ст.106 п.6). 2. важливою противагою Верховній Раді є можливість Президента достроково припинити повноваження, якщо протягом тридцяти днів пленарні засідання не можуть розпочатися. 3. в той же час у сфері законодавства Президент України має свої важелі впливу на парламент. Серед них слід назвати: a. Право законодавчої ініціативи Президента у Верховній Раді України. До того ж , законопроекти, визначені Президентом України, як невідкладні, розглядаються Верховною Радою позачергово (ст.93 Конституції України). b. Президент підписує й офіційно оприлюднює закони, прийняті парламентом. При цьому він може скористатися правом відкладального “VETO”. Таке право, надане главі нашої держави Конституцією, виключає ситуацію, до якої Президент виконував би своєрідну роль “державного нотаріуса”, на якого лише покладається функція без заперечень підписувати закони, прийняті парламентом. Тут необхідно уточнити деякі деталі. Відповідно до статті 94 Конституції Президент України протягом 15 днів після отримання закону підписує його, бере до виконання, та офіційно оприлюднює або повертає закон зі своїми вмотивованими пропозиціями до Верховної Ради для повторного розгляду. Якщо аргументи Президента не вплинули на рішення Верховної Ради і під час повторного розгляду закон буде знову прийнятий не менше як двома третинами її конституційного складу, президент України зобов’язаний його підписати і офіційно оприлюднити протягом 10 днів. В Основному Законі, на жаль, не вказано, в які строки парламент зобов’язаний розглянути заперечення Президента. Виникають також ситуації, коли під час повторного розгляду закону знову приймається Верховною Радою не менше як двома третинами від конституційного складу парламенту, як цілого вимагає Конституція, а Президент не підписує та офіційно не оприлюднює цей закон протягом десяти днів, хоч він це і зобов’язаний зробити. Так, наприклад, сталося з законом “Про місцеві державні адміністрації,” який Президент кілька разів повертав на повторний розгляд. Верховна Рада неодноразово долала “veto” Президента, але закон, незважаючи на те, що це суперечить Конституції, не був ним підписаний. Враховуючи таку ситуацію доцільно було б доповнити частину четверту статті 94 Конституції України такими словами: “У разі, якщо такий закон не буде підписаний і офіційно оприлюднений Президентом України протягом встановленого строку, то він вважається схваленим Президентом і Верховна Рада України має право його офіційно оприлюднити”. Тим більше, що подібна практика існує і непогано себе зарекомендувала в ряді держав світу, зокрема в США. Конституція України передбачає ще одну, тимчасову за своїм характером форму участі Президента України у здійсненні законодавчої влади. Згідно з пунктом 4 розділу xv Конституції ( “Перехідні положення”) Президент України протягом трьох років після набуття чинності Конституцією України має право видавати схвалення Кабінетів Міністрів України і скріплені підписом Прем’єр-міністра України укази з економічних питань, не врегульованих законом, з одночасним поданням відповідного законопроекту до Верховної Ради. “Такі правові акти Президента не базуються на основі закону, не приймаються для їх виконання і не обмежені їх рамками, а тому вони не є підзаконними актами і по суті мають силу закону. Зараз це право глави держави ще не стало засобом нормативного забезпечення економічних перетворень, проте вже реальні стали такі речі як: a) Розбалансованість і неузгодженість правової системи України, одна з причин яких – наявність фактичного двох законодавчих центрів. b) Різниця між законодавчою і виконавчою владами стає менш помітною, розмежування повноважень – ілюзорними, особливо якщо додати до цього ще й звичку Верховної Ради видавати постанови з питань компетенції уряду. c) Як наслідок, знищується відповідальність гілок влади за роботу, у своїй “дільниці”[35]. Незважаючи на наявність зазначених вище важелів впливу на Верховну Раду, які має Президент України для забезпечення ефективної взаємодії з нею, необхідним є пошук нових форм цієї його діяльності. Одна з таких форм уже знайдена - це діяльність представництва Президента у Верховній Раді. Ефективним механізмом забезпечення взаємодії органів законодавчої та виконавчої влади могла б стати систематична участь Президента у роботі Верховної Ради України. Дуже важливо, щоб у Конституції були встановлені основи взаємин уряду республіки з парламентом, бо, як показує практика, саме у цій сфері буває найбільша кількість різних непорозумінь та суперечок. Саме через це в Конституції Франції, наприклад, крім спеціального розділу про уряд, існує ще один розділ, який так і називається: “Про відносини між парламентом і урядом”, в якому конкретно вирішується, з яких питань і в якому порядку парламент приймає закони, яку участь і в яких формах бере уряд у здійсненні законодавчої процедури. В Україні Кабінет Міністрів має право законодавчої ініціативи й активно використовує його. Це право є могутнім засобом впливу однієї гілки влади на іншу. Інтенсивна діяльність уряду у сфері нормо творчості обумовлюється тим, що перед ним стоять специфічні завдання, для вирішення яких необхідна відповідна законодавча база. Прикро, але Верховна Рада нерідко диктує урядові, які саме законопроекти готувати. Кандидат юридичних наук В. Климко вважає, що “така практика неприпустима; ситуація, за якою політично безвідповідальний орган (Верховна Рада України) може давати обов’язкові приписи політично відповідальному органу (Кабінету Міністрів України), суперечить логіці й, зрештою, здоровому глузду[36]. Справді, Верховна Рада ще жодного разу не взяла на себе відповідальність за ті з ухвалених законів, які виявились невдалими або й завдали прямої шкоди певній сфері суспільного життя. Однак із засобів впливу на Верховну Раду з боку уряду є те, що лише за його погодженням парламент може бути розпущений главою держави. Кабінет Міністрів України також розробляє державні програми соціально-економічного розвитку, розробляє й виконує Закон “Про державний бюджет” (в ньому, зокрема, міститься план видатків на утримання законодавчого органу, та інші). Цим самим певною мірою спрямовується діяльність Верховної Ради України. Але, проте, конфлікти, що виникають між Кабінетом Міністрів і парламентом, як правило, закінчується не на користь останнього. Це й зрозуміло: адже уряд позбавлений права ставити перед Президентом питання про дострокове припинення повноважень Верховної Ради, тоді як вона може висловити недовіру урядові Хотілося б звернути увагу на те, що Конституція України не передбачає механізму впливу на Верховну Раду України в тому випадку, якщо вона не схвалює необхідних для суспільства законів, в тому числі таких, що передбачені банкетними нормами Конституції України. “Це веде до не правової ситуації, в тому числі до прямих перешкод у реалізації громадянами їх прямих конституційних прав і свобод, до зростання соціальної напруги. І справа не в депутатах, які нібито “не дбають про народ”. Суб’єкт державно-правових відносин визначає свою поведінку саме так, як це йому дозволяють правила, сформульовані Основним Законом [37]. За відсутності механізму впливу на парламент з боку виконавчої влади в депутатів відсутні жодні спонукання до пошуку компромісів і до ефективної законодавчої роботи. Інший випадок: Верховна Рада не надає згоди на призначення Президентом Прем’єр-міністра, і робить кілька разів, в той час як встановлений строк формування уряду - 60 днів. Після цього випадку Україна має шанс залишитись без сформованого, на законних підставах, уряду, взагалі. Для правового виходу України з правової кризи парламент по суті примусить главу держави погодитись з кандидатурою, яка влаштовує більшість у Верховній Раді [38]. У цьому разі компроміс між Президентом і парламентом у питанні формування уряду досягнуто не буде, а це чи не основна характеристика правової конструкції “змішаної республіки”, якою є Україна. Певні противаги парламенту існують з боку Конституційного Суду України. Він одержав право тлумачити Конституцію і закони України (раніше це право належало Верховній Раді ). Також він може визначати парламентський акт неконституційним і як наслідок, недійсним. Проте, відносно актів законодавчої влади повноваження Конституційного Суду обмежуються наступнім контролем. Попередній конституційний контроль щодо законів Верховної Ради, а отже інших підвідомчих Конституційному Суду України нормативних актів не передбачено, за винятком міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість. Відповідно до частини 2 статті 152 Конституції України закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність. Аналогічне положення міститься в статті 73 Закону України “Про Конституційний Суд України”. Проте є потреба записати в Законі положення про безпосередню дію рішень та висновків Конституційного Суду та безпосереднє застосування Конституції України у випадку виникнення прогалин в правовому регулюванні внаслідок визначення нормативного акту неконституційним. Виходячи з конституційного положення про втрату чинності законами та іншими правовими актами з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність, стаття 74 згаданого Закону необхідно доповнити нормою щодо перегляду в установленому порядку в установленому порядку не лише рішень судів загальної юриздикції, а й рішень інших органів, в основу яких покладено акти, визнані неконституційними. За чинним законом Конституційний Суд України не може навіть звернути увагу законодавця рішенням, яке моє правові наслідки, на прогалини чи неузгодженості в законодавстві, або виступити із законодавчою ініціативою, з питань свого відання, як це може зробити Конституційний Суд Російської Федерації [39]. Отже, Конституційний Суд вирішенням питань про відповідність Конституції України Законів та інших правових актів може контролювати законодавця – Верховну Раду України. Проте, що б цей контроль не використовувався, як форма тиску, можливості Суду обмежено правилом “зв’язаної ініціативи”. Проте, він може розглядати справи лише у випадках звернення до Суду уповноважених осіб. При розгляді повноважень Верховної Ради та противаг їй з боку інших органів влади. Думаю, принципово важливо зупинитися на такому моменті: нова Конституція України, як пише науковець В. Лемак, “лише частково відокремила установчу владу від законодавчої. Під установчою владою розуміється легальна можливість певного органу чи кількох органів за спеціальною процедурою провести зміни до основ конституційного ладу, в тому числі вчинити перерозподіл повноважень між державними органами чи скасувати окремі з них. Така установча влада в Україні з найважливіших питань (форма правління, суверенітет, територіальна цілісність, загальні засади Конституційного ладу, вибори, референдум, порядок внесення змін до Конституції) належить спільно парламенту, Президенту і волі виборчого корпусу, вираженої в ході Всеукраїнського референдуму. З інших питань вона належить більшості при умові набрання 2/3 голосів від конституційного складу Верховної Ради. Наприклад, Верховною Радою у такому складі після схвалення абсолютною більшістю на попередній сесії можуть бути вирішені такі питання: 1) Про розширення повноважень Верховної Ради і обминання компетенції Президента, Уряду, Конституційного Суду. 2) Про зміну порядку формування Уряду і механізму його відповідальності. 3) Про розширення кола конституційних обов’язків громадян України. 4) Про обмеження місцевого самоврядування тощо. Будь-яке з наведених парламентських рішень є “легальним державним переворотом”, тобто таким, що допускається конституційними нормами. Верховній Раді такі права надано ст. 155 Конституції. Для законодавчого органу згаданою статтею передбачено можливість узурпувати право визначити й змінювати конституційний лад України (крім вищеназваних питань), хоча це ніби й не допускається одним із конституційних принципів (ст.5), який проголошує таке право виключно за народом”[40]. Надзвичайно важливе місце в системі розподілу влади займає Президент, який згідно зі статтею 102 Конституції України є главою держави. Інститут Президента є зовсім новим для нашої держави. Існування цього інституту є дуже важливим, так, як для поліпшення керованості справами суспільства потрібно міцна верховна влада. Статус Президента стосується забезпечення практичного та ефективного здійснення поділу влади. Цей принцип з самого початку його проголошення був спрямований на досягнення компромісу між різними гілками влади. Ще Гегель зазначив, що поряд із законодавчою і виконавчою владою має існувати ще одна влада – об’єднуюча, яка гарантує єдність державної влади в цілому. Глава держави – це вищий її представник всередині і поза країною і разом з тим є символом єдності нації держави. Держава відчуває потребу в існуванні посадової особи. Яка забезпечує конституційний порядок, стійкість і спадкоємність механізму держави, а також найвище представництво у міжнародних відносинах. Нею є глава держави, якого, як правило, наділяють широкими повноваженнями у сфері взаємовідносин із законодавчою, виконавчою і судовою владами та який виступає як своєрідний символ держави і офіційний представник народу [41]. Статус президента України, як він визначений у Конституції, дає підставу вважати його виразником державної влади в цілому, а не якоїсь її окремої гілки, що визначено колом повноважень, його роллю та місцем у політичному житті суспільства. Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина (частина 2 стаття 102). Так, як гарант додержання Конституції, Президент України може скасовувати акти Кабінету Міністрів України та Ради Міністрів АРК (стаття 106). У зазначених Конституцією випадках, коли парламент виявляє неспроможність своє вчасно виконувати накладені на нього функції, Президент може припинити його повноваження. Як гарант державного суверенітету президент зобов’язаний забезпечувати державну незалежність України і її національну безпеку, тому він наділений відповідними конкретними повноваженнями і є Верховним Головнокомандувачем Збройних сил України, інших збройних формувань, очолює Раду Національної безпеки і оборони України. Дуже добре, що Конституція ввела в дію ряд суттєво нових положень відносно поста Президента, його повноважень взаємовідносин з різними органами влади та посадовими особами. Пропоную окремі з них розглянути. Зокрема, ті положення, завдяки яким та чи інша гілка влади має можливість співпрацювати з Президентом України, а також впливати на його діяльність, що б запобігти будь-якому свідомому чи несвідомому зловживанню владою. З боку Верховної Ради конституційно визначено цілий арсенал важелів стримувань президентської влади. Назвемо основні з них: a) Вона вправі усунути Президента з поста в порядку особливої процедури (Імпічменту) за вчинення ним державної зради або іншого злочину (стаття 111 Конституції України). Але звернемось до такого випадку: Президент порушує Конституцію через видання указу (наприклад, про розпуск Верховної Ради на підставі п. 2 статті 90) або через невиконання покладеного на нього обов’язку (наприклад, про призначення виборів до Верховної Ради у разі дострокового припинення її повноважень; не призначає всеукраїнського референдуму згідно з пунктом 6 статті 100 Конституції України, або ж не підписує прийнятий Верховною Радою не менш, як двома третинами від її конституційного складу закон та офіційно не оприлюднює його протягом 10 днів відповідно до частини 4 статті 94 Конституції). Як це не дивно, це діяння не є підставою для усунення глави держави з поста в порядку імпічменту, бо воно не є “державною зрадою або іншим злочином”, передбаченим кримінальним кодексом. Справа в тому, що такі дії з боку Президента не відповідають об’єктивній стороні злочину. Якщо сформувати досвід підстав для імпічменту глави держави, то виявляється, що саме порушення норм Конституції є найбільше серед цих підстав. Відповідні положення містить конституція України, Угорщини, Польщі, Румунії, Словаччини тощо. В інших країнах посягання на Конституцію є кримінально караним діянням. В Україні ж відсутнє, як перше так і друге. b) Другою противагою з боку Верховної Ради є її можливість подолати “veto” Президента на повернутий закон двохтретинною більшістю від свого конституційного складу. Але, як вже зазначалось, Конституція не передбачає набрання цим законом чинності у випадку, коли парламент подолав “veto” Президента згідно з Конституцію України, проте він все одно не підписав і офіційно не оприлюднив цей закон у відповідності до свого обов’язку. c) Верховна Рада затверджує Закон про Державний бюджет, у якому містяться й розмір видатків на утримання Президента та його апарату. d) Парламент також надає згоду на призначення Президентом Прем’єр-міністра. Щодо Кабінету Міністрів України, то він юридичних засобів впливу на Президента практично не має, як, зрештою, й політичних, оскільки Уряд позбавлений підтримки у Верховній Раді з боку стабільної більшості. Важелі впливу на Президента з його боку полягають тільки в тому, що свої не дискреційні повноваження Президент здійснює лише за поданням і контрасигнацією (скріпленням підписом) відповідно Прем’єр-міністра і міністра, відповідального за виконання даного правового акту. Контрасигнування забезпечує гарантії проти зловживання повноваженнями з обох сторін, що ставлять свої підписи. Слід сказати що інститут контрасигнування є важливою складовою державно-правової практики переважної більшості країн із змішаною формою республіканського правління. З боку Конституційного Суду України противаги Президенту, як і парламенту, виражаються в можливості визначення правового акту неконституційним. За Конституцією Президент України також має необхідні важелі забезпечення оптимального функціонування всіх гілок влади, оскільки він як глава держави (про це зазначалось вище) виступає гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, конституційного ладу, дотримання Конституції України, прав та свобод людини і громадянина. Кожне з цих повноважень окремо і всі разом визначають провідне місце Президента в державному механізмі України, в тому числі і в аспекті забезпечення взаємодії різних владних структур. Виконавча влада. Тут сьогодні існує чи не найбільше проблем. Це влада за своєю структурою і функціями є найскладнішою з усіх інших гілок державної влади. Відповідно до статті 113 Конституції України Кабінет Міністрів України ї вищим органом у системі органів виконавчої влади. Кабінет міністрів забезпечує державний суверенітет та економічну самостійність України, розробляє проект закону про Державний суверенітет України, виконує його і подає про це звіт Верховній Раді. Він також зобов’язаний створювати рівні умови розвитку всіх форм власності, здійснювати управління об’єктами державної власності згідно із законом, забезпечувати проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, а також політики у сфері праці та зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи тощо. Важливою функцією Кабінету Міністрів є систематичний нагляд за виконанням вимог Конституції і законів України, актів Президента України органами Виконавчої влади всіх рівнів та прийняття заходів по усуненню їхніх порушень. Конституція України передбачає можливості взаємного контролю законодавчої і виконавчої влад. Відповідно до частини другої статі 113 Конституції України Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України підконтрольний та підзвітній Верховній Раді України у межах, передбачених статтями 85, 87 Конституції України. Це, зокрема, стосується: a) Затвердженню Державного бюджету України, та внесення змін до нього; контроль за використанням державного Бюджету України, прийняття рішень щодо звіту про його використання. b) Контроль за використанням Україною позик, одержаних від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій. Контроль за використанням кошті в Верховна Рада здійснює за допомогою Рахункової палати. За пропозицією не менш, як третини народних депутатів України парламент може розглянути питання про відповідність Кабінету Міністрів України та прийняття резолюції недовіри уряду. Така резолюція приймається більшістю від конституційного складу Верховної Ради України, тобто необхідно 226 голосів від 450. Але питання про відповідальність Кабінету Міністрів України не може розглядатися Верховною Радою України більше одного разу протягом однієї чергової сесії, а також протягом одного року після схвалення програми діяльності уряду. У свою чергу, Президент має такі противаги щодо уряду (слід завважити, що повноваження у сфері Виконавчої влади мають важливе значення для визначення типу республіканського правління): a) Відповідно до статті 114 Конституції України Прем’єр-міністр України призначається саме Президентом України за згодою більше, як половини від конституційного складу народних депутатів. b) Персональний склад Кабінету Міністрів України призначається Президентом за поданням Прем’єр-міністра України, а також так само призначається керівники інших центральних органів виконавчої влади і голови місцевих державних адміністрацій. c) Водночас слід підкреслити, що Президент припиняє повноваження Прем’єр- міністра України та приймає рішення про його відставку, а також припиняє повноваження зазначених осіб на власний розсуд, без будь-якої згоди іншого державного органу чи посадової особи. d) Президент України на власний розсуд також може скасувати будь-які акти уряду, в тому числі з мотивів доцільності. e) Поєднання функцій Президента з сферою виконавчої влади не в останню чергу забезпечується існування такого органу, як Рада національної безпеки і оборони України, і його головування в цьому органі. На думку автора даної роботи, конституційний статус Ради національної безпеки і оборони України багато в чому зумовлює визначення прийнятої форми державного правління, як Президентсько-парламентської республіки. На думку професора Володимира Шаповала: “Конституційний статус Ради національної безпеки і оборони України, яку очолює Президент, значно зміцнює статус самого глави держави. Адже, згідно з статтею 107 Конституції, Рада, “...координує і контролює діяльність виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони”. До складу Ради за посадою входять: Прем’єр-міністр, Міністр оборони, Голова Служби безпеки, Міністр Внутрішніх справ, Міністр закордонних справ. Іншими словами через Раду Президент може активно взаємодіяти на організаційному й функціональному рівнях, з так званими “міністрами - силовиками”, що за будь-яких умов об’єктивно посилює його роль у державному механізмі. До того ж рішення Ради національної безпеки і оборони вводяться в дію указами Президента України, хоч і потребують контрасигнації [42]. Постанови або інші правові акти Уряду можуть бути визнані Конституційним Судом України неконституційними, внаслідок чого втрачають чинність. При цьому слід зазначити, що правові акти міністерств, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади не знаходяться в сфері його юрисдикції. Аналіз юридичних і фактичних засад функціонування урядової влади переконував, що вона посідає підпорядковане по відношенню до Верховної Ради і Президента становище. Тим часом, саме на урядову владу покладено значну відповідальність за стан справ у державі. Кандидат юридичних наук Камко В. В статті під назвою “Проблеми еволюції урядової влади” підкреслює необхідність проведення ряд заходів для вдосконалення місця і ролі урядової влади в конституційній системі. Необхідно: a) Підвищити роль урядової влади у здійсненні політики Президента України, в підготовці та реалізації президентських актів. b) Підпорядкувати урядову владу Президенту України, який має забезпечити її ефективне функціонування. c) Звільнити урядову владу від дріб’язкового втручання в її оперативну діяльність Верховної Ради та її органів. d) Сформувати уряд, однорідний за своїм політичним орієнтиром та баченням перспектив виходу України з кризи. Прагнення при формуванні Уряду задовольняти всі політичні сили, представлені в парламенті, не більш ніж ілюзія, - така практика тягне за собою колективну безвідповідальність. Отже, урядова влада має утвердитися як необхідний елемент системи розподілу влади, виконуючи лише їй притаманну роль – елемента єдиної виконавчої вертикалі і буфера у відносинах між виконавчою і законодавчою владою [43]. Для правової держави надзвичайно важливе значення має активна діяльність незалежної судової влади. Слід сказати, впродовж багатьох років в Україні, як і у всьому Радянському Союзі, проводилась політика фактичного нехтування суду., бо суд як і права в загалі , розглядалося як чужий державний інститут, як спадок капіталізму. Судові справи, які мали хоча б яке-небудь значення для правової еліти, вирішувалися не за законом, а за так званим “телефонним правом”. Ігнорування судової влади – третьої влади у розподілі влад – якоюсь мірою дається в знаки ще й зараз. Тому постає питання створення сильної судової влади. Сильна судова влада завжди будувалась на принципі: “Судді незалежні й підпорядковуються тільки закону”. В Україні незалежність судової влади проявляється в наступному: a) суди фінансуються в окремому порядку з державного бюджету. b) Недоторканість суддів. c) Для відміни судових рішень існує окремий судовий порядок і здійснюється і здійснюється вищими судовими інстанціями. d) Вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється. e) За винятком першого призначення, суддя призначається безстроково (65 років). Крім того, суддя має почуватися незалежним (крім, звичайно, процесуальної залежності) і від вищих судових інстанцій. “Матеріальна та організаційна залежність судді від іншого судді (суду) вищого рівня не тільки ставить під сумнів законність судових рішень, але й відбувається замикання всієї судової системи у собі, формування відокремленої корпорації, якій належить останнє слово в питаннях застосування закону[44] . Судова влада, хоч як парадоксально це звучить, не може бути абсолютно незалежною. Вона взаємозв’язана з іншими органами державної влади і неминуче зазнає на собі вплив . Конституція України гарантує широку систему захисту від будь-яких дій чи бездіяльності адміністративних органів управління. У статті 55 Конституції України проголошено: “Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дії чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб”. Отже, суди загальної юрисдикції розглядають спори, що виникають під час здійснення управлінських функцій органами законодавчої влади, органами виконавчої влади, міністерствами, державними комітетами України та їх підрозділами (департаментами, управліннями, тощо), місцевими державними адміністраціями, органами місцевого самоврядування, посадовими та службовими особами. Верховний Суд України на вимогу Верховної Ради України у випадку порушення питання про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту має дати висновок про те, що діяння, в яких обвинувачується Президент України, містять ознаки державної зради або іншого злочину (частина 6 статті 111 Конституції України). Так, стаття 110 Основного закону, зазначає, що неможливість виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоровя має бути встановлена на засіданні Верховної Ради і підтверджено рішенням, яке приймається більшістю від конституційного складу парламенту, на підставі письмового подання Конституційного Суду України. В свою чергу саме Президент України утворює суди у визначеному законом порядку, а, також, призначає суддів вперше, тобто на 5 років. Верховна Рада України має повноваження обирати суддів безстроково. Згідно статті 147 Конституції України Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні. Він сприяє принципу розподілу влади шляхом: a) Вирішення питань про відповідність Конституції України законів та інших правових актів Верховної Ради України; актів Президента України; актів Кабінету Міністрів України; правових актів Верховної Ради Автономної Ради Крим. b) Офіційне тлумачення Конституції України та Законів України (стаття 150 Конституції) c) Вирішення питань відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України, що вносяться до Верховної Ради для надання згоди на їх обов’язковість ( частина 1 статті 151 Конституції України). d) Дачі висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента з поста в порядку імпічменту, визначеними статтями 111 та 151 Конституції України. e) Дачі висновку про порушення Конституції та Законів України Верховною Радою АРК. f) Дачі висновку, щодо відповідності законопроекту про внесення змін до Конституції України вимогам статей 157 та 158 Конституції України. Конституційний Суд України вирішує питання щодо Конституційності згаданих нормативних актів, використовуючи, зокрема, такі критерії, як не передбачений конституцією поділ влад на законодавчу виконавчу та судову і здійснення повноважень органами влади у встановлених Конституцією межах і відповідно до Законів України (стаття 6 Конституції України). Конституція України передбачає противаги Конституційному Суду України. Правові засоби стримувань органу конституційної юрисдикції закладені вже в механізмі його формування (третину суддів призначає Президент України, Верховна Рада і З’їзд суддів України), обмеженні строком повноважень – 9 років. На жаль, ні Конституція, ні Закон “Про Конституційний Суд України” не передбачають засобів реагування, у випадку, коли ні один з трьох органів не призначає суддів. Так, Верховна Рада свого часу не призначила необхідну кількість суддів і питання про призначення суддями П. Б. Євгрофова та М. І. Корнієнка вирішувалось майже протягом року. І це, звісно, негативно впливає на здійснення правосуддя. Ще однією противагою є те, що “Конституційний Суд, що є найсуттєвішим, не в змозі реалізувати свою компетенцію дискреційно. Провадження у справі може розглядатися лише за конституційним поданням або конституційним зверненням, суб’єкти якого визначені в Конституції. Закон “Про Конституційний Суд України” від 16 жовтня 1996 року, до речі “розширив” перелік таких суб’єктів, доцільність чого заслуговує підтримки, проте, викликає сумнів правомірності такого способу “продовження” Основного Закону [45]. Отже, певні засоби взаємодії з іншими гілками влади має також судова влада і, зокрема, Конституційний Суд України, головна функція якого полягає у вирішенні питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України та офіційне тлумачення Конституції України, проте й тут існують прогалини. Хотілось би зазначити, що державну владу необхідно розглядати як цілісний феномен, поділеного і в той же час взаємопов’язаного в структурно- функціональному відношенні із системою стримувань і противаг. На сьогоднішній день немає однозначності в ставленні вчених до визначення поняття розподілу державної влади, а, отже, й до системи стримувань і противаг. Можна прослідкувати дві діаметрально – протилежні точки зору: організаційно-правова, що обґрунтовує необхідність та історичну перспективу розподілу влади; соціальна – стверджує, що вся влада повинна належати народу. Розглядаючи ці підходи можна зробити висновок, що на сьогоднішній день найбільшого розповсюдження дістав такий підхід, при якому присутні одночасно і влада народу і розподіл влади. На даній позиції стоять багато українських вчених, зокрема Н. Прозорова, М. Цвік, О. Фризький та Л. Силенно [46]. Говорячи про баланс влади, під яким необхідно розуміти скоординоване прагнення до врівноваження гілок влади з метою виключення домінування будь – якої з них, а також досягнення оптимальних результатів під час вирішення ними спільних завдань. Як вже зазначалось в роботі, про співвідношення гілок влади існує багато суперечностей, на цій основі хотілось би зробити висновок, про те, що забезпечуючи рівновагу гілок влади у процесі їх функціонування та взаємодії, не можна забезпечити їх цілковиту рівнозначність; якась з них має бути головною. Таке положення попередить непотрібну і навіть, як свідчить досвід України, шкідливу боротьбу за першість серед гілок влади. Належне місце в принципі розподілу влади займає положення про необхідність взаємозалежності та взаємодії гілок влади. Взаємозалежність – це взаємні обов’язки правового характеру, що стосуються гілок влади, кожна з яких наділена різними за своїм змістом повноваженнями. Взаємодія – це взаємна діяльність гілок влади під час вирішення ними спільних завдань, врегульованих правом, і які здійснюються всіма гілками влади [47]. Досвід сучасних демократичних держав свідчить, що успішне функціонування гілок влади можливе лише за умов їх взаємозалежності та взаємодії. Україна пройшла складний шлях утворення балансу гілок влади. Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України 1995 року був першим законодавчим актом, який визначив основні засади рівноваги між законодавчою та виконавчою гілками влади та їх взаємодії. Конституція України 1996 року конкретизувала положення взаємозалежності та взаємодії між гілками влад у відповідних розділах і статтях. Закріплення в Конституції України системи стримувань та противаг як засобу організації державної влади ще не означає, що існує вироблений та випробуваний на практиці дійовий механізм функціонування згаданої системи. Нестабільність цієї системи в Україні визначаються такими факторами, як: нетривала практика застосування норм Конституції України 1996 року, складний економічний, політичний та соціальний стан в країні; протистояння виконавчої та законодавчої гілок влади; боротьба між численними політичними партіями; малий досвід діяльності вперше створених державних органів; недосконалість правової системи України (невідповідність значної кількості законів чинній Конституції України). Тому в сучасний період достатньо актуальною є проблема ретельного аналізу норм Конституції України, які визначають стримування і противаги державної влади, яку автор пропонує вирішити шляхом розробки основ механізму ефективної реалізації цих норм. Такий підхід в значній мірі дозволяє автору намітити основні напрямки подальшого вдосконалення конкретних елементів системи стримувань і противаг як засобу організації та функціонування державної влади в Україні. Перший напрямок полягає в конституційному визначенні порядку формування органів державної влади на підставі основ системи стримувань і противаг. Шляхи вдосконалення вбачаються у поліпшенні порядку формування, організації та діяльності, перш за все, Верховної Ради України, яка відіграє важливу роль у формуванні інших органів державної влади. Вибори до Верховної Ради, які були проведені в 1998 році на підставі чинної Конституції та Закону України “Про вибори народних депутатів України”, довели, що введення пропорційно – мажоритарної системи не відповідало існуючим на той час реальним можливостям політичних партій були представленими в парламенті З метою усунення протиріч між парламентською більшістю та парламентською меншістю (опозицією), налагодження взаємодії з Президентом України та іншими гілками влади пропонується прийняти закон про парламентську більшість та про парламентську меншість, в яких необхідно закріпити: провів статус парламентської більшості та парламентської меншості; порядок формування та функціонування погоджувального органу для узгодження протилежних позицій парламентської більшості та парламентської меншості; право опозиції на делегування своїх представників і керівництво Верховної Ради України (один із заступників голови парламенту), право обрання на посади голів комітетів Верховної Ради України. Після виборів Президента України в 1999 році постало питання про посилення ролі глави держави у формуванні уряду. Доцільно надати право Президенту України повторно пропонувати на посаду Прем’єр-міністра України визначену ним кандидатуру, як це робиться в ряді країн, зокрема в Росії. Вдосконалення системи стримувань і противаг в Україні вимагає надання повноважень Кабінету Міністрі України призначити суддів Конституційного Суду України. Другий напрямок, пов’язується із впливом системи стримувань і противаг на конституційне визначення термінів функціонування кожного органу державної влади. Передбачені Конституцією України терміни функціонування державних органів не є оптимальними для налагодження цієї системи. Третій напрямок вбачається в розподілі повноважень між гілками влади відповідно до системи стримувань та противаг. Компетенція гілок влади, визначена на підставі принципу розподілу влади, певною мірою пов’язана з формуванням органів законодавчої, виконавчої та судової влади. Система стримувань та противаг є діючою в тому разі, коли компетенція всіх органів державної влади включає в себе як виключні повноваження, так і спільні, за допомогою яких будується механізм взаємодії та взаємозалежності всіх гілок влади. З метою врівноваження спільних повноважень між Президентом і Верховною Радою України з питань щодо промульгації законів доцільно законодавчо закріпити порядок, згідно з яким прийнятий Верховною Радою України закон, до якого застосоване вето Президента України і яке було подолане у встановленому порядку, підписує й оприлюднює, як це прийнято в деяких країнах світу, Голова Верховної Ради України. Взаємодія та взаємозалежність судової влади з іншими гілками влади, на думку автора, повинна мати такі особливості, як невтручання законодавчої та виконавчої влади у серу діяльності суддів на підставі положень статті 126 Конституції України про незалежність суддів у будь – який спосіб і створення необхідних умов для здійснення правосуддя у повній відповідності з законом. Четвертий напрямок вдосконалення пов’язаний з конституційними основами відповідальності державних органів як засіб системи стримувань та противаг. Автор вважає раціональним законодавче врегулювання питань стосовно процедури імпічменту Президента України у вигляді Закону України Про імпічмент Президента України, в якому можливе відображення таких положень як: поняття імпічменту Президента України; підстави порушення процедури імпічменту та їх тлумачення; суб’єкти ініціювання цієї процедури, коло яких необхідно розширити і надати це право, окрім Верховної Ради України, народу; стадії процедури імпічменту; наслідки усунення з поста в порядку імпічменту та інші питання. Також спростити процедуру усунення Президента України поста в порядку імпічменту, оскільки існуючий порядок її проведення, передбачений статтею 111 Конституції України, є настільки ускладненим, що на практиці усунення Президента з поста в порядку імпічменту проблематично. П’ятий напрямок вдосконалення системи стримувань полягає у розширенні практики укладання угод між відповідними державними органами про спільну солідарну відповідальність в процесі розгляду та реалізації нормативно- правових актів із найважливіших питань загальнодержавного значення. Отже, можна зробити висновок про те, що дієва система стримувань і противаг, основою якої є взаємозалежність та взаємодія гілок влади, можлива лише при загальному бажанні всіх гілок влади діяти спільно для досягнення позитивних результатів. Арбітром же, в разі неузгодженості законодавчої та виконавчої влади , повинен бути лише суд.

Висновки

У першому підрозділі “Історія виникнення та розвитку системи стримувань та противаг” розглядаються науково – історичні засади вивчення проблеми стримувань і противаг; наголошується, що підвалини для розвиту цієї доктрини були закладені ще античними мислителями, які виходили з існуючої історичної дійсності, , наголошували на необхідності поділу праці між окремими прошарками рабовласницького суспільства, на потребі функціонування різних державних органів, з притаманними їм специфічними завданнями та функціями; відзначали важливість їх повноважень. Дослідження генезису системи стримувань і противаг дозволили автору зробити висновок про те, що думки західних мислителів про проблему поділу влади в державі дуже різноманітні, що, у свою чергу, обумовлене тим, що в більшості країн існують органи законодавчої, виконавчої і судової влади, однак способи їхнього поділу і взаємодії далеко не однакові, тобто принцип поділу один, а способи його реалізації різні. У кожній країні державний механізм характеризується специфічними ознаками і численними особливостями, що обумовлені рівнем розвитку демократичних інститутів. Історіографічне дослідження, а також порівняльний аналіз становлення системи стримувань і противаг як в Україні, так і в зарубіжних державах, дає змогу автору провести періодизацію якісних етапів генезису системи стримувань та противаг: 1 ЕТАП – дослідження доктрини системи стримувань та противаг в працях античних філософів та зародження елементів цієї системи в державному будівництві країн тих часів. 2 ЕТАП - розвиток доктрини системи стримувань і противаг в політико правовій думці середньовічних мислителів. 3 ЕТАП - розроблення класичної моделі принципу розподілу влад та виділення в ній системи стримувань і противаг. 4 ЕТАП - закріплення теорії системи стримувань і противаг в конституційно – правових актах та її впровадження в механізмі організації та функціонування органів державної влади. 5 ЕТАП – сприйняття системи стримувань та противаг як необхідної складової теорії правової держави та її широка реалізація в механізмі державної влади країн світу. 6 ЕТАП - розвиток і модифікація системи стримувань і противаг в сучасній конституційній теорії та практиці. Також можна визначити умови, що сприяють розвитку цієї концепції. До них слід віднести: формування та розвиток вчень про державу і право; криза абсолютизму; визнання й забезпечення, а також реалізація загальновизнаних стандартів прав людини; вдосконалення розподілу повноважень серед вищих органів влад. У другому підрозділі “ Світова практика застосування системи стримувань та противаг” аналізується взаємовідносини вищих державних органів на основі застосування системи стримувань і противаг в державах з різними формами правління. Застосування системи стримувань та противаг в президентських республіках розглянуто на прикладі США та виділено характерні ознаки, а саме: дотримання формальних вимог жорсткого розподілу і запровадження збалансованої системи стримувань і противаг; обрання президента на загальних виборах; поєднання повноважень глави держави і глави уряду в особі президента; формування уряду президентом лише за обмеженою участю парламенту; відсутність політичної відповідальності уряду перед парламентом; право глави держави на розпуск парламенту та інституту контрасигнування. Характеризуючи президентську , автор завважує, що її класичному варіанту притаманна наявність двох центрів влади – президента і парламенту. При цьому обидві гілки влади залишаються незалежними одна від одної, що, будучи поєднаним із взаємними структурами і противагами, забезпечуючи демократичне управління державними справами. Належне місце в принципі розподілу влад займає положення про необхідність взаємодії та взаємозалежності гілок влади. Взаємозалежність – це взаємні обов’язки правового характеру, що стосується гілок влади, кожна з яких наділена різними за своїм змістом повноваженнями. Взаємодія – це взаємна діяльність гілок влади під час вирішення ними спільних завдань, врегульованих правом, і які здійснюються всіма гілками влади. Досвід сучасних демократичних держав свідчить, що успішне функціонування гілок влади можливе лише за умов їх взаємозалежності та взаємодії. Україна пройшла складний шлях утворення балансу гілок влади. Конституційний Договір між Верховною Радою України та Президентом України 1995 року був першим законодавчим актом, який визначав основні засади рівноваги між законодавчою та виконавчою гілками влади та їх взаємодії. Конституція України 1996 року конкретизувала положення взаємозалежності та взаємодії між гілками влади у відповідних розділах і статтях. Аналізуючи ці документи автор приходить до висновку що всі елементи системи стримувань та противаг повинні розглядатися лише в сукупності. Проведення автором аналізу сутності системи стримувань і противаг, позицій вітчизняних та зарубіжних науковців щодо цього питання дозволило з’ясувати мету, завдання та призначення системи стримувань та противаг, а також сформулювати своє власне визначення цього поняття. Метою створення системи стримувань і противаг є реалізація принципу розподілу влади; головне завдання і призначення цієї системи – забезпечення політичної стабільності та безперервність функціонування державної влади; узгодження дій всіх гілок влади, недопущення кризи діяльності державного механізму.

Список використаних джерел:

1. Конституція України: Закон України від 28 червня 1996 р. // Голос України. – 1996.- 7 серпня 2. Бачило И. Л. Функции органов управления: Правовиє вопроси оформления и реализации . - М., 1976. - С. 103 3. Бисага Ю. М., Палінчак М. М. Конституційне право. – Ужгород.: Ліра, 2001. – С. 60 4. Вебер М. Обрані добутки. - М., 1990. - С. 47 5. Гетьман В. П., Килимник Ю. В. Влада: бесіди про Конституцію. – К.: Вен турі, 1997. – 32 с. 6. Копейчиков В. В. Загальна теорія держави і права. – К., 1997. – С. 318 7. Крутоголов М. А. Президент Французькой республики: Правовое иследование. – М., 1980. 8. Лемак В. В. Теорія держави і права. – Ужгород, 1998. – С. 136 9. Марченко М. Н. Проблемы теории государства и права. – М., 1999. – С. 65 - 6 10. Монтеск’є Ш.Л. О духе законов. – М., 1955. 11. Нерсесянс В. С. Гегелівська філософія права. – М., 1974. 12. Нерсесянс В. С. История буржуазного конституционализма XVII – XVIII в.в. – М. 13. Глушко Е. К., Степанов І. М., Шульженко Ю. Л. Разделения властей і парламентаризм. – М., 1992 – С. 18 – 19 14. Кислий П., Чарльз В. Становлення парламентаризму в Україні. – К.: Абріз, 2000. – 415 с. 15. Любашій В.Я., Мордовцев А.Ю., Тимошенко И.В. Теорія держави і права. - Ростов на Дону., 2002. - С. 208 - 209 16. Маркс К., Енгельс Ф. Сочинения. – Т. 6. М., 1954.- С. 167 17. Мишин А. А., Власихин В. А. Канституция США: Политико правовой коментарий. – М., 1985. – С.10 18. Безверхий В. Із двох зол вибираю менше? //Віче. – 1993. - №3.- С.21 – 24 19. Веніславський Ф. Взаємодія гілок державної влади як принцип основ конституційного ладу України// Право України. – 1998. - №1. – С. 34 – 38 20. Журавльва Г. Поділ влади в сучасній Україні//Право України. – 1998. - № 11. – С. 23 – 25 21. Камко В. Проблеми еволюції урядової влади //Українське Право. – 1995. - №1 – С.51 - 60 22. Кампо В. Проблеми еволюції урядової влади // Українське Право. – 1995. - №1. – С. 44 – 51 23. Кампо В. Проблеми еволюції урядової влади // Українське Право.-1995. - №1- С. 65 – 70 24. Коваленко А. Відповідальність виконавчої влади: порівняльно – політологічний аспект// Віче. –2001. - №5. – С. 59 – 60 25. Козюбра М. Державна влада: межі здійснення та форми організації// Українське Право. – 1995. - № 1. – С. 5 – 13 26. Крищенко Л. Конституційна відповідальність глави держави// Віче. – 2001. - № 10. – С. 11 - 16 27. Крищенко Л. Розподіл влади і процесуальні права парламентаризму// Віче. – 1998. - №3. – С. 14 – 16 28. Лазарев Б.М.Разделения властей и опит Советского государства //Социалистіческоє правовоє государство: проблеми и суждениє. - М., 1986. – С. 151 29. Мацюк А. Громадянське суспільство – соціальна основа держави, влади і демократії// Право України. – 1995, № 1. – С. 24 - 23 30. Медведчук В. В. Соціальна злагода у суспільстві і державна влада//Право України – 1997. - №1.-С. 39 - 40 31. Мельник О. Державна влада в контексті конституційної відповідальності// Віче. - 2001. - №6. – С. 60 - 61 32. Ришелюк А. Перспективи судової влади в Україні //Українське Право. – 1995. -№ 1. – С. 63 - 65 33. Силенно Л. М. Система “стримань і противаг” та закріплення її складових в Конституції України // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. – 1998. - № 3. – С. 37 - 38 34. Силенно Л. М. Система стримувань і противаг: теоретичні аспекти // Вісник Запорізького юридичного інституту. – 1999. - № 4. – С. 51 - 52 35. Скоромоха В. Окремі питання поділу влади і юрисдикція Конституційного Суду України// Право України. – 1998. - №5. – С. 12 36. Тацій В. Тодика Ю. Формування державної влади в аспекті конфліктології// Право України. – 1997. - №8. – С. 29 - 30 37. Федоренко Г. Розподіл влади та їх єдність: місце законодавчої гілки влади на етапі державно – правової реформи// Право України.1998. - №11. – С. 7 - 10 38. Федчишен М. Право законодавчої ініціативи і право вето// Віче. – 2001. - № 10. – С. 44 – 45 39. Чиркин В. С. Президентская власть // Советское государство и право. – 1997. - №5. – С. 22 - 27 40. Шаповал В. Конституційний механізм державної влади в незалежній Україні: політико-правові проблеми організації виконавчої влади.// Право України. – 1997., № 1.-С. 36 41. Шаповал В. Конституційний механізм державної влади в незалежній Україні: політико правові проблеми організації виконавчої влади//Право України. – 1997. - №1. - С. 32 -35 42. Шемшученко Ю. Проблема розбудови української державності // Право України – 1997. - №1 – С.27 -30 43. Шемшученко Ю. Сила демократії – у силі влади ? //Віче. – 1995. - №6. –С.6 – 7 44. Веніславський Ф.В. Конституційні основи взаємовідносин законодавчої та виконавчої влади в Україні: Автореф. Дис. ... канд.юрид.наук: 06.05.13. – Харків, 2000. – 43 с. 45. Дашковська О. Р. Теоретичні аспекти розподілу влади в Україні: Автореф. Дис. ... канд. юр. наук: 9.04.02. – Харків, 1997. – 32 46. Лациченко В. В. Теоретико – правові засади поділу влади: Автореф. Дис. ... канд.юрид.наук: 06.01.04. – Київ, 1998. – 37 с. 47. Медвечук В. В. Конституційний процес в Україні і організація державної влади і місцевого самоврядування: Автореф. Дис. ... Канд.. юр. наук: 11.10.04. – Київ, 1996. – 17 с. 48. Силенно Л. М. Конституційні основи механізму стримувань та противаг, як засіб організації та функціонування державної влади в Україні: Автореф. Дис. ... канд.юрид.наук: 12.01.04. – Київ, 2000. – 32 с.
[1] Монтеск’є Ш.Л. О духе законов. – М., 1955. – С. 288 [2] Любашій В.Я., Мордовцев А.Ю., Тимошенко И.В. Теорія держави і права. - Ростов на Дону., 2002. - С. 208 - 209 [3] Любашій В.Я., Мордовцев А.Ю., Тимошенко И.В. Теорія держави і права. - Ростов на Дону., 2002. - С. 208 - 211 [4] Вебер М. Обрані добутки. - М., 1990. - С. 47 [5] Любашій В.Я., Мордовцев А.Ю., Тимошенко И.В. Теорія держави і права. - Ростов на Дону., 2002. - С. 213 - 214 [6] Тут варто врахувати багатий досвід двох англійських революцій XVIIст. — “великого заколоту” і “славної революції”. [7] Нерсесянс В. С. История буржуазного конституционализма XVII – XVIII в.в. – М., 1983. – С. 65 - 66 [8] Монтеск’є Ш.Л. О духе законов. – М., 1955. – С. 287 [9] Монтеск’є Ш.Л. О духе законов. – М., 1955. – С. 288 - 290 [10] Разделения властей и парламентаризм. – М., 1992. – С. 9 - 11 [11] История политических ученый. М., 1955. – С. 246 [12] История политических ученый. М., 1955. – С. 7 [13] Там само. -С.79 [14] Там само.-С.80 [15] Нерсесянс В. С. История буржуазного конституционализма XVII – XVIII в.в. – М., 1983. – С. 127 [16] Монтеск’є Ш. Избранные произведения.-М.,1955.-С. 290 [17] Нерсесянс В. С. Гегелівська філософія права. – М., 1974. – С. 48 - 51 [18] Марченко М. Н. Проблемы теории государства и права. – М., 1999. – С. 65 - 66 [19] Там само. – С. 86 [20] Мишин А. А., Власихин В. А. Канституция США: Политико правовой коментарий. – М., 1985. – С.10 [21] Крутоголов М. А. Президент Французькой республики: Правовое иследование. – М., 1980. – С. 103 [22] Промульгація (лат. Promuigatio, від Promuigo – оголошую, обнародую) – обнародування, опублікування якого не будь державного акта. [23] Маркс К., Енгельс Ф. Сочинения. – Т. 6. М., 1954.- С. 167 [24] Ленин В.И. Полний зборник сочинения. 33 Т. М., 1982.-С. 46 [25] Так само.-С.46 [26] Лазарев Б.М.Разделения властей и опит Советского государства //Социалистіческоє правовоє государство: проблеми и суждениє. - М., 1986. – С. 151 [27] Там само.-С.156 [28] Бачило И. Л. Функции органов управления: Правовиє вопроси оформления и реализации . - М., 1976. - С. 103 [29] там само.-С. 107 [30] Глушко Е. К., Степанов І. М., Шульженко Ю. Л. Разделения властей і парламентаризм. – М., 1992 – С. 18 - 19 [31] Чиркин В. С. Президентская власть // Советское государство и право. – 1997. - №5. – С. 22 [32] Шаповал В. Конституційний механізм державної влади в незалежній Україні: політико-правові проблеми організації виконавчої влади.// Право України. – 1997., № 1.-С. 36 [33] Шемшученко Ю. Сила демократії – у силі влади ? //Віче. - 1995, №6. –С.6 [34] Шемшученко Ю. Проблема розбудови української державності // Право України – 1997, №1 –С.27 [35] Лемак В. В. Теорія держави і права. - Ужгород, 1998.- С. 58-59 [36] Кампо В. Проблеми еволюції урядової влади // Українське Право-1995, -№1-С.48 [37] Лемак В. В. Теорія держави і права. - Ужгород, 1998.- С. 57 - 58 [38] Там само – С. 56 [39] Скоромоха В. Окремі питання поділу влади і юрисдикція Конституційного Суду України// Право України. – 1998, №5. – С. 12 [40] Лемак В. В. Теорія держави і права – Ужгород , 1998 – С. 60 –61 [41] Медведчук В. В. Соціальна злагода у суспільстві і державна влада//Право України – 1997, №1.-С. 39 [42] Шаповал В. Конституційний механізм державної влади в незалежній Україні: політико правові проблеми організації виконавчої влади//Право України. – 1997. - №1. - С. 32 [43] Камко В. Проблеми еволюції урядової влади. //Українське Право. – 1995. - №1 – С.51 [44] Ришелюк А. Перспективи судової влади в Україні //Українське Право – 1995. -№1 – С. 63 [45] Лемак В. В. Теорія держави і права. – Ужгород, 1998. – С.55 - 56 [46] Силенно Л. М. Система “стримань і противаг” та закріплення її складових в Конституції України // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. – 1998. - № 3. – С. 37 [47] Силенно Л. М. Система стримувань і противаг: теоретичні аспекти // Вісник Запорізького юридичного інституту. – 1999. - № 4. – С. 51 - 52