Каталог :: Государство и право

Курсовая: Спадкування за заповітом

СПАДКУВАННЯ ЗА ЗАПОВІТОМ
Вступ.
I.   Історія спадкового права.
§1. Основні поняття римського спадкового права.
§2. Етапи розвитку римського спадкового права.
§3. Спадкування по заповіту в римському праві.
§4. Спадкування за заповітом в часи Київської Русі.
§5. Дореволюційне спадкове право Російської Імперії.
§6. Історія спадкування за заповітом в СРСР.
II.  Поняття та форма заповіту. Порядок складання заповітів.
§1. Поняття заповіту.
§2. Письмові, нотаріально завірені заповіти.
§3. Заповіти, прирівняні до нотаріально завірених.
§4. Порядок складання заповітів.
III. Спадкування за заповітом в Україні.
§1. Поняття та значення спадкування та спадкового права.
§2. Основні поняття спадкового права.
§3. Права заповідача.
§4. Коло спадкоємців за заповітом.
§5. Право на обов’язкову частку в спадщині.
IV. Особливі заповідальні розпорядження.
§1. Підпризначення спадкоємця.
§2. Заповідальний відказ.
§3. Покладання.
§4. Виконання заповіту.
§5. Розпорядження вкладами.
V. Порядок реалізації спадкових прав.
§1. Прийняття спадщини.
§2. Відиова від спадщини.
§3. Перехід права на прийняття спадщини.
§4. Відповідальність спадкоємців за борги спадкодавця.
§5. Видача нотаріальною конторою свідоцтва про право
спадкування.
VI. Актуальні проблеми вдосконалення правового регулювання спадкування за
заповітом.
ВСТУП
Важливим елементом процесу перебудови, реформування та демократизації всіх
систем суспільства в Україні є формування пра-вової держави, яка покликана
забезпечити виконання конституцій-ного принципу верховенства права (стаття 8
чинної Конституції України), та забезпечувати недоторканність та захист таких
важли-вих соціальних цінностей як життя та здоров’я людини, її недотор-
канності і безпеки, чесиі та гідності.
Економічні перетворення в державі мають на меті утворення нової системи
господарювання, які тягнуть за собою значні потреби в реформації правової
системи держави. За даних умов значно зростає роль правового регулювання
товарно-грошових відносин та різноманітних відносин з немайновими цінностями.
Держава має прикласти максимальних зусиль для того щоб правова база була
приведена до відповідності з вимогами чинної ситуації в економіці.
Інститут спадкового права в усіх правових системах, як ста-родавніх так і
сучасних, є одним із найважливіших. Його значимість обумовлюється також тим,
що об’єктом спадкування переважно є право власності. Що залишається після
смерті власника, кому має перейти майно, в якому порядку та обсязі - всі ці
проблеми спад-кового права з найдавніших часів і до нашого часу  залишаються
в центрі уваги суспільства та держави, законодавців та дослідників, кожної
людини, оскільки в тій чи іншій мірі торкається його інте-ресів.
В даній роботі буде зроблений аналіз історичного аспекту спадкувння за
заповітом, переглянутий досвід попередніх та теперішніх держав з даного
питання, розглянуті чинні законодавчі акти, що стосуються теми роботи та
будуть викладені побажання щодо бачення нового Цивільного кодексу з приводу
заповідаль-ного права взагалі та спадкування за заповітом з точки зору
теперішніх соціальних та економічних умов.
     I. Історія спадкового права.
     §1. Римське спадкове право як джерело сучасного спадкового права.
Цивільне право як наука було започатковано ще в часи Римської Імперії. До
того ж часу і відноситься виникнення  спадко-вого права як галузі права. У
системі римського права інститут спадкового права був нібито незалежним, він
не зв’язаний з іншими галузями майнових прав. Він не входить в систему
речових прав, не є яким-небудь типом зобов’язального права але дуже тісно
зв’яза-ний з цими галузями. Римськими юристами були розроблені основ-ні
поняття спадкового права, механізми спадкування за заповітом і за законом. Ще
в римському праві були розроблені основні поняття спадкового права та саме
визначення спадкового права. Так в римському праві спадковим правом називали
сукупність правових норм, які регулюють порядок переходу майна вмершого до
інших осіб. Був розроблений принцип « nemo pro parte testatus, pro parte
intestatus decedere potest », що означало що не може бути спадкуван-ня в
одній частині майна за заповітом, а в іншій - за законом.
     §2. Етапи розвитку римського спадкового права. 
Римське спадкове право пройшло довгий шлях розвитку, в процесі якого надбало
ряд рис, відповідних до характеру римської власності та сім’ї. Розвиток
свободи заповідальних розпоряджень був обумовлений посиленням приватної
власності по мірі звільнення її від пережитків сімейної.
В багатовіковій історії римського спадкового права можна відмітити чотири
етапи :
а) спадкування за давнім цивільним правом;
б) спадкування за преторським едиктом;
в) спадкування за імпера-торським законодавством;
г) спадкування за правом Юстиніана.
Спадкування за давнім цивільним правом (hereditas) регламен-тувалося Законами
XII таблиць, які вже передбачали спадкування за заповітом та спадкування за
законом. Основним типом спадкування все таки було спадкування за законом. Але
вже закони XII таблиць признають спадкування за заповітом переважною формою
спадку-вання.
Спадкування за преторським едитом (bonorum possessio). Було значно ослаблено
формалізм при складанні заповітів. Було введено таке поняття як спадкоємці за
законом першої та другої черги.
Спадкування за імператорським законодавством. В цей період спадкування далеко
відійшло від старого цивільного спадкування. В цей період відбувся значний
розвиток спадкового права, але воно ще не стало чіткою, закінченою системою.
До часу правління Юстиніана римське спадкове право, особливо спадкування за
законом, було доволі складним та заплутаним інститутом. У такому вигляді воно
й було представлене в кодифікації Юстиніана через те, що він не був на той
час готовим реформувати спадкове право.
Спадкування за правом Юстиніана. У 542 році новели 115, 118, 127 приводять
спадкове право до чіткої системи, тим самим завершивши становлення римського
спадкування, створивши чіткий правовий інститут, в якому були враховані нові
соціально-еконо-мічні умови римського суспільства. Так всіх родичів померлого
Юстиніан розділив на п’ять класів (черг). Було встановлено черго-вість
наслідування за класами.
     §3 Спадкування за заповітом в римському спадковому праві.
Без сумніву, спадкування за законом з’явилося раніше, однак у класичному
праві спадкування за заповітом настільки усталилось, що було переважною
формою спадкування. Якраз до цього часу за-твердилася повна свобода заповіту.
Заповіт (testamentum) - розпорядження власника своїм майном на випадок
смерті. У римській класичній сім’ї єдиним та підвладним власником сімейного
майна був домовладика, і лише він міг їм роз-поряджатися на випадок смерті.
Звідси заповіт - це одностороннє во-левиявлення , в силу якого можуть
виникнути права та обов’язки для інших осіб - спадкоємців. Це одностороння
угода, що може реалі-зуватися лише при умові, що особи, зазначені в заповіті
в якості спадкоємців, виразять свою волю щодо прийняття спадщини.
Вираження згоди спадкоємцем після смерті заповідача є самостій-ним,
незалежним від заповіту волевиявленням, що й відрізняє ці відносини від
договорних.
У римському праві заповіт мав відповідати певним умовам усталених законом.
Заповіт, що не відповідав вказаним умовам признавалося недійсним.Заповіт мав
бути укладений фізичною особою, яка мала активну заповідальну можливість.
Активна заповідальна можливість передбачала пердусім наявність у заповідача в
момент укладення заповіту загальної право- та дієздатності в області майнових
правовідносин. У праві Юстиніана заповідальної правоздатності не мали раби,
перегрини ( але вони могли заповідати за правом перегринів ), віровідступники
та деякі єретики, душевнохворі, неповнолітні, глухонімі від народження та
такі, що не могли виразити свою волю загальнозрозумілим чином. Особливе
правило було встановлене щодо жінок - до II cт. вони взагалі не мали права
заповідати, навіть якщо були особами «свого права». Лише з II ст. Їм
надається право заповідати, але лише зі згоди опікуна. Повну свободу заповіту
жінки отримали лише після скасування піклування над ними.
Кожному періоду в історії Риму відповідала своя форма запо-віту. В давньому
цивільному праві були одні форми, в республікан-ський - інші, в
імператорський - ще інші. У імператорський період, і в праві Юстиніана
розрізнялися дві основні форми заповіту: приват-ні та публічні. Приватними
називали заповіти укладені без участі органів державної влади, а публічними -
ті, у складанні яких тією чи іншою мірою брали участь органи державної влади.
В свою чергу приватні заповіти поділялися на письмові і усні, тобто
поділялися за формою волевиявлення. При складанні заповіту вимагалася присут-
ність семи, а інколи і восьми свідків, що, без сумніву, мало надавати
заповідальному акту урочистості. Свідками могли бути лише вільні та дієздатні
особи. Процес здійснення заповідального акту був безперервним з самого
початку і до повного завершення.
При здійсненні письмового заповіту спадкодавець оголошу-вав свідкам про те,
що в цьому документі його заповіт, підписував його сам і давав до підпису
свідкам, які засвідчували свої підписи печатками. В разі усної форми заповіту
заповідач повинен був висловлювати свою волю вільно, чітко і зрозуміло
словами або знаками. Якщо заповідач називав одного або всіх спадкоємців то
заповіт вважався укладеним. З часом усна форма витіснюється письмовою.
З імператорського періоду розпочинають діяти публічні форми заповітів. Їх
також було два види. За однією з них заповідач міг висловити свою волю в суді
і вона вносилася в протокол, який зберігався в архіві суду. За другою формою
він міг передати свою останню волю, виражену письмово, імператорові, який
після смерті заповідача і оголошував її. Вже в римському праві був
розроблений принцип. За яким заповіт міг складати лише заповідач особисто, а
не його представником.
Важливим принципом римського спадкового права був принцип свободи заповіту.
Заповідач мав право призначати спадкоємцем на свій, нічим не обмежений
розсуд. Така свобода заповіту була відома вже з часів законів XII таблиць.
Але суворість моральних правил, повага до сім’ї, гласність вчинення заповіту
утримували спадкодавців від можливості скористатися правом свободи заповіту
попри сімейних інтересів. Як правило, спадкоємці були членами сім’ї
заповідача. Та з часом заповіти почали призна- чати  своїми наступниками
зовсім сторонніх осіб. Так поступово виникає потреба в обмеженні свободи
заповіту. Спочатку це зводи-лося до того, що заповідач, оголошуючи на
народних зборах заповіт повинен був поіменно перелічити всіх безпосередньо
під-владних - heredes sui. Він міг позбавити єх спадщини але розрахунок був
на те, що він публічно не наважиться позбавити спадщини усіх підвладних
(передусім дітей). Але час довів неслушність таких формальних обмежень і
практикою центумвіральних судів така практика була вироблена. Обділені
спадкоємці мали право подати позов про порушення заповідачем моральних
обов’язків. Було визначене коло осіб, які мали право на обов’язкову частку в
спад- щині, незалежно від змісту заповіту. Сюди ввійшли всі безпосеред-ньо
підвладні і еманциповані діти, а в класичний період - всі низхідні і висхідні
родичі безумовно, а повнорідні і єдинокровні брати і сестри - за умови, що
спадкодавцем були призначені недо-стойні особи.
Заповіт, укладений суворо до вимог закону, все ж міг бути відмінений або
частково змінений до відкриття спадщини самим заповідачем : він міг скласти
новий заповіт, доповнити його або змінити. Спори про спадщину в Римі
розглядали центумвіральні суди.
     §4. Спадкування за заповітом в Київській Русі.
У дохристиянському періоді заповідальні відносини Київської Русі регулювалися
виключно звичаєвим правом. За цим правом спадщину міг прийняти лише молодший
син, чоловіки після дружин не спадкували. Після хрещення Русі стався великий
злам в цивільному праві Київської Русі. Були запозичені багато норм
Візантійського (тобто східно-римського ) права, зокрема і ті поло-ження, що
стосувалися заповідального права. Так було введено заповіт у двох формах -
усній та письмовій. Письмовий заповіт називали рукописання або ряд.
Спадкувати за заповітом могли лише ті особи, що мали право на спадкування за
законом.
     §5. Дореволюційне спадкове право Російської Імперії. 
Законодавство дореволюційної Росії не допускало усної форми заповіту.
Існувало два різновиди заповітів: заповіти загальної форми та особливі форми
заповіту. Заповіти загальної форми поділялися на заповіти нотаріальні та
домашні. Нотаріальний заповіт укладався нотаріусом за присутності трьох
свідків, а якщо один із свідків був священником - то за присутності двох
свідків. Свідками могли бути лише особи не причетні до спадщини і не
душеприкажчики. Після складання заповіту він залишався у нотаріуса. Домашній
заповіт складався в домашніх умовах без участі нотаріуса за наявності свід-
ків, яких було стільки ж, як і при складанні нотаріальних заповітів. До
особливих форм заповіту належали військово-похідні заповіти, морські заповіти
(що складалися капітаном, командиром військового корабля ), госпітальні
заповіти, закордонні заповіти ( що складалися в закордонних місіях чи
посольствах, консульствах ), селянські заповіти ( на майно сумою не ьільше
ста карбованців, складалися у волосному управлінні і вносилися в спеціальну
книгу), вдовині заповіти ( заповіти одиноких вдів на користь монастирів та
інших благодійних організацій ).
     §6. Історія спадкування за заповітом в СРСР.
14 Квітня 1918 року було прийнято новий порядок спадкуван-ня. Успадковування
майна було можливим лише на суму, що не перевищувала 10 000 карбованців. Як
за законом, так і за заповітом спадкувати могли лише найближчі родичі
спадкодавця, тобто батько, мати, діти, брати, сестри, дружина або чоловік.
Усиновлені діти не мали права успадковувати після усиновителів. В 1921 році
було прийнято цивільний кодекс УРСР. За цим кодексом спадкувати могли як за
заповітом так і за законом, при чому за заповітом могли спадкувати лише ті
особи, що мали право на спадкування по заповіту. В 1928 році було прийнято
ряд доповнень, зокрема про обов’язкову долю, заохочувалась передача майна в
спадщину партійним, профспілковим та іншим громадянським організаціям.
     II. Поняття та види заповітів
     §1. Поняття заповіту.
Кожний дієздатний громадянин може за життя визначити долю належного йому
майна на випадок смерті.Таке розпорядження зроблене у встановленій законом
формі називається заповітом. Отже виходячи з вищесказаного можна визначити,
що:
     заповіт- це угода яка виражає волю однієї особи  і здійснюється
нею особисто щодо подальшої долі свого майна після своєї смерті або ж це
особисте розпорядження громадянина на випадок смерті з зазначенням кола
спадкоємців яке має бути виражене в письмовій нотаріальній формі. За своєю
юридичною природою заповіт є односторонньою угодою. У цій угоді знаходить
відображення воле-виявлення лише однієї особи - заповідача. Внаслідок такого
одно-стороннього волевиявлення після смерті заповідача у певних осіб, які були
згадані у заповіті, як правило, виникає право на одержання спадщини. На
дійсність заповіту не впливає той факт, що що спад-коємець за заповітом не лише
не висловлював під час складання заповіту згоди на прийняття спадщини, а навіть
й не знав про те, що на його користь складено заповіт.
Звичайно угоди можуть укладатися через представника, але це не стосується до
такого типу угоди, як заповіт. Заповіт у всіх випадках має укладатися лише
особисто заповідачем, при цьому заповідач має бути дієздатною особою
обов’язково.
Особистий характер заповіту виключає можливість укладення одного заповіту
двома особами навіть в тому випадку, коли запові-далося спільне майно.
Закон каже, що кожний громадянин може залишити за запо-вітом усе  своє  майно
або частину його (не виключаючи  предметів  звичайної  домашньої обстановки і
вжитку) одній або кільком осо-бам як тим, що  входять, так і тим, що не
входять до кола спадкоєм-ців за законом,  а  також державі або окремим
державним, коопера-тивним та іншим  громадським організаціям. Заповідач  може
у  за-повіті  позбавити  права   спадкоємства одного, кількох або всіх
спадкоємців за законом.
Існують лише дві юридично дієві форми заповітів: нотаріаль-но завірений
заповіт і заповіт, що прирівняний до нотаріально завіреного.
     §2. Письмові, нотаріально завірені заповіти.
Стаття 541 чинного Цивільного кодексу України зазначає, що заповіт має бути
складений в письмовій формі з зазначенням місця та часу його складання,
власноручно підписаний заповідачем та нотаріально завіреним. Недотрмання цих
вимог тягне за собою недійсність заповіту.
     §3. Заповіти, прирівняні до нотаріально завірених.
Чинним законодавством передбачено і таку форму заповітів як заповіти
прирівняні до нотаріально завірених, які мають таку ж саму силу, що і
нотаріально завірені заповіти. В цю групу потрапляють такі заповіти як
заповіти громадян, що перебувают в розвідувальних, артанктичних та інших
подібних їм експедиціях, що завірені начальниками цих експедицій; заповіти
громадян, які знаходяться на лікуванні в лікарнях та інших стаціонарних
лікувально-профілактичних закладах, санаторіях або проживаючих в будинках
престарілих та інвалідів, завірені головними лікарями, їх замісниками по
медичній частині або черговими лікарями цих лікарень, лікувальних закладів,
санаторіїв, а також директорами та головними лікарями зазначених будинків
престарілих та інвалідів; заповіти громадян, що знаходяться у плаванні на
морських суднах або суднах внутрішнього плавання, що плавають під прапором
України, завірені капітаном цих суден; заповіти військовослужбовців та інших
осіб, що знаходяться на лікуванні в госпіталях, санаторіях та інших
військово-лікувальних закладах, завірені  начальниками , їх замісниками по
медичній частині, старшими та черговими лікарями цих госпіталей, санаторіїв
та інших військово-лікувальних закладів;     заповіти  військовослуж-бовців,
а  в  пунктах  дислокації військових  частин,  з'єднань,  установ  і
військово-навчальних закладів,  де  немає  державних  нотаріальних  контор,
приватних нотаріусів, посадових осіб та  органів,  що  вчиняють  нотаріальні
дії, також заповіти робітників і службовців,  членів  їх  сімей  і членів
сімей   військовослужбовців,    посвідчені    командирами ( начальниками )
цих частин, з'єднань, установ і закладів; заповіти осіб, які перебувають у
місцях позбавлення  волі, посвідчені начальниками місць позбавлення волі.
     §4. Порядок складання заповітів.
Заповіт складається в двох примірниках. За бажанням заповідача заповіт може
складатися в більшій кількості примірників. Один з них зберігається в
нотаріальній конторі, інший ( інші ) видається заповідачу.
В заповіті має бути обов’язково вказаний час та місце його укладення ( стаття
541 діючого Цивільного Кодекса України). Запо-віт має бути підписаний самим
мпадкодавцем у присутності нотаріуса чи іншої особи, яка має право,
відповідно до статті 542 ЦК України посвідчувати цей документ. Громадянин не
може надати право комусь за дорученням підписати заповіт. Якщо у заповідача
немає змоги з’явитися до нотаріальної контори то він має право запросити
нотаріуса додому.
Якщо заповідач внаслідок фізичної вади, хвороби або з будь-яких інших причин
не може власноручно підписати заповіт, за його дорученням у присутності
заповідача заповіт має право підписувати інша особа. Вона підписує заповіт в
присутності нотаріуса або іншої уповноваженої на завірення заповіту особи.
При цьому необхідно зазначити причини, з яких заповідач не може підписати
заповіт власноручно. Заповіт не може підписувати особа, на користь якої його
зроблено.
При складанні та посвідченні заповіту нотаріус перевіряє, чи є заповідач тією
особою, від імені якої складено заповіт, перевіряє правомірність заповітниїх
розпоряджень та дієздатність заповідача.
Нотаріус повинен відмовити у посвідченні заповіту, коли в ньому містяться
незаконні розпорядження або коли заповідач є недієздатною особою. Нотаріус
має право відмовити в посвідченні заповіту і у випадку, якщо заповідач
тимчасово перебуває у такому стані, що не може розуміти значення своїх дій (
наприклад перебуває під впливом наркотичних речовин або у нетверезому стані).
Заповідач не повинен представляти нотаріусу документи чи будь-які інші докази
належності йому майна, з приводу якого складається заповіт. Витребування
таких документів зі сторони нотаріуса є незаконним. Належність заповідачу
заповіданого майна перевіряєтся вже після відкриття спадщини.
Особива форма розпоряджень на випадок смерті передбачена законом щодо вкладів
у банках. Вкладник може залишити розпорядження безпосередньо відповідному
банку про те, кому слід видати вклад у випадку його ( тобто вкладника )
смерті. Це розпорядження може бути зроблене у формі надпису як на ощадній
книжці, так і на обліковій картці вкладника банку. Причому підпис вкладника
банку має бути посвідченим завідуючим відповідного відділення ( філіалу )
банку.
                 III. Спадкування за заповітом в Україні.                 
     §1.Поняття та значення спадкування та спадкового права.
Після смерті громадянина всі його майнові права та обов’язки, а також деякі його
немайнові права переходять до інших осіб. Такий перехід майна померлого до
іншої особи або інших осіб називається спадкуванням.
Умови та порядок спадкування регламентуються рядом цивільно-правових норм, що в
своїй сукупності складають окремий інститут цивільного права - спадкове
право.
Виходячи з вищесказаного, спакове право - це сукупність
цивільно-правових норм, які регулюють правовідносини, що виникають внаслідок
переходу майна померлого до інщої особи чи інших осіб.
Спадкове право надає можливість кожному громадянину розпорядитися своїм
майном на випадок смерті, визначивши в заповіті його долю. Це означає, що
воно безпосередньо спрямоване на захист особистих інтересів громадян, адже
багатьом не байдуже кому буде належати належне спадкодавцю майно після цого
смерті.
     §2. Основні поняття спадкового права.
Щоб зрозуміти прцес спакового права, для очатку треба визначитись з такими
поняттями як спадкоємець, спадкодавець та спадкове майно (спадкова маса).
     Спадкодавець - це громадянин, майно якого після смерті переходить
у спадщину доіншої особи чи інших осіб. Спадкодавцем може бути лише фізична
особа. Причому ця фізична особа може бути спадкодавцем незалежно від віку,
статі, стану здоров’я, кольору шкіри тощо. Спадкування може відбуватися як
після смерті дієздатних, так і недієздатних осіб. Однак заповідати майно може
лише повністю дієздатна особа.
     Спадкоємець - це особа, яка у випадку смерті того чи іншого
громадянина набуває права одержати його спадкове майно. Спадкоємцем може бути
як фізична так і юридична особа, а також держава. Фізична особа може стати
спадкоємцем незалежно від віку, статі, стану здоров’я, кольору шкіри тощо.
Таким чином спадкоємцями можуть бути не лише дієздатні, але й недієздатні
фізичні особи. В останньому випадку відповідні дії, необхідні для прийняття
спадщини, здійснюють їх законні представники - батьки, усиновителі та
опікуни.
Відповідно до статті 527 Цивільного кодексу України спадкоємцями можуть бути
особи, які були живими, на момент смерті спадкодавця, а також діти
спадкодавця, що були зачаті при його житті і народжені після його смерті (
постуми ).
За статтею 528 Цивільного кодексу України не мають права  стати  спадкоємцями
ні  за  законом,  ні  за заповітом особи, які  навмисно  позбавили  життя
спадкодавця  або кого-небудь з спадкоємців або зробили замах на їх життя. Не
мають права стати спадкоємцями  за  законом  батьки  після дітей, у
відношенні яких вони позбавлені батьківських  прав  і  не були поновлені в
цих правах на момент відкриття спадщини, а  також
батьки і  повнолітні  діти,  що  злісно  ухилялися  від  виконання
покладених  на  них  в  силу  закону  обов'язків   по    утриманню
спадкодавця, якщо ці обставини підтверджені в судовому порядку. Правила цієї
статті  застосовуються  також  і  до  права  на заповідальний відказ.
     Спадкове майно - це сукупність прав та обов’язків спадкодавця, які
переходять після його смерті до спадкоємців. Для визначення цього поняття також
часто використовують терміни « спадщина » або « спадкова маса » які є тотожніми
поняттями.
Серед майнових прав, що переходять до спадкоємців насамперед треба назвати
право власності на різноманітне майно. Сюди входить право власності на
будинок, автомашину, предмети домашнього вжитку та право на інші речі. До
майнових прав, що входять до спадщини, належить не лише право власності на
майно,  а й право вимоги, яке випливає з укладених спадкодавцем договорів.
Також у спадщину входить право на одержання неодержаної спадкодавцем
заробітної платні, майнові права авторів літературних, художніх творів та
творів мистецтва,  майнові права авторів відкриттів, винаходів та
раціональних пропозицій.
Всі майнові права, що входять до складу спадкового майна, становлять 
спадковий актив.
До складу спадкового майна також входять і майнові обов’язки спадкодавця. Це
означає, що коли за життя спадкодавець мав борги, то вони разом з майновими
правами переходять до спадкоємців.
Сукупність обов’язків спадкодавця, що переходять до спадкоємця становлять 
спадковий пасив.
Не всі майнові права і обов’язки спадкодавця можуть переходити до інших осіб
у спадщину. Так, не можуть переходити до спадкоємців майнові права та
обов’язки, що тісно пов’язані з особою спадкодавця. Не переходять до
спадкоємців права і обов’язки, що виникають з договору доручення, не
переходять до спадкоємцівправа спадкодавця на одержання ним пенсії,
аліментів, право на відшкодування завданої здоров’ю шкоди, право членства в
громадських організаціях оскільки ці права тісно пов’язані з особою
спадкодавця.
Відповідно до статті 564 Цивільного кодексу України Порядок розпорядження на
випадок смерті вкладами в   банківських установах за  спеціальними
вказівками вкладників визначається статутами  названих  кредитних  установ  і
виданими в установленому порядку правилами.
Якщо вкладник не зробив розпорядження ощадній касі або банку, то в разі
смерті вкладника його вклад переходить до спадкоємців на загальних підставах
за загальними правилами спадкування.
     §3. Права заповідача.
Заповідачу належать слідуючі права:
1). Заповісти на свій розсуд усе своє майно одній або кільком особам-
спадкоємцям, визначивши частки кожногоспадкоємцям першої та другої черги.
2). Заповісти усе майно одній особі або декільком особам які не належать ні
до першої ані до другої черги спадкоємців за законом.
3). Право заповісти усе своє майно юридичній особі або кільком юридичним
особам, що знаходяться в Україні.
4). Право на свій розсуд заповісти усе майно державі Україна.
5). Право на свій розсуд заповісти все своє майно іноземним громадянам,
іноземним фірмам, іншій державі, крім випадків, коли Україна перебуває з цими
державами в стані війни.
6). Право на свій розсуд залишити частину свого майна одній або кільком
особам що входять або не входять до кола спадкоємців за законом, а іншу
частину не заповідати взагалі, і в такому випадку вона буде успадковуватися
на загальних умовах спадкування за заповітом.
7). На свій розсуд позбавити права спадкування законних спадкоємців шляхом
прямого позбавлення, після якого спадкове майно стає виморочним і переходить
у власність держави, або шляхом побічного позбавлення - заповідач ігноруючи
спадкоємців за законом заповідач заповідає все майно одній особі.
8).  Заповідач має право у будь-який час змінити зміст заповіту. Зміна
заповіту може проводитись лише заповідачем особисто шляхом складання тексту
нового заповіту або подання нотаріусу заяви про зміну певних пунктів
заповіту.
9). Право скасувати заповіт шляхом складання нового заповіту, або поданням
заяви нотаріусу.
10). Право на особливі заповідальні розпорядження.
     §4. Коло спадкоєців за заповітом і змістом заповіту.
Відповідно до Цивільного кодексу України кожний громадянин має право залишити
все своє майно або частину свого майна ( включаючи предмети звичайної
домашньої обстановки та вжитку ) одній, чи кільком особам, які можуть бути як
з кола спадкоємців за законом, так і з осіб, що не входять до кола
спадкоємців за законом. Також можна заповісти все своє майно або частину його
державі або окремим державним, кооперативним та іншим громадським
організаціям ( стаття 543 Цивільного кодексу України ).
Таким чином заповіт на користь далекого родича чи сторонньої особи буде
дійсним і втому випадку,коли на момент відкриття спадщини будуть живі
спадкоємці за законом ( наприклад діти, батьки, дружина та інші).
За заповітом заповідач може залишити все своє майно або його частину
спадкоємцю другої черги незважаючи на наявність осіб, які належать до першої
черги спадкоємців за законом. Також заповідач може за заповітом залишити все
своє майно або частину майна онуку, незважаючи на те, що син або дочка
спадкодавця, тобто батьки онука чи онучки, є живими.
Вищенаведені приклади свідчать про те, що заповідач не зв’язаний  ні колом
спадкоємців за законом, ні черговістю закликання до спадкування, ні правом
представлення.
Спадкодавець має право заповідати все своє майно або його частину державі,
або державним, кооперативним, та іншим громадським організаціям, незважаючи
на те, що існують спадкоємці за законом.
За спадодавцем залишається право розподілити майно між спадкоємцями за
законом або соронніми особами в будь-яких частках. Наприклад одному
спадкоємцю він може залишити 7% від спадкової маси, а іншому - 93% її. При
чому все це стосуєься всякого майна, в тому числі і предметів звичайної
домашньої обстановки та вжитку ( стаття 543 Цивільного кодексу України).
Законодавством України не передбачено особливого режиму для хатнього майна
при спадуванні за заповітом. Заповідач має право розпоряджатися ним так само,
як і всім іншим майном. Це значить, що заповідач має право залишити своє
хатнє майно особам, які з ним не проживали, навіть за наявності таких
законних сападкоємців, які проживали з ним спільно більше року до його
смерті.
     §5. Право на обов’язкову частку в спадщині. 
Свобода заповідальних розпоряджень обмежується в інтересах неповнолітніх і
непрацездатних дітей спадкодавця ( в тому числі й усиновлених ), утриманців
та інших непрацездатних спадкоємців першої черги.
Це обмеження полягає у встановленні обов’язкової частки, яка надається
неповнолітнім або непрацездатним дітям спадкодавця, непрацездатній дружині
або чоловіку спадкодавця, бвтькам і утриманцям померлого. Ці особи, незалежно
від змісту заповіту успадковують незалежно від змісту заповіту не менше ніж
дві третини частки, що б належала кожному з них при спадкуванні за законом.
Як вже було сказано, цю частку, на яку за всіх обставин мають право
вищезазначені особи, називають обов’язковою часткою. Якщо в заповіті
заповідач позбавить обов’язкової частки своїх неповнолітніх або
непрацездатних дітей або інших непрацездатних спадкоємців, то заповіт у цій
частині буде недійсним.
Наведений перелік осіб, які мають право на обов’язкову частку є вичерпним.
Спадкоємці другої черги не мають права на обв’язкову частку при спадкуванні
за заповітом. Отже, якщо громадянин складе заповіт на користь сторонньої
особи, а на момент відкриття спадщини виявиться, що у спадкоємця є
непрацездатний брат, то все майно перейде до спадкоємця за заповітом,
оскільки брат, як спадкоємець другої черги за законом права на обов’язкову
частку не має.
Також не мають права на обов’язкову частку онуки та правнуки спадкодавця, в
тому числі і за умови, що вони неповнолітні або непрацездатні. В своїй
практичній діяльності нотаріальні контори керуються цим правилом при
завіренні заповіту, і нотаріус має роз’яснити значення статті 535 Цивільного
кодексу України.
     IV. Особливі заповідальні розпорядження.
Законодавством передбачена можливість зробити в заповіті особливі
розпорядження. Це підпризначення спадкоємця, заповідальний відказ,
покладання, виконяння заповіту та розпорядження вкладами в фінансово-
кредитних установах. Давайте розглянемо ці особливі заповідальні
розпорядження.
     §1. Підпризначення спадкоємця.
Правила підпризначення спадкоємця регулюються статтею 536 Цивільного кодексу
України. Підпризначення спадкоємця ( або ж субституція ) - це особливе
розпорядження спадкодавця за яким додатково призначається другий за чергою
спадкоємець на випадок,
коли перший спадкоємець не прийме спадщину внаслідок смерті до відкриття
спадщини, або ж відмови від спадщини. Кількість підпризначених спадкоємців
необмежена.
     §2. Заповідальний відказ.
Заповідальний відказ, або ж легат, це розпорядження спадкодавця, за яким
спадкоємцю дається доручення передати певну частину спадкового майна іншій
особі, яка зазначена в заповіті. Склад легату: легатарій - відказоотримувач,
відказник - спадкоємець, на якого покладено передачу певного майна. За
Зхідно-Європейським правом лгатарій може бути універсальним, сингулярним та
партикулярним. Універсальний легатарій - передається все спадкове майно
очищене від боргів. Сингулярний легатарій - це заповідальний відказ, за яким
переходить лише певна частина майна. Партикулярний легатарій - передається
лише певне право.
Змістом легату може бути зобов’язання спадкоємця передати відказоотримувачу
певні речі в межах спадкової маси або ж зобов’язання сплатити певну суму
грошей відказоотримувачу. Виконання легату може бути лише в межах спадкового
майна. У разі смерті спадкоємця (після смерті спадкодавця, але до виконання
легату ), зобов’язання по легату переходять до спадкоємців спадкоємця.
     §3. Покладання. 
Покладання, як і легат, також є сингулярним правонаступництвом. Покладання -
це особливе розпорядження спадкодавця за заповітом, за яким спадкоємець
зобов’язується виконати певні дії на користь конкретної особи, або ж виконати
дії для загальнокорисної мети. Це визначено в статтях 539 та 540 Цивільного
кодексу України. Так, за статтею 539 Цивільного кодексу України заповідач
може покласти на спадкоємця, до якого переходить житло, зобов’язання надати
іншій особі довічне користування певним житлом або його частиною. Право
користування зберігається навіть у випадку відчуження майна спадкоємцем і
іншими особами в тому числі і за спадкуванням. В статті 540 Цивільного
кодексу України зазначено, що заповідач може покласти на спадкоємця виконяння
дій для загальнокорисної мети. Це також сингулярне спадкування, але на
відміну від довічного користування дії здійснюються щодо невизначеного кола
осіб, і строк може бути визначеним спадкодавцем. Прикладом покладення може
бути покладення на спадкоємця обов’язку  надавати громадськості змогу
користування приватною бібліотекою заповідача, його коллекцією, виставкою чи
експозицією.
     §4. Виконання заповіту.
Виконання заповіту - це здійснення останньої волі заповідача призначеною
особою-виконавцем. Виконавці не є представниками ні заповідача, ані
спадкоємців, а виникають на підставі закону. Функцією виконавців є визначення
кредиторів та дебіторів, і, власне, виконання останньої волі заповідача.
Виконавець заповіту вчиняє всі дії, необхідні для виконання заповіту,
безоплатно. Проте він має право на відшкодування необхідних витрат, понесених
ним при охороні спадкового майна, і по управлінню цим майном. Ці витрати
відшкодовуються за рахунок спадкового майна. Після виконання заповіту
виконавець повинен представити спадко’ємцям за їх вимогою звіт.
     §5. Розпорядження вкладами.
Відповідно до статті 564 Цивільного кодексу України порядок розпорядження на
випадок смерті вкладами в  фінансово-кредитних установах, за спеціальними
вказівками вкладників визначається статутами  названих  кредитних  установ  і
виданими в установленому порядку правилами. Якщо вкладник не зробив
розпорядження ощадній касі або банку, то в разі смерті вкладника його вклад
переходить до спадкоємців на загальних підставах за загальними правилами
спадкування .
     V. Порядок реалізації спадкових прав.
     §1. Прийняття спадщини.
Внаслідок відкриття спадщини у спадкоємців за заповітом або за законом
виникає право спадкування. Спадкове майно переходить до спадкоємців лише за
умови, що вони виявили згоду на прийняття спадщини. Якщо спадкоємець приймає
спадщину, то вона, за статтею 548 Цивільного кодексу України, визнається
належною йому з моменту відкриття спадщини. Прийняття спадщини не є
обов’язком спадкоємця, а є лише його правом.
Для прийняття спадщини спадкоємець має подати заяву до нотаріальної контори
за місцем відкриття спадщини щодо прийняття спадщини, або фактично вступити у
володіння чи управління майном. Фактичний вступ у володіння (за статтею 549
Цивільного кодексу України ) - це вступ у володіння чи управління спадщиною
осіб-спадкоємців, які проживали разом із спадкодавцем. Фактичний вступ у
володіння або управління будь-якою часткою майна розглядається як прийняття
всієї спадщини. Дії, що свідчать про намір спадкоємця вступити у володіння
спадщиною повинні бути здійснені протягом шести місяців з дня відкриття
спадщини (як це зазначено в статті 549 Цивільного кодексу України ).
Якщо спадкоємець протягом шести місяців не подасть заяви до нотаріальної
контори по місцю відкриття спадщини або фактично не вступить в володіння
спадщиною, то вважається, що даний спадкоємець не прийняв спадщини. Частка
спадкоємця, що не прийняв спадщини, переходить до інших спадкоємців, що
закликаються до спадкування. При неприйнятті всіма спадкоємцями спадщини
майно стає виморочним, і переходить у власність держави.
Якщо спадкоємець з поважних причин (тривала хвороба, тривале відрядження тощо
) пропустив строк прийняття спадщини то цей строк може бути подовжено в
судовому порядку. У випадку винесення судом рішення щодо продовження строку
на прийняття спадщини вважається, що спадкоємець прийняв її. В цьому випадку
спадкоємцю не потрібно звертатися до нотаріальної контори з заявою про
прийняття спадщини.
Спадщина може бути прийнята після закінчення шестимісячного строку і без
звернення до суду при наявності згоди на це від всіх інших спадкоємців, які
прийняли спадщину.
     §2.Відмова від спадщини.
Як це було вже сказано вище, внаслідок відкоиття спадщини у спадкоємців
виникає право, а не обов’язок прийняти її. Саме через це спадкоємець може
відмовитись від прийняття спадщини. Якщо спадкоємець протягом шести місяців
не вчинив дій, що зазначені в статті 549 Цивільного кодексу України то
вважається, що він відмовився від спадщини. Також відмовитись від спадщини
можна подавши відповідну заяву в нотаріальну контору за місцем відкриття
спадщини. В такому випадку можна відмовитися від спадщини на користь осіб,
закликаних до спадкування, а також на користь держави або громадських
організацій.
     §3. Перехід права на прийняття спадщини.
Перехід права на прийняття спадщини до спадкоємців особи, яка мала на це
право називається спадковою трансмісією. Вона має місце, коли спадкоємець,
закликаний до спадкування за заповітом чи за законом, помре після відкриття
спадщини, не встигнувши її прийняти в установлений строк. В такому випадку
права померлого спадкоємця переходять до його спадкоємців. Відповідно до
статті 551 Цивільного кодексу України право померлого спадкоємця на
спадкування майна може бути здійснене його спадкоємцями протягом строку, що
залишився для прийняття спадщини. У випадку, коли строк що залишився
становить менше ніж три місяці, то він продовжується до трьох місяців.
     §4. Відповідальність спадкоємців за борги спадкодавця.
У складі спадкового майна переходять не лише активи, тобто права на
різноманітне майно, а й пасиви - борги спадкодавця. Законодавством України у
статті 556 Цивільного кодексу Украіни встановлено, що спадкоємці повинні
відповідати за борги спадкодавця. У цій же статті зазначено, що спадкоємець,
який прийняв спадщину, а також держава, до якої перейшло спадкове майно,
відповідають за боргами, що входять до спадщини, лише в межах дійсної
вартості спадкового майна. Кожний із спадкоємців відповідає за боргами
спадкодавця пропорційно одержаній частині спадкового майна. Претензії
кредиторів приймаються протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. Якщо
ж протягом шестимісячного строку претензій не було пред’явлено, то кредитори
втрачають належні їм права на вимоги. Претензії кредиторами пред’являються
протягом шести місяців з відкриття спадщини незалежно від строку настання
права вимоги.
     §5. Видача нотаріальною конторою свідоцтва про право спадкування.
Усі питання пов’язані з переходом майна померлого до спадкоємців і
документальним оформленням майна до спадкоємців і документальним оформленням
прав, вирішуються нотаріальними конторами. Лише якщо між зацікавленими
особами виникає спір переходу майна померлого до його спадкоємців, то лише в
цьому випадку спірні питання вирішуються судом.
Нотаріальні контори вживають заходів щодо охорони спадкового майна, коли це
потрібно в інтересах спадкоємців, деожави, громадських та кооперативних
організацій, відказо-отримувачів чи кредиторів. Для цього майно за описом
передається на зберігання родичам померлого або стороннім особам. Нотаріальна
контора встановлює коло спадкоємців, що закликаються до спадкування, визначає
частку кожного з них у спадковому майні. Кожний спадкоємець, що має право на
частку в спадщині, може звернутися до державної нотаріальної контори за
місцем відкриття спадщини і одержати свідоцтво про право на спадщину. В ньому
вказуються спадкоємці, які прийняли спадщину, склад, вартість та
місцезнаходження спадкового майна, розмір частки кожного із спадкоємців.
Свідоцтво про право на спадщину в основному видається після закінчення
шестимісячного строку з дня відкриття спадщини, оскільки лише після
закіечення цього строку може бути визначене коло спадкоємців, які прийняли
спадщину.
     V. Актуальні проблеми вдосконалення право-вого регулювання в галузі
спадкування за заповітом.
В економічно-соціальній ситуації, в якій на даний момент опинилася Україна є
сенс в зміні деяких положень спадкового права взагалі, і конкретно
спадкування за заповітом. Так на даному етапі інтеграції України з
Європейською Спільнотою  важливим є приве-дення правових норм до
відповідності із загальними нормами Європейського та міжнародного права. Так,
зокрема, є сенс у впровадженні в Україні п’яти класів спадкоємців за законом,
як це є в Західно-Європейських державах. Також важливим є врегулювання
спадкування предметів особистого вжитку, так як за чинним законодавством у
цьому питанні виникає розбіжність між статтями Цивільного кодексу України.
Одним із важливих напрямків розвитку в спадковому праві може бути напрямок,
за яким би органічно розвивався принцип охорони інтересів сім’ї. Розвиток
цього принципу сприяв би зміцненню сімейно-шлюбних відносин, і, в недалекому
майбутньому, сприяв би подоланню демографічної кризи на Україні.
Отже, проаналізувавши всі вищенаведені факти, ми можемо дійти до висновку, що
Україна потребує оновленого Цивільного кодексу, з оновленим інститутом
спадкування. Новий Цивільний кодекс має відповідати всім вимогам нового
суспільства, що стоїть на засадах ринкової економіки. Також хотілося б
побажати щоб новий Цивільний кодекс був максимально наближений до сучасних
Європейських та світових стандартів, що б сприяло швидшій інтеграції України
з Європейською Спільнотою і всім розвиненим світом взагалі.
                     Список використаної літератури.                     
                   1.     Конституція України, від 24.06.1996                   
2.     Закон України “ Про затвердження Цивільного кодексу Української РСР”
від 18.07.1963
3.     Навчальний посібник “ Цивільне право” за редакцією О.А. Підо-пригори
та Д.В. Бобрової, Київ, “Вентурі”, 1996 рік.
4.     Закон України “Про нотаріат” від 02.09.1993